Лірична творчість Лесі Українки

Не будьте тільки дощиком осіннім.

Спалювати, горіти повинні ви, а  не тліти!

(«Ви, слова мої гучні ...») 

Бойове слово порівнюється з  променем світла, буйними хвилями, дороговказною зіркою, яскравою іскрою, ніби, блискавки, гострим мечем. Це нагромадження образів допомагає сприйняти все багатоаспектний зміст слова, покликаного «спалювати», «горіти», а не «тліти». На противагу гнівному і яскравому речі справжнього поета наводяться «мляві», «в'ялі» слова, які образно порівнюються з «дощиком осіннім».

Відмінна риса лірики Лесі Українки - бадьорий, життєрадісний тон, утвердження  права людини на щастя, на повне і  всебічне розкриття всіх творчих можливостей.

Леся Українка була в першому ряду українських письменників-демократів, що жили на межі 19 і 20 століть, в тому ряду, де перебували Іван Франко, Панас Мирний, М. Коцюбинський, П. Грабовський, В. Стефаник, О. Кобилянська та інші.

Читача нерідко вражає то велика кількість знань у всіх сферах життя і культури, яке він знаходить у поезії Лесі Українки. З дивовижною здатністю до перевтілення вона легко і вільно почувалася у всіх століттях і серед різних народів. Герої античних міфів і біблійних легенд, перші християни - неофіти, древні греки та римляни від знаті до рабів, середньовічні лицарі, монтаньяри і жирондисти французької революції, суворі пуритани північноамериканської пущі ...- навіть не перелічити всіх персонажів, які живуть, мислять і відчувають у великому поетичному світі Лесі Українки. Її лірика, виходячи за суб'єктивні форми переживань, стикається з суміжними жанрами балади, поетичної поеми, драматичного етюду. У легенді «Трагедія», у баладі «Грішниця», в етюді «Іфігенія в Тавриді» владно звучать ліричні мотиви, і в образах лицаря, який спливав кров'ю, але не переможеного, «грішниці», наважився повстати проти несправедливості, і Іфігенії, що нудиться за батьківщині, - усюди виступають шляхетні й людяні риси внутрішнього образу поетеси. Весь свій дар перевтілення вона звернула на те, щоб у минулих епохах знаходити дорогоцінні співзвуччя зі своєю сучасністю і витягати з них потрібні приклади для свого покоління.

У апокрифах та легендах Леся Українка змінила біблійних героїв і героїнь - Саула, Давида, Рахіль, - додавши їм нове ідейне тлумачення, відмінне від містико-релігійного.

Драматургія Лесі Українки вражає різноманітністю сюжетів і тим, багатством гострих і глибоких думок.

Особливо дорогі поетесі мужні, протестуючі і непокірні люди, віддані своїй ідеї, міцніючі в труднощах непримиренної боротьби. Такий раб-неофіт в драматичній поемі «У катакомбах». Такий і «варвар» Нартал в «Руфін і Прісцілла», пристрасно ненавидить як Рим з усією його рабовласницької культурою, так і християнство, як більш витончену форму гноблення.

Але для справи боротьби за людське  щастя мало мужності і стійкості. Потрібна висока свідомість, відданість великій ідеї, вірність громадянському обов'язку. Поетеса з ліричною пристрастю намалювала ряд таких героїв і героїнь, котрі гинули, але не здаються, не ухиляються від високої мети свого життя.

Відмова від особистого в ім'я суспільного, самопожертву в ім'я великої ідеї - ось якості людини, які прославляє Леся Українка.

Уміння глибоко і самостійно мислити відкрило перед поетесою можливості переістолковивать давно  знайомі людству образи і легенди. Пушкінського «Кам'яного гостя» вона протиставила «Кам'яного господаря», прославленому поетичному ідеалу Данте, його Беатріче, вона вважала за краще  «бідний образ» дружини Данте - Джемми Донаті, що розділяла з чоловіком-вигнанцем  гіркоту чужого хліба («Забута тінь»). Над загальноприйнятою в часи Лосі Українки мораллю покірності і  смиренності вона піднесла єдино достойну людину етику боротьби і повстання проти тиранії. Поетеса прославила і раба-неофіта, що минає з темних катакомб у табір Спартака («В катакомбах»), і художника Річарда Айрона, відстоює справжню свободу творчості («У пущі»), і багатьох інших борців нестримної волі і мужності.

