Гайдамаччина в рецепції письменників 19 ст.

У 1860 р. в альманасі «Хата» було надруковано драму П.Куліша «Колії». Власне це був тільки перший акт (твір не було закінчено), в якому показано назрівання в селянській масі повстання проти польської шляхти. Серед персонажів – колишній учасник повстання під проводом Харка, козаки і гайдамаки. Протистояння антагоністичних сил виразно намічено в плані релігійно-національного конфлікту.

Українська романтична драматургія порівняно з поезією і прозою не дістала продуктивного розвитку, найбільші досягнення пов’язані з реалізмом.

Зауважимо, що романтики виходять за межі поширених в літературі бурлесків і травестій, вони по-справжньому першими починають вести мову в серйозному та поважному дусі. Заслуга романтизму – у відкритті народної поезії України, її минулого. Романтизм відіграв величезну роль у дослідженні національної історії. На думку Д.Чижевського, найважливіше значення української романтики, полягає в тому, що «вона свідомо поставила собі завдання утворити «повну літературу», яка б могла задовольнити духовні потреби всіх кіл та шарів українського суспільства» [17, с. 455].

Отже, можна стверджувати, що перехід від універсальних художніх систем до історичних зумовлений зародженням романтичного напряму в українській літературі. Його представники розвивали думку про те, що сучасність не можливо зрозуміти без знання минулого, адже тільки історія здатна пояснити ідею розвитку людства. Як і європейські романтики, вітчизняні діячі звернулися до безцінних витворів народного генія – фольклору. Письменники ХІХ ст. мали на меті  відродити дух національно-визвольних рухів і славу героїв батьківщини, бо ж, як відомо, сила слова може збудити і підняти громадян на боротьбу за свою свободу. Незаперечною є думка про те, що історична тематика була провідною в українській романтичній літературі.

РОЗДІЛ 2

ГАЙДАМАЧЧИНА  НА СТОРІНКАХ ТВОРІВ УКРАЇНСЬКИХ  МИТЦІВ ХІХ СТ.

2.1. Коліївщина  в історії України

Як зазначено в історичній монографії Д.Мордовцева «Гайдамаччина», «кривава народна смута, відома під назвою «коліївщини» або «гайдамаччини», заключним актом якої була жахлива «уманська різня», займає помітне місце в історії України і має повне право вважатись одним із масових злочинів в історії всього людства, таких як «варфоломіївська ніч» і «сицилійська вечірня» [10, с. 7].

За визначенням Ф.Кураса, гайдамацький рух – народно-визвольна боротьба проти кріпосницького і національно-релігійного гніту в ХVІІІ ст. на Правобережній Україні, яка перебувала на той час під владою Польщі. Гайдамаками (від тюрк. «гайде» – гнати, турбувати) представників народних рухів називали польські письменники кінця ХVІІІ ст. Український народ для означення партизанів, які боролися проти польської шляхти, вживав слова «колії», «левенці», «опришки» [9, с. 63].

У нарисах В.Смолія «Історія українського козацтва» подано інформацію про те, що «народні маси, у свідомості яких ще жили традиції козацької волі, не бажали коритися ярму нової панщини, а до «панів» відносили не тільки польських магнатів та орендарів і факторів-євреїв, а й уніатське духовенство. Гайдамацький рух об’єднав у своїх лавах селян-втікачів, найманих робітників із гуралень, млинів, фільварків, міщан, дрібну шляхту й нижче духовенство. Переважно гайдамаки діяли невеликими загонами, застосовуючи тактику партизанської боротьби, стрімкі рейди й несподівані напади на панські садиби» [14, с. 341].

В «Історії України», автором якої є Ю.Сливка, підкреслено: «Поширенню гайдамацького руху сприяла близькість запорізьких степів, куди не сягала рука польських магнатів, та й чимало запорожців нелегально діяли в гайдамацьких загонах. Підтримку надавала й частина православного духовенства, яке вбачало в гайдамаках   месників за кривди  православній  церкві і борців  проти  унії» [12, с.138].

