Художнє осмислення краси людських почуттів та філософії миті людського щастя в творах В. Винниченка, О. Гончара та І. Роздобудь

 

 

Міністерство освіти і науки України

Дніпропетровське відділення Малої академії наук України

Філологічний факультет

          Секція української літератури

 

 

 

Художнє осмислення краси людських почуттів та філософії миті людського щастя в творах В. Винниченка, О. Гончара                       та І. Роздобудько

 

 

 

Науково-дослідницька робота Виконавець: учениця 10 – В класу Криворізького Центрально-Міського ліцею Новіковська Яна Олегівна

Науковий керівник: Кочура Надія Миколаївна, учитель української мови та літератури Криворізького Центрально-Міського ліцею

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Кривий Ріг – 2013 

ЗМІСТ

ВСТУП. «Вічні» питання буття в художній літературі…………………………..3

РОЗДІЛ 1. Філософські категорії миттєвого і вічного в творах українських   письменників кінця ХІХ – поч. та ІІ половини ХХ ст…………………….….....5

1.1. Сенс життя, щастя людини в новелі Володимира  Винниченка  «Момент»……………………………………………………………………...8

1.2. Узагальнений образ миті щастя людини (новела Олеся Гончара «За    мить щастя»)………………………………………………………..……......14

Висновки до розділу 1…………………………………………………………….19

РОЗДІЛ 2. Особливості сучасної української прози…………………………….20

2.1. Творча інтерпретація «вічних» проблем у творчості І. Роздобудько..20

2.2. «Це була любов. Просто любов, яка не має пояснень» (роздуми над романом Ірен Роздобудько «Я знаю, що ти знаєш, що я знаю»)…………23

Висновки до розділу 2…………………………………………………………….27

Висновки……………………………………………………………….…………..28

Список використаних джерел…………………………………………………...30

Додатки……………………………………………………………………………..32

 

 

ВСТУП

Людина народжується, живе і помирає. Протягом багатьох років цей принцип не змінюється. Як би не змінювався світ, якого б прогресу людство не досягло за час свого існування, зрозуміти сенс свого земного буття люди так і не можуть. У кожного своє уявлення про нього: одні вважають, що сенс буття у багатстві, другі  – у коханні, треті переконані, що життя нам дано для того, щоб просто жити, не задумуючись над його сенсом. Питання про сенс життя хвилює в глибині душі кожну людину. Видатний філософ Зигмунд Фрейд, досліджуючи світ людських почуттів, однозначно сформулював основне питання буття і дав таку ж однозначну, прямолінійну відповідь: «Чего люди требуют от жизни и чего стремятся в ней достичь? Трудно ошибиться, отвечая на этот вопрос: люди стремятся к счастью, они хотят стать и пребывать счастливыми» [17].         Найприродніше до щастя йти біологічним шляхом – він найближчий до первісних витоків людини. Тим більше, природний світ, проходячи життєвий, фізіологічний цикл, включає в себе й момент щастя. Це народження, розвиток, розквіт і продовження себе в дітях, у новому житті. Не залишили без уваги це питання і письменники. До так званих «вічних» тем зверталися художники слова в усі часи: Данте Аліг`єрі («Божественна комедія»), Шекспір у «Гамлеті», В. Набоков («Машенька»), Ф. Достоєвський («Злочин та кара»), М. Куліш («Вічний бунт»), Григорій Сковорода у своїх трактатах та ін.      Актуальність даної роботи полягає в тому, що присутність теми сенсу життя, щастя людини у творах українських письменників різних епох зумовлює необхідність дослідження причин виникнення цього явища. Наявність «вічних» тем та проблем у творах українських письменників поч. ХХ ст. свідчить про те, що українська література розвивалася в тісному зв`язку з європейською. З`ясування причин появи «вічних» тем та їхньої естетичної функції у творах українських письменників ІІ пол. ХХ  і поч. ХХІ ст. допоможе об`єктивно оцінити культурний процес вище вказаних періодів, розкрити особливості естетичних позицій письменників, дослідити різні аспекти художньої майстерності митців у розкритті тем сенсу буття, людського щастя.        Мета дослідження: вивчення закономірностей звернення українських письменників 1920-х рр. - ІІ пол. ХХ ст. і поч. ХХІ ст. до «вічних» тем; особливостей творчої інтерпретації художнього функціонування теми сенсу буття, людського щастя у творах українських письменників початку і середини ХХ та ХХІ ст.            Реалізація цієї мети передбачає виконання таких завдань:

• визачення місця філософських категорій миттєвого й вічного в творах українських письменників ХХ ст., зокрема В. Винниченка («Момент») та О. Гончара («За мить щастя»);
• дослідження тематики й жанрової розмаїтості в українській літературі    поч. ХХ ст. та місця в ній «вічних» тем;
• простеження творчої інтерепретації теми сенсу буття, людського щастя у творі І. Роздобудько «Я знаю, що ти знаєш, що я знаю».

