Олекса Горбач

Багатогранна подвижницька праця  професора   Олекси   Горбача  зберігає свою притягальну силу, спонукаючи до осмислення його передусім академічного наукового доробку як мовознавця й фольклориста, а також організаторської діяльності як фундатора славістичних і україністичних наукових та навчальних осередків  у  Німеччині, учасника багатьох міжнародних наукових форумів, на яких він забирав голос як визнаний, авторитетний фахівець.

Нині в Україні філологи й  історики науки активно відкривають  для себе праці О. Горбача , оцінюючи їх  у  широких часових вимірах, зокрема в контексті пізнання розвитку окремих напрямів українознавства  й культурології. Тепер це стало  можливим, бо відійшли в минуле заборони згадувати ім'я вченого в наукових публікаціях, проскрибування його багатогранного наукового доробку, хоч до повного  входження праць цього автора в сучасний український науковий дискурс говорити ще передчасно. Зауважимо, що такі заборони стосувалися не лише О. Горбача , а імен і праць інших відомих усьому науковому славістичному світові українських учених діаспори - мовознавців Ю.Шевельова, В.Чапленка, Я.Рудницького, І.Зілинського, С.Рабій, М.Пшеп'юрської, літературознавців Г.Костюка, Л.Білецького, Ю.Лавріненка, І.Кошелівця, Ю.Бойка-Блохина, І.Фізера, Я.Розумного, Яра Славутича, істориків О.Оглоблина, Н.Полонської-Василенко, О.Пріцака, І.Шевченка, Т.Гунчака, Л.Винара... Праці цих і багатьох інших учених робили честь українознавству як галузі славістики, їхнім авторам  у  різних країнах присуджувано високі академічні й державні відзнаки, тим часом  у  пресі підрадянської України, якщо вряди-годи й згадувано їхні імена, то неодмінно з ідеологічно витриманим супроводом - критикою-молитвою проти буржуазного націоналізму чи іншого -ізму, витвореного уявою "борців" або ж визначеного обіжниками  у  владних кабінетах. Тому особливо гідна подиву й поваги відданість цих учених високій науці й українській національній ідеї, яка живила їхню діяльність упродовж десятиліть і додавала їм снаги творити в середовищі, де особливо не переймалися нашими національними проблемами, де знання про українське не належали до інтелектуальних чи культурних пріоритетів. За таких умов треба було мати високу фахову кваліфікацію і відповідну силу наукових аргументів, щоб зуміти зацікавити неукраїнців нашими справами, щоб органічно вводити українські наукові й культурні цінності в західноєвропейський і американський науковий контекст. Ці вчені добре усвідомлювали складну ситуацію в Україні щодо збереження мовної і культурної самоідентичності українців (як і інших народів СРСР), проте не лише не втрачали віри в минущість цих несприятливих обставин, а й упевнено зазирали в прийдешність, обґрунтовуючи ідею європейської орієнтації в майбутньому розвитку України.

Внесок українських учених, яких доля закинула далеко від рідної землі, свого мовного й культурного  середовища і які за цих складних умов  у  неслов'янському оточенні розбудовували україністику й славістику, ще чекає на своїх неупереджених  дослідників. Проте й сьогодні очевидно, що цей внесок був значним, а для  розвитку деяких напрямів - визначальним.  

Професор О.Горбач  у  європейсько-американському славістичному науковому світі  протягом кількох десятиліть залишався  помітною постаттю. До його думок прислухалися, бо ці думки спиралися на перевірені свідчення пам'яток, народних говорів  української та інших слов'янських  і неслов'янських мов. Він добре  знав мовні та історико-культурні  факти, любив їх визбирувати з  різних джерел і колекціонувати як особливу цінність, вільно оперував ними, вибудовуючи з розрізнених фактів чіткі логічні докази і покладаючись лише на їхню переконуючу силу.