У зазначеному джерелі знаходимо  відомості про гайдамацькі повстання. Перше спалахнуло 1734 р., у той час, коли Польща була втягнута в конфлікт з Росією. Друге повстання було в 1750 р. Найбільш численне та криваве –            Коліївщина – сталося в 1768 р. Повстання почалося на півдні Київщини і ширилося по Правобережній, «польській» Україні. Селяни боролися проти посилення кріпацької залежності, знущань поміщиків та утисків православної церкви і розраховували на допомогу запорозьких козаків. Безпосереднім приводом для повстання стало створення в м. Барі на Поділлі конфедерації – об’єднання частини шляхти, яка виступила проти короля Станіслава Понятовського, що став маріонеткою в руках Москви. Катерина ІІ прислала на допомогу своєму ставленику військо під проводом генерала Кречетникова. Конфедерати чинили грабунки й насильства над українським населенням, яке вже було не в змозі терпіти ці знущання. Повстання очолив запорожець Максим Залізняк. Участь січовиків у боротьбі була несанкціонованою, оскільки Запорозький Кіш мав показувати свою непричетність до нього, щоб не дратувати московський уряд, від якого залежав. На бік повстанців перейшов Ґонта – сотник надвірної міліції (на польській службі) Умані. Під їх владою опинилися Жаботин, Сміла, Черкаси, Корсунь, Канів, Лисянка, Богуслав, Умань. Царський уряд вів двоїсту політику щодо «дисидентів» (так звався рух в офіційних документах). Та коли цей рух набрав небезпечних для Росії масштабів, російські війська придушили його, а гайдамаків було передано полякам, які жорстоко їх покарали [12, с. 138].

Д.Мордовцев наголосив на тому, що протидія українського народу скеровувалася не тільки проти польських панів, а й проти «жидів-рандарів». Ще після Люблінської унії (1569) значно активізувалася колонізація українських земель євреями, які орендували маєтки польських магнатів, займалися торгівлею, фінансовими операціями тощо. З часом євреї стали неприхованими поплічниками польсько-шляхетських окупантів України. Збирання податків, посередництво, оренда маєтків і навіть православних церков робили іудеїв ворогами українського населення [10, с. 46].

В історії гайдамаччини була і давня  національна ворожнеча, і релігійна запопадливість, і пригадування образ, за які, на думку народу, слід було помститися. Для українського селянина ця помста була великим моральним обов’язком: останній гайдамак, подібно до народних героїв – Хмельницького, Остряниці, Морозенка тощо – дивився на війну проти своїх гнобителів як на моральний і релігійний подвиг і ставив себе нібито на один щабель з цими героями, уславленими історією.

Криваві повстання ХVІІІ ст. можна справедливо вважати одними з найжорстокіших масових злочинів усього людства. Коліївщина стала наслідком кріпосницького й національно-релігійного гніту з боку Польщі та байдужої політики Російського уряду, що керувався власними інтересами. Хоча визвольна боротьба мала трагічне завершення, проте вона збудила дух свободи в серці кожного вірного сина своєї батьківщини.

2.2. «Гайдамаки» Т.Шевченка – шедевр національної скарбниці української літератури

Як зазначалося, Тарас Шевченко – центральна постать українського літературного процесу ХІХ ст. Його творчість утвердила в українській літературі загальнолюдські демократичні цінності та піднесла її до рівня передових літератур світу. У своїй поезії він звернувся до тем, проблем та ідей (соціальних, політичних, філософських, історичних, художніх), яких до нього в українській літературі ще ніхто не порушував або торкався надто несміливо й соціально обмежено.

Як слушно зауважив академік О.Білецький, поетів, які обстоювали інтереси трудящих мас, було немало в часи Шевченка й значно раніше, але ніхто з них – «ні поети чартистського руху, ні французькі поети липневої революції – не піднімалися до висоти такого гнівного, пристрасного протесту проти ладу, заснованого на експлуатації людини людиною» [3, с. 484].