Предмет дослідження: твори українських письменників: В. Винниченка «Момент», О. Гончара «За мить щастя», І. Роздобудько «Я знаю, що ти знаєш, що я знаю».

Об`єкт дослідження: трансформація та інтерпретація «вічних» тем у творах В. Винниченка, О. Гончара та І. Роздобудько.

Обгрунтування результатів дослідження дасть можливість розширити уявлення про взаємозв`язки українського літератури зі світовою літературою та явище інтерпретації «вічних» тем у творчості українських письменників різних епох.  Структура роботи: робота складається зі вступу, двох розділів, списку використаних джерел та додатків.  

РОЗДІЛ 1

Філософські категорії миттєвого й вічного в творах українських письменників кінця ХХ – поч. та ІІ половини ХХ ст

Літературний процес поч. ХХ ст. пов`язаний зі становленням у суспільстві, зокрема і в літературі, нового культурно-художнього типу характеру людини. Водночас це доба трагедій і розчарувань, зменшення віри в раціональне, у здатність людського розуму докорінно змінити природу особистості й суспільний устрій.            Розпочинається новий етап у розвитку українського письменства, відомий як епоха модернізму.

Нагадаємо, що модернізм (від франц. moderne – сучасний) – комплекс літературно-мистецьких напрямів, що виникли наприкінці ХІХ ст. як заперечення натуралізму в художній дійсності, як спростування заангажованості митця і проіснували до кінця ХХ ст. [Додаток А].

Ось яке визначення модернізму подано у довіднику: модернізм – загальна назва течій у мистецтві ХХ ст., яким властиві заперечення реалізму, традиційних форм, естетики, пошук нових естетичних істин. Здебільшого до М. зараховують незвичні на загальному мистецькому тлі яскраві явища, викличні у своїх філософських та естетичних засадах. Для М. характерний широкий спектр світорозумінь і світовідчуттів: від бачення людини трагічною, самотньою істотою в чужому їй світі – до уявлень про ствердний сенс людського існування (П. Неруда, Б. Брехт та ін.) [12, c. 349].

Особливістю літературного життя в Україні поч. ХХ ст. була присутність кількох мистецьких поколінь, зокрема, письменників старшого і молодшого. І якщо перші орієнтувались на зображення національно-культурної ідейності, то представники нової генерації – М. Коцюбинський, О. Кобилянська, Леся Українка, В. Винниченко, М.Вороний, О. Олесь, С. Черкасенко, та ін. виступили з орієнтацією на загальноєвропейський літературний процес та його універсалізм. Їхні твори відзначалися пошуками нових тем, прийомів узагальнення життєвого матеріалу, розгортання художньої дії через внутрішній світ персонажів. Більшість українських митців початку ХХ століття зазнали впливу Кнута Гамсуна (1859 – 1952) – норвезького письменника, лауреата Нобелівської премії (1920). Автор роману «Голод» подав картину світу через психологію підсвідомого. Кнут Гамсун заявляв, що його художнім завданням є не зображення людських типів, а відтворення індивідуальних відчуттів людини, викликаних розрізненими враженнями, які іноді суперечать одне одному. Таким чином він сформулював основні ознаки імпресіонізму, що став перехідною ланкою від реалізму до модернізму, межував із натуралізмом та символізмом. Імпресіонізм – напрям у мистецтві й літературі другої половини ХІХ – початку ХХ ст., речники якого прагнули відтворити реальний світ у його рухливості й мінливості, передати свої враження. В українській літературі імпресіоністська стильова манера позначилася на творчості В. Стефаника, О. Кобилянської, М. Коцюбинського та ін. [12, с. 187].