У ліричних поезіях Лесі Українки центральне місце займає людина з  невичерпним багатством його внутрішнього життя, пристрастей та думок. Інтимна лірика письменниці набувала рис громадської політичної цілеспрямованості. Усюди перед читачем виступає образ чуйного, благородної людини-громадянина. Вірші, присвячені її близького друга С.К. Мержинському, довгий час спочивали в рукописному фонді поетеси і тільки після її смерті побачили світ. Якась особлива делікатність заважала поетесі розкрити перед читачем свої інтимні переживання. Про це вона сама зізнавалася в листі до Івана Франка від 13 січня 1906 року по приводу його вірша «З щоденника»: «Я розумію ваше почуття, що ви як би декілька соромтеся цих віршів, але розумію не тому, що знаходжу сенс у цій сором'язливості , а тільки тому, що по собі знаю це відчуття. Однак я думаю, що наші особисті думки і почуття чого-небудь та стоять, якщо нам не те страшно, не те трохи соромно виносити їх на перехрестя. Значить, це щире, гостре почуття, або гаряче, або до болю холодне ».

Леся Українка вважала, що особиста інтимна - лірика повинна поступитися  місцем великим соціальних тем. Але разом з тим вона чудово розуміла, що митець не може не висловлювати всього різноманіття свого внутрішнього світу. «Коли його (поета) що-небудь вразить або засмутить, негайно у нього вогнем загориться серце, а в голові так швидко закопаємося думки, що здається, якщо їх не зупинити або не висловити ясними і гучними словами, якщо не передати їх щиро і струнко , то можна з'їхати з глузду або впасти в таку тугу, що серце розірветься ».

В особистих стосунках до людей  Леся Українка виявляла багато чуйності й дбайливості, але при цьому  вона була вимоглива і глибоко  принципова. Як би вона не любила і ні поважала людини, побратима по перу або громадського діяча, вона знаходила  в собі мужність прямо і справедливо  висловлюватися про його помилки  й омани. Вона вимагала такої ж  прямоти і принциповості і  по відношенню до себе.

У ліриці Лесі Українки відбилися її погляди на життя, любов, дружбу. У багатьох ліричних віршах розкривається тема справжньої, глибокої і самовідданої любові. Звертаючись до одного, поетеса говорить про свою відданість йому, про те, що вона пов'язана з ним спільною справою. І якщо хворий і надламаний боротьбою один уявляється їй сумною, але величної руїною, то вона як ніжний і гнучкий плющ обвиває цю руїну:

Їм добре вдвох, як нам з тобою,

Але прийде час розсипатися руїні,

І плющ вона укриє під собою ...

Навіщо він потрібен тут один, в долині?

(«Тебе, як плющ, тримати в  своїх обіймах ...»)

Різноманітності тому і сюжетів, введених в лірику Лесі Українки, цілком відповідає і розмаїття форми. Багато її твори навіть раннього періоду дивують довершеністю, легкістю, музикальністю, гнучкістю ритмів. Деякі ліричні вірші беруть діалогічну форму і є як би зародками драматичної дії. Класичну спадщину української, російської та світової поезії, добре освоєний Лесею Українкою, допомогло їй збагатити рідну вірш новими розмірами, строфічними побудовами, композиційними прийомами.

Про розвиток поетичної майстерності Лесі Українки можна судити хоча б  по тих збірників, що вийшли за її життя: «На крилах пісень» (1893), «Мрії і думи» (1899) і «Відлуння» (1902).

Поетеса легко опанувала технікою вірша. У неї можна знайти і  улюблені нею П'ятистопні ямби, і  канонічні сонети, і октави, і  секстин, і гекзаметри, і верлібри, і різноманітні ритми народної пісні. Вона різко виділялася красою поетичного мовлення на загальному тлі української поезії свого часу. Леся Українка сперечалася з тими поетами та критиками, які стверджували, що «хороша рима - смерть для ідеї». Ополчився проти жалюгідних віршеплетов, влагавших сумнівні «ідеї» в убогу форму, поетеса писала в одному з листів у 1892 році: «Що стосується мене, то я тільки генієві можу пробачити погано зроблене вірш, та й то не завжди. Українським же поетам слід було б на деякий час заборонити писати національно-патріотичні вірші, тоді, може бути, вони швидше навчилися б віршування ... а то вони тепер більше сподіваються на патріотизм своїх читачів, а не на свої риму і розмір ...».

