Гайдамаччина в рецепції письменників 19 ст.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

МАЛА АКАДЕМІЯ НАУК УЧНІВСЬКОЇ МОЛОДІ

МЕЛІТОПОЛЬСЬКОЇ МІСЬКОЇ  РАДИ ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

 

 

 

Відділення: літературознавства,

фольклористики

та мистецтвознавства              

 

Секція: українська література                       

                                                                             

 

 

ГАЙДАМАЧЧИНА  В РЕЦЕПЦІЇ ПИСЬМЕННИКІВ ХІХ СТ.

 

                                                                               

                                                                                      Роботу виконала:

                                                                                      Синя Катерина Олегівна,

                                                                                     учениця 8 класу

                                                                                      Мелітопольської гімназії № 19

 

                                                                                       Науковий керівник:        

                                                                                       Курманова Ганна Володимирівна,

                                                                                       вчитель-спеціаліст

                                                                                       Мелітопольської гімназії № 19

 

 

 

Мелітополь – 2013

ЗМІСТ

 

ВСТУП…..…………………………………………………………………………………3

РОЗДІЛ 1.     ІСТОРИЧНА ТЕМАТИКА ЯК ДОМІНАНТА УКРАЇНСЬКОГО    РОМАНТИЗМУ……………………………………………………………5

РОЗДІЛ 2.     СВОЄРІДНІСТЬ ВІДТВОРЕННЯ ГАЙДАМАЧЧИНИ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ ХІХ СТ………………………………….10

2.1. Коліївщина в історії України………………………………………........10

2.2. «Гайдамаки»   Т.Шевченка  –   шедевр  національної скарбниці української літератури…………………………………………………...12

2.3.  Художнє  осягнення   ренегатства під час народних  рухів у творчості М.Костомарова ……………………….………………………………….18

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………………...22

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………………………..24

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

У кожного народу своє коріння, своя історія, що старанно зберігає те, без  чого не можна говорити не лише про  майбутнє, а й про сам факт існування  нації і держави. Дотепер найменш висвітленими історичною наукою і, водночас, найбільш міфологізованими як в українській, так і в польській та російській історіографіях, залишаються гайдамацькі рухи – одна з форм національно-визвольних змагань українського народу проти польської і російської експансії.

Літературний спадок митців ХІХ ст. є невід’ємною часткою в дослідженні історії України, зокрема кривавої доби гайдамаччини. В умовах розбудови незалежної української держави твори про національно-визвольні повстання мають виняткове значення як націотворчий фактор.

Актуальність теми роботи зумовлена тим, що історична правда в літературних творах ХІХ ст. майже не розглядалася крізь призму порівняльної методології.

Об’єктом дослідження є   поема   Т.Шевченка   «Гайдамаки»,   драма М.Костомарова «Сава Чалий».

Предметом – з’ясування рівня авторської майстерності у відтворенні гайдамацького руху в українській літературі ХІХ ст.

Мета роботи полягає у визначенні особливостей художнього осягнення гайдамаччини у творчості митців ХІХ ст.

Реалізація мети передбачає поступове виконання таких завдань:

• визначити особливості розвитку української літератури в ХІХ ст.;
• дослідити літературно-критичні джерела, присвячені Коліївщині;
• проаналізувати твори письменників ХІХ ст. про гайдамацькі рухи;
• з’ясувати способи творчого осмислення історичних подій у літературних творах.

Методологічну основу дослідження становлять наукові праці літературознавців,  присвячені   літературному   процесу в Україні ХІХ ст.            М.Жулинського [3] , Д.Чижевського [17], М.Яценка [20]; праці про творчість окремих митців таких науковців, як І.Дзюба [2], Ф.Кейда [4], Д.Наливайко [11], В.Шевчук [19]; істориків В.Антоновича [1], Д.Мордовцева [10], Ю.Сливки [12], В.Смолія [14] та ін.

Основні методи дослідження: порівняльно-історичний, описовий, аналізу, синтезу, метод пошуку, повільного прочитання.

Наукова новизна одержаних результатів зумовлена спробою об’єктивного поцінування своєрідності відтворення історичних подій гайдамаччини в літературних творах ХІХ ст., з’ясуванні особливостей вияву художньої свідомості митців на різних етапах розвитку національної ідеї.

Теоретичне  значення роботи полягає в аналізі творів Т.Шевченка та М.Костомарова про Коліївщину, висвітленні специфіки авторського світобачення, визначенні місця й ролі їх у національному письменстві.

