Лірична творчість Лесі Українки

У 1902 році з ініціативи студентів  університету у Чернівцях виходить третя поетична книжка Лесі Українки «Відгуки». До неї увійшли нові віршовані  цикли: «Із циклу «Невольницькі  пісні», «Ритми», «Хвилини», написані протягом 1900-1902 років, шість легенд та драматична поема «Одержима».

Нова збірка засвідчила, Що її автор досяг творчої зрілості і торував дорогу дальшому розвитку української поезії у новому ХХ столітті. В цьому плані особливо помітна  всезростаюча філософська заглибленість  поетичного мислення, згущення думки, а також вагомість епічного і  ліричного елементу в ліриці, посилений  інтерес до ліро-епосу і ліро-драми. Мистецьки воно виявилось по-різному, але загальна тенденція до осмислення філософської суті явищ, до поглибленого відображення ідеологічної боротьби і водночас збагачення і урізноманітнення жанрових форм і версифікаційних засобів очевидна.

Особливо ясно виявився перехід  поетеси від лірики медативної до ліро-епосу і драматичного монологу, від вірша римованого до вільного. Для збірки характерна строфічна і жанрова розкованость і розмоїтність. Це були ознаки якісно нового для уккраїнської поезії типу художньої творчості.Сучасна поетесі критика високо оцінила її нову збірку, яка стала популярною серед читачів.

 

 

Список використаної літератури

Міщенко Л. І. Леся Українка –  Київ,1986. – С. 27-103.

Франко І. Збір. творів: У 50 т. – 1981. – Т. 31. – С.15-262.

Луначарський А. Гергарт  Гауптман в России // Культура театра. – 1922. - № 1-2. – С.3.

Спогади про Лесю Українку. – С.329.

Старицький О. Леся Українка. – Київ, 1970. – С.3.

 

 

 

 

2

Лірика ЛесіУкраїнки

Сучасний аналіз творчості ЛесіУкраїнки, безумовно, відрізняється від радянського прочитання. Літературознавці радянських часів хотіли зробити висновки з ЛесіУкраїнки полум'януреволюционерку, шукали заклик до революції навіть у любовної ліриці поетеси. Безумовно, це був ідеологічний перегин. Не доводиться це і брати до уваги факту, що Лесю Українку жило епоху, коли соціалістичні ідеї на середовищі прогресивної інтелігенції були популярними як ніколи. Ніхто зможе заперечувати, що творчість Панаса Мирного, Ольги Кобилянської насамперед твори соціальну спрямованість.

Якщо ж говорити про все поетичному спадщині ЛесіУкраїнки, то центральне місце у ньому постать бунтаря,сверчеловека, руйнівної всі перепони своєму шляху, котра домагається своєї мети навіть ціною свого життя.

«>Женщина-поет явище рідкісне у нашій вітчизні». Цей вислівВ.К.Кюхельбекера, сказані майже півтораста літ тому, мали ще як російської поезії, але й світової. Чи переважають у всіх європейських літературах ХІХ століття можна нарахувати десять більш-менш значних іменженщин-поетесс. І з них велика українська поетеса Лесю Українку (1871-1913) захоплює кілька поколінь читачів ніжністю і чистотою, мужністю та гарячоїгражданственностью своєї лірики. Поетичні сестри ЛесіУкраїнки, її сучасниці і попередниці із різних літератур - російська поетеса Кароліна Павлова, польська - МаріяКонопницкая, італійська - Ада Негрі, французька - МарселінаДеборд-Вальмор, німецька -АннетаДросте-Гюльсгоф, англійська - ЕлізабетБроунинг-Баррет, іспанська -Росалия де Кастро.

