Творчість В. Стуса в інтерпретації Михайлини Коцюбинської

1.3. Образ матері як головний моральний орієнтир Василя Стуса

Емоційний центр спогадів про дитинство, головна світляна пляма, головний моральний орієнтир — мати («О руки матерні», «Дай руку, мамо», «Усе забувається»). Піднесення її, освячення як уособлення чистоти і добра, як втілення білого світла Абсолюту (в цьому контексті мимоволі виникають аналогії зі Стефаниковим побожним ставленням до матері). «Великі очі мамині... на мене йшли... Світили очі і мене тримали» («Мені наснилась мати у сльозах»).

І неухильне підсвідоме переростання образу матері в образ  України, ідеальне злиття їх, природна взаємозамінність.

Спочатку в його поетичному сприйманні Україна ще загальникова, хрестоматійна, декларативна. Тонкостанна, калинова — і розтоптана, зневажена («Моя Україна забула»). Та й крізь зужиті образи пробивається неприкрита щирість, інтимність, своя незадана інтонація:

Україно! Коли б ти стала

Дівчиною заквітчаною,

Була б ти на милу мою

Схожою, ніжна посестро!

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

          РОЗДІЛ 2. Феномен Василя Стуса

          2.1. Філософія Василя Стуса

Сприймав життя екзистенційно. Феномен Стуса чітко окреслюється через постулати екзистенціалістської філософії, яку знав і яка була йому близькою.

Згідно з постулатами екзистенціалізму, людина завжди більша, ніж вона є  насправді, отже, за Гайдеггером, «ставай  тим, хто ти є». Постає проблема вибору у критичній ситуації - непереборна стіна, на яку наштовхується людина, яка мовби відкидає її до самої себе. Розбившися об цей мур, тобто зазнавши - у тривіальному розумінні - поразки, людина саме в такій ситуації віднаходить себе, пробуджується до свідомої екзистенції.

Та сам я єсьм. І  є грудний мій біль,

і є сльоза, що наскрізь пропікає камінний мур...

(«Яка нестерпна рідна чужина...»)

Стусові близька ідея «трагічної мудрости», «трагічного стоїцизму», притаманна екзистенціалізмові. З листа: «Усе гаразд. Я повен трагічного оптимізму, що світ - опроти мене - є собі, я ж є собі - опроти нього». Його життєва модель - то реальне втілення цих принципів. Між ідеєю і життєвим вибором, між словом і вчинком - немає відстані, немає суперечности.

Саме цим насамперед зумовлена особлива привабливість  і значущість Стусового образу буття  для нашої людини, яку привчали бути рабом обставин, об'єктом чиєїсь волі, а не суб'єктом в його самовиявленні  й самоутвердженні. З цим пов'язана  і особлива вага Стусового слова. Воно підтверджене вчинком, «забезпечене нерозмінним запасом правди і ціною власного життя» (Євген Сверстюк). Тому й не сприймається як фраза.

Доводилося чути, що вся  сила поезії Стуса - в тих ідеях, які  вона несе в собі, в образі автора, що постає в ній, в той час як суто поетичних відкриттів тут небагато. Михайлина Коцюбинська не погоджується з цією думкою. На мою думку, ця ідея є частково слушною, адже поезія для Стуса – спосіб самореалізації, долання меж спілкування. Його поезії – втілення його життєвих орієнтирів, позицій, його філософії. Тому, я вважаю, слушною думку про те, що сила його поезії – в його ідеях, які вони несуть.

 «Секрети поетичної творчости» Стуса не лежать на поверхні, не заявляють голосно про себе. Вони - в майстерному опануванні того, що Потебня називав внутрішньою формою слова, в умінні віднайти різні смислові шари й глибоко заховані асоціативні зв'язки, символічне підґрунтя слова й образу. Сказала б, що це новаторство рількеанського типу. Аж ніяк не ототожнюю двох абсолютно різних поетів, маю на увазі лише цей не зовнішній, мовби «непомітний» характер взаємин традиційних і новаторських начал, непідвладність моді, апелювання до смислових глибин слова. Коли дисципліна форми, формальна стриманість не гальмує експресії, а, навпаки, доносить її до читача, не розплескавши по дорозі. Саме в такому розумінні М. Хейфец у своїх спогадах про Стуса «В українській літературі тепер більшого немає» говорить про «войовничу традиційність» Стуса - адже «вибух пристрастей набагато потужніший, коли вибухівка нагромаджується у товстостінній "камері" внутрішньої стриманости».

