Особливості сюжетно-композиційної побудови роману Сергія Жадана «Ворошиловград»

Коли ж до правди, то новий роман  Жадана присвячений старим радянським примарам, які на кожному кроці переслідують головного героя. Неіснуюче місто-примара Ворошиловград, в якому минуло його дитинство. Примари друзів з минулого, з якими Герман спочатку грає в футбол, а потім виявляє їхні прізвища на могилах місцевого цвинтаря. Нарешті, примарний брат, до якого він приїхав, і який так і не з’являється протягом дійства, а згадка про нього потроху вивітрюється з пам’яти. [35] Ну, а залишаються ті самі, наразі вже братові примари – баби, борги і вороги – які, наче старий одяг, доводиться «доношувати» нашому героєві. І якщо в одну й ту саму річку пам’яти йому не випадає увійти двічі, то вляпуватись у те саме лайно доводиться аж до самісінького фіналу.

«Ворошиловград» демонструє вже не просто літературну зрілість і гру мускулів, а й упевнено поєднує соковиту, природну, демонстративну маскулінність з рафінованою літературністю. [31]

Читач отримує задоволення не від читання тексту, це швидше поетичне задоволення, адже книга напрочуд поетична, Жадан залишається  поетом в прозі. Це може бути вадою, але скоріш це ознаки вже авторського письма.  Проза Сергія Жадана – це типова «проза поета» з усіма притаманними їй перевагами і недоліками. Однак саме завдяки поетичному підходу до опису сучасності Сергію Жадану вдається сформулювати нову національну ідею. Можливо, тому що він не ставив перед собою такого завдання. Для Жадана враження були куди важливішими за сюжет, присвячений поверненню героя додому. Сюжет традиційний, і, зрештою, він потрібен лише для зацікавлення читача. Автор не переймається розробкою сюжету чи веденням якихось сюжетних колізій, сюжет ніби другорядний. Але натомість основна увага читача зосереджується на процесі занурення головного героя в безвихідь депресивного провінційного містечка.

Роман починається з того, що одного дня, о п’ятій ранку, узвичаєну  розміреність Германового життя (свобода  від батьків, наймане, завалене власними і чужими речима помешкання, передвиборчі тренінги, агітаційні дебати, регулярні  гроші, відмиті з переказів спонсорських фондів, надійні напарники Льолік і Болік) – перериває дзвінок. Герман необачно підняв слухавку й  почув неприємну новину. «Так усе й почалось» [24, 4]. На тлі всіх подальших перипетій цей дзвінок сприйматиметься як заклик «устань – і йди!». Телефонують із дому, точніше із бензозаправки, юридичним власником якої є Гера, хоча фактично бізнесом керував його старший брат. «Дружище»  Коча, механік-самородок, який працює на заправці, прокуреним голосом («так, ніби замість легень йому було вмонтовано старі, пропалені динаміки»)  сумбурно пояснює, що Герин родич спішно зібрався і покинув межі України, між іншим, вже як з тиждень, нікого при цьому не попередивши. Виїхав мало не в Амстердам, кинув свою автомайстерню (вона ж за сумісництвом і бензоколонка), улюблену справу і найнятих людей, а Коча сам зі всім цим впоратися не може, тому Герману необхідно приїхати і розібратися на місці. Герман вирушає в дорогу. Покидає середмістя Харкова і рухається туди, на південний схід, звідки сунуть вагони з вугіллям і фури з тугими овочами. Їдучи додому, Герман не підозрював, що його поїздка «на один день» затягнеться на невизначений час або й назавжди (ми того також не дізналися,  бо кінцівка роману багатозначна:  Герман не знайшов брата, здається, він повернувся – остаточно вирішив залишитися вдома,  однак останні речення описують,  як він виходить за межі містечка і відчуває відкритість перед собою нових доріг…). Герман простує пішки, їде на тарахкотючих волгах, потягах та автобусах, де зустрічає сучасних кочівників – робітників-міґрантів, контрабандистів, біженців і працівників гуманітарних організацій. Серед них – Кароліна, представниця організації ЕС. Вона їде з двома іншими чорношкірими у відгородженому салоні, розміщеному начебто в автобусі й водночас відокремленому. Місія ЕС виглядає спробою актуалізації постколоніального топосу, адже основні асоціації, що пов’язані із цим словом – гуманітарний безлад у суспільстві. Германова розмова з Кароліною коротка та зашифрована:

«– У мене справи, –  пояснив я їй. – Не можу лишитись там на довше.