Пізніше В.Шевчук підкреслив, що зневажена людська гідність, експлуатована особистість ототожнюється в поета з долею його поневоленого народу в творах на історико-патріотичну тематику: «Гайдамаках», «Тарасовій ночі», «Холодному яру», «Великому льосі» та ін. [19, с. 58].

Задум «Гайдамаків» виник у поета ще 1839 року, невдовзі після викуплення з кріпацтва; розділ «Галайда» був надрукований 1841 року в Гребінчиній «Ластівці», а наприкінці того ж року цензор П.Корсаков, зробивши багато вилучень, нарешті дозволив надрукувати немало покалічений текст.

Кобзар не прагнув до адекватного відтворення історичних подій. І.Дзюба вважає, що в митця була інша мета: «Тут можна говорити про дивовижну сміливість молодого поета – не тільки політичну (вся поема дихала духом народної помсти панам, духом народного повстання), а й творчу, естетичну: «неіснуючою» мовою, «мужицьким діалектом» він, який тільки недавно почав віршувати, творить поетичну візію великої історичної драми, вписуючи її в масштабні історіософські та світоглядні рефлексії» [2, с. 162].

Т.Шевченко пояснював звернення до теми Коліївщини спогадами з дитинства, насамперед пристрасними розповідями свого діда Івана. Автор зумисне спрощується: «Прочитав я дуже небагато», зве себе обідранцем, бідкається, що не вміє писати передмови тощо. Щодо джерел для написання поеми він повідомляє: «Розказую так, як чув од старих людей, надрукованого і критикованого нічого не читав» [18, с. 151].

І.Дзюба вважає, що це літературний прийом. Насправді поет на той час уже читав «Історію Русів», «Історію Малої Росії» Д.Бантиш-Каменського, «Історію   Королівства   Польського»   Є.Бандтке,   знав  у   рукописі   працю М.Максимовича «Сказание о Колиивщине» [2, с. 236].

На думку В.Шевчука, це – «літературна гра, можливо, писана не так для високоосвіченої літературної публіки, як для контролюючих очей» [19, с. 58]. Дослідник наголошує на тому, що поема цілком серйозна, хоча й не без саркастичних випадів щодо тих, котрі «письменні, друковані, сонце навіть гудять», гайдамаки ж для поета – його сини, він бачить себе їхнім батьком, матері в них нема, бо матір тут – Україна. Батьком гайдамаків себе вважає тому, що ніби народжує їх удруге у світ із поверненням слави, як орлів, а ту славу оті «письменні» «поглузують, покепкують та й кинуть під лаву» –  яскравий полемічний трактат проти літератури, яка досі описувала гайдамаччину і якої поет начебто не читав [19, с. 59].

В.Король зазначив: «Шевченко прагне українську історію не вигадати, а осмислити чи переосмислити на основі не панського, русифікованого, а властиво українського, народного бачення і розуміння. Постава цілком романтична, бо саме романтики вперше побачили народ як джерело справжніх моральних вартостей» [6, с. 6].

В «Інтродукції» відтворено образ Речі Посполитої як шляхетської держави, у якій панували шляхетська сваволя та розгул. Однак поет перш ніж подати картини насильств, уводить лірико-романтичний мотив, що стане наскрізним стрижнем поеми і обіцятиме перспективу людяності в жорстокій реалії життя. Цей мотив зринає в наступному розділі – «Галайда». Сирота Ярема, над яким «коверзував» хазяїн-корчмар, хоч і «виріс у порогу» як попихач, але не має зла ні до кого, «не кляне долі, людей не займа». Автор пише: «Трапляється, часом тихенько заплаче, // Та й то не од того, що серце болить: // Що-небудь згадає або що побачить… // Та й знову за працю. Отак треба жить!» [18, с. 79].

