Спеціфіка художнього втілення особистості у творах Шекспіра

ЗМІСТ

АНОТАЦІЯ ………………………………………………………………

ВСТУП…………………………………………………………….

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ТА МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ КУРСОВОЇ РОБОТИ

1. Огляд літературознавчих праць про твір Шекспіра «Річард ІІ»
2. Поняття особистість в сучасних культурологічних дослідженнях.
3. Специфіка хроніки як літературного жанру

РОЗДІЛ 2. СПЕЦІФІКА ХУДОЖНЬОГО ВТІЛЕННЯ ОСОБИСТОСТІ У ТВОРАХ ШЕКСПІРА

       2.1. Характерні риси епохи Відродження: авторська концепція

      2.2. Аналіз сюжету історичної хроніки «Річард ІІ»

        2.3. Річард ІІ: специфіка самохарактеристик и взгляд Другого

        2.4. Генрі Болінброк як історична постать і художній образ

ВИСНОВКИ

БІБЛІОГРАФІЯ

 

 

 

 

 

 

ANNOTATION

The main topic of this work is studying the role of a personality in history by means of the historical chronicle “Richard II” written by William Shakespeare. There are covered such questions as the principal traits of the period of the Renaissance, the difference between a modern personality and a personality of Middle Ages and Renaissance.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Інтерес до проблеми ролі особистості  в історії багато в чому залежить від характеру епохи, а також від філософських та історичних концепцій в системі знання. Найбільш яскравим втіленням цієї теми є художня творчість. Дуже виразно розкривається тема особистості в історії в історичних хроніках В.Шекспіра. Проте цей жанр у творчій спадщині Шекспіра поки залишається малодослідженим.  Цим і визначається актуальність цієї теми.

Метою даної роботи є аналіз образу особистості в історичній хроніці Шекспіра «Річард ІІ».  Мета передбачає вирішення таких завдань:

• Здійснити огляд літературознавчих джерел про історичну хроніку Шексіра «Річард ІІ».
• Осмислити специфіку історичної хроніки як літературного жанру;
• Проаналізувати сюжет п’єси Річард ІІ
• Осягнути образні риси людини шекспірівської епохи, втілені в героях п’єси «Річард ІІ».

 

Структура даної  роботи складається з 25 сторінок основного тексту, вступу, двох розділів, висновку та бібліографії.

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИЧНІ ТА МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ КУРСОВОЇ РОБОТИ

1. Огляд літературознавчих праць про твір Шекспіра «Річард ІІ»

Твори Шекспіра привертали и привертають до себе велику увагу  літературознавців усього світу. Існує такий напрямок досліджень як шекспірознавство. Звичайно, англійські шекспірознавці ретельно вивчають твори їх видатного співвітчизника, розкривають новий зміст його безсмертних ідей, але й вітчизняні шекспірознавці (передусім колишнього Радяньского Союзу) зробили дуже значний внесок в цю сферу. Найбільш відомі праці це: А. Анікст «Монография. Творчество Шекспира», Ю.Шведов  «Уильям Шекспир. Исследования. Трагедия позднего прозрения», М. і Д. Урнови «Шекспир. Его герой и его время», А Смирнова «Уильям Шекспир». Ці роботи дають дуже переконливе розуміння про непересічність особистості автора і культурну і духовну вартість його творів для сучасників.

В своїй роботі я розглядаю  історичну хроніку «Річард ІІ», про яку Анікст не дає повної інформації, він лише згадує п’єсу у загальному обзорі жанрів та робить переклад статті, присвяченої цій п’єсі. Він пише:  «Трагедия короля Ричарда ІІ» - так называлась пьеса в изданиях 1597, 1598, 1599, 1608, 1609 годов. Редакторы сохранили лишь намек на это в фолио 1623 года. Там пьеса называется «Жизнь и смерть Ричарда II». «Смерть» и есть указание на трагическую судьбу короля». [2,401]

Ю. Шведов найбільш послідовно описав цей твір у своїй праці «Уильям Шекспир. Исследования. Трагедия позднего прозрения» та надзвичайно майстерно розкрив такі проблеми як значення особистості в епоху Шекспіра, поступове розкриття характеру головних героїв в творі, причини їх поведінки і глибокий, можливо, не зрозумілий на перший погляд, філосовський зміст п’єси. Дуже вдало і детально він описав еволюцію характеру Річарда.