Імпресіонізм сформувався у другій половині ХІХ століття у царині французького живопису. Його представники Клод Моне, Огюст Ренуар, Каміль Піссаро, Поль Сезанн, Едгар Дега та інші вважали своїм основним завданням якомога природніше відтворити довкілля, витончено й адекватно передати миттєві настрої. Їхнє прагнення відтворити тремтливу, ледь вловиму поезію життя у малярстві підтримали українські художники Олександр Мурашко і Микола Бурачек. Художні відкриття імпресіоністів вплинули і на музичне мистецтво      (Клод Дебюссі, Моріс Равель, Олександр Скрябін, Ігор Стравінський, Сергій Василенко) та скульптуру (Огюст Роден, Медардо Россо), поширилися на все світове мистецтво [Додаток Б].

         Вбачаючи за соціальними змінами епохи докорінні духовні трансформації, письменники зверталися до філософсько-естетичних засад світогляду людини нової епохи. Глибокий зв’язок між часом та вічністю був усвідомлений у філософії ХХ століття. Вічність та мить – це часові характеристики буття. Це два окремих полюси, єдність яких і утворює час [18]. Вельми цікавою є точка зору          М. Бердяєва, який вважав, що “время не есть замкнутый круг, в который ничто не может проникнуть из вечной действительности, а есть нечто размыкающееся… С другой стороны, эта точка зрения предполагает, что и самое время есть что-то внедренное в глубину вечности”, час є “какой-то внутренний период, какая-то внутренняя эпоха самой вечности”. Розрив між вічним та тимчасовим М. Бердяєв визначив як “найбільшу помилку свідомості”. В духовному переживанні людини час та вічність виступають в єдності – як відчуття того, що життя не вічне, і, разом з тим, віри в його абсолютний, першопочатковий сенс та призначення [2] . 

Вплив імпресіонізму позначився і на українській літературі. Так героїв В. Винниченка об’єднує прагнення розв’язати проблеми сенсу буття людини, з’ясувати в екстремальній ситуації особистого життя власні прагнення й можливості. Концепції таких героїв ґрунтуються на суб’єктивності змалювання, психологічному імпресіонізмі, філософсько-інтелектуальних теоріях екзистенції людини, доля якої може вирішитись за мить.        Екзистенціалізм (від лат.existentia- існування)- течія в сучасній філософії та літературі, що ставить у центр вивчення і відображення існування людини та її переживань [12, c. 121]. 

Наприкінці 50-х – поч. 60-х рр. ХХ ст. інтенсивно розвивається лірична проза. Головний її інтерес зосереджувався на почуттєвому зображенні героя. Емоційний спалах, «картинка» настроїв – усе це привертало увагу прихильників ліричної прози. У ліричній прозі застосовується пейзажна оповідна стратегія: автор відходить на другий план, вивільняє місце героєві, який сповідається перед читачем. У 60 – 70-х рр. активізується конкретно-аналітична проза, герой якої розвивається за власною логікою характеру, був не прогнозованим і часом чинив опір авторові (аж до бунту). Яскравим представником лірично-конкретно-аналітичної прози є Олесь Гончар («За мить щастя»), який продовжив традиції класиків-майстрів малої форми – М. Коцюбинського, В. Стефаника, збагативши новелу поліфонічністю змісту, філософським осмисленням поезії. Його новели глибоко психологічні, розкривають внутрішній світ героїв у важливі, переломні моменти їх життя.

 

1.1. Сенс життя, щастя людини у новелі Володимира Винниченка «Момент»

