Завдяки О.Горбачеві так само стала
вперше доступною широкому колу фахівців
лексикографічна праця призабутого
нині українського лексикографа й державного
діяча мазепинської доби Івана Максимовича.
Дослідник розшукав, вивчив і опублікував
факсиміле його словника "Dictionarium Latino-slavonum",
укладеного в 1718-1724 роках. Рукопис, що зберігся
в Санкт-Петербурзі, обіймає 1426 сторінок.
Це єдина відома копія, до того ж - авторський
чистопис, а не перепис іншої особи, що
значно підвищує цінність цієї лексикографічної
пам'ятки.
Словник І.Максимовича О.Горбач оцінював
як важливе джерело "для студій
літературномовної лексики церковнослов'янської,
української й російської 18-го віку"
(8). За задумом едитора, до факсимільного
двотомного видання (Рим, 1991) мав бути
доданий третій том - з індексом "слов'янськомовних
слівець", що, як вважав О.Горбач, "виявить
наглядно і багатство його лексики
(найперше українськомовної), її склад
(північно-східної діалектної, її полонізми,
калькові утворення автора, її орієнталізми,
як і польсько-латинсько-німецькі етранжизми)",
водночас це сприяло б ширшому використанню
матеріалів словника. Цю частину задуму
О.Горбач реалізував частково: він розписав
1426 сторінок словника на картки, підготував
індекс у вигляді картотеки. Однак
через тяжку недугу професор не встиг
опублікувати індекс, залишивши цю справу
своєму постійному помічникові - дружині
А.-Г. Горбач та своїм друзям.
Вражає обсяг роботи, виконаної
О.Горбачем: лише відчитання рукопису
словника й переписування лексики
на картки зайняло кілька років щоденної
виснажливої праці. Великих зусиль
вимагав аналіз української частини лексикона.
Як і при дослідженні інших пам'яток, О.Горбач
намагався співвіднести її зі свідченнями
інших джерел, особливу увагу приділяючи
діалектам. Саме таке діалектно-просторове
прочитання пам'ятки дало дослідникові
підстави висловити припущення про походження
І.Максимовича з району Конотоп - Ромни.
Серед давніх граматик, які опублікував
О.Горбач, вирізняється "Адельфотес"
(1591 р.). З появою цієї пам'ятки пов'язана
діяльність грецького граматиста й
викладача Львівської братської
школи (1586-1588 рр.) Арсенія Еласонського
(11). Граматика має своєрідну композицію:
у частині книги на розвороті
вміщено одночасно грецький (на лівій
сторінці) і церковнослов'янський (на
правій) тексти, що сприяло паралельному
вивченню обох мов та підкреслювало
їх рівнозначність і високість (12).
У виданні О. Горбача збережено
всі особливості оригіналу; крім
факсиміле, воно містить транслітерований
текст граматики, а також індекс
лексики церковнослов'янської її
частини.
Здійснені О.Горбачем першодруки й
передруки пам'яток супроводять
стислі, але водночас інформативні
статті, у яких автор розкриває
історію пам'ятки, подає відомості
про виявлені ним чи відомі з опублікованих
досліджень її списки, які збереглися
в різних бібліотеках Європи. Неодмінним
складником таких статей є докладний
огляд відомої літератури про
пам'ятку, що викликає захоплення глибокою
обізнаністю автора з давнішими
й новими публікаціями, інколи - й
малодоступними. Нерідко варіанти цих
перед- чи післямов до видань пам'яток
друковано як окремі наукові розвідки,
які так само покликані були привернути
увагу фахівців. У такому ж
ключі - вичерпно, переконливо і з
використанням широкого наукового
апарату - публікував О.Горбач свої дослідження
й про інші численні пам'ятки: Ісидорів
Служебник та церковнослов'янські літургічні
рукописи (збереглися у Ватиканській
бібліотеці), найдавніший чесько-український
глосар (1587 р.), рукописну "Граматику
слов'янську" І.Ужевича (1643 і 1645 рр.),
збережені в румунських монастирях
слов'янські рукописи ( у Путній та
Драгомирній) і рукописну церковнослов'янську
риторику ( у Нямці), лемківське рукописне
Учительне Євангеліє (1640 р.) тощо.
Горбачеві
передруки й першодруки пам'яток
- це окрема інтелектуальна царина, роль
якої в науковому сьогоденні стає
дедалі відчутнішою. Разом з виданнями
серії "Пам'ятки української мови",
що з'явилися в Україні, вони творять
інформаційно-культурну цілість.
На сучасному етапі українське мовознавство
потребує з’ясування низки дискусійних
питань, зокрема правописних та лексикографічних.