Практичне значення роботи полягає в тому, що результати дослідження можуть бути використані під час підготовки до занять з української літератури, при написанні наукових робіт.

Особистий внесок здобувача в роботу полягає у наступному:

• пошуку та дослідженні наукових праць та літературно-критичних джерел, присвячених гайдамаччині та творчості митців ХІХ ст.;
• прочитанні та аналізі поеми Т.Шевченка «Гайдамаки», драми                               М.Костомарова «Сава Чалий»;
• з’ясуванні своєрідності творчого осягнення історичної правди письменниками зазначеної доби.

Апробація роботи. Тези дослідження апробовано на І (міському) етапі Всеукраїнського конкурсу-захисту науково-дослідних робіт та шкільній науково-практичній конференції «Інтелект».

Структура роботи: робота складається зі вступу, двох розділів, висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи становить 25 сторінок. Список використаних джерел включає 20 найменувань.

 

 

РОЗДІЛ 1

ІСТОРИЧНА ТЕМАТИКА ЯК ДОМІНАНТА УКРАЇНСЬКОГО РОМАНТИЗМУ

 

Український романтизм, виявляючи тенденції спільні для розвитку європейського романтизму, великою мірою був зумовлений своєрідністю суспільно-політичного і культурного життя України кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст. Соціальна, економічна й культурна ситуація не могла не викликати невдоволення й протесту не тільки з боку народних мас, а й у середовищі навіть політично поміркованих кіл суспільства.

Український романтизм охоплює період 20-60-х років ХІХ ст. Його виникнення пов’язане з публікацією в 1827-1828 роках творів П.Гулака-Артемовського «Твардовський» і «Рибалка», із появою «Малоросійських пісень» М.Максимовича в 1827 році, а також створенням наприкінці 20-х років літературного гуртка І.Срезневського в Харківському університеті. Українські   романтики мали декілька своїх осередків: у Харкові діяли Л.Боровиковський,    А.Метлинський, М.Костомаров; у Львові – М.Шашкевич, І.Вагилевич,                    Я.Головацький (члени «Руської трійці»), М.Устиянович; у Києві – члени   «Кирило-Мефодіївського братства» М.Костомаров (що переїздить з Харкова), Т.Шевченко, П.Куліш, М.Гулак. Українські митці, як і західноєвропейські романтики, були зацікавлені національною історією та народною творчістю. Вони видають збірки народних пісень (М.Максимович, І.Срезневський, П.Лукашевич), літописи («Історія Русів»), праці з історії  України (М.Костомаров). Як зауважив Д.Чижевський, студії минулого були «складовою частиною національного руху. З іншого боку народна дійсність явилася романтикам надзвичайно повною, високоцінною та багатою. Не лише збирання етнографічного матеріалу, але й використання його в різних сферах культури – передусім в літературі – стало також завданням національним. Народ та історія – основні теми української романтики – разом із тим – основні проблеми національного руху» [17, с. 363].

М.Жулинський підкреслив, що романтизм знаменував перехід від універсальних художніх систем до конкретно-історичних. Без знання минулого не можна зрозуміти сучасність, тільки знання історії дає розуміння ідеї розвитку людства. Замість родинно-побутових конфліктів у романтизмі з’являється драма народу і світу. Характерною рисою романтичного історизму було уявлення про народність не як соціальний організм, а тільки як психічну спільність, об’єднану духовними інтересами [3, с. 124].

На ґрунті народної епічної поезії, історичних легенд і переказів та старшинсько-дворянської історіографії в українському романтизмі складається фольклорно-історична течія. Початок у поезії їй поклали видавці «Запорожской старины» І.Срезневський та І.Розковшенко, які створили пісні (зокрема про Свірговського, Серпягу, Баторія) у народному дусі. Своєю працею вони намагалися доповнити бідність історичних відомостей про життя «козацького народу».

До великих епічних форм, в яких автори намагалися охопити цілий історичний період, належить ліризована поема-хроніка Ф.Морачевського «Чумаки, або Україна з 1768 року». У ній спогади про боротьбу України з польською шляхтою під проводом Богдана Хмельницького і Гонти поєднуються зі скаргами України, яку нікому тепер боронити від панської Польщі. Життя української козаччини зображується також у поемах М.Максимовича «Богдан Хмельницький» (1833), Є.Гребінки «Богдан» (1843) та «Гетман Свирговский» (1839), М.Костомарова «Максим Перебийніс»  (1839),   В.Забіли «Палій».  Відомі   також  історичні поеми С.Руданського «Мазепа – гетьман український», «Іван Сковорода», «Павло Полуботок», «Вельямін», «Павло Апостол». М.Шашкевичу належать епічні твори «Хмельницького обступленіє Львова» (1834) та «О Наливайку» (1834).

