Гайдамаччина в рецепції письменників 19 ст.

І.Богун. Новітні козаки, тобто гайдамаки, беруть для себе в поміч «душі праведних» і силу «архістратига Михаїла», що був патроном Києва як історичної столиці України. Із твору дізнаємося, що козаки карають шляхту «за те, що не вміла в добрі панувать» [18, с. 107].

Шевченко нарікає на занепад історичної пам’яті сучасників, бо онуки Ґонти й Залізняка   їх  теж   позабували:  «Їм   байдуже,  панам  жито   сіють» [18, с. 107]. Причину ж історичних бід України митець бачить у національному розбраті та роз’єднаності: «Ні, не вміли, не хотіли, // Треба роз’єднаться! // Треба крові, брата крові», тому «на кару сироти остались» [18, с. 119].

Картини гайдамаччини, подані в поемі, – велично-яскраві. Іншою, також символічною, є сцена принесення Ґонтою в жертву своїх синів (розділ «Ґонта в Умані»). І.Дзюба зазначає, що вона цілком неісторична, насправді він не різав своїх дітей. Це ремінісценція біблійної історії про Авраама, який приніс у жертву Богові свого сина Ісаака од рабині Агар, доля якого приречена на рабство. Т.Шевченко модифікує легенду по-своєму, травестуючи біблійний текст: Ґонтині сини народжені від ляшки – це символічний результат співжиття України з Польщею: народжених на відступництво треба знищити [18, с. 214]. Ґонта, убиваючи синів, говорить: «Не я вбиваю, а присяга» [18, с. 139], тобто ідея, якій служить. Отже, вбивство синів – це повне відречення козацтва від ідеї польсько-українського взаєморозуміння та єдності. Більше того, Ґонта руйнує василіянську школу, «де училися Ґонти діти», бо саме вона «поїла моїх діток, добру не навчила» [18, с. 140]. На думку О.Слоньовської, василіанська школа – це образ польської освіченості, колонізаційної політики в Україні. Тому гайдамаки й розбивають цю духовну споруду, знищуючи стіни, учителів та учнів, тобто всю освітню систему [13, с. 29]. Своїм учинком Ґонта «не займав праведних зір», але йому від того горе не поменшилося. Саме тому ховає власних дітей сам, «кладе в темну хату» за козацьким звичаєм: «накриває китайкою голови козачі» [18, с. 140]. Сцени вбивства і поховання Ґонтою своїх дітей кульмінаційні в поемі, вони дуже напружені емоційно і сповнені трагізму. Адже тепер йому немає місця між людьми, його скрізь переслідуватиме усвідомлення свого жахливого гріха. Проте він і не чекає прощення, навпаки, просить душі вбитих синів: «Та благайте, просіть Бога, // Нехай на сім світі // Мене за вас покарає…» [18, с. 144].

Врешті в «Епілозі»  Т.Шевченко подає власне бачення гайдамацтва, як народного переказу, що його слухав від свого діда. Ґонта загинув, а «буйні вітри розмахали попіл гайдамаки», так само й Залізняк, їх поминає тільки Ярема: «Спочинь, батьку, // На чужому полі, // Бо на своїм нема місця, // Нема місця волі…». Ярема після того зникає в степах, отже, залишається жити; Україна ж «навіки заснула» [18, с. 148].                                              

«Гайдамаки» закінчуються такими словами: «Весело подивитися на сліпого Кобзаря… і весело послухать його, як він заспіває думу про те, що давно діялось, як боролися ляхи з козаками, а все-таки скажеш: «Слава Богу, що минуло», – а надто як згадаєш, що ми одної матері діти, що всі ми слав’яне. Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами. Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, не розмежованою останеться навіки од моря і до моря – слав’янськая земля» [18, с. 150].

І.Дзюба зауважив, що поразка в Коліївщині стала страшним уроком для українського селянства й козацтва, певною мірою розплатою за несвідомість, за ілюзії щодо російського царизму. Вже в часи написання «Гайдамаків» Шевченко підходив до розуміння того, як царизм грав на ворогуванні поляків і українців. Цей аспект теми гайдамаччини він оминув, напевне, з огляду на цензуру, але побіжним натяком його торкнувся: «Попід дібровою стоять // Вози залізної тарані: //   То   щедрої   гостинець   пані.  //  Уміла   що   кому  давать» [цит. за 2, с. 238]. Тут ідеться про зброю, яку нібито потай надіслала гайдамакам Катерина ІІ. Вона вела хитру політичну гру і начебто підтримувала дисидентів, оскільки їх можна було використати проти Польщі, але швидко і рішуче виступила проти коліїв, коли повстання стало загрожувати її імперським інтересам. Саме через відсутність російського чинника трагедії поема сприймалась як суголосна загальній антипольській тенденції російської літератури, це і дало можливість появи її друком.

