Художнє осмислення краси людських почуттів та філософії миті людського щастя в творах В. Винниченка, О. Гончара та І. Роздобудь

 

 

 

Висновки до розділу 1

Отже, «мала» проза В.Винниченка на початку 20-го століття набула загальноєвропейського резонансу. Твір «Момент» – це свідчення про досягнення великим майстром вершини світового модерну в жанрі новелістики. Письменник здійснив неоціненний внесок в історію української літератури, наповнивши її філософським поглядом на сенс буття, щастя людини, піднісши ідеали свободи і духовної величі людини, продемонструвавши невичерпні зображальні й виражальні багатства української мови.

О. Гончар у новелі «За мить щастя» порушує актуальну та важливу для сучасності й прийдешнього тему і розглядає її у несподіваному аспекті, удаючись до новаторських, оригінальних засобів образного розкриття. Взагалі, романи Олеся Гончара полонять новизною і актуальністю теми і проблематики, глибиною образу сучасника і його одухотвореності. Зображене в них викликає у читачів відчуття відкритості життя, світу почуттів і в той же час його незвичайної близькості, спорідненості.

Щастя – момент. І цей момент, момент щастя неможливо забути, він залишається в житті, і спогади про нього зігрівають людину. У кожного в пам’яті є такий момент, але щоб зрозуміти це, варто прочитати новели  класиків.

 

 

РОЗДІЛ 2

Особливості сучасної української літератури

2.1. Творча інтерпретація «вічних» тем в українській літературі ХХ – поч. ХХІ ст.

  Література кінця ХХ – поч. ХХІ ст. розмаїта формою, тематикою. У ній важко виділити якусь єдину проблему. У сучасній прозі співіснують різні тенденції розвитку без чітко визначеної жанрової диференціації. Її жанрово-тематичні пріоритети різноманітні. Це і детективна, і фантастична, і містична, й історична, і філософська проза, що представлена есе, оповіданнями, новелами, повістями, романами. Для визначення загального стилю української прози останніх років найкращим є термін «полістилістична».

Проза досить умовна щодо жанрового поділу. Український детектив увібрав елементи філософського роману, авантюрного (готичного) роману, поволі перетворюючись на справді серйозну літературу: Євгенія Кононенко, Ірен Роздобудько та ін..

Кінець ХХ-поч. ХХІ ст. низкою дослідників культури визначається як епоха постмодернізму [Додаток В]. Постмодернізм – світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття ХХ ст. приходить на зміну модернізмові. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних [12, с. 349].

Герой літератури постмодернізму – людина, яка загубилася у повсякденному бутті, втратила зв'язок із Всесвітом, гостро переживає власну відчуженість і втрату духовних орієнтирів. Вона не відає, кули йти, у що вірити, навіть про що думати й що відчувати, оскільки її думки й почуття здеформовані під гнітом трагічної дійсності. Постмодернізм в образно-символічній формі відтворює загальний абсурд життя, розрив соціальних і духовних зв’язків у суспільстві, падіння людства в безодню, де немає шансів спасіння.