І.Коляда у статті «Історія України в літературних образах» наголосив, що автори багатьох творів ХІХ ст., не ставлячи перед собою завдання достовірного відображення дійсних історичних подій, через ліричні відступи, зіставлення так чи інакше співвідносили героїчне минуле України з сучасністю, прославляли її захисників і героїв. Художнє осмислення історії свого народу допомагало відновленню історичної пам’яті та зміцнювало національну самосвідомість [5, с. 14].

Новим якісним етапом в українському романтизмі загалом  і висвітленні історичної теми зокрема стала творчість Т.Шевченка. Він, володіючи здатністю обіймати своїм духовним зором усю повноту історичного і сучасного буття, репрезентував, по суті, усі тематично-стильові течії українського романтизму, об’єднані мотивами туги за минулою волею і славою України, почуттям громадянської скорботи з приводу нещасливої долі Батьківщини сьогодні, прагненням свободи народу й особистості.

На думку В.Шевчука, художній історизм спирається у  Шевченка на народнопоетичне історичне мислення і має яскраво виражений фольклорний характер. Він ставить своєю метою оживлення самого   духу   національно-визвольних і соціально-революційних рухів народних мас. Поет   проектує історію на дійсність, шукає в минулому уроків для сучасності і надій на майбутнє. Минуле для нього – не мертва «домовина України». Це – невмируща енергія народу, що передається від покоління до покоління, запорука нового, вільного життя в майбутньому: «Не смійтеся, чужі люди! // Церков-домовина // Розвалиться… І з-під неї // Встане Україна. // І розвіє тьму неволі, // Світ правди засвітить // І помоляться на волі // Невольничі діти!» [цит. за 19, с. 57].

П.Хропко  висловив   думку   про   те,  що   шевченківські козаки і гайдамаки не відлюдькуваті персонажі, а представники широких народних мас, які співвідносять свої вчинки з їх волею, прагненнями і бажаннями. Вони знають мету своєї боротьби, відстоюють загальнонародні інтереси» [16, с. 49].

М.Яценко зауважив: «Ранні українські романтики усвідомлювали, яку можливість фольклорно-історична тема дає для створення великої прози. Значною мірою вони були захоплені прикладом Вальтера Скотта (П.Білецький-Носенко, І.Розковшенко, І.Срезневський, П.Куліш)» [20, с. 259].

Великим досягненням  української історичної прози став роман П.Куліша «Чорна рада. Хроніка 1663 року» (1843 – 1846), де використані як численні історичні джерела, так і народнопоетичний матеріал. У прагненні до точної хронологізації подій, відтворенні соціально-історичного змісту епохи автор домігся значних успіхів (відбиття станових суперечностей між козацькою старшиною і рядовим козацтвом та селянством, боротьба народних мас із соціальною нерівністю).

До творів, що яскраво  представляють героїко-соціальну  романтичну прозу й у цілому входять до фольклорно-історичної течії, належать також новела-казка

М.Шашкевича «Олена» (1837), повісті М.Устияновича «Страсний четвер» (1852), Т.Шевченка «Варнак» (1853 – 1854), Ф.Заревича «Син опришка» (1862), казка Марка Вовчка «Кармелюк» (1865).

В українській історичній прозі, незважаючи на порівняно невелику кількість творів, в цілому зроблена успішна спроба ідейно-художнього осмислення історичного життя й досвіду боротьби народних мас, що була успадкована і розвинута українською реалістичною прозою другої половини ХІХ ст.

Тема історичного минулого посіла головне місце в тогочасній романтичній драматургії. Значний унесок у розвиток української драми зробив М.Костомаров. Він є автором «драматичних сцен» «Сава Чалий» (1838). Митець, поклавши в основу народну пісню «Гей, був в Січі старий козак», перетлумачив її по-своєму і змалював образ Сави Чалого як ілюстрацію до своєї тези про можливість мирного розв’язання історичних конфліктів. У своїй трагедії «Переяславська ніч» (1841) письменник створив образ відважної народної героїні Марини, активної учасниці боротьби 1649 р. за незалежність батьківщини. В українській літературі це був перший образ жінки, яка бореться не за особисте щастя, а за інтереси народу.