Найкращі здобутки поета, як це часто буває в мистецтві, постають на гребені зіткнення, єдности  протилежностей, примирення, здавалося  б, полярностей: з одного боку - несамовиті екстази й нагнітання, буяння поетичної експресії; з другого - розважлива філософська заглибленість, відображення у формах життя, конкретика дійсности, її жива плоть, «ваговита дозрілість речей», «лагідна округлість форми» (вислови Стуса). Це пов'язано з психологічним типом його як людини й митця. Сам він так пояснював ці якості своєї натури: «Там, де світ існує при t°, даймо, 24°, я зберігаю автономну ауру з t° a6o 20° або 30°. Цей поріг обов'язковий для того, щоб мати фізичну здатність на погляд збоку, з другого середовища, щоб не розчинити дух у загально прийнятій фізичній законоданості, щоб бути медіатором двох різних світів».

Стус як поет - різний. Поруч сусідують і своєрідно  підтримують одне одного неоднозначні за стилістикою, за характером образности вірши.

Глибока філософська  ускладненість «Гойдається вечора зламана віть...» - і фолькльорні  інтонації «Два вогні горять...», прозора розважливість «За читанням Ясунарі Кавабати» - і своєрідний символічний примітив «Синіє сніг по краю серця» (щось тут є від Драчевих «Сидить хлопчик на белебені» або «Балади про соняшник»).

Знає ціну точного  слова в його прямому значенні, без найменших поетичних котурнів. Смисломістке, воно схоплює дійсність, явище в різних ракурсах, дає відчути  поетичність звичайного. Вражає поетична виразність зачинів кожного вірша. Зміст, що дається в кінці книги, у Стусовому випадку сприймається як мінізбірочка поезії: «Ніч блукає, наче кінь стриножений...», «Схились до мушлі спогадів - і слухай...», «І що кигиче в мертвій цій пустелі...»

 «Сила поезії саме в тому, що в ній зберігається нерозщеплена конкретність навколишньої реальности, де є і своя краса, і своя мудрість, і своя етика», - писав Стус у рецензії на творчість молодих поетів «Най будем щирі», опублікованій на початку 1960-х років у журналі «Дніпро».

Очевидно, саме ця «жадоба  конкретного» передусім вабить його у Рільке. Єднають поетів і тяжіння  до скульптурної довершености форм, і  відраза до безплотности поезії, та й саме розуміння суті поезії, яку  Рільке розглядав передусім не як почуття, а як досвід. «Поет повинен бути для себе цілим світом і все знаходити в собі» - кредо Рільке. Саме такий ґрунт і Стусового «самособоюнаповнення». Рільків заклик «спробуйте воскресити затонулі почування» мовби реалізується у Стусовому вірші «Схились до мушлі спогадів - і слухай...»: блакитна мушля спогадів «від вслухання стала голосна...»

«Самособоюнаповнення» у Стуса - значною мірою вимушене, зумовлене життєвими обставинами, та водночас у ньому головна опора  поета, запорука інтенсивного духовного життя, що дає йому змогу будувати свій «сталий світ на збіглій хвилі», не дати загасити свою свічу. Образ цей не раз зринає в його поезії: свіча - як незгасне світло душі, свіча, що відбивається у свічаді - проекція душі на реальну дійсність, внутрішнє світло осяває зовнішній морок. Така ж «свіча горіла на столі» в Пастернака. До речі, згадуючи за аналогією з віршем Стуса «Автопортрет зі свічкою» автопортрет молодого Шевченка з полум'ям свічки, Б. Рубчак у статті «Перемога над прірвою» (Зб. «Василь Стус». -Балтимор -Торонто, 1987) справедливо зауважує, що вже сам жанр автопортрета передбачає присутність свічада. А в філософській системі Гайдеггера справжнє людське існування - то світіння (Lichtung).