Єдина концепція вирішення цих проблем
можлива лише за цілісного знання історії
українського мовознавства, тобто з урахуванням
результатів досліджень, здійснених як
в Україні, так і в діаспорі.
Якщо
з дослідженнями мовознавців,
які працювали і працюють в
Україні, можемо ознайомитись
у бібліотеках, архівах, науково-дослідних
установах, то фундаментальні
роботи українських мовознавців
діаспори залишаються і сьогодні
недоступними для всіх зацікавлених
науковців, студентів і т. д.
Перешкоджає
виданню цінних напрацювань українських
мовознавців діаспори насамперед
відсутність інформації про них
(авторів), відповідно й незнання
їхніх наукових доробків, які
якщо й публікувалися, то лише
у закордонних виданнях, які до
України майже не потрапляли.
Важливим
кроком до відкриття українцям
надбань наших мовознавців-діаспорян
став би повний реєстр прізвищ
цих науковців, а також покажчик
хоча б найгрунтовніших їхніх
праць із зазначенням проблематики.
Ця стаття
власне і є спробою узагальнення
основних напрямів досліджень
українських мовознавців діаспори. Окрім
знаних у всьому світі українців Ю. Шевельова
та І. Огієнка, в еміграції плідно працювали:
І. Зілинський, Р. Смаль-Стоцький, О. Горбач,
Я. Рудницький, О. Колеса, З. Кузеля, М. Пшеп’юрська-Овчаренко,
В. Розов, М. Семенів, В. Чапленко, і продовжують
працювати: С. Караванський, В. Коптілов,
С. Рабій-Карпінська, Яр Славутич У сфері
зацікавлень українських мовознавців
діаспори – історія української мови,
діалектологія, ономастика, культура мови,
лексикографія, проблеми українського
правопису та термінології.
Історія української мови
Історія
української мови – та сфера
мовознавства, яка найчастіше фальсифікувалась
навіть українськими ученими
(з України) внаслідок складних
історико-політичних обставин. Єдиним
джерелом правдивих об’єктивних
досліджень стали праці українських
мовознавців у діаспорі, зокрема
О. Горбача, Ю. Шевельова, І.
Огієнка, О. Колесси, М. Пшеп’юрської-Овчаренко,
В. Розова, М. Семеніва, В. Чапленка.
Внесок
українських мовознавців діаспори
у розвиток історії української
мови полягав переважно в описі
та публікації давніх українських пам’яток,
граматик та словників української
мови.
Дослідженнями
у сфері історії української
мови розпочинає свою наукову
діяльність О. Горбач. Першою для
ученого «була студія «Наголос
Зизанієвого «Лексису» з 1596р.»,
на основі якої у 1948р. він
здобув ступінь доктора. Згодом
науковець заглиблюється у дослідження
Лексикону словенороського Памви
Беринди, якому присвячує кілька
розвідок; потім був «Латинсько-слов’янський
лексикон» Івана Максимовича,
який О.Горбач вважав важливим
джерелом для студій літературномовної
лексики церковнослов’янської, української
і російської мов XVIIIст.». У
цій праці, як і в інших
подібних, його цікавить передовсім
українська лексика, її склад,
походження, місце у досліджуваному
лексиконі».
Однак «
одним з найвагоміших аспектів праці
О. Горбача у цій ділянці є
виявлення, опис і публікація давніх
текстів XV-XVIIIст., таких як: Ізидорів
служебник кінця XIV чи поч. XV ст., який
зберігається у Ватиканській бібліотеці;
три українські православні катехизми
XVII віку; уривок рукописного південно
лемківського Євангеліє з XVII віку, побаченого
ученим на виставці рукописів і стародруків
у Свитнику (Східна Словаччина), та інші.
Особливу
увагу приділяв О. Горбач рукописним
словникам і граматикам середньої
доби історії української мови,
серед яких виділяється українсько-латинський
словник середини XVII ст. Арсенія
Корецького–Сатановського та Єпифанія
Славинецького, що є однією
з семи відомих досі копій,
яка була виявлена в Паризькій
Національній Бібліотеці.
Що
ж до граматик української
мови, зокрема граматик раннього
періоду, дослідник надавав їм
особливого значення. Вони цікавили
його з погляду розвитку української
граматичної думки на різних
часових зрізах, культивування української
граматичної традиції і, зокрема,
з погляду української мови
часу створення тої чи тої граматики».
Значний
внесок у вивчення і видання
пам’яток національної писемності,
у справу перекладу на українську
мову давніх релігійних текстів
зробив І. Огієнко. «Як дослідник
він цікавився різними видами
пам’яток: літописами, грамотами, богослужбовими
книгами та ін. І. Огієнко знайомився
з великою кількістю першоджерел,
історичних матеріалів і на
основі цього писав наукові
праці. В дослідженнях вчений
викладав відомості про час
виникнення і місце написання
пам’ятки, встановлював обсяг тексту,
визначав тип письма, достовірність
авторства і т. п. Найбільшої
уваги він приділяв змісту
досліджуваного тексту».4 І. Огієнко
також автор підручника «Історія
української літературної мови»
(1950).