У композиції поеми цей розділ відіграє важливу роль. Хоч як разюче відтворені будуть злочини конфедератів, але ніщо так не промовить про трагізм події, як доля чистої, невинної молодої душі, яка буде кинута в криваве пекло людської ворожнечі. Образ Яреми цікавий і, можна сказати, новаторський тим, що Т.Шевченко показав соціальне пробудження безправного наймита і його зростання до вимірів народного борця. Мрія про козацьку вольницю, прагнення скинути з себе ярмо вічного наймита, мати право на особисте щастя приводять Ярему в табір повстанців. Наймит у постолах, а не представник вищого світу, як це змальовувалось у творах європейських романтиків, виступає героєм у поемі Кобзаря. Тому, передбачаючи обурення псевдопатріотів, для яких минуле – тільки історична екзотика, автор «Гайдамаків» кидає виклик тим, для кого патріотизм – це возвеличення гетьманів, ідеалізація трагічних сторінок історії й ігнорування ролі простого народу в ній.

Явище конфедерації поет бачить як вищу форму шляхетського розгулу, який описує в розділі «Конфедерати». Загалом Польську державу сприймає іронічно й цілком осудно, як ворожу Україні. У противагу цьому подається образ Яреми, який прагне вирізати «ляхів в Україні», бо тільки тоді він буде «панувати» у мирному подружжі з Оксаною. Цю мрію й руйнують конфедерати-пани, які катують титаря, Оксаниного батька, вбивають його. Тим часом панорама конфліктів розширюється. Щойно «жид поганий над козаком коверзував» (розділ «Галайда»), а ось уже конфедерати у своєму поході грабують корчмаря і знущаються з нього. Запопадливість містечкового єврейства перед польською шляхтою аж ніяк не вбезпечувала його від зухвалого здирства й жорстокої сваволі, а водночас настроювала проти себе селянську стихію [18, с. 82-84].

В.Шевчук підкреслив, що Т.Шевченко вважав, ніби національно-визвольна війна, яку продовжив Ярема та гайдамаки, почалася ще з Наливайка, що історично правильно. У поемі зображено козацьку столицю – Чигирин, який у часи поета бачився у вигляді «козацької слави убогих руїн» [19, с. 62]. Загалом Чигирин у візії минулого України посідає в поета особливе місце, адже зве його святим і бачить столицею козацької волі: «…згадаєш – заплачеш. // Ну, хоч глянем на Чигирин, // Колись-то козачий» [18, с. 94]. Поет бачить кажана, що летить через базар, чує, як на вигоні сова завиває, але людей немає, бо всі пішли на збори гайдамаків. Перед нами яскрава картина зображення історичної традиції: гайдамаками стають передусім нащадки «Святого Чигирина», отже, й повстання освячується звичаями козацької столиці. Тож у час, коли «на ґвалт України орли налетіли» (не тільки польські, а й російські), саме чигиринці рознесуть кару «за кров і за пожари  пеклом  гайдамаки   ляхам   оддадуть» [18, с. 95].

Далі автор подає символічну сцену освячення гайдамаків священиками, де благочинний вістить, що з новим повстанням «кругом святого Чигирина //  Сторожа стане з того світу», і «не дасть святого розпинать. // А ви Україну ховайте (тобто оберігайте): // Не дайте матері, не дайте // В руках у ката пропадать» [18, с. 105]. Тут підкреслюється святість козацької столиці; розповідається про неперервність історичної козацької традиції; мета гайдамаків, що піднімаються на національно-визвольну війну, а не загарбницький чин, – не дати Україні пропасти.

Про безперервність національно-визвольного змагання аж до гайдамаччини поет промовляє: «Од Конашевича і досі // Пожар не гасне, люди мруть, // Конають в тюрмах голі, босі…» [18, с. 105], хоча раніше цю лінію він починав не від Сагайдачного, а від Наливайка. Відтак подається образ праведних гетьманів, від яких навіть могил не залишилося, – це Наливайко, Острянин, Б.Хмельницький,