1.2.Поняття особистість в сучасних культурологічних дослідженнях

Питання особистості в усі часи привертало до себе особливу увагу літераторів, психологів, істориків, хоча в деякі століття він був нівельований важливістю релігійного життя, процесів у соціумі, і особистості не надавалося належного значення. Однак в епоху Ренесансу, яку А. Анікст назвав «часом молодості буржуазної цивілізації» [20, 165] у людей немов спали шори з очей, вони побачили нові горизонти, красу світу, їх перестало влаштовувати лише релігійне пояснення різних явищ. Люди готові були йти на різні випробування, жертвувати життям заради оновлення суспільства, розширення його горизонтів. А. Анікст писав: «Дух юності відчувається в творіннях людського генія тієї епохи. Їх відрізняє сміливість дерзань, сила пристрасті і свіжість думки. Навіть омани, наївність і ілюзії людей епохи Відродження мають для нас принадність, як все молоде. Люди тієї епохи задавалися грандіозними завданнями перебудувати світ так, щоб людині в ньому жилося правильно, красиво і щасливо. » [20, 67] Цих людей – реформаторів – називали гуманістами (від лат. Humanitas - людяність, homo - людина) - тобто людьми, що володіють певним світоглядом, в центрі якого знаходиться ідея людини як найвищої цінності. Гуманісти розглядали свою епоху як можливість повернення античної культури, перед якою в прямому сенсі сліпо схилялися. «Так само, як і їх античні кумири, вони не розглядали питання про роль особистості в історії, але зате так чи інакше міркували про земні причини успіхів, невдач, впливу політичних та історичних діячів і їхніх особистих якостях, що вплинули на результат.» [4, 11] Анікст жe з цього приводу пише: «Гуманізм епохи Відродження спростував середньовічне вчення про нікчемність людини. Він створив філософію, що піднесла людину на небувалу висоту ».[3, 324]. І дійсно, твори мистецтва цього періоду більш яскраві, сміливі, реалістичні, сповнені оптимізму. Люди гостро відчували, що живуть на зіткненні двох епох і очікували змін. Це відзначають і найбільш відомі шекспірознавці в своїх працях. «Епоха, коли жив Шекспір, була переломною в історії європейського суспільства. Починалася зміна однієї соціально-економічної формації іншою: вмирав феодалізм, народжувався капіталізм. І смерть і пологи були затяжними. Вони тривали п'ять століть, з XIV по кінець XVIII століття. Процес протікав нерівномірно, зигзагоподібно, супроводжувався війнами і революційними вибухами, які стрясали всю громадську будівлю, поки старий лад не був зруйнований дощенту.» - говорить А. Анікст у своїй роботі [22, 276].

У такий період, коли старе назавжди відходить, а нове тільки народжується, з'являється передчуття прекрасних змін, що вселяють оптимізм, бажання жити та творити. Тому твори Шекспіра в ці роки сповнені невгамовної радості, світла, сміху. Цей період у драматурга позначений посиленою увагою до людини з акцентами на її чеснотах, висміюванні її вад, караючи їх у своїх п'єсах, тим самим приводячи людину до розуміння своїх недоліків. І неодмінно в його ранніх творах ми бачимо щасливий кінець: закохані з'єднуються шлюбними узами, зло і дурість покарані, добро перемагає. В цей же час (1595г.) з'являється його новий твір, який має назву «Життя і смерть короля Річарда ІІ».  Нічого дивного не було в тому, що в такий момент з'являється п'єса, яку спочатку відносили до трагедій. Переломні моменти загострювали почуття історії, спонукали до вдумливого аналізу, передбачень. У цій п'єсі доля держави і доля особистості перетинаються і утворюють певну цілісність. Вони дуже тісно пов'язані між собою.