Сюжет у посмодерністичних творах, як правило, розпадається на велику кількість мікросюжетів, відступів, коментарів тощо.     Інтелектуалізація літератури ІІ пол. ХХ ст. проявляється у посиленні уваги до складних філософських проблем (людина – природа – цивілізація – мораль тощо). У цей період інтелектуалізм визначає розвиток притчі, філософського роману, драми ідей. На початку ХХІ ст. інтерес письменників до проблеми людини не спадає, адже загадка людини, дійсно, існує давно, а проблема сенсу життя набуває особливої гостроти. В умовах, коли відбувається глобальна переоцінка всіх цінностей, дедалі більш виразно виявляється нестійкість людського буття, а втрата сенсу призводить до важких наслідків.                 І. Роздобудько є автором, одним з найяскравіших представників літератури, у творах якого органічно переплітаються приватне і загальне, миттєве й вічне. Звернемося до одного з її романів і спробуємо знайти відповіді письменниці на болючі питання нашого сьогодення.        У романі «Я знаю, що ти знаєш, що я знаю» традиційна тема кохання отримує нову інтерпретацію. По-перше, цікава побудова твору: письменниця представляє нам роман у новелах, особливістю якого є обрамлення, що дає цілісне уявлення про твір як роман і відіграє важливу роль у розвитку сюжету. «У  цій  книзі  я  з  задоволенням  «погралася з формою», адже роман побудований,  як одинадцять окремих новел, котрі тісно переплітаються  одна  з  одною,  а  на той же час можуть існувати і окремо....» – говорить сама Ірен Роздобудько.    По-друге, авторка вводить детективний сюжет в історичний контекст: намагається через призму авантюрно-пригодницького містичного детектива відповісти на таємничі питання людського буття.      Ми гадаємо, роман Ірен Роздобудько порушує складну соціальну проблему й змушує поміркувати над стражденною долею українців, які поневіряються в чужих країнах у пошуках кращої долі. Хоч у творі нечітко розставлені акценти, але у всякому разі він запрошує до дискусії на цю тему, що вже є певним позитивним поштовхом для читацьких розмислів.

Письменниця у романі розмірковує над проблемами філософського плану через роздуми своїх героїв. Ірен Роздобудько висловлюється на тему сенсу життя, плинності часу, філософії смерті, людського щастя, особистості.     Ядро сюжету роману становлять екстраординарні події: раптовий спалах почуттів між радянським солдатом і юною німкенею, яку він знайшов у зруйнованому маєтку. І. Роздобудько вибудовує екзистеційну «межову ситуацію» на грані життя і смерті. Війна і розруха.., але у фрау Шульце навіть через десятки років, коли дозволяє собі згадувати про ті дні, «на обличчі виступає рум’янець, як перед апоплексичним ударом» [5, c. 191] . Художній світ роману будується на опозиції кохання і війни, життя і смерті.   

2.2. «Це була любов. Просто любов, яка не має пояснень» (роздуми над романом Ірен Роздобудько «Я знаю, що ти знаєш, що я знаю»)