Як бачимо, в поемі Т.Шевченко виступив як людина з чітким і виробленим баченням минулого України. Митець мав власне уявлення про Річ Посполиту як монархічну республіку зі шляхетською сваволею. Загалом твір є вирішенням суспільно-політичного питання про неможливість польсько-українського єднання. Згуртованість народу в ім’я державності є однією з головних проблем у творчості митця. До того ж, національна ідея повинна реалізовуватися з любов’ю до ближнього, із додержанням Божих заповідей. На утвердження цих вічних істин і був спрямований поетичний геній Кобзаря.

2.3. Художнє осягнення ренегатства під час народних рухів у творчості

М.Костомарова

 Однією з тем, присвячених гайдамаччині, є тема ренегатства. У статті

Ф.Кейди «На семи вітрах історії» зауважено, що значний прошарок заможних людей після захоплення українських земель польською шляхтою досить легко переорієнтовувався і ставав на бік завойовників: приймав католицьку віру, віддавав своїх дітей до єзуїтських шкіл, відмовлявся від своєї мови та культури. Саме в такий спосіб цим людям вдавалося зберігати й примножувати свої багатства, обіймати посади в польській адміністративній ієрархії. Народ всіляко засуджував ренегатів і справедливо вважав їх своїми ворогами, називаючи «ляхами», «дуками-срібляниками», «бутурлаками» тощо. Колишні козаки-гайдамаки, які перейшли на службу до польської шляхти й допомагали їй виловлювати вчорашніх побратимів, викликали особливе презирство народу [4, с. 54].

Одним  із  таких  запроданців  був історичний   Сава  Чалий,   якого

Д.Мордовцев назвав «одним з перших ватажків гайдамацьких загонів на час їх появи в Україні» [10, с. 69]. Доля цієї людини надзвичайно цікава, вона завжди бентежила творчу уяву авторів як фольклорних зразків, так і літературних творів різних жанрів. Упродовж століть реальний історичний образ ренегата обріс різного роду домислами, увібравши в себе збірні, типові риси народного зрадника.

Із «Короткої історії козаччини» В.Антоновича відомо, що народився Сава Чалий у м. Комар городі на Поділлі в міщанській родині. Перебував на службі в польського князя Четвертинського, виконуючи обов’язки сотника надвірної міліції. 1734 р. він приєднується до гайдамацького повстання, очоленого полковником Верланом, стає одним із гайдамацьких ватажків, виявляє відчайдушність, безстрашність у боротьбі проти окупантів України. Чалий після придушення повстання спільними зусиллями польських і російських військ відходить за кордони Речі Посполитої, очевидно, до Молдавії. 1735 р. Саву було заарештовано й ув’язнено в Білій Церкві за пограбування каравану грецьких купців, яке він здійснив, відділившись від Верлана разом із невеликим загоном. Проте зовсім скоро тікає. Наступного року Чалий складає присягу на вірність Польщі. А з 1738 р. колишній гайдамака переходить на службу до графа Потоцького і стає полковником його надвірної міліції. Саме з цього часу починається активна боротьба ренегата з учорашніми побратимами – гайдамаками. Потоцький щедро відплатив йому за вірну службу, подарувавши два села – Рубань і Степашки. Невідомими достеменно залишаються обставини смерті зрадника. На думку В.Антоновича, він загинув на Різдво 1741 р. від рук Гната Голого в с. Степашках [1, с. 192]. Інші історики вважають, що зрадника було забито киями на Запорожжі.

В українському письменстві  до зображення Сави Чалого першим звернувся Микола Костомаров. Як учасник Кирило-Мефодіївського братства, як представник української козакофільської ідеології, як історик, твердо переконаний у тому, що народнопоетичні пам’ятки – одне з найважливіших джерел    щодо   характеристики   національно-визвольних    рухів    минулого, М.Костомаров пише драму «Сава Чалий». Цей твір започаткував розробку історичної тематики в новій українській драматургії.

  Ф.Кейда зауважив: «Саву Чалого зображено в складні часи, на крутозламі історії, коли весь український народ повстав проти національного гноблення. Виразно помітні пошуки автором художніх засобів для відтворення особистості персонажа через показ глибоких  внутрішніх  протиріч,  осягнення людинознавчих начал у художньому осмисленні дійсності. Це свідчить про  новаторське значення драми для української літератури   першої половини ХІХ ст.» [4, с. 55].

На початку «драматичних сцен» (так автор визначив жанр) Сава – шанована серед козаків людина, що понад усе мріє про гетьманську булаву. Але гетьманом обирають Петра Чалого, його батька. Ображений Сава вирішує перейти на бік поляків, щоб усе-таки здобути булаву і, водночас, бути корисним Україні. На думку В.Івашкова, «…прагнення Сави служити Батьківщині, будучи на боці ворога, є лише прикриттям, самовиправданням зради» [цит. за: 4, с. 55]. Проте М.Костомаров убачав у його вчинку шлях розв’язання складного міжнаціонального конфлікту українців і поляків, один із засобів примирення двох народів.