Шлях до визнання  Олекси   Горбача  як ученого був уторований наполегливою працею, до якої змалку його привчили батьки. Народився О.Горбач 5 лютого 1918 року в селі Романів на Львівщині; освіту здобував спершу в  рідному селі, а згодом -  у  Львівській академічній гімназії (закінчив 1936 р.) та Львівському університеті (1936 - 1940 рр.). Ґрунтовні славістичні  університетські студії, розпочаті  у  Львові (лекції й семінари з  базових курсів провадили відомі вчені-славісти Я.Янів, З.Штібер, Є.Курилович, В.Ташицький), через кілька років  були продовжені в Німеччині, де він, після поневірянь по таборах полонених  та інтернованих, залишився на постійно (1). В Українському вільному університеті в Мюнхені (УВУ) підготував і 1948 року успішно захистив кандидатську дисертацію ("Наголос Зизанієвого "Лексису" з 1596 р."), а незабаром, 1951 року - і  докторську ("Арго на Україні").

Далі були плідна авторська й  організаторська  робота  в Енциклопедії українознавства, а найбільше - в  університетах. Йому пощастило попрацювати  в різних університетах Німеччини -  у  Мюнхені, Ґеттінґені, Марбурзі, Франкфурті-над-Майном, а також в Українському католицькому університеті в Римі. Читання курсів з україністики, полоністики, слов'янської медієвістики сприяло створенню спеціалізованих славістичних лекторатів, семінарів, відділень  у  німецьких університетах.  У  межах цих академічних формувань з роками поставала нова генерація німецьких славістів, багато представників якої вважають себе належними до школи професора  Олекси   Горбача  (2). Важливо, що в славістичних дослідженнях і лекторатах самого професора та його учнів і послідовників україністична проблематика посідала чільне місце, хоч О.Горбач докладав зусиль і до підготовки полоністів та русистів. Показово, що після відходу О. Горбача  від професорування в університеті (аби сповна віддатися реалізації своїх великих наукових планів) ні викладання, ані дослідження питань українського мовознавства, літературознавства, української історії не було згорнуте чи припинене. Це однозначно вказує на глибинне закорінення українознавства серед німецьких славістів. За всім цим - наполеглива до самозречення праця науковця, до того ж праця в найскладніших ділянках мовознавства - історії української мови, історії українського і слов'янського мовознавства, діалектології соціальної й територіальної, міжмовних контактів, ономастики... За цим водночас - і особлива вдача: здатність дошукуватись істини і вміння захоплюватися й радіти від якогось промовистого мовного факту, твердість (аж до непоступливості) наукових позицій і водночас м'якість  у  дієвій допомозі іншим (з його порад щедро користалися не лише безпосередні учні, а всі, хто звертався по допомогу, про що багато авторів залишали подячні примітки  у  своїх працях).

Чітко сформульовані положення  в наукових доповідях, друкованих працях були не єдиним засобом поширення  україністичних і славістичних знань. Віддавна, ймовірно, ще від першої своєї  великої наукової праці про наголос  у  словнику Л.Зизанія, О. Горбач усвідомив, що для розвитку українського мовознавства, особливо за межами України, дослідникам  конче потрібно мати мовні першоджерела - писемні пам'ятки, записи діалектного  мовлення, автентичні (не препаровані  видавцями) тексти класичної літератури. Таким справді науковим принципом  у  підході до джерельної бази досліджень учений керувався впродовж усього наукового  життя. Його непокоїли, викликали незгоду  випадки поверхового опрацювання  джерел, неточності чи й свідоме  перекручення фактів. Саме тому в О. Горбача  виформувалося й зміцніло прагнення зробити приступнішими не лише праці про українські пам'ятки, а й самі пам'ятки. При цьому професор добре знав, що пам'ятки української мови не залишать байдужими тих дослідників, які матимуть змогу з ними ознайомитися. Бо ж ці давні тексти дають надійний мовний матеріал і переконливіше від будь-яких інтерпретативних досліджень демонструють високий рівень науки, освіти й культури в Україні ХVІ - ХVІІ століть. Коментовані видання пам'яток розкривають тісні культурні й економічні взаємини України з багатьма європейськими країнами, органічність буття України в тогочасному європейському інтелектуальному просторі, руйнують стереотипне обмеження історії українців цього періоду лише до військово-політичних визвольних змагань. Адже саме тогочасне наукове, культурне, релігійне життя залишалося важливим чинником національного самоусвідомлення й самоствердження українців.