Одним із основних двигунів у житті людини є любов – у всіх її відношеннях і проявах. Саме про це світле і вічне почуття міркує Ірен Роздобудько у своєму романі. Твір І. Роздобудько також віддзеркалює одну із ключових проблем нашого суспільства – побивання українців за кордоном у надії на краще життя, тобто, пошуки щастя «там, де нас нема». Виїжджаючи за межі України, наші громадяни чомусь переконані, що вони там комусь потрібні, наче там їх хтось чекає з радісною посмішкою, розпростертими обіймами і готовністю забезпечити житло, робоче місце, швидке й “неболюче” адаптування до нових соціальних умов, комфортне життя. Цій ілюзії піддалися  тисячі наївних співвітчизників, що вже призвело до розпаду сімей, постійних сварок у них, зростання дітей без матері-батька й нарешті, – знищення генофонду нації. А про втрату рідної мови, українських цінностей вже й годі говорити. Зазначимо, що авторка лише на прикладі деяких персонажів торкається цієї теми, на жаль, не показуючи глибину цієї проблематики. Про це  буде сказано трохи згодом…      Герої роману Ірен Роздобудько за різних причин опиняються в Німеччині у будинку фрау Шульце. В чужій для них країні вони шукають себе у різних галузях: Саня – займається бізнесом, Роман Іванович читає лекції в університеті, Оксана працює прибиральницею, а Максим коридорним. І начебто всі задоволені, кожен знайшов себе, але це все тільки на перший погляд, адже з поступовим розкриттям характерів кожного персонажа романістка показує усю двоїстість їхнього життя. Cаня, займаючись бізнесом і вдаючи щасливого чоловіка Соні – 
стрибає в гречку, тобто ходить “наліво” до продавщиці Лаури; Роман Іванович в дійсності працює на автомийці, а не читає лекції, та зраджує своїй дружині Вірі з повією, й мріє написати роман; Максим, вдаючи привітного коридорного, – 
насправді ж прагне стати професійним сценаристом та кіношником. І зумовлено це подвійне життя неможливістю реалізуватися у цій країні, а також  ілюзія, що за межами будинку фрау Шульце, за межами Німеччини (тільки не на власній батьківщині!) можна здійснити свої заповітні мрії і досягти матеріального достатку. [Додаток Е]           “Краще там, де нас нема”, – цей намазаний медом вислів, немов корозія, роз’їдає героїв зсередини і змушує страждати.         Це яскраво видно на прикладі Оксани, яка хворіє невідомою хворобою: “Оксана обвела б пальцем довкола грудей, трохи захопивши верхню частину живота, і сказала б, що ось тут є діра – велика вакуумна порожнеча. І її неможливо залити настоянкою! Це невиліковна хвороба… Це коли всередині порожнечі виникає біль…Спочатку Оксана думала, що у неї проблеми з серцем. Перевірилась у лікаря. Cерце в порядку. Потім нарікала на шлунок, підшлункову залозу, легені, нирки. Аж доки дійшла беззаперечного висновку – цей ліхтарик болю запалюється на тому місці, звідки вилетіла душа” [5, c. 60]. І романістка в цьому фрагменті правдиво зображає тугу за ріднею і власною батьківщиною, порівнюючи її з невимовним та невиліковним болем душі. Цей “ліхтарик болю” далебі затамувати всіма оманливими принадами, які нібито дає “закордон”: грошима, розкішшю, престижною та високооплачуваною роботою, багатими коханцями тощо. А у випадку Оксани – багатий ізраїльський коханець. Та, на жаль, тільки смерть звільнила героїню від цієї душевної недуги. Але чомусь в кінці твору Ірен Роздобудько вимальовує напрочуд нереалістичну ідилію влаштованості в чужорідний соціум, бо впродовж усього роману герої страждали та жили подвійним життям, а в зав’язці стали щасливі й задоволені своїм існуванням. Письменниця зображає пансіонат фрау Шульце, як дискомфортне й незатишне місце для персонажів, а Німеччину – як країну поневірянь й жахливих умов існування, аж потім різко переходить до такого “хепі енду”, й тому кінцівка художнього тексту не сприймається належним чином, адже спочатку все погано, а потім враз – усе добре! Така нечіткість якось збіднює цей роман та заводить у глухий кут читача… [15].          Звісно, як і буває у творах Ірен Роздобудько, найцікавіше вона залишає читачеві наостанку. Чому заможна німкеня, вдова ювеліра, здає квартири лише українцям, чому, попри матеріальні статки, і сама не пізнає ні жіночого, ні материнського щастя? Що ж хоче дізнатися від своїх постояльців стара фрау? [16]              У романі «Я знаю, що ти знаєш, що я знаю» І. Роздобудько майстерно розбудувала поширений у світовій літературі мотив кохання між ворогами. У творі Лора і ТОЙ чоловік, що врятував їй життя, розведені по два боки барикад: вона – німкеня, отже – ворог, він – радянський солдат, який в квітні сорок п’ятого волею долі опинився в Бабельсберзі. Однак центральним у романі є все ж таки не зовнішній конфлікт (протистояння ворогуючих націй), а психологічний (боротьба ідеалогічного і гуманістичного у свідомості людини. «Його розстріляли через мене. Це ж треба таке: пройти всю війну, щоб наприкінці отримати пулю від своїх!» [5, c. 190]. Герої роману – цілісні натури: ВІН живе, рятуючи честь дівчини, ВОНА ж пронесе через все життя те світле, затьмарене війною почуття до чоловіка, який подарував їй мить щастя і, як найдорожчий скарб, берегтиме передсмертну записку від батька її доньки.         Кохання в романі – це почуття сили вивільнення людини. За словами українського філософа О. Кисельової, кохання – «повстання і бунт проти сталих, стійких і застиглих людських стосунків, що межують зі смертю. Зриваючи з них маску скам’янілості, воно повертає їх до сутності і справжності людського життя [7, c. 51].              Максимально романтичною піднесеністю позначені останні епізоди роману. Фрау Шульце вивільняється з-під влади таємниці її життя. Вже перед самим відходом вона розповіла своїй онуці про стару скриньку, в якій зберігає записку. Показала їй клаптик пожовклого паперу їз затертими незнайомими літерами, написаними олівцем. Шкодувала, що так і не наважилася нікому показати її… «Отже, любов має наслідки і… продовження. Саме тому…життя зав’язує цікаві вузлики. Вони є у всіх» [5, c. 231]. Сила того миттєвого, але взаємного почуття, ніби перебільшує рамки життя. «Ми зустрінемося серед небес. Там, де в’ється між хмаринами плай, І якщо я сьогодні воскрес – Воскресила мене Лореляй! (Невідомий солдат. Записка. – 12 травня, 1945 року, 02 година 40 хвилин, Бабельсберг» [5, c. 235].            «Любов, персоналістична, звернена до особистого безсмертя, не вміщується у буденності об’єктивованого світу, вона ним відкидається, і цим стає на межу смерті… Любов Трістана й Ізольди, Ромео і Джульєтти тягне до загибелі» [2, c. 300]. Роман став свого роду притчею про перемогу людського в людині, гімном коханню, яке поламає найміцніші мури.  