2.2. Образ-айсберг у збірці "Палімпсести"

Образам поезії Стуса характерна смислова багатошаровість: образ-айсберг, що росте вглиб. Передусім це стосується магістрального образу, що дав назву збірці його невільничої поезії, - «Палімпсести». Вперше звернув на нього увагу, знайомлячись з поезією Гарсія Лорки, якого перекладав у 1960-х роках. Поета вабила незглибимість цього образу, можливість бути присудком до все нових підметів, реалізувати все нові й нові асоціяції ідей. Передусім - момент суто технічний. Поезії ці творилися у вкрай несприятливих умовах, рукописи забирали, часто надовго, виникала загроза, що їх спалено. Пам'ять зберігала дуже багато, але не все. Звідси - різні варіанти, так би мовити, нові узори по старій канві, коли давнішні тексти проступають крізь написане пізніше. Та й сама доля Стусова, його «дорога болю» має в собі щось від палімпсестів. Мав мужність стерти звичну, таку, «як у всіх» життєву дорогу, «написати» собі нову, яка вела (і він це розумів) на Голгофу.

У поезії Стуса весь час  накладаються на себе різні стани  душі, які, на перший погляд, заперечують, «стирають» одне одного. Але ж ні, той попередній стан душі прочитується, як попередній текст у палімпсестах, зумовлюючи особливу природну його глибину і багатовимірність. «Це торжество: надій, проминань і наближень і навертань у своє, у забуте й дочасне». І, нарешті, образ палімпсестів розпросторюється (якщо вжити одне з улюблених Стусових дієслів) на долю, історичний шлях України, її народу. У Книзі буття українського народу стерто стільки важливих «текстів» - їх треба терпляче відновлювати, по літері визбируючи слова, що проступають крізь пізніші нашарування, які затуманюють правду; повертати народові пам'ять.

Один з найглибших і найскладніших віршів Стуса  «Гойдається вечора зламана віть...»  увесь побудований мовби за принципами палімпсеста з його смисловою багатошаровістю.

Стус - поет інтелектуальний, поет читаючий, що свідомо, цілеспрямовано й критично освоював досвід світової поезії (це засвідчено в автобіографічному  начерку «Дещо про себе самого»), та й не тільки поезії. І захоплення й відштовхування - то все були процеси, закономірні для творчого пізнання. Якщо й «відкидав», то не зверхньо й бездумно, а як щабель, з якого вже зійшов - і нога впевнено намацувала вищий. Чи ж без цього можливе сходження?

Так освоєно, трансформовано у Стусовій поезії своєрідне тичинівське начало, що відчувається не тільки в ранній поезії, а й у «Палімпсестах». Безперечні внутрішні настроєво-інтонаційні перегуки з Пастернаком, з раннім Бажаном періоду «Гофманової ночі» (їх влучно спостеріг Б. Рубчак у статті «Перемога над прірвою»).

Особливе місце у  поезії Стуса, безперечно, належить досвідові  Шевченка. Це щось незмірне вагоміше від  суто літературного впливу. Недарма  Леонід Плющ назвав твори Шевченка «пратекстом» Стусових «Палімпсестів», а Ю. Шевельов у передмові до цієї збірки писав: «Шевченко для нього - як українська мова. Він нею пише, він нею дихає, він кує й перековує її, як йому велить творчий дух. Не можна собі уявити Стуса поза українською мовою, не можна його уявити поза Шевченковою стихією».