 Жадання влади не лише ставить фатальний мур між Чалим та українським козацтвом, а й веде героя до тяжкого злочину – зради вітчизні. Але з подальшим розвитком подій він ніби прозріває, приймаючи рішення перейти на бік «своїх». Автор прагне виправдати перекинчика, тому, скараний за яничарство, Сава гине як морально відроджена особистість.

Важливо, що Костомаров у  цьому творі порушує одне з  болючих для українського суспільства  першої половини ХІХ ст. питань – самозбереження нації. Чалий звертається до свого товариша Конецпольського з такими словами: «Хіба ми (українці) вас од ворогів не боронили? // Скільки разів супроти москалей ми вам поміччю помагали? // А яка за се була дяка? // Що нам тепер од вашої неправди нікуди діватися! // Що нами, як скотиною помикають! // Ніколи б ми не бунтували, коли б ви з нас не глумовали!» [8, с. 312].

В.Смолій підкреслив, що М.Костомарову «Савою Чалим» вдалося збагатити українську драму історіософською тональністю, глибоким психологізмом. Він оригінально репродукує історичні колізії, формуючи нову модель літературного героя, для якого характерна передусім морально-психологічна непідвладність [15, с. 403].

Як було зазначено, Коліївщина має й інший, не героїчний прояв історії: поряд із чужоземними поневолювачами активно співпрацювали й українці, колишні козаки-гайдамаки. Перекинчики, які завдавали підступних ударів учорашнім побратимам, викликали презирство й зневагу в селян. Зрадники привертали увагу багатьох письменників. Це й дало підстави виокремити ренегатство як окрему підтему в темі гайдамаччини. Особливо популярним серед запроданців був Сава Чалий. М.Костомаров прагнув відтворити цей неоднозначний образ через показ внутрішніх протиріч, а також звернення до компромісного розв’язання конфлікту між гнобителями й кріпаками.

Отже, зображуючи картини життя України ХVІІІ ст., українські митці намагалися віднайти власні відповіді на питання історії. Масові підпали й убивства в «Гайдамаках» Шевченка та запропоновані ідеї толерантного співіснування націй у драматургії М.Костомарова не порушили історичної правди, а надали їй індивідуального творчого осмислення, спираючись на етнічно-моральні засади народу та фольклорні зразки. Майстри художнього слова сміливо утверджували праведність гайдамацької боротьби як визвольного руху за відновлення державної незалежності вітчизни.

ВИСНОВКИ

Доба ХІХ ст. характеризується розвитком нової української  літератури, яка вдало поєднала в собі традиції минулих віків і новаторство сучасних митців. У цей час виникають нові літературні напрями й стилі, формується родова система поезії, драми й художньої прози та її провідні   жанри.  З’являються  такі   яскраві   постаті, як І.Котляревський, Г.Квітка-Основ’яненко,  М.Костомаров,  Т.Шевченко,  П.Куліш,  І.Франко та ін. Під могутнім упливом цих видатних діячів література виступила засобом збереження й розвитку національної самобутності й консолідації народу.

Упродовж століть українці боролися за незалежність. Помітне  місце в національній історії  посіла доба гайдамаччини. Важливу  роль у збереженні пам’яті народу про повстання ХVІІІ ст. відіграли письменники-романтики, які за допомогою яскравих художніх образів відтворювали картини тогочасних подій. 

Романтизм приніс в українське письменство ХІХ ст. дух історизму, що виявився в ідеї неперервного розвитку, зверненні до національного минулого, розумінні життя як динамічного процесу. Характерною рисою нової літератури було й те, що вона розвивалася на народнопоетичній основі. Невід’ємною рисою фольклоризму найпрогресивніших письменників того часу, насамперед Т.Шевченка, є відображення світосприймання, соціальних прагнень і сподівань закріпаченого селянства. Отже, справедливо вважати історичну тематику домінуючою в українській літературі ХІХ ст.

Особливо бентежила  уяву романтиків кривава смута минулого століття – Коліївщина. Українці, потерпаючи від національно-релігійного гніту, заявили про свої страждання протестом проти гнобителів (поміщиків-поляків та євреїв). Страшне кровопролиття, звірство коліїв, що «по пеклу гуляють», яскраво зображує Т.Шевченко у своїх «Гайдамаках». Митець підкреслив, що жорстокість народу викликана надто вагомими причинами. Автор наголосив, що болісний, але неминучий вибір належало зробити українському громадянинові у ХVІІІ ст. кожного разу, коли він змушений був братися за зброю.

У творах про гайдамаччину окремо розглянуто явище ренегатства, яке стало джерелом породження народних зрадників. В українській драматургії, зокрема у

М.Костомарова, перед нами постає образ Сави Чалого, трагічна смерть якого символізує долю перекинчика. Запроданство – великий гріх. Письменник, зображуючи картини суду над «грішниками», утверджував відданість та незламний патріотичний дух українців.

Безперечно, творчий спадок митців ХІХ ст. сприяв розвиткові вітчизняної літератури у висвітленні суперечливих питань в історії України.