Більщість шекспірознавців відзначає, що «магистральной идеей эпохи Возрождения была мысль о достойной личности. Время подвергло эту идею трагическому испытанию, свидетельством которого и явилось творчество Шекспира…«Время вышло из пазов», прежнее единство распалось, замелькало множеством лиц, быть может, поражающих не героическим величием, но небывалым ранее разнообразием, которое впервые и навсегда было запечатлено в драматургии Шекспира.» [15, 146] Розмаїття образів, створених великим драматургом, вражає тим, що всі вони далеко не ідеальні, а іноді досить суперечливі в поєднанні цінностей і вад. Саме тому герої Шекспіра яскраво і переконливо відображають свою епоху, не залишаючи байдужими до себе глядачів і читачів різних культурних епох.

«Найважливішим внеском  Шекспіра в художню скарбницю  людства було мистецтво зображення характерів людей» вважає Анікст. [2,106]

В епоху Ренесансу Людина стає не «сосудом греха», як вважалося раніше, а найпрекраснішим витвором природи, верхом досконалості божественного задуму. Все в ній чудове – досконале, здатне здійснювати найрізноманітніші рухи, риси обличчя створюють гармонійний образ, викликає захоплення і дарує натхнення поетам, митцям та скульпторам, які оспівують його. У Шекспіра було особлива специфіка оспівування краси. Він не намагався уподібнити риси обличчя явищам природи, як робили це багато його сучасників і попередників. У своєму 130-му сонеті Шекспір ​​показав це дуже виразно:

 Сонет 130

Ее глаза на звезды не похожи

 Нельзя уста кораллами  назвать,

 Не белоснежна плеч  открытых кожа,

И черной проволокой вьется прядь….

И все ж она уступит  тем едва ли,

Кого в сравненьях пышных оболгали [4, 213]

Так просто, без прикрас  він оспівує його кохану, що ні в кого не виникає сумніву, що вона прегарна.

Але головною прикрасою людини Відродження вважають розум і чесноти. «В центр всей системы гуманистических знаний была поставлена моральная философия, в рамках которой обозначилась линия светской этики. В ней разрабатывались проблемы достоинства человека, основанные не на знатности происхождения или богатстве, а на высоких нравственных качествах и способности самосовершенствования, давалась новая оценка труда, творчества волевой активности личности. Важное самостоятельное значение получили обновлены история и педагогика, служивших ктакже морально-дидактическим целям, задачам воспитания нового человека – гражданина, обладающего высокоразвитыми самосознанием и патриотическими убеждениями». [3, 381]

Люди того часу мали мету, прагнення, ідеали. Вони мали здатність  самопожертви. Сучасна ж особистість  позбавлена ​​ідеалів. В епоху постмодерну все відносно. Цінності навмисно нівелюються, критерії оцінки добра і зла стерті. Людина відчуває потребу у відновленні цих критеріїв, тому звертається до середньовічної філософії й літератури в пошуках втраченого, як в епоху Шекспіра зверталися до античної філософії. У наш час все більше з'являється напрямків з префіксом нео, однак, корінь залишається незмінним. Наприклад, неоромантизм, необароко, неокласицизм. Тобто людина не може довго існувати в анархії, її сутність вимагає порядку, якоїйсь визначеності. Ще В.Маяковський у своїх віршах спробував відповісти в першу чергу для дітей, для майбутнього покоління на питання: «Що таке добре, а що таке погано?». Шекспір ​​же дає відповідь на це питання в стилі свого століття. У його творах все на своїх місцях: брехня, лицемірство і лестощі караються, якщо не фізично, то морально. Людина, яка скоїла злочин не може спати, мучиться в душі. Як мучиться король Генрі IV, коли дізнається про смерть Річарда, хоча розуміє, що це певним чином полегшить його життя.