То, справді, глибоко внутрішня єдність, генетичний духовний зв'язок (при гострому запереченні наслідування шевченківських форм, інерції «шевченкового кожуха»). Так, Стусову поетику, його «образ вірша» єднає з Шевченком своєрідний кругообіг образів, глобальна повторюваність певних мотивів і форм. Поезія Стуса, незважаючи на численні, часто вимушені, варіанти, незавершеність, невідшліфованість, відсутність останньої авторської редакції, - це цілісний поетичний організм. Зі своїм кругообігом образів, сталими образно-смисловими комплексами, лексичними уподобаннями, своїми поетизмами (неологізми й напівнеологізми, в основі яких актуалізація архаїчних або маловживаних словоформ - голубиня, лебединя, спогадування, протобажання, сніння), повторенням важливих у плані експресивно-смисловому дієслів - прориватися, яріти, улюблених настроєво-експресивних епітетів. Тут ціле гніздо новоутворень із «само» - самобіль, самозамкнений, самопочезання тощо. Настійливе повторення в різних формах числа сто - для нагнітання, емоційно-експресивного помноження ознаки, якости, чуття - «стотривожна душа», «сто дзеркал спрямовано на мене». Дуже специфічний саме для Стуса повтор-градація, повтор-вичерпання одного або близьких за значенням понять («сяєво сяєва сяйва», «ти ж тіні тіні тінь») - за влучним визначенням Ю. Шевельова, «бароково-екстатичні нагнітання... близькозначних слів». Специфічно Стусова префіксація з тією ж метою нагнітання, емоційного вичерпання, доведення до крайньої міри збільшення або зменшення: префікс «па» - «до найменшого панігтя», «цей паверх болю» або улюблене ним «все» перед дією, ознакою («всепроривайся», «на цих всебідах», «усевитончуваний зойк» - типово Стусова емфатично наснажена словоформа). Або - клична форма, застосована до абстрактних категорій, неживих предметів («Здрастуй, бідо моя чорна»).

Завдяки інтонаційній насиченості  зовні спокійно-традиційний вірш Стуса позбавлений канонічности. Інтонаційна свобода трансформує (подекуди до невпізнаванности) метричний  малюнок. Є в його доробку (зокрема  у збірці «Веселий цвинтар») чимало поезій, написаних вільним неримованим прозовіршем. Маємо підстави гадати, що у своїх останніх поезіях, об'єднаних у збірці «Птах душі», яка лишилася за ґратами, він повернувся - на якісно новому рівні - до такої стилістики. Стусового «Птаха душі» - майже повністю списаний загальний зошит у синій обкладинці, зроблений з кількох учнівських, - бачив друг і співв'язень Стуса Василь Овсієнко. Він згадує, що вірші ці було написано верлібром, і вони відрізнялися характером від попередніх, декотрі сюжетні, досить довгі. «...Стихія Уїтмена - вільного прозо-вірша, геть вільна, геть чутна до найменших модуляцій настрою - теперішня стихія», - писав Стус у листі до дружини 18.06.1983 р. Свого «Птаха душі» характеризував як збірку «відчайдушно-прозову», майже без пафосу, неримовану, сумно-спокійну без надриву, стоїчну. З відтінком іронії зауважував, що вірші його вперто бороняться від рим, що в його 46 років ніби вже сором римувати... Загалом йому властиве тонке відчуття відповідности віршованої форми поетичній ідеї, чуття зумовлености, «напередвирішености» форми тією атмосферою, в якій народжується вірш. Не дозволяє собі диктату, заданости форми. Поет не владний по-волюнтаристському нав'язувати віршеві форму існування. У листі до Віри Вовк (1975), яка радила йому спробувати сили у верлібрі, писав, що верлібр йому не чужий, але ставити перед собою завдання писати верлібром не може. Бо вірш живе в темі, а теми в нього йдуть «неверліброві»: «верлібр - це й більша відстань між матеріалом і автором, ніж та, на якій я перебуваю: у ньому ранг буття геть чисто переконструйовується в мистецькій структурі і набуває в ній смислу тільки як протоматеріал, а все це - завелика розкіш для мене, задальній план мого себепочування».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

         РОЗДІЛ 3. Художні засоби у поезіях Василя Стуса (аналіз Михайлини Коцюбинської)

         У своїх працях Михайлина Коцюбинська звернула особливу увагу на новотвори Василя Стуса. Зокрема вона зазначила: "Стус культивує свій словник, активізує певні словоформи, зокрема не унормовані в літературній мові словникові скарби. Йому властива інтонаційна неповторність, смислове і емоційне переосмислення "вичерпання" тих або тих елементів слова - творення на основі їх своєрідних впізнаваних стусівських неологізмів". На мою думку, новотворами у поезії є такі слова: поєдинчий біль, мишастий сніг, одзьбились, опазурились солов̓ ї (демонстрація словника поетичної мови Василя Стуса).