Особливості сюжетно-композиційної побудови роману Сергія Жадана «Ворошиловград»

Розділ ІІ

Особливості сюжетно-композиційної  побудови роману Сергія Жадана «Ворошиловград»

2.1. Місце роману  «Ворошиловград» у творчому доробку  митця

Опублікований в Україні наприкінці вересня 2010 року роман Сергія Жадана «Ворошиловград» – його п'ята прозова книга. До цього були збірки новел «Біг-Мак» (2003), «Гімн демократичної молоді» (2006), роман «Депеш Мод» (2004) і книга «Anarchy in the Ukr» (2005). [44]

Почавши літературну кар'єру з віршів (деякі з них в один час навіть були включені в шкільну програму), Жадан потім став чергувати вихід своїх поетичних і прозових книг. Неважко помітити, що у поезії та прозі Жадана одні й ті ж герої – це його однолітки, що дорослішають разом з автором, дитинство і отроцтво яких припало на пізній радянський період, а юність - на епоху змін, або, як би сказали у нас, на «лихі дев'яності». Персонажі, що загострено відчувають себе в цю нервову, небезпечну епоху – в поєднанні з високим літературним стилем та дряпаючими реаліями все тієї ж епохи – дозволили віршам Жадана стати помітним явищем у літературному житті нової України. До передумов успіху треба додати, звичайно, і незвичайний поетичний дар автора, що сплавляє воєдино його досить синтетичну естетику.

Ідею роману під назвою «Ворошиловград» Сергій Жадан виношував  майже рік. Потім відчув, що настав час братися за реалізацію задуму. Спроб розпочати написання роману було дві: перші кілька сторінок не задовольнили письменника, тому він  вимушений був взяти паузу. Згодом знову повернувся до своєї ідеї, за другим разом справа пішла краще. Роман писався у Харкові, Берліні  та Криму. Письменникові хотілось отримати максимальне задоволення від процесу написання книги, тому він нікуди не поспішав. [31]

Врешті, після року роботи, написав твір про пам’ять, її безперервність і важливість. «Щоб легше рухатись у майбутнє, потрібно навести порядок у своєму минулому, – говорить Сергій Жадан, – «Ворошиловград» – це книга про солідарність, про спроби чинити опір зовнішнім обставинам, намагання триматися один за одного». [31]

Усі шанувальники творчості  Сергія Жадана з нетерпінням чекали на реліз нового прозаїчного твору  свого кумира. У незмінному харківському «Фоліо» вийшов «Ворошиловград». Як написано в анотації – «Роман жорсткий, меланхолійний та реалістичний». [24]

Перше, що впадає в очі  під час прочитання роману – це зовсім не схоже на попередні книжки письменника. Попри те, що книгу можна  відкрити на будь-якій сторінці, і пізнати  фірмовий стиль Жадана, автор цього  разу пише значно серйозніше і реалістичніше.

На тлі гідних українських  письменників Жадана вирізняє тематика. Із суто художнього погляду це не плюс і не мінус, це просто констатація факту: решта хороших українських письменників зазвичай пишуть про хороших українських письменників, тоді як Жадан пише про кого і що завгодно – про бізнесменів і футбольних фанатів, моряків і студентів, наркодилерів і фізкультурників, хорові співи монгольських міліціонерів і занепад джазу в Донецькому басейні, а передусім – про різноманітних придурків, яких щедра українська земля родить понад усяку міру.

Оксана Забужко колись сказала, що всі романи Жадана, написані після «Депеш Моду», – це тільки бліді копії. Після виходу «Ворошиловграду» подібні твердження втратили актуальність.  «Ворошиловград» і «Депеш Мод» мають кілька точок дотику. Але тут радше говорити про діалог, а не про копіювання.

Головна точка дотику двох романів – це герої. Звичайно, у «Ворошиловграді» не з’являється ні Собака Павлов, ні Вася Комуніст чи Какао. Тут у ролі протагоністів – Герман Корольов, Коча та Травмований. Проте якщо придивитися до цих героїв, то це ті самі психотипи, тільки на 10–15 років старші. Ті самі соціопатичні типи, які живуть тут і зараз, але їх вже побило життя. Сцени побутового студентського алкоголізму витіснили сцени боротьби з рейдерами. Пасивно-описовий стан «Депеш Моду» у «Ворошиловграді» став активним. Це можна добре простежити, якщо порівняти футбольні сцени двох романів. У «Депеш Моді» герої тільки спостерігають за футбольним матчем, п’ють на трибунах, вони пасивні. У «Ворошиловграді» є гарно виписана сцена гри футбольних команд «Меліоратора-91» з газовиками, в якій головні герої вже самі ганяють футбольний м’яч і п’ють уже на полі. 
Окрім цього, між двома романами можна провести ще три важливі аналогії. Перша з них – тема зникнення і пошуку. У «Депеш Моді» зникає Карбюратор, у «Ворошиловграді» – брат головного героя, Германа. В обох творах зникнення слугує своєрідним рушієм для розгортання фабули. Однак у «Депеш моді» Карбюратора таки знаходять, а у «Ворошиловграді» зникнення послужило тільки причиною для переїзду Германа, який так і не отримав від свого брата жодної звістки. [4]