Новели Винниченка відкрили нові горизонти в дослідженні таємниць людської душі, "темних" інстинктів і підсвідомих імпульсів, людської особистості. Дошукуючись прихованих причин, подій і вияву в поведінці персонажів об'єктивних законів, письменник водночас зберігає їх внутрішню свободу, своєрідність, непередбаченість. Він зображує людей, що вирізняються своїм темпераментом, інтелектом, волею, активністю.         Яким змістом людина має наповнити власне життя, щоб воно було повноцінним? Що таке мить в порівнянні з вічністю? Здається, мало спільного між цими питаннями. Але це тільки на перший погляд. Іноді трапляється, що коротка мить стає вічністю і наповнює все життя людини новим, дивовижним змістом.                                                              Новелу «Момент» фахівці визнали справжньою перлиною творчості Винниченка. Автор порушує в ній проблеми, які споконвіку хвилювали людей, зокрема й класиків літератури та їхніх героїв – шекспірівських Ромео та Джульєтту чи Івана та Марічку з повісті Коцюбинського. Це проблеми любові і щастя людини, миті й вічності тощо. Загалом, філософія пронизує наскрізь всю творчість Винниченка – і малу прозу, і романістику, і драматургію. Причому настільки, що літературознавець Лариса Мороз дійшла висновку: твори письменника можна вважати зразками «літератури-як-філософії», а самого Винниченка  – представником «філософсько-інтелектуальної течії в реалізмі» [10, с. 161]. Більше того, Винниченко написав філософські трактати «Щастя: Листи до юнака» та «Конкордизм – система будування щастя». Ключовою категорією етико-філософських поглядів Винниченка є щастя. Так, у трактаті «Конкордизм» митець стверджує, що людство завжди прагне щастя: «Єдине, що ми маємо право констатувати, незважаючи на всякі наші теоретичні розходження – ми всі мусимо підлягати законові прагнення щастя» [9, с. 26]. На думку Винниченка, головною умовою щастя є гармонійна узгодженість, рівновага всіх складових нашого життя, співвіднесеність людини з навколишнім світом. Це, по суті, віднайдення первісного природного закону, який уможливить повернення світові гармонії. Виходячи з цього, свою етико-філософську систему письменник назвав конкордизмом (від лат. – узгодження, злагода) і виклав у однойменному трактаті.  У центрі новели «Момент» (1910) – історія випадкової зустрічі революціонера-підпільника, від імені якого ведеться оповідь, та панни Мусі. Ці персонажі за збігом обставин нелегально переходять кордон разом. Їхнє знайомство відбулось зовсім випадково – під час перепочинку по дорозі до кордону, в повітці, де візник запропонував герою переховатися від небезпеки. Зауважимо, що герої свідомо обирають шлях, сповнений небезпек, обоє знають про ступінь ризику, а в якийсь момент навіть впевнені, що загинуть.  
 Два мотиви – життя і смерть – сплетені у нерозривну єдність. Спочатку герой – молодий, сповнений енергії та оптимізму, сприймає смерть на рівні сміху, гри («стало страшенно смішно: я – мертвий» [3, c. 77]. Він навіть дозволяє собі «пожартувати» зі смертю: «Я – будучий мертвяк. Лежу десь в якому-небудь ярі, дикому, порожньому, наді мною – небо, на виску – маленька чорна ранка, а над ранкою кружка сидять такі ж самі блискучі, зеленкуваті мушки й ніби ворожать, заглядаючи у неї, туди, всередину, де оселилась смерть. І лице моє теж зеленкувате, тверде... А на скелі якійсь сидять чорні, великі, таємні ворони і ждуть чогось» [3, c. 77]. Письменник розглядає смерть як частину неминучої та гіркої правди життя. Думати про смерть в ім'я життя – такий зміст оповідань екзистенційної проблематики Винниченка. З темою смерті пов'язані роздуми про швидкоплинність часу, про зв'язок з майбутнім, про час – історичний і космічний, об'єктивний і суб'єктивний [8, с. 57].        