Особливості сюжетно-композиційної побудови роману Сергія Жадана «Ворошиловград»

 Відсутність автора  з повчальним виразом обличчя однозначно іде на користь твору.

«Як може існувати суспільство без звичних основ?» – ставить питання автор, і все ж не втримується і сам відповідає. Люд знайшов цікаву форму анархічного співжиття: не нав'язувати свої «поняття» своєї влади – і триматися «своїх» – тобто сусідів та друзів, й свого життєвого простору. Така логіка трайбалізму, опори на малі групи, видається нав'язуванням волі автора, але водночас робить героїв твору симпатичними, гармоніюючи із провідними концептами праці Хіроаке Куромії про Донбас як про край, де більше керуються не загальними законами, а опозицією «свій – чужий».

Роман, який, згідно із зачином, мав бути пригодницьким, виявився романом-рефлексією. Але, оскільки рефлексія живиться зрадами, обрáзами та розчаруваннями (а ці неприємності, загалом, оминають Германа), то й порухи його свідомості мляві й непристрасні, есеїстичні по суті.

Сюжетна лінія роману сягає  апогею у «вирішальному поєдинку»  на старій злітній смузі за містом о полудні між посланцями-рейдерами  олігарха та місцевими: Травмованим, Германом та циганами. Цей відрізок тексту –  добрий приклад того, як, не віддаючися постмодерністській грі з очікуваннями читача, автор поетизує рухомі декорації  та методи тривіяльної літератури. Поетизацією досягнуто іронічної  дистанції і водночас неочікуваних поворотів справ. Книжка завершується кінцівкою-епілогом – відвідинами  Ольги, під час яких, аж наприкінці роману, коли Герман відкрито вирішив  залишитися, між ними починається  справжня історія кохання. На площині  метафори ця історія кохання вказує на повернення героя додому, на кінець бездомности – у цьому також  полягає відчутна різниця із «Депеш Мод» та ранішими прозовими текстами, які радше увиразнюють відсутність кохання та викоріненість.

В епілозі – також телефонний дзвінок немов із потойбіччя, меланхолійний  лист до Германа, а також запозичена із кінематографу гумористична «передісторія». У листі Катя, якій ледь за двадцять, зокрема пише:

«Ми змушені рятувати тих, хто нам близький, не відчуваючи іноді, як змінюються обставини, і як нас самих починають рятувати близькі нам люди. Мені здається, що саме так і має бути, і що сама наша близькість зумовлюється спільними  переживаннями, спільним життям і можливістю спільної смерти. Десь за всім цим і  починається любов. Інша річ, що не всі  з нас до неї доживають» [24, 432].

Прикінцеві епізоди увиразнюють  глибоко людський есенціялізм цього  роману, те, що сам Жадан сформулював так: «потрібно захищати себе, своїх близьких, свої принципи, свою територію, своє минуле, своє майбутнє». Це в українській сучасній літературі можна проінтерпретувати як доповнення галицького культурного есенціялізму Андруховича. Ця геопоетика східноукраїнського постіндустріального хронотопу поетична передовсім через людяність його постатей. Якщо Германові на початках важливо було врятувати справу свого «ближнього» – свого брата, то наприкінці вони немовби врятували самого Германа. Герой відчуває сенс життя – це важлива відмінність від індиферентности й бездомности оповідача та персонажів «Депеш Мод».

У захопливий і ненав’язливий  спосіб у романі розвинуто постіндустріальний міт про гуманність, носіями якої є люди, потерпілі від змін 1990-х. Вони черпають сили та єдність із такого собі після-модерного відчуття батьківщини, яке виходить за межі лише локального патріотизму та охоплює особливе відчуття часопростору.

У той час, як деякі наші живі класики вкотре пережовують  особисту історію, у кращому разі – родинну історію, Жадан, мабуть, перший повертається обличчям до сучасності. Це перший сучасний роман, дія якого відбувається в українському степу, а не де-небудь у карпатських лісах чи міських кварталах. Мешканці і уродженці Запорізької, Луганської, Донецької областей, одразу відчують цей безмежний простір, це палюче сонце і цей вітер.

Чіпляючись за щаблі образів і метафор, читач добирається до останньої сторінки. Мов лінивого сома, гачками точних попадань у настроєність й інтонаційністю intermezzo, автор витягує читача з каламутного сюжету. Ця поетичність і вирізняє новий текст Жадана від його попереднього роману «Депеш Мод». Зіставлення та спостереження дивують і збивають подих.

 «Ворошиловград» – своєрідне повернення боргу Донбасу, що його зростив. У цій книзі він повертається до витоків, до рідного Старобільська, прообразом якого стає безіменне місто, на околиці якого стоїть заправка - основне місце дії роману. Реалії донбаського життя - з нічними караванами контрабандних бензовозів і містечками,які приходять в запустіння переплітається з химерними видіннями – футбольним матчем, у якому беруть участь загиблі друзі дитинства, караваном монголів під прапором ЄС і провідницею, чорношкірою лесбіянкою.

Сергій Жадан за своїми переконаннями націонал-анархіст, в  його творах завжди прозирає своєрідна симпатія до різного роду маргіналів, нелегалів і контрабандистів, які облаштовують своє життя без участі держави. У романі «Ворошиловград» Сергій Жадан заявляє, що останнім притулком таких вільних людей стає Донбас, прикордонний край суворих людей, що виживають за рахунок взаємодопомоги та протистояння зовнішнім ворожим силам. «Адже коли ти виростаєш із цим усім, коли це вкладається в твою свідомість ще з дитинства, багато речей сприймаєш простіше й спокійніше. Є життя, яким ти живеш і яким ти не маєш права поступатись, і є смерть – місце, куди ти завжди встигнеш, тому не потрібно туди поспішати», – говорить один з героїв.

