Традиції
школи І. Зілинського у США
продовжує український мовознавець-діалектолог
та дослідниця бойківських говірок
С. Рабій-Карпінська. Одна з її
праць – «Dialekt Bojk?w» (1932-1933).
Українські
говори Берестейщини (Білорусь), Підляшшя
(Польща), Пряшівщини (Східна Словаччина),
Бачки-Срімі (колишня Югославія)
і, зокрема, Південної Буковини
(Румунія) досліджував О. Горбач.
«Говори материкової України
також не могли залишитися
поза увагою дослідника-діалектолога.
І хоч проф. Горбач не мав
можливости обстежувати їх особисто,
він і в еміграції зумів
зібрати великий фактичний матеріал,
спілкуючися з емігрантами –
вихідцями з різних регіонів
України, які також опинилися
поза межами батьківщини. При
вивченні українських діалектів,
як і при дослідженні пам’яток
історії української мови чи
в перевиданні низки малодоступних
мовознавчих і літературних праць,
О. Горбач виявився справжнім
соборником: його однаковою мірою
цікавили різні українські говори
– і найближчі йому наддністрянські,
і південно волинські чи поліські,
і периферійні українські говори
на іншомовних територіях, і грецька
говірка на Донеччині. Проте
найбільше уваги він приділяв
наддністрянським говіркам і
насамперед говірці рідного села
Романів, що на Львівщині, і
навколишнім селам, яким він
присвятив спеціальну велику
працю. (Північно-наддністрянська говірка
й діялектний словник с. Романів
Львівської области // Наукові записки
Техн.- Госп. Інститут в Мюнхені. – 1965. –
Т. 8-10)».
Лексикографія
Не залишилось поза увагою
дослідників діаспори і словникарство.
Враховуючи те, що деякі типи
словників уперше були видані
саме у діаспорі, можна вважати,
що українські учені з-за кордону
заклали основи розвитку сучасної
української лексикографії.
Вагомий
внесок у цю справу здійснив
Я. Рудницький, опублікувавши перший
етимологічний словник української
мови. «Для вченого слова були
не словниковими холодинами, а
жаринами, перлами, неоціненними
скарбами. Крім літературних слів,
Словник подає їхні діалектні
різновиди, синоніми, історію розвитку
лексичних значень у європейських
і, зокрема, слов’янських мовах,
вивідні форми, широку бібліографію.
Перші книжки Словника, видані
УВАН (1962-64рр.), стали не лише видатною
подією для вузького кола фахівців
та вчителів української мови,
а й величезним внеском у
загальноукраїнську культуру».
У
діаспорі активно створювались
перекладні словники та видавались
давні пам’ятки перекладного
мистецтва. Неперевершеним і досі
є Українсько-німецький словник,
опрацьований З. Кузелею та
Я. Рудницьким та виданий 1943
року.
Емігрувавши
у США, в галузі лексикографії
української мови працює С.
Караванський. Учений – автор
«Практичного словника синонімів
української мови» (1993) та «Російсько-українського
словника складної лексики».
Культура
мови
Перебування в іншомовному середовищі,
як правило, зумовлює проблеми
культури мови. Відповідно, це явище
формує ще один аспект досліджень
українських мовознавців діаспори.
Серед дискусійних питань: вживання
жіночих прізвищ, вживання імені
по батькові, іншомовні впливи
на українську мову.
Вживання
жіночих прізвищ у формі прикметника.
«П.Одарченко, М. Ковшун, Ю.Мовчан,
А. Вовк у своїх публікаціях
звертають увагу на прикру
помилку, що досить часто трапляється
і в усному, і в писемному мовленні українських
іммігрантів. Мова йде про вживання жіночих
прізвищ прикметникового типу у формі
чоловічого роду. Англійська мова через
особливості своєї морфології не знає
такого розрізнення прізвищ: і чоловічі,
і жіночі прізвища мають однакове звучання.
Проте під впливом англійської в українській
мові, якій властиве родове протиставлення,
трапляються форми типу Марія Подільський.
Вживання цих форм є порушенням норм української
мови і свідченням недостатньої мовної
культури серед українських іммігрантів
– такого висновку дійшли всі мовознавці,
які висвітлювали цю тему».
Вживання
імені по батькові в українських
мовознавців діаспори має як
прихильників, так і противників.