Коли говорять про «жіночої поезії», то під цим, можливо який завжди справедливо, розуміють лише риси особливої чутливості, задушевності, м'якості, часом - доброту милосердя. Чимало з цього є й в ЛесіУкраїнки, проте їй чужі елементифилантропичности, поблажливого співчуття до скривджених і знедоленим. У симфонії поетичного слова ЛесіУкраїнки, овіяної чарівністю жіночності, потужними акордами звучать українські й обурення, і спопеляючий гнів, могутні заклики до повалення богів, земних й небесні. Її улюбленими героями вже у ранніх віршах стали богоборець Прометей та її нащадки «>прометеиди», люди непохитної волі, чий девіз: «Убий - не здамся!» Ця риса лірики поетеси помітило пильним оком її старшого сучасника і побратима Івана Франка вже за часів появу першої поетичної збірника «На крилах пісень» (1893). Івана Франка, «хрещений батько» молодий поетеси, який благословив в важкий шлях, вивчав і знав, що вона із дитинства страждає важку недугу - кістковою туберкульозом - і, попри це, буквально горить творчим вогнем інеутолимой жадібністю до життя і боротьбі. Рядки І. Франко, присвячені першим поетичним дослідам Лесі, сповнені справжнього захоплення перед несподіваним «дивом» життєствердності, яким стала сама поетеса і його вірші. Він: «...читаючи м'які і розслаблені чи холодно резонерські твори молодихукраинцев-мужчин і порівнюючи його з цими бадьорими, сильними і сміливими разом із тим такими простими, такими щирими словами ЛесіУкраїнки, мимоволі думаєш, що ця хвора, слабка дівчина - майже єдиний чоловік в усій сьогоднішній Україні».

Майже із перших творчих кроків Лесю Українку вражає глибоко вдумливим, свідомим ставленням до поезії. Вона нітрохи не справляє враження тих бездумних співаків, які хизуються блиском форми, прикриваючи цимтщедушие змісту. У віршах ЛесіУкраїнки відточеним клинком сяє думку, глибоко людяна, б'ючись в лещатах несправедливого суспільного ладу.

На лоно рідний природи Волині, серед густих могутніх лісів, невисоких хвилястих пагорбів, тихих озер, які поросли ряскою і очеретом, швидких річок, Леся був у своєї стихії.

Народні пісні, почуті від околишніх селян, волинські казки, легенди, і повір'я, висловлювали досвідченість народної душі, й здорову, стійкість народної вдачі,- усе це належало до серце поетеси, радуючи різноманіттям квітів, звуків і пахощів зовнішнього світу. Звідси йчистонародний, український національного колориту творчості ЛесіУкраїнки.

Подібно Шевченка, вона часто і, природно вводила на свій поезію ритми, образи і стилістику української творчості. Не підробка під народну творчість, а поезія, кровно що з співучим світом пісні. Традиційні образи страждаючою дівчини, чиє серце нудиться від нерозділеним любові, знаходять у піснях ЛесіУкраїнки нове, своєрідне звучання:

Ой, начебто не засмучуюся, все-таки я - не рада,

Щось погано -неприютно, на серце досада.

Я відкину ту досаду проти на бездоріжжі,

А вона зійшла, пишаючись, як мак над  житом...

(«Ой, начебто не засмучуюся...»)

Або:

Ой, піду зробив у бір дрімучий, де сосна суха,

>Разожгу вогнище високий - нехай запалахкоче!

>Загорелась, спалахнула ялинкасмолевая, І ятрить моя досада, як хвоя  суха.

(«Ой, піду зробив у бір...»)

Лесю Українку передає глибину  переживань, викликаних і особистими і соціальним відчуттям. «>Досада» - це невиразне туга, відчуття безсилля, неможливості прогнати які мучать серце передчуття чогось лютого, якийсь наближення лиха. Образи червоного маку, піднесеного над житом, чи смоляного багаття - неясне, а цілком реальне вираз та жаги власного щастя, та мрії про нове життя. Такі образи, провідні початок з української народної пісні, надають особливу поетичність і особливу значущість лірики ЛесіУкраїнки. Показуючи дівоче вірність загиблому другу, поетеса вдається до образу деревця, на яке перетворилась дівчина на могилі улюбленого:

«Чия то могила, - запитують люди,-

Що над нею колір калини і мороз не студент,

Що того калині і листя кучеряві,

А між білими квітами ягоди криваві?»

>Шумела калина над пагорбом  рідним:

«Ой, що я стою немою над моїм улюбленим?

Дерева не рушиш - слова не проронить,

А ножем йогопорежешь - заспіває, застогне.

Хто це гілка зрізує, на дудці грає -

Той калиновоїстрелою груди собі простромлює».