Звичайно, Сергієві Жадану можна дорікнути за надмірну ідеалізацію «реального пацанства», та й життя в невеликих донбаських містечках ближче все ж до деградації, ніж до описаних автором кустуріцівськім циганським пристрастям. Але більшість українських авторів у пошуках національної ідеї вигадує якісь мертвонароджені концепції, розшукуючи рецепти облаштування дня сьогоднішнього, хто в обвалених бандерівських схронах, хто в ідеалізованому світі «совка», хто і зовсім ностальгує за «матінкою Австрією». Жадан, розповідаючи серію цікавих історій, приходить до нехитрих висновків, які можуть бути близькі жителям будь-якого регіону України, а значить, ближче всіх виявляється до правди: «Все дуже просто: триматись один за одного, відбиватись від чужих, захищати свою територію, своїх жінок і свої будинки. І все буде добре. А навіть якщо не добре, то буде справедливо» [24, 234].

Маленьке провінційне  містечко постає без будь-яких прикрас, з усіма проблемами минулого і майбутнього, яке подається крізь призму життя і власного досвіду Германа: «…великих підприємств у місті не було, залізничники, – вчителі, конторники, також військовослужбовці…» [24, 37].

Роман Сергія Жадана спонукає до роздумів про своєрідність, чистоту, наївність,справжність провінційних стосунків. Літературознавець Б. Єгоров слушно зауважує: «Узагальнено і схематично я приписую столичному мешканцю більшу енергійність, відкритість, контактність характеру,честолюбність (іноді з марнославством), а провінціалу навпаки – меншу інтенсивність і «настирність» натури, більшу інтровертність і «домашність», послаблену увагу до слави» [23, 27]. У провінційному місті, герой роману Ернст мріє відновити роботу місцевого аеродрому, а головне – втілити мрію стати пілотом: “Всі ми хотіли стати пілотами. Більшість із нас стали лузерами” [24, 29]. Освальд Шпенглер у трактаті “Присмерк Європи” стверджує, що: «Світове місто і провінція – цими основними поняттями кожної цивілізації окреслюється цілком нова проблема форми історії…» Філософ акцентує свою увагу на важливій ролі «… провінції, яка має своїм виключним призначенням живити світові міста залишками вищого людського матеріалу» [70, 200]. Швидше за все, йдеться про інтелектуальний та ціннісний потенціал провінції, який здатен наситити суспільство новими ідеями, надихнути гуманістичними ціннісними орієнтаціями, що, можливо, стануть рушійною силою у відновленні та розвитку суспільства і держави.

Здатність людей об’єднатись  задля спільної мети притаманна, в більшій мірі, невеличкому місту, аніж мешканцям мегаполіса. «Провінціалізм – деяка відсталість, обмеженість, пов’язана із проживанням у віддаленні від центру, в провінції. Уживається як символ відсталості, обмеженості і т. ін.» [9, 1145]. «Провінціалізм» – поняття неоднозначне, часто суперечливе і потребує уточнення, а ставлення до цього явища завжди знаходилось у стані протиріччя. Особливо це наочно проявилося на початку третього тисячоліття, коли розвиток науки, техніки (інтернет-мережа), глобалізація різко змінюють та стирають межі. «Провінціалізм» стає швидше визначенням внутрішньої сутності людини, ніж місцем її проживання. Сучасна неординарна особистість, незалежно від місця проживання, позбавлена такого комплексу. Соціолог О. Славнікова доходить висновку, що: «Обдарована людина, яка проживає у обласному місті чи, більш сумніше у селищі міського типу, відірвана від актуальної інформації, від книжних новинок, не має повноцінного розвиваючого середовища» [59, 86].

Жадан спресовує речі й  емоції. Звернімо увагу вже на перше  речення: «Телефони існують, аби передавати ними різні неприємності» [24, 3]. І головний персонаж неприязно ставиться до телефонів: торохтливих апаратів радянського зразку з ревматично покрученими дротами, як пальці ще живих, але вже невблаганно літніх майстрів, котрі їх складали; не довіряє і писклявим мобілкам – барвистим і ненадійним, як їхні співвітчизники, сінгапурські повії-трансвестити . Поетика тяжіє до візуальної ясності: “У місті було тихо і порожньо, місячне світло вихоплювало з темряви важкі гілки фруктових дерев і холодні від роси металеві дорожні знаки» [24, 435].

У романі Жадан використовує свій фірмовий прийом. В. Бушанський називає  його «зміщенням площин». [8] Яскраво бачимо цей прийом в закінченні частини першої: «Небо в ночі схоже на чорні поля. Повітря, ніби чорноземи, наповнене рухом і насінням. (…) В небі заховані зірки і сузір’я, у землі – каміння і корені. В небі лежать планети, у землі – покійники» [24, 234].

Жадан оповідає про те, що не до снаги побачити іншим: «Я бачив, як залягає глибоко в тілі долини чорне серце кам’яного вугілля, як воно б’ється, даючи життя всьому довкола, і як свіже молоко природного газу згортається в гніздах та підземних річищах» [24, 360].

Автору не бракує й терпіння, щоб стежити за приємними дрібницями: «Ольга брала шматки апельсина, сік стікав її пальцями. А оскільки пальці в неї були довгі, то стікав він безкінечно довго» [24, 367].

На думку Беттхера, «Ворошиловград» – це не вестерн, а роуд-муві, фільм-подорож. Залежно від того, їде герой автобусом чи поїздом, іде пішки степом чи біжить із м’ячем по футбольному полю, змінюється темп оповіді, навіть речення довшають чи коротшають. А коли герой спить, не відбувається нічого: наступний розділ починається з наступного ранку. [65, 99]