Творчість В. Стуса в інтерпретації Михайлини Коцюбинської

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КІРОВОГРАДСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ  ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА

 

 

 

 

 

Кафедра української літератури

 

 

 

 

ТВОРЧІСТЬ В. СТУСА  В ІНТЕРПРЕТАЦІЇ МИХАЙЛИНИ КОЦЮБИНСЬКОЇ

 

 

 

 

 

 

 

        Доповідь 

                                                                 Масян Юлії Євгенівни

студентки 61-ї групи

факультету філології  та журналістики

Галузь знань: 0203 Гуманітарні  науки

Напрям підготовки:

8.02030302 «Українська мова

і література»

денної форми навчання

 

                                                                Перевірив:

                                 Марко Василь Петрович,

                                                                доктор філологічних наук,

                                                                професор

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Кіровоград – 2013

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………………..3

РОЗДІЛ 1. Аналіз невідомих ранніх поетичних спроб Василя Стуса у інтерпретації Михайлини Коцюбинської…………………………………………..5

1. Загальний огляд ранніх поетичних спроб Василя Стуса……………5
2. Настрій ранніх поезій Василя Стуса………………………………….6
3. Образ матері як головний моральний орієнтир Василя Стуса…………………………………………………………………….9

РОЗДІЛ 2. Феномен Стуса…………………………………………………………11

2.1. Філософіся Василя  Стуса……………………………………………….11

2.2. Образ-айсберг у збірці "Палімпсести"………………………………...14

РОЗДІЛ 3. Художні засоби у поезіях Василя Стуса (аналіз Михайлини Коцюбинської)…………………………………………………………………..….18

ВИСНОВКИ…………………………………………………….…………………..20

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………………….21

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Творчість та особистість  Василя Стуса вивчало багато дослідників-літературознавців. На сьогодні маємо цілу низку праць, присвячених цьому генію:

1) Дисертаційні дослідження, що  вийшли окремими книгами: Дмитро Стус „Василь Стус: життя і творчість” 1992 р., Юрій Бедрик „Василь Стус: проблема сприймання” 1993 р., Олег Рарицький „Поезія героїчного часу” 2002 р., Ганна Віват „Художні особливості та провідні мотиви поетичної творчості Василя Стуса”, 2003.

2) Матеріали конференції „Василь Стус в контексті європейської літератури” – Донецьк, 20-21 вересня 2001 р.

3) Пленарне засідання: Жулинський Микола "Сходження на Голгофу слави",  Стус Дмитро "Василь Стус: Відкрита книга біографії", Мишанич Степан "Народнопоетична стихія в творчості Василя Стуса"

4) Поетика творчості Василя Стуса: Балаклицький Максим "Нова релігійність" Василя Стуса", Лопушинський Іван, Ковнір Олена "Метафора у структурі поетичного тексту Василя Стуса", Рарицький Олег "Поезія В.Стуса: національний варіант екзистенціоналізму"

5) Василь Стус в контексті  європейської літератури: Жовніренко Богдана "Образ Бога в творчості Івана Величковського і Василя Стуса", Онікієнко Інна "Філософське осмислення часу у віршах В.Стуса і Й.-В.Гете", Дідківський В "Сонети Рільке як предтеча палімпсестів Василя Стуса"

6) Мовознавчі аспекти вивчення  творчості Василя Стуса: Беценко Тетяна "Естетика чорного кольору в художній інтерпретації В.Стуса", Загнітко Анатолій "Синтаксичний макросвіт Василя Стуса" 

7) Окремі публікації: Алла Бондаренко „Спроба аналізу філософських творів Василя Стуса”,  Григор Мовчанюк. „Поезія совісті”.

Найбільше постать та творчість Василя Стуса вивчала  Михайлина Коцюбинська. Її праці  – це низка статей у різних журналах: „Епістолярна творчість Василя Стуса”,  „На цвинтарі розстріляних ілюзій”,   „ПОЕТ”, „Світ міниться і проростає слово”, „Страсті по Вітчизні”, „Новітні палімпсести”, „Перегук душ”, „Поетове „самовобоюнаповнення”, „Феномен Стуса”.

У подальшому вийде книга "Мої обрії", де цілий розділ буде присвячено Василю Стусу – "Незабутні шістдесяті. Василь Стус".

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

        

 

 

 

 

        РОЗДІЛ 1. Аналіз невідомих ранніх поетичних спроб Василя Стуса у інтерпретації Михайлини Коцюбинської

1. Загальний огляд ранніх поетичних спроб Василя Стуса

У своїх працях Михайлина Коцюбинська зазначала: "Хто хоче зрозуміти поета, мусить побувати в його рідному краї. Додам від себе: і ознайомитися з його рукописною спадщиною. Це дає відчуття коріння й перспективу".