О.Горбач протягом чотирьох десятиріч  розшукував українські стародруки й  рукописи в книгозбірнях та архівах  давніх західноєвропейських науково-культурних і релігійних центрів, використовуючи для цього будь-яку нагоду. Він  докладно знайомився з описами слов'янських  писемних старожитностей, консультувався з бібліотекарями та відомими архіварами, синтезував розкидані по різних виданнях скупі свідчення про пам'ятки. І це згодом дало можливість йому уявити цілісну картину стану збереження в Європі колись широко знаних рукописних і друкованих українських книг. Адже українські вчені, книжники не лише переймали  культурні досягнення інших народів, а й віддавали їм свої інтелектуальні набутки. Це засвідчують імена десятків відомих нині з історії українців-професорів, визнаних  у  європейських університетах  ХVІІ - ХVІІІ століть, а ще - збережені  в європейських бібліотеках і  архівах українські рукописи та стародруки.

Численні першодруки й передруки  українських пам'яток ХVІ-ХVІІІ століть  і пізніших наукових праць  у  спадщині О. Горбача  творять кілька тематичних циклів: це словники, граматики  церковнослов'янської, староукраїнської й нової української літературної мови, різнотематичні тексти, зокрема  й давні риторики, господарські та лікарські порадники тощо.

Цикл уперше опублікованих чи перевиданих  О.Горбачем словників становлять "Українсько-латинський словник" А.Корецького-Сатановського  та Є.Славинецького, "Лексикон латинсько-слов'янський" І.Максимовича, а також раритетні  лексикографічні праці пізнішого  часу: "Історичний словник українського язика" Є.Волошина й К.Лазаревської (Х.-К., 1930, т.1, за ред. проф. Є.Тимченка), "Малорусько-німецький  словар" (Львів, 1882-1886, т.1-2) Є.Желехівського  та С.Недільського, "Словарь древняго актоваго языка Северо-Западнаго  края и Царства Польскаго" (Вільно, 1874) М.Горбачевського, "Російсько-український  словник військової термінології" (К., 1928) С. та О.Якубських, "Словник  ділової мови" (Х.-К., 1930) М.Дорошенка, М.Станиславського та В.Страшкевича. Частина з перелічених праць  була малодоступна навіть фахівцям в  Україні, а частина - через так  звану одіозність авторів - була вилучена з наукового й культурного  вжитку. Здійсненням передруків О.Горбач "вирівнював" наукове тло україністики, відтворював правдиву історію розвитку української філологічної думки, спотворену політико-ідеологічними втручаннями.

До циклу перевиданих граматик входять: "Грамматіка доброглаголиваго еллинословенскаго языка. Адельфотес" (Львів, 1591), "Грамматікі славенскія правільноє синтаґма" (Єв'є, 1619) М.Смотрицького, анонімна друкована церковнослов'янська граматика "Грамматіки или писменница языка словенскаго" (т.зв. Крем'янецька  граматика, 1638), "Grammatica Slavo-Ruthena seu Vetero-Slavicae, et actu in montivus Carpathicis Parvo-Russicae, seu dialecti vigentes Linquae" (Bydae, 1830) М.Лучкая, "Грамматика малороссийского наречия" (СПб, 1818) О.Павловського, а також пізніші  граматичні праці: "Нарис історії  української мови: Вступ, фонетика і  морфологія з додатком історичної хрестоматії" (К., 1927) П.Бузука, "Нариси з історії  української мови. Хрестоматія з  пам'яток ХІ-ХVІІ вв." (К., 1924) О.Шахматова  й А.Кримського, "Граматика української  мови" (Ляйпціґ, 1921) В.Сімовича, "Українська фраза" (Х., 1928) М.Сулими, "Нариси з  української синтакси" (Х., 1932) С.Смеречинського, "Наша газетна мова" (К., 1928) і "Мова сучасного українського письменства" (К.-Х., 1930) М.Гладкого. І знову ж - ряд  імен і цікавих, актуальних і сьогодні праць повернуто фахівцям і широкому колу зацікавлених.