Друга точка дотику –  тема квазірелігій. У «Депеш Моді»  з’являється Джонсон і Джонсон  із Церкви Христа об’єднаної – абсолютно  архетипний персонаж постатеїстичного сектантського бурлеску дев’яностих. У романі він відіграє радше декоративно-розважальну  роль. А вже у «Ворошиловграді» Жадан описує обряди квазіштундистського  руху, який, звичайно, не має нічого спільного з євангельським християнством. Але тут пресвітер, окрім розважально-декоративної, виконує також нетипову для жаданівської прози функцію – він передає  своєрідне повідомлення читачам, який можна сформулювати приблизно так: взаємодопомога і спільна відповідальність.

«Але, чувак, якщо ти справді  не хочеш горіти у пеклі на повільному вогні, як напівфабрикат у мікрохвильовій пічці, то тримайся за цих дивних, не зовсім адекватних, але надзвичайно  щирих і відвертих прихожан. Не кидай їх. Будь разом з ними…Справа  не в церкві і не в наркотиках. Справа у відповідальності. Та вдячності. Якщо в тебе це є – маєш шанс померти  не останньою скотиною…» [24, 238]

Чи не вперше у автора з’являється хоч і слабенький, але дидактизм.

Ще однією точкою дотику є вкладені псевдотексти. У «Депеш Моді» Жадан «цитує», імітуючи відповідну стилістику, «Книгу №1 “Гримучий вазилін”». Цей нібито чужий цитований текст  – про саморобні вибухові суміші і спосіб їхнього приготування. У  «Ворошиловграді» з’являється текст подібної генези «Історія і занепад джазу у Донецькому басейні». Ці два тексти можна трактувати як висловлення авторського супереґо. У молодечому «Депеш Моді» воно складалося з ідей активного бунту, попри зовнішню апатію, змальовану у тексті. У «Ворошиловграді» авторське супереґо вже прагне джазу в пролетарському Донбасі. Автор мрійливо рефлексує про минуле Донецька, тодішню Юзівку: «Місто, забудоване одно- та двоповерховими будівлями, вигідно вирізнялось шикарними магазинами, рестораціями, конторами та банками. Першокласні готелі “Велика Британія” та ”Гранд-Готель” приваблювали сюди натовпи комерсантів, що прибували сюди переважно з Бельгії та Британії з метою швидкого збагачення…» [24, 57]

Загалом, якщо вдатися до грубого узагальнення, то «Депеш Мод» – це роман про молодь, яка  шукає себе у великоміському Харкові, а «Ворошиловград» – це роман  про спробу повернення. [4]

2.2. Сюжетно-композиційні особливості роману

Загалом тема вічної подорожі, оспівана американськими класиками на зразок Джека Керуака і Джона Стейнбека, була, як знати, підхоплена в Україні у 1980-х роках Євгеном Пашковським і продовжена у 1990-х Сергієм Жаданом. Гасло цих мандрів одне – де б не жити, аби лише не жити. Або так: яка різниця де жити, якщо життя нема, і замість впевнености у майбутньому, існує лише упевненість у минулому? Тож не дивно, що за мандрівною фабулою новий роман Сергія Жадана з ностальгійною назвою «Ворошиловград» нагадує його ранні твори на кшталт «Депеш Мод», коли герою обов’язково треба кудись їхати – шукати друга, знайомого чи будь-кого – аби тільки не залишатися тут, на вічній території чужих квартир, речей і розмов. Цього разу герой Жадана на ім’я Герман лише на день їде на свою малу батьківщину провідати рідного брата, який тримає в степу бензоколонку, і мало не назавжди влипає у тутешній ландшафт. [12]

До речі, саме через це життя  і нема, коли до нього так ставляться. Як саме? Ну, проживають бездумно, аби  тільки прожити. Це, до речі, перефразована  постмодернізмом максима часів  соцреалізму і патріотичного  кредо Миколи Островського. Пригадуєте? «Життя одне, і прожити його треба  так, щоб не було згодом невимовно  боляче за безцільно прожиті роки». Так от, нині усе це звучить трохи інакше: «Життя одне, і прожити його треба так, щоб не було». [24, 321] Ще й посміятися дорогою, аякже. Для сміху, наприклад, у переліку імен, прізвищ і місць роботи своїх героїв треба назвати найбільш неоковирні варіанти. Так, поряд із газетою безкоштовних оголошень, в якій колись працювали герої «Ворошиловграду», можуть бути згадані морг, бюро погребальних послуг і секретаріят Конгресу націоналістів. Так само доречні неоковирні види діяльности героїв. «Ми редагували чиїсь промови, – інформують нас у романі, – вели семінари для молодих лідерів, проводили тренінги для спостерігачів на виборах, складали політичні програми для нових партій, рубали дрова на дачі Болікового тата, ходили на телевізійні ток-шоу захищати демократичний вибір і відмивали, відмивали, відмивали бабло, котре проходило через наші рахунки». [24, 312]