Людина такої долі, як у Стуса, не мала б, здається, лишити по собі великого архіву. Адже до своєї Голгофи він лише доходив «зросту і сили», останні роки перед арештом — то вже роки «життєсмерті» під постійним пресом, відсутність не те що сприятливих, а й елементарних умов для нормального творчого самовираження. Далі — обшуки, арешти, конфіскації листів і віршів, останні роки - фактична заборона писати (листи з віршами чи й перекладами тупо й послідовно конфіскували: «тільки побачать віршований текст - то й забирають. Я вже підозрюю — чи нема якоїсь постанови про заборону римувати» — з листа до батьків від березня 1981 р.), арешт поетичної збірки «Птах душі», що так і не вийшла з-за гратів.

Допомагали друзі й  колеги по табору, переписували Василеві вірші, щоб зберегти їх. Цим зумовлена  величезна кількість варіантів  Стусової невільничої поезії, в яких ще мають розібратися текстологи. Майбутніх дослідників зацікавлять і його нотатки, й підкреслення у книжках і журналах, що їх він читав, перебуваючи на засланні. І найбільший скарб архіву Стуса — листи, передусім до дружини й рідних.На думку Михайлини Коцюбинської, ці листи — на рівні вершин української епістолярної спадщини. За силою творчого духу їх можна порівняти хіба що з листами Стефаника.

У центрі аналізу Михайлини  Коцюбинської – найбільша частина Стусового архіву, його ядро рукописна спадщина кінця 50-х - поч. 70-х, до арешту 1972 року. Тут і аспірантські реферати, і окремі начерки (про Брехта. Бьолля), стаття про поезію Свідзінського «Зникоме розцвітання» (опублікована в № 5 ж. «Слово і час» за 1991 р.) і «Феномен доби» — машинопис розвідки про Павла Тичину (дві останні, конфісковані під час арешту, КДБ нещодавно повернуло рідним поета), рукопис двох великих прозових творів, переклади з Гете, Рільке, Гарсіа Лорки, віршованих текстів до драми Брехта «Життя Галілея», машинопис рукописної збірки «Веселий цвинтар» (1970). Варіанти рукопису «Зимових дерев», частина збірки «Круговерть», яку автор подавав свого часу до видавництва «Молодь» (її вдалося реконструювати завдяки видавничій рецензії, що збереглася). Та головне – десятки, сотні окремих віршів: незакінчених, щойно розпочатих — і переписаних чи передрукованих начисто, варіанти одних і тих самих поезій.

Доробок, про який ідеться, звичайно, не рівноцінний. Це природно — ніхто не народжується відразу  готовим поетом. Та вже в самій юнацькій недозрілості є якась зворушлива привабливість. Цікаво знаходити зерна, що проростуть, у м'яких, ще розмитих дитинних рисах уздріти обриси обличчя зрілої людини. Є ціла низка віршів завершених і, безперечно, цікавих. В інших увагу привертають окремі строфи, пасажі, образи, що дають змогу простежити творчу еволюцію поета. І, нарешті, навіть якщо абстрагуватися від рівня поетичної довершеності окремих віршів, вони дають неоціненний біографічний матеріал, фіксують етапи творчого дозрівання

2. Настрій ранніх поезій Василя Стуса

На думку Михайлини  Коцюбинської, "в ранніх віршах відчуваються і юнацькі романтичні котурни, й  перебільшена самозначущість, і фраза, і приблизність, і привнесений  іззовні, не зігрітий внутрішнім теплом космізм". Та крізь усе це раз у раз спалахують іскорки Стусового неповторного слова, крізь декларативність відсвічує щире й глибоке переконання:

Учися брати віру. Як беруть

Снопи на плечі. Як беруть лопати

Садівники, щоб землю  перерить

І здобрити.

(«Оптимістичне»)

Дороги власної не бійся.

3 метою у єдине злийся  —

Хіба не ти — твоя мета?!

(«Коли вступаєш на  дорогу»)

Серед раннього недрукованого  не раз натрапляєш на зблиски високої  чистої лірики («Відрання дощ», «Як  віщо віє леготом блакить» — легкий білий вірш, невипадково ваговите слово). «На Лисій горі догоряє багаття нічне» — цей ліричний шедевр з «Веселого цвинтаря» не був поодиноким, виростав на щедрому грунті. Є знахідки й серед юнацької інтимної лірики, в цілому досить загальникової, — жива інтонація, терпке несентиментальне слово («Близька любов», «З давніх мотивів»).

Крізь ранні поетичні тексти явно проглядають читацькі враження. Ремінісценції з «Intermezzo» Коцюбинського — «Гомони! Гомони!» Тут, крім майже текстуального збігу з початком відомого авторського монологу «Говори, говори!» — і жайворон, той же, що й у кононівських полях, і те ж всеохопне відчуття «доброї радості буття».