Не менший обсягом і цикл пам'яток релігійної і світської тематики, уперше опублікований чи перевиданий  з давніх друків О.Горбачем. Це об'ємний (1677 с.) "Требник, або Евкологіон" (1646 р.) митрополита П.Могили, "Номоканон" (1629 р.), видання митрополита П.Могили, почаївські стародруки "Книжиця  для господарства" (1770 р.) і "Політика свіцкая" (1790 р.), латинськомовна шкільна  риторика "Epitome. Praeceptorum rhetoricorum" (Почаїв, 1764 р.) та ряд інших.

Уже наведений  перелік вражає обсягами виконаної  дослідником роботи. За кожним з  цих видань - своя історія розшуку  чи випозичення тексту для дальшої  праці над ним, свої складнощі  з дослідженням пам'ятки, часом непрості проблеми з оплатою друку. Так, 1968 р. в Римі,  у  видавництві Українського католицького університету ім. Св. Климентія  Папи, опубліковано працю проф. О. Горбача  "Перший рукописний українсько-латинський словник Арсенія Корецького-Сатановського  та Єпіфанія Славинецького" (3). Автор  віднайшов рукопис цього не публікованого  раніше словника в паризькій Національній бібліотеці і, переконавшись  у  цінності пам'ятки для дослідження української  мови й української лексикографії  ХVІІ століття, став вивчати джерела  формування лексикону. О.Горбач з'ясував залежність цієї лексикографічної праці  від таких словників, як "Thesaurus polonolatinograecus Gragirii Cnapii" (польсько-латинсько-грецький словник Г.Кнапського, 1621 р.) та "Лексіконъ  славеноросскій и именъ тлъкованіє" Памва Беринди (друга чверть ХVІІ ст.). Аналіз мови словника підвів О. Горбача  до висновку про можливий зв'язок української  частини словника з регіональними  мовними особливостями північної  частини Полтавщини, а відтак і  про те, що "на цій основі можна  визначувати й вужчу батьківщину  Славинецького" (4). За словами дослідника, значення цього словника "для  історії української лексики  й мови та культури чимале: це вперше вчинено спробу удоступнити латинськомовному світові лексичний фонд українщини книжної й народної ... історичний словник українщини без цього  лексичного матеріалу став би вже неповним".

Супровідне до цього словника дослідження - типове для коментованих перевидань О. Горбача : він залишається уважним  і до зовні другорядних питань, наприклад, подробиць біографій  лексикографів, перевіряє деталі, що стосуються як життя та діяльності авторів, так і змісту коментарів попередніх дослідників, виправляє  неточності, яких ті припускалися. Професор О.Горбач любить деталі, бо за ними бачить цілісну картину, бо з'ясування таких деталей увиразнює історію укладання словників чи створення інших пам'яток, розкриває обставини, за яких пам'ятка посіла певне місце в науковому й культурному житті українців чи інших народів. Проте центральним предметом спостережень для О. Горбача  завжди залишалася мова пам'ятки: саме текст її дослідник піддавав найдокладнішому аналізові, описуючи склад лексики з погляду походження, визначаючи мови - джерела запозичень, встановлюючи зв'язки мовних фактів аналізованих текстів з відомими свідченнями сучасних діалектів. Саме докладний аналіз мовних особливостей пам'яток становив змістове осердя наукового коментування О.Горбачем публікованих ним пам'яток.