Коли в деяких відгуках на вірші  Лесі Українки відзначалася їх якісна форма, поетеса підкреслювала, що вона пише не заради однієї форми: «... я цього не ставлю собі у велику заслугу, так як це обов'язок кожного, хто пише вірші не тільки для забави , домагатися кращої форми ».

Леся Українка любила об'єднувати ліричні вірші в цикли. Часто  приводом до таких об'єднань служили зовнішні обставини. Такі шляхові цикли «Кримські спогади», «Кримські відгомони», «З шляхової книжки». Перебування в Гелуані відображено в циклі «Весна в Єгипті». В інших циклах: «Мелодії», «Ритми», «Сльози-перли», зібрані вірші, близькі за ідейним змістом, з настроїв, викликані певними життєвими і суспільно-політичними обставинами.

Леся Українка була людиною наполегливої ​​творчої праці. Їй доводилося переживати фізичні муки через хворобу.

В одному з листів до матері від 28 лютого 1898 поетеса говорила про це: «Мені здається, що мені належить якась велика битва, з якої я вийду переможницею або зовсім не вийду. Якщо у мене дійсно є талант, то він не загине, - адже це не талант, коли він може загинути від туберкульозу або історії. Нехай допікають мене всі ці біди, але зате, хто знає, чи не кують вони для мене такої зброї, якої немає в інших, здорових людей ».

Поетеса працювала з гігантським  напругою, як би одним поривом, натхненно  і надзвичайно швидко. Так, вона в  одну ніч написала драматичну поему  «Одержима», а для «Лісової пісні» їй знадобилося лише десять днів! В одному з листів Леся говорила про своє «демона», тобто нестримному творчому пориві: «Натовп образів не дає мені спати по ночах, мучить, як новий недуга, - тільки тоді приходить демон страшніше усіх недуг і наказує мені писати».

Проте було б помилкою думати, що всі твори Лосі Українки написані одним поривом. Нагадаємо, що роками вона виношувала задуми драматичних поем «У пущі», «Кассандра», поеми «Віла-посестра».

Коли думаєш про життя Лесі Українки, мимоволі виникає в пам'яті образ, створений поетесою в одному з кращих ліричних віршів («Уривки з листа»). На кам'янистій безплідною скелі виблискує як полум'я великий, тільки що розпустилася квітка. Його тонкий і ніжний стебло пробив міцну породу скелі і вирвався назовні, як би сповіщаючи непереможну силу творчої енергії і волі до життя. Леся Українка пише:

Нам, поетам, назвати б його «Ломикамінь» І уваженье віддати йому більше, ніж пишного лавру.

Сама Леся Українка усім своїм життям і творчістю нагадує цей стійкий квітка «Ломикамінь» (Saxifraga), який пробився крізь товщу її дійсності, мало сприятливою для вільної творчої діяльності.

Коли поетеса померла в Сурамі (Грузія) в ніч на 1 серпня 1913 року, їй було всього сорок два роки.

Радісно бачити і усвідомлювати, що майже через 100 років після смерті Лесі Українки її бойова і лірично схвильована поезія щедро входить в серця наших сучасників.

Неподалік від садиби в підлогою пні старого скам'янілого дуба («кадуб») знаходиться вічно оновлюється джерело сліпуче білої, свіжої води. Старожили розповідають, що це був улюблений джерело Лесі. Стало традицією для всіх відвідувачів Колодяжного випити хоча б ковток цієї освіжаючої і трохи терпкою вологи з «кадуба». Здається, що і через десятки років цей цілюще джерело уособлює собою невмирущу і могутню силу Лесиної поезії ...

 

Література 

1. Анатоль Костенко Леся Українка. - Молода гвардія, 1971.

2. Дейч О. Леся Українка. - М.: 1954.

3. Забужко О. Notre Dame d'Ukraine: Українка  в конфлікті міфологій. - К.: 2007.