Зрідка вчуваються єсенінські інтонації («Вимріяна і близька  донині»). Безперечні відгомони Тичини — як у загальному соняшнокларнетівському світовідчуванні ранньої поезії, так і в окремих елементах віршобудови. Зокрема — обірване слово в кінці рядка, що закінчується на початку іншого (відгомони цього — і у «Зимових деревах», і у «Палімпсестах»). Найбільш помітний вплив Тичини, на мою думку, у поезії "Скільки в небі шамотіння снігопаду!" (прочитання поезії).

Ранні поетичні рукописи цікаві також як наочне свідчення  пізнання й осмислення мистецької спадщини людства («Ніч Мікеланджело», «Життя симфонія. Симфонія весни» — напрочуд тонке  настроєве осягнення картини Маневича «Симфонія весни»). Слухає Бортнянського («О, тим і дорога мені»), Дворжака («Мелодія Дворжака»), Бетховена («Слухаючи Бетховена»). Прагне знайти точне слово, щоб сформулювати найголовніше в мистецтві. Бетховен для нього «тугий і зосереджений», «нерозплесканий, передбурний»:

Ти ж сам

і суд, і оскарження.

Ти сам —

мірило.

На окремому аркуші:

Раз Бетховен зайшов у  гості —

Буду вдома.

Ось прокльовуються перші  обриси суттєво важливої для Стуса  образної думки:

Наш ряд утрачено. Раптових спроб

нагірні зазубні —  то наше тіло,

вознесене до самозаборон,

які дарують небеса щедротні,

щоб ми до них повік  не возносились.

(«Вогонь, що стиглих  вуст запричастився... »)

Зазнавши кількох трансформацій, він викристалізовується в «Палімпсестах»:

Нам ряд утрачено. Раптових спроб

зазубрені шпилі —  ото єдине...

Нам ряд утрачено. В  космічній стужі

відігріває нас лише вогонь від самоспалення...

(«Крізь сотні сумнівів я йду до тебе...»)

Такі образні заготовки, такі образи-зірки весь час активно  живуть у свідомості поета.

Пробує себе в різних жанрах, у різному стилістичному  ключі. Так, у багатьох рукописних текстах  відчувається, наприклад, відгомін освоєння специфічної форми японської  класичної поезії — хокку (всі  ми відкривали для тебе в 60-ті ці сконденсовані міні-вірші, як і інші «екзотичні» для нас форми східної й західної поезії). В одному із зошитів початок вірша:

Квітне вечора трояндна пригасання.

І в ряду струмка гортанний  звук...

Стільки правди в горлі, стільки мук —

Не переповідати до рання.

Загалом викристалізовується особливо трепетне й інтимне розуміння природи, ставлення до неї, як до свого alter ego, тому єднання з природою — найорганічніший стан душі:

Від самовтеч доби і самовтеч

душі найвласнішої утечу  в природу,

мов до самого себе.

Вже в ранньому доробку Стуса виявляється внутрішнє непереборне тяжіння до афористичності. В нього то природна якість думки — здатність поезії зав'язуватися в афористичні вузли. Стикаємося з нею постійно, хай у ранній творчості ці вузли не такі ваговиті, як у зрілій, але тяжіння до афористичності — органічне. Ловиш себе на тому, що деякі початки віршів Стуса хочеться використати як епіграф: «Без свят не можна. Хочеться душі...». Для себе як афоризми з поезій Василя Стуса я виокремила такі слова: "Живеш – і жди. Народжуйся – і жди" (з циклу "Костомаров у Саратові", "Мені здається, що живу не я, а інший хтось живе за мене в світі в моїй подобі" (зі збірки "Веселий цвинтар"), "Відлюбилося. Відвірилося. Відпраглося" (зі збірки "Веселий цвинтар"), "Змагай, знеможений життяс, знеможений, змагай".

У доробку молодого поета  вабить безпосередня спонтанна реакція  на все, що відкривалося йому. Тверезе, гостре бачення без облуди слів. Прямота й різкість неофіта, якому  відкрилась істина. Тільки в зовсім ранніх віршах відчуємо ще якусь дитячу данину панівним міфам. Рано пізнав їм ціну. Учиться говорити про все чітко й одверто, не ковтаючи слів («Кріпаки замучені, нужденні! Нація безпашпортна моя!»). Звісно, навіть не намагався такі спроби, як «Лекція голови колгоспу поетові» або «П'ятдесятирічний рай-омана», включити до якихось збірок, якось надрукувати. Все це потрібно було передусім йому самому — сказати чорним по білому все так, як є. Сприймає все глибоко особисто. З цього погляду характерний болісний монолог «Горде тіло моє нецензурне» — наскільки не декларативно, наскільки всім єством, всією шкірою вживався в ту дійсність, де судилося йому бути «четвертованим добою».