«Противники вживання форми по
батькові, з-поміж яких був і
А. Вовк, аргументували свою позицію
тим, що такої форми не знає
українська традиція (точніше –
західноукраїнська, бо саме на
неї вони спиралися). Інші мовознавці
доводили, що вживання імені по
батькові є давнім українським
звичаєм. Зокрема, відомий лінгвіст
П. Одарченко присвятив цьому
питанню цілу низку статей: «Називання
по батькові», «Назви по батькові
в українській мові», «Ще про
називання по батькові», де
навів багато прикладів на
користь своєї думки». Так, форми
по батькові трапляються в
грамотах часів Київської Русі,
в документах Б. Хмельницького,
цю форму вживали в листах
сучасники Т. Шевченка, ім’ям
по батькові користувалися при
звертанні видатні українські
письменники, політичні діячі,
вчені-мовознавці минулих років
і сучасності (П. Одарченко наводить
імена Олени Пчілки, М. Грушевського,
В. Винниченка, І. Огієнка, Г.
Костюка, Ю. Шевельова та ін.)».
Компромісний
погляд на цю проблему мав
Василь Чапленко. «Він говорить
про можливість обмеженого вживання
імені по батькові тільки в
деяких суспільних функціях. За
Чапленком, ніколи не можна
звертатися по батькові до
незнайомих, говорити так про
видатних діячів минулого, називати
себе по батькові при знайомстві».
Дослідження
мовознавцями діаспори іншомовних
впливів на українську мову
зводились переважно до англо-
та польськомовних впливів. «Вплив
англійської мови на українську лексику
має різноманітні вияви. Один із них зводиться
до надання українському слову невластивого
йому значення від співзвучного англійського.
Українці у США і Канаді часом не враховують
те, що запозичені слова в українській
мові не завжди рівнозначні з аналогічними
словами англійської мови…».
Учені спостерегли також зворотній вплив
української мови на англійську. «Вплив
української мови на англійську позначився
на рівні словотвору. При цьому слова –
інтернаціоналізми вживалися із невластивими
їм афіксами (біологіст, аналіст, транспортація,
замість біолог, аналітик, транспорт) або
в транслітерації англійських термінів
при наявності українських відповідників
(тейпрекордер замість магнітофон). Рішуче
виступили проти таких англіцизмів П.
Одарченко, Яр Славутич, С. Караванський».
Вплив
польської мови на українську
у середовищі українських емігрантів
США, Канади та ін. країн зумовлений
вже не новим мовним середовищем,
а попередніми впливами. «Першими українськими
іммігрантами на американському континенті
були переселенці з Західної України.
Прибуваючи до нової країни, українці
намагалися зберегти ту мову, якою вони
спілкувалися на батьківщині. Оскільки
мова жителів західних регіонів України
зазнала значного впливу з боку польської
мови, то саме таку мову – перенасичену
полонізмами – і привезли українські
іммігранти до Америки».16 «Тому й діяльність
лінгвістів полягає в очищенні української
мови не тільки від надміру англіцизмів
і русизмів, але й полонізмів, надмірне
вживання яких теж порушує нормативність
українського мовлення, про що писали
П. Одарченко, В. Поліщук, В. Сварог та інші
вчені.
Докладно простежив вплив польської
мови на рівні лексики Петро Одарченко.
Аналізуючи використання в мові польських
слів, Одарченко подає власне українські
відповідники до них. Наприклад, купівля,
а не закуп; родич, а не кревняк; посольство,
а не амбасада; заклик, а не апель і т. ін.».
На
сторінках україномовних газет
та журналів США, Канади ще
однією проблемою мовної культури
є перенасичення української
мови русизмами.
«У 1989 –
1991 роках на шпальтах журналу
«Рідна школа» друкувався «Словник-порадник
для дерусифікації української
мови». Автор Словника – А.
Вовк – подав найпоширеніші русизми,
що їх вживають українці, порушуючи при
цьому норми української мовлення».
Проблема українського правопису
у дослідженнях мовознавців діаспори
Надзвичайно важливими є думки
українських мовознавців діаспори щодо
правописного питання. «Більшість мовознавців
відстоювала саме Харківський правопис
(серед них Ю. Шевельов, П. Одарченко, Б.