– Можеш, – сказала вона. – Якщо захочеш.

– Ні, – незадоволено повторив я, – не можу.

– Думаю, ти так швидко тікаєш, оскільки забув усе, що з тобою  було. Коли згадаєш, тобі буде не так  просто звідти поїхати» [24, 123].

Кароліна дає Германові  напій, від якого той поринає  в сон, і йому сниться випадок  із його дитинства. Незабаром щось дуже схоже на цей епізод він переживе в дійсності як дежавю ще раз. Кароліна з’являється знову майже наприкінці книжки у схожій ситуації наче з  паралельного світу та залишає враження ясновидиці. Вже тут відчутний  мітичний момент часової подорожі в  інший хронотоп – і ця поетична мітологізація не має нічого спільного  з «жорстоким реалізмом», про який ідеться в анотації до роману, і  ще менше із постсоціялістичною романтикою руїн у «Депеш Мод». Радше, як висловився сам Жадан в інтерв’ю, – «це  роман про пам'ять, про важливість пам’яті, про безперервність пам’яті, про те, що потрібно пам’ятати все, що з тобою було, і це тобі дозволяє якось формувати своє майбутнє».

Особливо запам’ятовується вдалий приклад цієї подорожі у часі та просторі з футбольним епізодом: леґендарний матч між командою газовиків  і місцевими футболістами-аматорами  разом із Германом, Травмованим та іншими друзями молодості буде повторено у день футбольної перемоги: «Було ще світло, тож вогонь палав зовсім невидимо в призахідних сонячних променях. Газовики сиділи на витоптаному футбольному ґазоні й готували свою баранину. Схожі були на монголо-татарів, котрі відпочивали після вдалого набігу на газові вишки Київської Русі» [24, 89].

Футбольний матч відбувається вже в сутінках і поле освітлюють тільки фари вантажівок, поставлених  із увімкненими моторами на краю поля – це витворює потойбічну атмосферу. Проте й друзі Германової молодости  справляють враження привидів, самому Германові більшість із них здавалися  татуйованими зомбі. Згодом йому доведеться розшукати їхні могили на міському кладовищі та з’ясувати собі, що вони вже багато років мертві. Тут  Герман також торкається паралельної  реальности, перетинає кордон, який у його подорожі заводить трішки далі. В епізоді з футболом не йдеться  про подорож у минуле, радше  минуле завжди відчутне та присутнє як паралельний часопросторовий вимір.

Вагому роль у творі  відіграють Жаданівські дорожні  пейзажі, ці ліричні відступи закономірні  в змалюванні архетипу дороги, бо саме цнотливість природи протистоїть  розчавленому подіями Герману: «Я бачив, як коріння вперто пробивалось крізь висушений за літо ґрунт, тягнучись до води, що залягала глибоко, наче магма. Я бачив срібні жили води, які проступали тонко-тонко, омиваючи тіла померлих, закопані тут невідомо ким і не знати коли, прорізаючи чорноземи і рухаючись у темну безвість. Я бачив, як залягає глибоко в тілі долини чорне серце кам’яного вугілля, як воно б’ється, даючи життя всьому навколо, і як свіже молоко природного газу згортається в гніздах та підземних річищах, твердне й напоює собою в’язкі корені і як цими коренями рвуться вгору шаленство і стійкість, повертаючи стебла трави проти напрямку вітру» [24, 191]. 
Дорога – це так потрібний для роману драйв. Герман увесь час тягається шляхами. Він ніколи не сидить на місці. То йому на весілля, то йому на похорон. То він утікає від міліції, то від контрабандистів. Але з драйвом чомусь не складається. Бо мандри його відбуваються за волею автора. [50]

У процесі аналізу роману «Ворошиловград» Сергія Жадана можна виокремити декілька аспектів втілення архетипу дороги:  дорога як структуротворчий чинник лінійного сюжету твору; дорога як характеротворчий модус еволюції образів; дорога як засіб лікування душі і тіла героїв; дорога як засіб метафоризації пошуку себе: вибору манери поведінки, шляху розв’язання проблем та шляху до духовного зростання, заснованого на загальнолюдських законах.