Зрештою, смерть дисонує зі станом природи, з розкішним весняним днем, коли навколо героя «кохалося поле, шепотіло, цілувалося… Пахло рoстом, народженням, щастям руху і життя, змістом сущого» [3, c. 76]. Це був для героя момент щастя, коли хочеться жити повноцінним життям. Але з наближенням уявного кінця настрій героя змінюється. Його охоплює тривога, викликана передчуттям смерті, наближення якої він фізично відчуває. Природа – верби, ліс, поле, тин – сприймаються ним як живі істоти. Йому, наприклад, здається, що любі, добродушні, невередливі верби також відчувають наближення кінця і прощаються з ним. Йому стає жаль їх, насправді ж – себе. Герой бореться зі страшним передчуттям (криво посміхається вербі), але самому собі здається "трупом, який везуть уже від кордону" [3, c. 78]. Виникненню цієї ілюзії сприяє сама ситуація: людина на возі з ніг до голови вкрита рядном, повільна їзда з частими зупинками; візник "з гострим, ніби мертвим, носом і чорно-сивими, наче посипаними попелом, підстриженими вусами" [3, c. 79].     На підтвердження своєї філософської концепції автор формулює художні принципи, примушуючи своїх героїв проявлятися тільки в "ситуації", тільки в даний момент. Для Винниченка важлива ситуація, а не наперед точно визначений характер, тому він підкреслює свою об'єктивність, непричетність до долі персонажів.              Винниченко не вдається до зайвих пояснень, до розлогих описів, розгорнутих роздумів про переживання героїв, їх душевний стан тощо. Ці деталі випливають з поведінки, мови, інколи навіть міміки героїв.   Опинившись у небезпечному місці, герой "Моменту" побачив прекрасну панну, що сидить в повітці, на соломі, в подвір'ї контрабандиста – і від несподіванки "закам'янів". Врода дівчини, її вишуканий міський одяг контрастували з місцем знаходження. Захоплення, ніяковість, розгубленість стають очевидними без пояснень автора: "Можна ввійти? – ні з того, ні з сього промурмотів я. Очі панни ще більш поширилися, потім швидко пробігли по мені і бризнули сміхом. – О, будь ласка! – галантно повела вона рукою круг себе і навіть посунулась трохи по соломі, ніби увільняючи мені місце. А очі її зо сміхом і з цікавістю дивилися на мене..." [3, c. 79]. У житті героїв настає той самий скороминущий "момент", пам'ять про який, збережена у серцях, прилучає до вічності.            Авторська недомовленість спонукає нас додумати приховане, не виражене самостійно. Діалог головного героя з панною має глибокий підтекст: юна тендітна панна, яка мала б насолоджуватися життям, кохати і бути коханою, свідомо прирікає себе на смертельну небезпеку, на що навряд чи насмілився б чоловік. Герой, який присвятив себе високій меті (що само собою передбачає аскетизм), потрапляє в ситуацію, коли найменший необдуманий крок може коштувати життя, закохується [13]. Це солодке почуття зароджується з першого погляду, а далі заповнює його серце: "Вона ставала все ближчою і ближчою мені. Здавалось, ми давно-давно колись разом жили десь, потім розлучилися, а тепер знову зійшлись" [3, c. 83]. Що ближче був кордон і менше ставав шанс вижити, тим ближчою і дорожчою ставала вона: "Рішуче, я знав її, ми десь жили разом. Може, вона була колись веселою берізкою, а я вітром? Вона тремтіла листям, коли я співав їй в тихий вечір пісню вітру? Хто скаже, що ні? Може, ми були парою колосків і близько стояли один коло одного? Хто його знає, але я знав її давно-давно" [3, c. 84].            