(«Калина»)

Образ дівчини, перетворилася на деревце, із найбільшою поетичної яскравістю висловлене у ційдраме-феерии «Лісова  пісня».

Близькість ЛесіУкраїнки донародно-поетическим  джерелам, її зв'язку з українським  фольклором, з піснею - любовної, обрядової, жартівливій, весільної, підтримувала поетесу у численних мандруваннях, що випали на се частку давала багатий матеріал на її творчості.

Коли Лесю Українку описувала пекучі піски єгипетської пустелі, фабричне передмісті Генуї чи пишну природу берегів Середземного моря, вона незмінно згадувала рідну українську природу. У вірші «Сон» (з добірки «Весна в Єгипті») виражена туга поетеси Україною. Єгипетський пейзаж -расстилающийся поперед очі «синій шатро неба», немилосердножгущее сонце - змінюється милої серцю картиною:

>Хата і садок, галявини зелені, Ставок заольхою, затягнутийряскою... Ось - Україна...

Поетеса бачить радісний сон, що живе вільної, щасливою життям:

Досить ходити... досить блукань... Життя  стане світлої... Край мій рідний, Разом із мною від мук ти позбувся. Небо не плаче, і не супляться. Спати ще й бачити завжди цей сон... Життя стане світлої...

Мандруючи по Італії, Лесю Українку під'їжджає до Генуї і з відкритого вікна вагона бачить високі фабричні труби, які обступили робочі передмістя. Цей міської пейзаж змушує поетесу згадати таку ж труби на своїх батьківщині, не на Волині. Тут, як і майже, фабричний дим застеляє небо і ховає від поглядів людини радість сонячного дня. Коли поетеса згадує рідний дим: волинських цукрових заводів, в неї спадає на думку у тому, що долю людей однакова й у Італії, і її батьківщину, і їдкий італійський дим не здається їй чимось чужим і далеким:

Той італійський дим проник мені серце,

І забриніло воно, і заніміла,

І від не повторювало мені: «>Чужбина».

Національні мотиви одержують у  її творчості глибоке соціальне осмислення. На певному історико-правовому етапі осмислення її творчості вважалося, що вона «передусім соціалістка, і потім вже - українка». У цих «обвинуваченнях» вірно лише одне: соціалістичні ідеали рано дозріли у свідомості поетеси і додали її ліриці незвичну для сучасної їй поезії забарвлення.

Чи не з років серйозна і вдумлива, Лесю Українку рано зрозуміла глибоке значенняпоета-трибуна, чиє вогненне слово «дієсловом пече серця людей». Це пушкінське визначення поезії недарма на кшталт Лесі Українки, і звідси спільність образів:

>Сияньем блискавок, гострими  мечами

Хотіла б би виростити, слова!

Щоб відлуння в горах будили, а  чи не стогони.

Щоб різали - не отруювали серця,

Щоб піснею були ви, а чи нестенаньем.

>Сражайте, ріжте, навіть вбивайте,

Не будьте лише дощиком осіннім.

>Сжигать, горіти повинні ви, а чи не тліти!

(«Ви, слова мої гучні...»)

Бойове слово порівнюється зі променем світла, буйними хвилями, дороговказної зіркою, яскравою іскрою,сияньем блискавки, гострим мечем. Це накопичення образів допомагає сприйняти все багатоаспектний зміст слова, покликаного «спалювати», «горіти», а чи не «тліти». На противагу гнівному і яскравому слову справжнього поета наводяться «мляві», «в'ялі» слова, які образно порівнюються з «дощиком осіннім».

Характерна риса лірики ЛесіУкраїнки - бадьорий, життєрадісний тон, твердження прав людини на щастя, на цілковите  і всебічне розкриття всіх творчих спромог.

Лесю Українку був у ряду українськихписателей-демократов, жили межі 19 і 20 століть, у цьому ряду, де було Івана Франка, Панас Мирний, М. Коцюбинський, П. Грабовський, У. Стефаник, Про. Кобилянська та інші.