Висновки до розділу 2

Таким чином, роман Ірен Роздобудько «Я знаю, що ти знаєш, що я знаю» є прикладом сучасної української літератури у стилі постмодернізм. Письменниця має власну думку щодо сенсу буття та щастя людини. Через життя героїв роману, зокрема головної героїні фрау Шульце І. Роздобудько доносить до читача ідею кохання, яке не підвладне ні часу, ні відстані. Новаторство авторки полягає в тому, що вона висвітлює тему щирого, відвертого, чистого кохання між людьми, які повинні були б зненавидіти одне одного, адже походять з країн-ворогів (Німеччини та України).            Сучасна філософія суспільства узагальнена у романі «Я знаю, що ти знаєш, що я знаю». Спираючись на цей твір, можна сказати, що сенс буття – здобути  щастя, а щастя – це кохання. Отже, щоб зрозуміти сенс життя, потрібно покохати.

 

 

 

 ВИСНОВКИ

Проблема сенсу людського буття, щастя привертала увагу письменників різних часів. Чи є різниця між розумінням щастя й самого життя, чи може людина під впливом миттєвих почуттів жертвувати життям чи ставити його під загрозу? – ці питання хвилювали українських письменників – класиків, присутні вони і в творах наших сучасників.           Власні естетичні пріоритети В. Винниченка початку ХХ ст.. пов’язувалися з новітніми художніми явищами в Європі й Росії, тобто зі стилями тих письменників, творчість яких задавала тон у загальноєвропейському літературному процесі. І хоч його новели піддавались критиці, заслуга письменника в тому, що він одним з перших все впевненіше почав упереджувати мотиви самостійності індивіда, екзистенційні  мотиви. Творчість В . Винниченка ознаменувала перехід української літератури до нової естетичної якості.   Шукаючи свою формулу щастя, письменник опоетизовує природність як основу стосунків між статями – і в цьому він зближувався с Гамсуном. Досконала природа в його новелі «Момент» різко протиставлена людському світові, далекому від гармонії. Але у його творі відчуваємо дух вітальності, письменник віддає данину «філософії життя», новела пронизана життєлюбним духом, поезією молодості й любові.            У другій половині ХХ ст. письменники повертали в літературу психологізм, філософську насиченість та глибокий ліризм. Серед тих, хто репрезентував літературу «нової хвилі», помітне місце належить Олесю Гончару, зокрема його новелістиці.           Багатогранна творчість Олеся Гончара поєднала у собі найсуворішу достовірність, глибокий психологізм, глибину думки й піднесеність. Маленьким шедевром письменника стала новела «За мить щастя», у якій письменник спромігся показати красу й силу почуття кохання. Органічне поєднання реалізму з романтичним баченням світу – риса індивідуального стилю митця.    Увага письменника сконцентрована на конкретній людині, її внутрішньому світові, наповненому почуттями та емоціями, тому в новелі «За мить щастя»  автор акцентує увагу на визначальних мотивах людського буття, пов’язаних з життям і смертю. Таким чином, письменник засуджує війну, яка несе розруху, смерть, калічить людські долі, натомість «вічним темам» надає загальнолюдського значення, переймаючись пошуками смислу життя  та першосутності , ролі особистості в контексті всесвіту.       Для сучасної української прози характерні риси постмодернізму, пошуковість, експериментаторство. Та що б там не було, ідейні засади, спрямовані на осягнення загальнолюдських істин, цінностей залишаються.   Серед популярних авторів сьогодення почесне місце займає Ірен Роздобудько, яка не вдовольняється віднайденими фабульними лекалами, шукаючи нові сюжетно-оповідні ресурси.       «Я знаю, що ти знаєш, що я знаю» – це твір з широкою тематикою, наповнений тонким психологізмом у зображенні внутрішнього світу героїв. А теми загальнолюдського значення розкриті крізь призму чуттєвого сприйняття й відображення героїв твору. Крім того, тема кохання подана в новій інтерпретації. Отже, «вічні» теми надихають на творчі пошуки митців різних часів.