При цьому навколишній  світ Жадан малює абсолютно дивним, свіжим і лютим. З одного боку, абсолютно знайомим, з іншого – дивнуватим. Тому велика частина того, що відбувається читачем, так само як і героєм, сприймається вельми благодушно. [50]

Але героя не так-то просто скинути з рахунків. Сам того не підозрюючи, він знаходить в давно  забутих степах десь під Донбасом себе, своє місце і, як не дивно, батьківщину. Потрібно віддати належне Сергію Жадану: говорячи про такі речі, він  не скочується ні в войовничий патріотизм, ні в слинявий сентименталізм. Його герой по-чоловічому, спокійно, встає  на захист всього, що йому дорого і важливо. Відстоює свій бізнес, землю, жінок. Тому «що так все приблизно і відбувається. Ми змушені рятувати тих, хто нам близький, не відчуваючи іноді, як змінюються обставини і як нас самих починають рятувати близькі нам люди. Мені здається, що саме так і повинно бути і що сама наша близькість з'являється від загальних переживань, загальною життя і можливості загальної смерті» [24, 343].

Усе залишилося на старому  місці без змін, відколи Герман поїхав з цієї глухої провінції, за що вона щокроку намагається віддячити йому черговою халепою, яка зветься «зустріч з минулим». Хіба що місцева мафія, яка прагне відвоювати рідну бензоколонку, не дуже місцева, за що й поплатилась через незнання незворушної карми цього краю. З одного боку, все тут стає на захист рідного запустіння – від циган і баптистів до барменів і футболістів – і недаремно роман Жадана присвячений історії українського рейдерства. З іншого боку, героя роману цілком слушно бісить те, як швидко місцевий люд здає свої позиції, залишаючись жити у примарному минулому, спогадів про яке у «Ворошиловграді» не бракує. Утім, не дуже затишні ці згадки про розвалену «комунальну інфраструктуру», закинуті аеродроми, розформовані військові частини, забуті футбольні команди, неіснуючу історію джазу на Донбасі, а також про «просмолені сонцем пагорби, на яких я завжди почувався невпевнено ще з дитинства, від перших спогадів і аж до останніх років, проведених тут, аж до того прекрасного осіннього дня, коли ми з батьками вибралися звідси, коли наш тато, відставний військовий нікому не потрібної армії, отримав житло поблизу Харкова» [24, 22].

Роману катастрофічно  бракує конфлікту. Формально він  є. Герман мусить захистити свій бізнес, який спершу йому задарма не потрібен. Дрібний власник іржавої бензозаправки (конкретна, жива людина) стикається з  химерною та незрозумілою (як ім’я головного  боса – Владлен Марленович – звертаємо увагу на відверто комуністичне походження власне імені та ім’я по-батькові, що нібито символізує незмінність та спадкоємність правлячого прошарку) сваволею великого капіталу, котра завиграшки давить усе конкретне й живе. Але конфлікт не вибухає.

Братки підривають бензовоз, Герман скаженіє і – забуває. Друзі  Льолік і Болік кидають на табло, і Герман – пробачає. Двоє «молодих юристів» (доволі мутні типи) пропонують наказати Льоліка та Боліка, але Герман не здає друзів. Що не заважає йому, одначе, кохатися з Тамілою-Тамарою – дружиною друга Кочі (котра з них його дружина, Коча й сам не знав). Та й самі «молоді юристи», поява яких у тексті створює відчуття небезпеки, в підсумку виявляються жалюгідними «дрочилами». [24, 294]

Одне слово, з таким  темпераментом важко буде Герману  втримати бізнес. Та й чи втримає  – невідомо. Бо головна інтрига, протистояння живого Германа й абстрактного Марлена Владленовича, – залишається без розв’язки.

Звернімо увагу, Травмований  гине, захищаючи навіть не бензозаправку, а занедбаний аеродром! Захищаючи  старі порожні ангари, тріщини  на асфальті, власну ностальгію. Від  кого захищає? Від Марлена Владленовича, котрому заманулося збудувати на місці непотрібного аеродрому цементний  завод. Таким чином, оборона ностальгії, самосвідома консервація у власному міні-світі виходить тут на новий рівень. Ще один привід усвідомлювати «Ворошиловград» як роман-повернення до витоків.