Герої немов зливаються з природою: «Ліс провадив далі своє життя, життя кохання, народження, росту» [3, c. 86]. Вони гостро відчувають всю абсурдність суспільного буття людини, так як навіть жуки, метелики вільні в своєму виборі, їм не треба ховатися, у них немає «положень про покарання», вони «маленькі,(…) чисті циніки» [3, c. 86], у їхньому світі відбувається «великий, прекрасний процес життя» [3, c. 86] . Виходить, що буття людини не ґрунтовніше, ніж буття цієї комашки. Але світ комахи влаштований мудріше. Тут немає ніяких кордонів… Автор не дає коментарів, нічого не пояснює, надаючи нам можливість самостійно зрозуміти переживання героїв, напрямок їхніх думок, перейнятися атмосферою, в якій вони перебувають, перейшовши кордон: вони пережили "щастя крові, мозку, нервів, кісток (...), найвище щастя народження не з сліпими, а одвертими, видючими очима душ" [3, c. 90].       Винниченко, як і Фрейд, апелює до вольової, віталістичної сили життя, яка проектується через бажання та його задоволення. Для Фрейда – це гра життєвих сил, інстинктів, для Винниченка бажання виступає «рушієм людини». Але бажання не завжди спроможне цілковито задовольнитися через те,що існує система заборон, зокрема і моральних, іншими словами, «принцип задоволення» підпорядкований «принципу реальності». Коли бажання повертається до людини нереалізованим або частково реалізованим – це викликає страждання, неможливість відчувати повноту життя, свободу [13]. Герой Винниченкового оповідання «Момент» передає стан такого страждання від відчуття несвободи у своїх почуваннях, своєї окремішності від загального життя: «А я мовчки дививсь на неï, i чудно менi було якось. Ми — двоє людей, загнаних другими людьми, — сидимо i маємо зараз через щось iти ще до якихось iнших людей, що десь стоять у цьому лiсi серед його кохання i ждуть нас з смертю в руках. Ми — двоє загнаних людей, близькi, з очима, повними ласки й тепла одне до одного, з бажанням злити це тепло докупи, впитись цим теплом, цiєю ласкою, цим великим даром життя, ми, двоє людей, а не кузьок, — сидимо i не смiємо цього зробити, бо... бо ми ж всього кiлька годин знайомi одне з одним. Ми можемо зараз умерти, не стане нi моралi, нi законiв, не стане нi кузьок, нi ласки, нi тепла, але ми... не смiємо» [3, c. 87]. Невідомо, що чекає цих випадкових супутників попереду, але вони зазнали моменту великого щастя, якого вистачить на все життя: "Щастя – момент. Далі вже буденщина, пошлість. Я знаю вже. Саме найбільше щастя буде мізерним в порівнянні з цим. Значить, зовсім не буде,"– каже панна Муся [3, c. 91]. Ось чому, незважаючи на те, що герої благополучно переходять кордон, вони розлучаються, прагнучи залишити своє почуття чистим, високим. Адже місце романтики згодом посяде буденщина, палке кохання затьмарить тягар сімейних обов’язків. Просто йдеться про смерть кохання в його зоряний час, смерть любові во ім’я того, щоб все життя про неї пам’ятати.                  Проте зустріч героїв новели не була випадковою. Переживши разом межову ситуацію страху і смерті, перейшовши кордон, зазнавши великого щастя, вони, як герої чарівної казки, пройшли через духовне змужніння – і народились знову іншими, внутрішньо багатшими людьми: «Це був вихор життя, який зміта все сміття (…); це було найвище щастя народження, народження не з сліпими, а з одвертими, видющими очима душі» [3, c. 90].        Таким чином, Винниченкові герої у процесі духовного зростання пройшли всі ступені щастя – від земного первісно-інфантильного (дитинного) задоволення життям до блаженства, «досконалої радості» у перспективі Вічності.                                                                                   