 

       

 

  СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Барабаш  Ю. Непрерывность движения//Мол. гвардія. – 1973. – №2. – 278 с.

2. Бердяєв Н. А.  О назначении человека. –М.: Республика, 1993. – 383 с.

3. Винниченко Володимир. Вибрані твори / Упорядкування текстів та передмов О.М. Савченко. – Харків: Видавництво «Ранок», 2009. – 352 с. – (Українські класики)

4. Гончар Олесь. Чари-Комиші. Новели. – К.: Дніпро, 1975. – 319 с. 

5. Роздобудько Ірен. Я знаю, що  ти знаєш, що я знаю. – К.: Нора-Друк, 2011.– 240 с. День Європи

6. Гусак Н. «Заглянувши в себе». // Українська мова та література. – 2002. – №3. –  259 с.

7. Кисельова О. Феномен человеческой жизни. – К.: Наукова думка, 1994. – 83 с.

8. Ковальчук О. Щастя як проблема буття. // Дивослово. – 2003. – №3. – С. 80.

9. Кошова І. У пошуках формули щастя «Конкордизм» В. Винниченка // Українська мова та література. – 2010. – №25. – C. 31.

10. Михальчук Ніна Іванівна. Мала проза Володимира Винниченка: від метафізичного до естетичного: Дис. канд. філол. наук: 10.01.01 / Ніжинський держ. ун-т ім. Миколи Гоголя. — Ніжин, 2004. — 176 C.

11. Хом’як Т. Ліричний епос Олеся Гончара. – К.: Вища шк. Головне вид-во, 1988. – 115 с.

12. Мала філологічна енциклопедія / Уклад.О. Скопненко, Т. Цимбалюк. К.: Довіра, 2007. –  476 с. 

13. http://schoolportal.com.ua/rozdumi–pro–mittve– vtchne–v–novel– v–vinnitchenka–moment–1–varant

14. http://schoolportal.com.ua/za–nity–shtastya–lritchniy–gmn–kohannyu–za–noveloyu–0–gontchara

15.http://www.koronatsiya.com/retsenz/ren–rozdobudko–ya–znaiu–scho–ti–zna–shschoya–znaiu

16. http://h.ua/story/340821/#ixzz20mA8VrLt

17. http://www.atheism.ru/library/Freyd_2.phtml

18. http://grani.agni-age.net/articles7/3214.htm

19. http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Tkht/2008_8/9.html

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

  ДОДАТКИ

Додаток А

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Додаток Б

Рис. 1 Картина Поля Сезанна                 Рис. 2 Картина Едгара Дега                       Рис. 3 Картина Клода Моне

 

 

Рис. 4 Картина Олександра Мурашко      Рис. 5 Картина Миколи Бурачека            

 

 

 

 

Додаток В

Визначальні риси постмодернізму:

Культ незалежної особистості

Потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого

Прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій

Бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу

Використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя

Зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін. У стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо)

Суміш багатьох традиційних жанрових різновидів

Сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох

Запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях

Як правило, у постмодерністському творі присутній образ оповідача

Іронічність та пародійність