У новому житті на старому місці відмивати доводиться хіба що кров з мармизи. Усе тут залишилося без змін, відколи Герман поїхав з цієї глухої провінції, за що вона щокроку намагається віддячити йому черговою халепою, яка зветься «зустріч з минулим». Хіба що місцева мафія, яка прагне відвоювати рідну бензоколонку, не дуже місцева, за що й поплатилась через незнання незворушної карми цього краю. З одного боку, все тут стає на захист рідного запустіння – від циган і баптистів до барменів і футболістів – і недаремно роман Жадана присвячений історії українського рейдерства. З іншого боку, героя роману цілком слушно бісить те, як швидко місцевий люд здає свої позиції, залишаючись жити у примарному минулому, спогадів про яке у «Ворошиловграді» не бракує. Утім, не дуже затишні ці згадки про розвалену «комунальну інфраструктуру», закинуті аеродроми, розформовані військові частини, забуті футбольні команди, неіснуючу історію джазу на Донбасі, а також про «просмолені сонцем пагорби»

Усе у «Ворошиловграді» Жадана оформлено  за незмінною схемою оповіді, яку  віддавна практикує автор твору. Ось головний герой на ім’я Герман Корольов в обов’язковій військовій куртці. Ось його обов’язкові друзі-напарники, обов’язкова старша жінка, обов’язкові проблеми (свої та чужі), обов’язкова остання територія, яку треба обороняти, і тоді обов’язково з’явиться почуття чесно виконаного обов’язку, яке наш герой «востаннє відчував у третьому класі місцевої школи, коли їх вивозили збирати яблука в радгоспних садах». [24, 94] Одне слово, усе як завжди. «Мені 33 роки, – значить Герман. – Я давно і щасливо жив сам, з батьками бачився рідко, з братом підтримував нормальні стосунки. Мав нікому не потрібну освіту. Працював незрозуміло ким. Грошей мені вистачало саме на те, до чого я звик. Новим звичкам з’являтись було пізно. Мене все влаштовувало. Тим, що мене не влаштовувало, я не користувався. Тиждень тому зник мій брат. Зник і навіть не попередив. По-моєму, життя вдалось» [24, 6].

Не дивно, що констатація життєвих досягнень у героя роману така ж ляконічна: «Всі ми хотіли стати  пілотами. Більшість із нас стали лузерами» [24, 34]. І лише завдяки тому, що нашого Германа досі дивує, як усе в його житті «ніби повторювалось, поверталось назад – назад в нікуди, назад у порожнечу», оповідь рухається до свого невтішного кінця. Ну, а коли авторові набридає «виробнича» розповідь з історією про бензоколонку, він згортає її, розпочинаючи наступну. Та навіть якби його героєві вдалося, відцуравшись мандрівної долі, осісти на своїй малій батьківщині, мало що при цьому б змінилося. «Коли ловиш життя за хвіст, – справедливо вважає наш герой, – найменше думаєш, що з ним потім робити». Адже воно не завжди буває цікавішим за свій власний опис у черговому романі-репортажі.

Розважити сюжетне дійство у  «Ворошиловграді» допомагають декоративно-художні прикраси тексту, себто фірмові авторські порівняння і метафори. Так, під час оповіді героя про чергову пригоду з елєментами кримінальної авантюри перед читачем понуро пропливають обставини місця з обов’язковим гастрономічним відтінком. Тут вам і «жовте, ніби вершкове масло, сонце», чиї «гарячі смуги тяглись підлогою, ніби розсипана мука», і «небо, схоже на томатну пасту», і «сірі, як мокрий цукор, партійні будні», і «жирні фініки, схожі на тарганів». У Жадана навіть описи природи мають якийсь бакалійний присмак безпритульности: «поля, густо политі сонячним медом, свіжа зелень балок та залізничних насипів, золото річкового піску й столове срібло крейдяних узбереж», а також комахи, які «перебігали поверхнею води, наче рибалки взимку сірою кригою». І герою роману, попри критичну ситуацію і відповідальність, яка звалилася на нього, «мов родичі з вокзалу», завжди «дуже хотілось гарячої піци».

А ще в романі Жадана не бракує обов’язкових описів природи, ляндшафтів (зазвичай «підозрілих місць з відсутніми органами влади та населення як такого»), і тих залишків розваленого господарства на пострадянському просторі, які автор полюбляє називати «комунальною інфраструктурою». Іноді здається, що саме час і простір – це головні герої цього дійства, а решта «живого» матеріялу на кшталт чи то братів Льоні і Борі, а чи автомеханіків Шури Травмованого і Кочі, а чи решти соціяльно невлаштованих персонажів роману – це рухливі декорації до сюжету про обставини місця і часу. «Я мовби стояв у просторому приміщенні, до якого запустили якихось невідомих мені людей, а після цього вимкнули світло, – підтверджує герой-оповідач. – І хоч приміщення було мені знайомим, присутність цих чужих людей, котрі стояли поруч і мовчали, щось від мене приховуючи, насторожувала». [24, 107] Та й місця того у романі Жадана – «сама лише» Луганська область, а вже місто, в якому виростали його герої, взагалі малопридатне для пригодницького жанру.