 

 1.2. Узагальнений образ миті щастя людини (новела Олеся Гончара «За мить щастя»)

У Гончара герої творів – не прибульці з космосу, не мешканці казкових чи фантастичних міст. Це реальні жителі планети Земля на окремо взятій території. Вони живуть, як звичайні люди, потрапляють у різні ситуації, вони воюють, вони спілкуються, вони кохають і прагнуть звичайного людського щастя. Багатство ідей у художніх творах Гончара завжди випливає з багатства образів. Кожен образ у письменника – чи то Юрій Брянський, чи Шура Ясногорська, Яша Гуменний чи Віталик Рясний, Тоня Горпищенко чи Сашко Діденко – 
не тільки цілий світ своєрідних людських почуттів, але й носій, певною мірою символ, якоїсь високої ідеї, глибинної думки, яку письменник обов'язково хоче донести до свідомості читача. Кожен із людських характерів – 
то своєрідна пісня людській красі [14].         Як справедливо зауважив Ю. Барабаш, «в Гончара надзвичайно розвинене,не буде перебільшенням сказати, загострене історичне мислення. Говорячи про ці особливості художньої майстерності, я маю на увазі схильність (і, зрозуміло, здатність) автора до зображення подій і людських доль в їх закономірній сполученості з магістральними тенденціями часу, прагнення розкрити глибинний зв’язок кожної зупиненої мистецтвом миті – належить вона до дня нинішнього чи дня минулого – з величезним рухомим потоком, ім’я якому – історія» [1]. Роздуми про сенс життя, про відповідальність кожного перед історією, епохою – ідейно- стильова домінанта творів Олеся Гончара. Вона визначає масштабність, ємкість їх змісту і, в свою чергу, зумовлюється глибиною авторської думки. Прозі О.Гончара притаманний епічний масштаб художнього задуму, збагачений «почуттям історії» [11, c. 107].      Героям творів Гончара не чуже почуття романтизму. Вони уміють по-справжньому кохати. Автор найсвітлішими фарбами змальовує інтимні взаємини людей. Він розуміє, що кохання – із категорії вічних почуттів. Сила любові не піддається простому осмисленню. Адже кохання – це голос серця. Кожен із героїв Гончара любить по-своєму, і розуміння щастя у кожного своє. У новелі можна також чітко простежити риси імпресіонізму: найбільш яскраві і гострі моменти любові пережито на лоні природи.  Новела «За мить щастя» писалась, коли в літературу прийшло більше трагічної правди про війну. На той час О. Гончарем був написаний роман «Людина і зброя» про трагедію студентського батальйону, бійцем якого був і сам автор; в його уяві окреслювався роман «Циклон» про страшну табірну одіссею радянських полонених. Через те не дивно, що новела «За мить щастя» сповнена болю, суперечностей, побудована на багатьох опозиціях.  Ії задум виник у далекій Бірмі, в місті Рангуні. Тамтешні молоді солдати з автоматами й храми-пагоди, що нагадують оповідачеві «стоги жовтогарячого жнив'яного блиску» [4, с. 21], стали імпульсом спогаду про давню історію. Очевидно, цей архетипний образ сонячних жнив, снопів, полукіпків, як символ життя, зберігався в підсвідомості автора ще з повоєнного літа поруч з образом смерті як кари за смерть. Але тієї смертної кари не приймала душа автора, котрий пройшов крізь пекло війни й таборів. Більше того, смерті на війні протиставлено радість життя й кохання — і ті дві смерті вже після війни, коли фронтовикам мріялось про вічний мир. Свої давні тривоги й сумніви автор відбив у слові, воскресивши найбільш вражаючі епізоди тієї давньої історії й намагаючись осмислити те, що сталося ...         Скупими деталями окреслено історичні умови, здавалось би, локальної події, що сталася на жнива в полі, біля угорського містечка, поруч із яким розташувались радянські окупаційні частини, «солдатська цивілізація» [4, с. 217], як не без іронії висловлюється оповідач про землянки, споруджені в колишньому графському лісі. У ситуації, що склалася, не могли не виникати проблеми взаємин солдатів і місцевого населення. Автор подає лише окремі деталі кризових моментів тих відносин: «боєць лежить на винограднику затоптаний, поглумлений, з перерізаним горлом» [4, с. 216]; трапляється, місцеві любителі вина й «бійців споюють» [4, с. 217].          Фатальну ж подію — вбивство місцевого угорця – передано до краю лаконічно: «Пролунав постріл» [4, с. 216]. Творчі зусилля автора зосереджено на розкритті психології персонажів. Оповідач, теж фронтовик, тонко передає внутрішній стан Сашка Діденка, артилериста, котрий був добрим солдатом, «воював по-геройськи» [4, с. 225], як характеризує його комбат. У його душі змагаються Ерос і Танатос. Притлумивши голос смерті, яка в умовах війни надмірно активізувалась, Сашко живе передчуттям радості. У тому святковому настрої дисонансом прозвучало лише порівняння його гогокання з виттям степового вовка. Життєствердний настрій Діденка як переможця вибухає естетичним ставленням до світу («хміль сонця», «литво полукіпків ... виблискує золотом» [4, с. 212]) і загостреним еротичним переживанням, готовністю кохати. Але так сталося, що любов і смерть у житті Діденка трагічно стали поруч. Перші обійми жінки закінчилися пострілом у її чоловіка.     