 

1.3. Специфіка хроніки як літературного жанру

За визначенням літературознавців «Річард ІІ» - твір, що відноситься до жанру історичної хроніки. «Хроника  (греч. Chronos – литературный жанр, излагающий исторические события в их временной последовательности. Как вид исторического повествования – записи по годам, хроника сложилась в античности. В отдельный жанр выделилась в эпоху Средневековья.» [4, 1171]

За словами Шведова  «к жанру хроник следует отнести пьесы на сюжеты из отечественной истории, в которых Шекспир, не изменяя по сравнению с источниками судьбы главных исторических действующих лиц, стремился средствами драматургии воспроизвести и объяснить достоверные события английской истории».[22, 455]. За його ж словами, трагедії і комедії Шекспіра досить часто привертали до себе увагу шекспірознавців і критиків, тоді як третій жанр - хроніки - піддавався критичному осмисленню в значно меншій мірі. На питання, чому хроніки були популярні за часів великого драматурга Ю.Ф.Шведов нам дає відповідь: «Хроніки Шекспіра були актуальні для його сучасників в першу чергу тому, що вони так само, як і інші видатні твори ренесансної драматургії, хвилювали своїм гуманістичним пафосом, пристрасним викриттям зла, що панує в світі, захистом високих моральних принципів, висунутих епохою найбільшого прогресивного перевороту». [22, 458] За допомогою хронік великий драматург майстерно показував сучасне йому суспільство, не боячись нападок з боку цензури.

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2 СПЕЦИФІКА ХУДОЖНЬОГО ВТІЛЕННЯ ОСОБИСТОСТІ

2.1 Характерні риси Відродження: авторська концепція

Епоха Відродження принесла чимало талановитих літераторів, художників, композиторів і скульпторів, таких  як Леонардо да Вінчі, Сандро Ботічеллі, Мікеланджело Буонаротті, Рафаель. Серед них Шекспір ​​займає особливе місце. За словами критиків: «Шекспір ​​- найвище вираження англійської ренесансної літератури, більше того, всієї англійської літератури: рівного йому в творчій величі, значущості і життєздатності його спадщини немає в літературній історії Англії. Національний геній, Шекспір ​​належить до геніїв європейської та світової літератури, до невеликого числа письменників, які надавали і надають інтенсивний вплив на розвиток багатьох національних літератур і на всю духовну культуру світу». [16]

Лев Озеров підкреслює значущість його особи: «Это имя – Шекспир! – звучит так мощно, что за ним легче представить целую эпоху, чем одного автора. Эпоху замахнувшуюся на несколько эпох, на вечность.» [10, 14]

Його твори - комедії, історичні  хроніки, трагедії і сонети - досі хвилюють читачів і змушують задуматися про вічні цінності, про добро і зло. Однак особистість Шекспіра залишається загадкою й донині, оскільки його біографія була написана вже після його смерті і не залишилося ні рукописів, ні інших документальних підтверджень, що ті шедеври літератури, які і зараз вважає для себе почесним поставити кожен театр, належать саме йому. Далеко не всі твори Шекспіра до кінця вивчені, хоча багато вчених-шекспірознавців невпинно працюють над цим. До малодосліджених творів видатного англійського драматурга належать передусім його історичні хроніки. Ще в радянські часи науковці зазначали, що за хроніками не було опубліковано жодного фундаментального дослідження, а статті в журналах та збірниках, присвячені характеристиці жанру хронік, нечисленні. До того ж деякі з цих робіт були написані в 30-х роках.» [20, 89] Нічого дивного в цьому не вбачається. Радянські ідеологи ретельно відстежували розвиток думки про роль особистості в історії, вселяко корегуючи її до вимог сталінської епохи та інших періодів радянського часу. Шекспір з його геніальними художніми відкриттями – передбаченнями щодо ролі особистості в історії, що вийшли за межі свого часу, був для радянських ідеологів не зовсім бажаною постаттю, оскільки напрошувались порівняння з сучасними компартійними  лідерами і не завжди на їх користь, а почасти з висновком – «а король-то голий». Така ситуація склалась у зв’язку з талановитою інсценізацією «Річарда ІІІ» у драматичному театрі м. Куйбишева (Росія) в середині 60-х років, на яку дуже схвально відгукнулась союзна критика. Але коло міст для гастролей театру було строго обмежене. Дніпропетровськ одним із перших відгукнувся і запросив театр показати свою постановку. За короткочасні гастролі актори двічі зіграли «Річарда ІІІ» на вимогу глядачів у переповненій залі театру им. Шевченка. Широко відгукнулась на цю подію місцева преса.