Читача нерідко вражає те безліч знань у всіх галузях життя та духовної культури, що він знаходять у поезії ЛесіУкраїнки. З дивовижною здатність до перевтіленню вона часто та вільно почувалася переважають у всіх століттях серед різних народів. Герої античних міфів і біблійних легенд, перші християни - неофіти, древні греки і римляни від знаті до рабів, середньовічні лицарі, монтаньяри і жирондисти французької революції, суворі пуритани північноамериканської Пущі...- навіть перелічити всіх персонажів, які живуть, мислять відчуває у великому поетичному світі ЛесіУкраїнки. Її лірика, виходячи за суб'єктивні форми переживань, стикається зі суміжними жанрами балади,лироепической поеми, драматичного етюду. У легенді «Трагедія», в баладі «>Грешница», в етюді «Іфігенія в Тавриді» владно звучать ліричні мотиви, й у образах лицаря,истекающего кров'ю, але з переможеного, «грішниці», яка насмілилася повстати проти несправедливості, і Іфігенії, яка нудиться за батьківщиною,- скрізь виступають шляхетні і людяні риси внутрішнього образу поетеси. Увесь свій дар перевтілення звернула те що, щоб у минулих епохах знаходити дорогоцінні співзвуччя зі своїми сучасністю і отримувати від них потрібні приклади для свого покоління.

Уапокрифах і легендах Лесю Українку змінила біблійних героїв і героїнь  -Саула, Давида, Рахіль,- надавши їм нове ідейний тлумачення, не намистико-религиозного.

Драматургія ЛесіУкраїнки вражає розмаїттям сюжетів і тих, багатством гострих і глибоких думок.

Особливо дороги поетесі мужні, протестуючі і непокірливі люди, віддані свою ідею, міцніючі в труднощі непримиренної боротьби. Такийраб-неофит в драматичної поемі «У катакомбах». Так само «варвар»Нартал в «>Руфине іПрисцилле», пристрасноненавидящий як Рим з усією його рабовласницькою культурою, і християнство, як більше витончену форму гноблення.

Для справи боротьби за людське щастя  мало мужності та стійкості. Потрібна висока свідомість, відданість великої ідеї, вірність громадянському обов'язку. Поетеса з ліричної пристрасністю намалювала ряд таких героїв і героїнь, котрі гинули, але зсдающихся, не ухиляються від високої мети свого життя.

Відмова від власного в ім'я громадського, самопожертву в ім'я великої ідеї - ось рис людини, які прославляє Лесю Українку.

Уміння глибоко й самостійно мислити відкрило перед поетесою можливості >переистолковивать давно  знайомі людству образи і легенди.Пушкинскому «Кам'яному гостю» вона протипоставила «Кам'яного хазяїна», славнозвісному поетичному ідеалу Данте, його Беатріче, визнала за краще «бідний образ» дружини Данте - ДжеммиДонати,разделявшей змужем-изгнанником гіркоту чужого хліба («Забута тінь»). Над загальноприйнятої у періодЛоси Українки мораллю покори та смиренності вона піднесла єдино гідну людини етику боротьби, і повстання проти тиранії. Поетеса прославила іраба-неофита, минаючого з темних катакомб до табору Спартака («У катакомбах»), й сумлінності маляра РічардаАйрона, який обстоює справжню свободу творчості («У пущі»), і багатьох інших борців неприборкану волі і потрібна мужності.

У ліричних віршах ЛесіУкраїнки центральне його місце займає людина з невичерпним  багатством його внутрішнє життя, пристрастей  і чужих думок. Інтимне лірика письменниці набувала риси суспільному політичному цілеспрямованості. Усюди перед читачем виступає образ чуйного, шляхетного людини-громадянина. Вірші, присвячені її близького друга С.К. Мержинському, довгий час спочивали в рукописному фонді поетеси і тільки після її смерті побачили світ. Якась особлива делікатність заважала поетесі розкрити перед читачем свої інтимні переживання. Про це саму себе зізнавалася у листі до Івана Франко від 13 січня 1906 року довкола його вірші «З щоденника»: «Розумію ваше почуття, що ви кілька соромтеся цього вірша, але розумію не оскільки знаходжу зміст у цієї сором'язливості, лише тому, що собі знаю це почуття. Проте вважаю, що діти наші особисті думки і почуття чогось так стоять, якщо чи страшно, чи трохи соромно виносити їх у перехрестя. Отже, це щира, гостре відчуття, чи гаряче, чи до болю холодне».