Прикметно, що й війна, й ця смерть на жнив'яному полі відсунуті на другий план свідомості оповідача. Сашко лише мимохіть згадує фронт, передній край, який «галасу не любить» [4, с. 212]. Навіть у звістці про вирок трибуналу та в описі його виконання обминається слово смерть («Сталося те, що мало статись» [4, с. 227]. Водночас автор не приховує, як у викривленій мілітарною ідеологією свідомості солдатів деформується саме поняття цінності життя: «Бо чи таке воно й страшне, що він (Сашко) накоїв, — один постріл, а перед тим мільйони, мільярди пострілів було зроблено по людині» [4, с. 218]. Суперечність у оцінці вчинку Діденка закладена в глибинах свідомості оповідача. З одного боку, він представляє Сашка як переможця, котрий відповідно діє: прилюдно на жнивному полі демонструє своє право на чужу жінку, обнімається-цілується з нею (двозначна деталь: «вона лежала горілиць» [4, с. 216] і вбиває її чоловіка. «Преса на Заході» (в контексті твору це поняття має негативний відтінок) так і витлумачила вчинок Діденка — як завойовника: радянські окупаційні війська «вбивають чесних католиків, ґвалтують їхніх дружин» [4, с. 221]. З другого боку, після виконання вироку військового трибуналу оповідач, як уже цитувалось, стримано заявляє: «Сталося все, що мусило статись» [4, с. 227].    А як же шалене кохання Діденка й Лариси, що, ледь спалахнувши, було насильно погашене? Чи урівноважує воно наявну суперечність?    Два виміри життя Діденка, двоплановість образу Лариси, два варіанти фіналу новели — то знаки сум'яття автора перед складністю життя. Враження від фактів, які довго жили в пам'яті, виявились сильнішими за їхнє осмислення. Ось як подано код незвичайного стану солдата: «Що знав він досі, що бачив, чим жив? Вирви, та бруд, та сморід війни, снаряди одні тільки й умів фугувати, смерть одну тільки бачив, а вона, ця любов несподівана, з'явилась, мов з неба, і сонячним духом снопів — подихом самого життя - тебе обдала» [4, с. 224]. Придивімось до цього уривка — й побачимо, як процес боротьби в душі автора позначився на зміні форми викладу: від оповіді в третій особі однини автор переходить до улюбленої, з нотками сповідальності форми викладу в другій особі однини, що засвідчує входження чужого життя до внутрішнього світу автора, звідси йде ліризація трагічного часу, як специфічна гончарівська реакція на війну.    Зачарований дивом Жінки, Сашко живе немов у потойбіччі, у витвореному ним світі, де владарює вона, Лариса. Міф її життя колективно скомпоновано за поширеними класовими схемами. На єдиному їхньому побаченні — після того фатального дня — Сашко звертається до жінки з найніжнішими словами: «Зіронько моя! Циганочко! Ясочко! Оченя моє каре, щастячко моє!..» [4, с. 224]. Та дійсність була іншою: рішення військового трибуналу про розстріл, підтвердження Москвою цього рішення — і неминучість вироку. А він, Сашко, немовби й не реагував на ті обставини.        Образ Лариси також подано двома планами: очима Діденка бачимо імпресіоністичний портрет красуні, в якому виділено живе полум'я кофтини, безодню очей, густо вишневі губи й срібну ниточку сивини; а вартовим Лариса не видалась красунею: «мов з хреста знята», «перестраждана жінка з темним проваллям очей, що горять, як у хворої ...» [4, с. 223].      Не в змозі знайти єдину істину, О. Гончар ходить багатьма колами сумнівів, поки наважується на останню фразу про доконечність кари, про яку вже говорили. Так автор несміливо втілює екзистенціальну ідею про трагізм життя з акцентуванням морального аспекту принципу «смерть за смерть». Простежмо останні щаблі сходження автора до ідеї. Перший. У передсмертному слові Діденка згадано дві цінності: Ларису і Вітчизну. Слова про Ларису «Я любив і люблю її» [4, с. 226] — це останнє, що пов'язує Діденка з життям. А слова про Вітчизну, готовність «смертю ... змити» [4, с. 226] її заплямовану честь — то вже прощання Діденка з цим світом. Другий. Істотною є деталь: незвичайне кохання радянського солдата й угорки Лариси автор благословив словами старого священика, якому жінка сповідалась: «Отпіа УІПСІІ атог!» [4, с. 221] («Любов перемагає все!»). Третій. Письменник уводить до тексту паралельний уявний фінал, щоб бодай на мить відсунути тяжку для нього розв'язку. Четвертий. О. Гончар вдається до фігури замовчування, зображуючи переступ Діденка й Лариси на шляху до ефемерного щастя: у них не було і крихти каяття, хоча поміж ними стояла смерть людини — чоловіка Лариси. Можливо, саме з цієї причини почуття, яке полишає по собі новела «За мить щастя», катарсисом не назвеш [19].  У новелі «За мить щастя» описано кохання такої сили, що підносить над реаліями життя. Так, за це покладена смерть, але мить щастя коштує того, щоб ні про що не жалкувати. Ця розповідь – неначе ключ до розуміння філософії Олеся Гончара, його прагнення до ідеального, до свободи. Як письменник, він розумів, що абсолютна свобода можлива лише у сфері почуттів, бо лише вони не підкорюються нікому та нічому.         Кохання – це розквіт людської душі. Олесь Гончар глибоко поетично і психологічно вмотивовано відтворив це почуття справжнього людського кохання, поєднане з великою повагою до коханого, глибокою дружбою, почуттями совісті, власної гідності, обов’язку і відповідальності, громадянської свідомості, почуттям прекрасного, бажанням звершити щось незвичайне, піднесене [11, c. 76].