Герман мав повернутися  до рідного містечка й стати героєм. І він таки повернувся, але залишився  лузером. Героїзм і трагедія –  завше поряд. Однак «Ворошиловград» трагічний без просвітлення, без катарсису. Бо персонаж так і не став героєм. А конфлікт не переріс у трагедію, в якій був би бодай найменший сенс.

2.3. Міф пострадянського простору як важливий чинник побудови сюжету

У тексті досліджується (і  частково твориться) міф пострадянського  простору і вужче а – а східноукраїнського. Жадан послідовно конструює життя без основних опор і цінностей сучасного суспільства:

- держави. Її немає – не дісталася ще. Можливо, її й ніколи не існувало, принаймні, влада центру для змальовуваної в романі місцевості є поняттям настільки ж далеким, наскільки й невідомим;

- грошей. Гроші фігурують  у тексті як елемент сторонній.  Їх нема, і всі звикли. Або є,  і нічого не змінилося. Принаймні,  всі спроби відчайдушно боротися  за грошові знаки виглядають  жалюгідно і смішно (Льолік і  Болік, хлопці з Харкова). Навіть  місцева мафія воює не за  гроші, а за «місце»;

- норми. Будь-яку норму  повинен хтось встановити і  слідкувати за її виконанням. Раніше цю роль виконував СРСР, а тепер норма стала чимось  віртуальним. В місцевому суспільстві  епохи СРСР раніше одні були  за межею (як Коча), інші - його  ланкою (Ернст), треті - його зірками  (Шура). Норма не об'єднувала, а  розділяла, а тепер усі «свої, місцеві»;

- ієрархії. Ієрархія - наслідок  норми. Бути власником заправки - нормально, заправником - погано. Немає «норми» (і немає конвеєру корпоративної праці) - немає ієрархії. Якщо ви разом в дитинстві ганяли в футбол, то яка різниця, хто ким виріс? Більше того, як тільки хтось займає чітке та непорушне місце в ієрархії, він стає в'язнем (як олігарх на поїзді), бо не може змінити свого життя;

- історії. Популярний  нині міф на Заході і в центрі (аж до рекламного «першого в Україні пива»). У цьому місці історії не було і немає. Бо історія - це визначеність, прив'язаність, детермінованість;

- назви. Ідеалістичний фактор визначення – частина норми та ієрархії. За визначенням, Гєра – невдаха, Коча – злочинець, а Тамара і Таміла – профурсетки. Але тут "правильний" шлях канув у Лету разом з КПСС.Відповідно, нас закидає у недетерміноване суспільство. Звідси і назва – «Ворошиловград». Гєра, розповідаючи про дитинство, згадує, що на уроках німецької йому випало завдання описати порожній пейзаж Ворошиловграда з листівки. Єдиний спосіб полегшити працю – описувати людей, які потрапили в об'єктив, бо інше – ілюзорне. Зараз немає ні назви «Ворошиловград», ні Леніна на площі, ні (ймовірно) будинків - що може визначити місце?

Від назви - другий важливий образ і мотив тексту – місце. У степу немає прив'язки до місцевості, і люди західної цивілізації від цього можуть втратити розум (як німецький танкіст). У степу Жадана взагалі немає прив'язки, тому тут виживають лише місцеві.

 Відповідно, наслідок: немає  загальної правди. Яка різниця,  живий чоловік Тамари, чи загинув, хто кого зрадив чи кинув, хто був правий у бійці, хто привів сюди людей. Натомість є правда конкретна, здобута самостійно як досвід – одна команда щойно виграла в іншої, Тамара зараз спить з тобою, заправка – твоя, і ти її не віддаси. Твоє (і «своїх») життя, твоя (і «своїх») смерть, твій (і, звісно, «своїх») досвід є реальністю і якорем, який до неї прив'язує.

Манера письма Жадана добре  пристосована для опису невизначених (у наведеному вище розумінні) явищ. Текст дбайливо передає досвід людей  через їх історії. Продуктивність способу  доводить те, що толком пояснити сенс твору, перевівши з інтуїції у твердження, досить важко.