Чопик, Яр Славутич, С. Караванський та
ін.), проте в українській пресі США і Канади
трапляються статті, чиї автори виступають
проти прийнятого в діаспорі Харківського
правопису. На сторінках деяких періодичних
видань точилися справжні баталії щодо
українського правопису. Деякі україністи
пропонують лише окремі виправлення і
доповнення до Харківського правопису
(найчастіше мова йде про транслітерацію
англійських термінів, американських
реалій, власних назв). У той же час статті,
радикально спрямовані проти Харківського
правопису можна поділити на дві групи:
перша – пропозиції повернутися до «галицького»
правопису, друга – прийняти правопис,
яким користуються на Україні». «Значну
допомогу в належному дослідженні історії
українського письма й літературної мови
може дати напівзабута наукова спадщина
українського професора-патріота Івана
Огієнка, а передусім його ґрунтовна праця
з історії української мови, письма та
сучасного правопису (Огієнко Іван. Нариси
з історії української мови: система українського
правопису. Популярно-науковий курс з
історичним освітленням. – Вид. друге.
– Вінніпег-Волинь, 1990. – 216 с.).
В
Нарисах І. Огієнка заслуговує
на увагу системний науково-методологічний
підхід до аналізу українського
правопису на тлі конкретних
відомостей про виникнення письма
й історію української мови.
На
думку І. Огієнка, заміна кирилиці
гражданкою (березень 1708р.) була дуже
дошкульним ударом для розвитку
українського правопису, бо він
спинив близький вже до закінчення
процес пристосування тогочасного
правопису до живої української
мови.
І.
Огієнко звертає увагу на окремі
спроби зміни українського правопису.
Один з найбільших недостатків
нашого правопису – це те, що
ми вживаємо осібних значків
для т. зв. йотованих голосних; замість
писати ja, je, ji, jy, пишемо я , є, ї, ю, а це з
наукового боку (і з педагогічного) приносить
нам багато непорозумінь».
«Але
найбільше значення має те, що
українці і діаспори, і України
повинні мати єдиний правопис.
Різні правописи тільки поглиблюють
межу між Україною і діаспорою».
Отже, за цілісного розгляду історії
українського мовознавства не можна залишити
осторонь досягнень діаспори. І хоча зазначені
здобутки є лише частиною з загального
внеску українських мовознавців, та вже
ця невелика лепта свідчить про різноаспектність,
фундаментальність та важливість їхнього
наукового доробку.
Зокрема,
засвідчено ґрунтовні праці з
галузі історії мови, лексикографії,
діалектології, а також –
цікаві розвідки про культуру
мови та правописні дискусії.
Література:
1. Гринчишин
Д. Володимир Олексійович Розов
// Мовознавство. – 1976. – №5.
2. Гриценко
П. Професор Юрій Шевельов: (Штрихи
до портрета видатного мовознавця)
// Київська старовина. – 1998. –
№6.
3. Дідківська
Г. Професор Рудницький – мовознавець
і патріот // Диво слово. –
2002. – №7.
4. Закревська
Я. Незгаслий отчий світильник
Олекси Горбача // Сучасність. –
1997. – №10.
5. Зорівчак
Р. Патріарх української філології
// Дзвін. – Львів, 1999. – №1.
6. Ключковський
Б. Іван Огієнко і проблеми
сучасного українського правопису
// Український правопис і наукова
термінологія: проблеми норми та
сучасність. – Львів, 1997.
7. Кривошеєва
О. Питання культури української
мови у виданнях української
діаспори США і Канади // Збірник
харківського історико-філологічного
товариства. – Харків, 1995. – Т. 4.
8. Марушкевич
А. А. Просвітницька діяльність
і педагогічні погляди І. Огієнка.
– К., 1993.
9. Масенко
Л. Юрій Шевельов – видатний
український мовознавець // Дивослово.
– 2003. – №1.
1 Перелік
невичерпний і потребує подальшого
доопрацювання.
2 Закревська
Я. Незгаслий отчий світильник
Олекси Горбача // Сучасність. –
1997. – №10. – С. 123.
3 Там само
.– С. 123.
4 Марушкевич
А. А. Просвітницька діяльність
і педагогічні погляди І. Огієнка.
– К., 1993. – С. 11.
5 Масенко
Л. Юрій Шевельов – видатний
український мовознавець // Дивослово.
– 2003. – №1. – С.62.
6 Гриценко
П. Професор Юрій Шевельов: (Штрихи
до портрета видатного мовознавця)
// київська старовина. – 1998. –
№6. – С. 154.
7 Закревська
Я. Незгаслий отчий світильник
Олекси Горбача // Сучасність. –
1997. – №10. – С. 124.
8 Dialekt Bojk?w .
// Sprawozdania Komisiji J?zykowej Polskiej Akademiji Umiej?tnosti/
– Т. XXXVII-XXXVIII. – 1932-1933.
9 Закревська
Я. Незгаслий отчий світильник
Олекси Горбача // Сучасність. –
1997. – №10. – С. 125-126.