Досліджував
пам’ятки давньоукраїнської письменності
та вивчав історію української
мови один із засновників та
ректорів Українського Вільного
Університету О. Колесса («Південноволинське
Городище і городиські рукописні
пам’ятки 12-16 ст.», 1923-1925; «Погляди на
історію української мови», 1924).
Грамоти
14-15 ст. підготував до друку В.
Розов, який також є автором
статей про мову цих грамот
і про вивчення історії української
мови.
Серед
дослідників історії української
мови – В. Чапленко, у доробку
якого праці: «Українська літературна
мова з XVII ст. до 1917р.» (Нью-Йорк,
1955), «Історія нової української
літературної мови» (Нью-Йорк, 1970).
«У 1964 р.
англійською мовою опублікована
фундаментальна праця Ю. Шевельова
«Історична фонологія праслов’янської
мови», в якій розглядається
історичний розвиток звукової
системи праслов’янської мови
і пропонується оригінальна версія
формування праслов’янської фонологічної
системи. Логічним продовженням
цієї праці, що стала етапною
в загальному розвиткові слов’янського
порівняльно-історичного мовознавства,
було дослідження «Історична фонологія
української мови».5 Як зазначає відомий
діалектолог П. Гриценко, «сьогодні це
найповніший опис розвитку фонологічної
системи української мови від праслов’янського
до сучасного стану; за 20 років після її
завершення ніхто з українознавців не
зумів підготувати докладнішої праці
про цю проблему, ніхто не піддав критиці
чи заперечив сформульовані в ній положення.
Це енциклопедичної повноти видання (809
с. тексту!) дає вичерпну інформацію про
зародження і поступове виформування
тієї структури, яка сьогодні визначає
індивідуальність української мови з-поміж
інших слов’янських».
Діалектологія
Діалектологічні студії, які важко
було вести на материковій
Україні, стали невід’ємною частиною
українського мовознавства у
діаспорі. Цілісність діалектологічних
досліджень полягала у врахуванні
як територіальних, так і соціальних
діалектів.
Дослідження
соціальних діалектів, зокрема
арго, представляє О. Горбач у
праці «Арго на Україні». Ученого
цікавило «арго різних соціальних
і професійних груп населення:
українських лірників, вояків, школярів
і студентів, правопорушників
і злодіїв, безпритульних тощо.
Докладно вивчивши історію різних
типів арго в Україні, соціальні
підстави їх формування і тенденції
розвитку, простеживши динаміку
їх функціонування, О.Горбач визначає
характерні риси саме українського
арго, звертає увагу також на
специфічні особливості кожної
соціальної чи професійної групи
і їх територіальні вияви. У
результаті доходить висновку: чіткої
межі поміж різними типами
арго немає. Вони споріднені
поміж собою, а також виявляють
певну спорідненість з аналогічними
типами арго інших слов’янських мов».
Говірки
української мови – об’єкт
зацікавлень для І. Зілинського,
М. Пшеп’юрської-Овчаренко, С.
Рабій-Карпінської, О. Горбача.
Діалектологічні
студії – пріоритет дослідницької
праці 20-30 рр. у І. Зілинського.
1927 року учений опублікував поважне
наукове дослідження «Носові
звуки в говірці села Красна
Короснянського повіту. Філологічні
праці» (Варшава, 1927), 1933 – «Карту
українських говорів», що стала
вагомим внеском в українську
діалектологію. Особливо енергійно
І. Зілинський виступив проти гіпотези
окремих польських дослідників, які стверджували,
що основою лемківської, бойківської та
навіть гуцульської говірок нібито була
польська мова. У квітні 1931 року дослідник
взяв участь в експедиції на Західну Лемківщину
(село Явірки), в результаті якої написав
наукову розвідку «Лемківська говірка
села Явірок» (1934). Чимало уваги присвятив
спробам встановлення границь між окремими
говірками карпатської групи, головним
чином лемківської та бойківської. Його
праці з цього приводу: «Питання про лемківсько-бойківську
мовну границю» (1934), «Границі бойківського
говору» (1938), «Мова закарпатських українців»
(1939).
Мовознавець
школи І. Зілинського, М. Пшеп’юрська-Овчаренко,
розпочавши діалектологічні дослідження
ще у Львові працею 1938 року
«Надсянський говір», продовжила
їх вже у США у розвідках
– «На пограниччях надсянського
говору» (1954), «Мова українців
Надсяння» (1986).