Еволюція творчості М.Коцюбинського від народництва до імпресіонізму

У календарній обрядовості найповніше виявляється унікальне сприйняття світу карпатцями. Органічно поєднавши архаїчні вірування,язичницьке розуміння природних ритмів та християнську обрядовість (Юрія,Петра,Дмитрія,Миколая,Різдво),гуцули створили цілісний самобутній світ,який так тонко відчув і втілив на сторінках повісті Михайло Коцюбинський.

Трудова обрядовість гуцулів у всій красі,у всій повноті постає при змалюванні вигону на полонину,де гуцул зі своєю маржинкою проводить кілька місяців.Найколоритніше й найглибше М Коцюбинському вдалося описати такі обряди трудового циклу.

Обряди трудового циклу,відтворені МихайломКоцюбинським у «Тінях забутих предків»

1.Розпалювання живого вогню  на полонині.

2.Захист худоби.Обряд проводів на полонину.

3. Виготовлення будзу.

Карпатські старожили знали чимало повір`їв,у яких йшлося про цілющі властивості живої ватри (так називався вогонь,добутий тертям двох сухих скалок за допомогою шкіряного паса).Сам обряд обряд запалювання відтворено в повісті близько до реальності:чіткий поділ на тих,хто добуває та доглядає ватру (ватаг і спузир),і тих,хто нею користується;процес «народження» та «засипання» вогню. Коли Коцюбинський побував на Гуцульщині,його дуже вразило те,що християнство та язичництво співіснували поруч,не заважаючи одне одному.Обряди та звичаї переплелися,Утворивши дивний,казковий світ вірувань гуцулів.Яскравим прикладом співіснування релігій є епізод приходу Івана на полонину.Підійшовши до ватага,він привітався: «Слава Ісусу!».Але ватаг був зайнятий:він видобував живий вогонь для ватри,який буде горіти ціле літо, «…а доки ме він готіти,ні звір,ні сила нечиста не озьметься маржинки та й нас…».Це був язичницький звичай поклоніння вогню.Але розпаливши вогнище,ватаг також привітався з Іваном: «Навіки слава!»

У повісті М.Коцюбинського згадується досить цікавий обряд-проводи на полонину. Це традиційне трудове свято, приурочене до літнього вигону худоби на гірські пасовища (маржини). Відзначалося на сімнадцятому тижні після Різдва в день св. Юрія – покровителя хліборобства і скотарства (23 квітня ст. ст.). За народними віруваннями, у цей день св. Юрій відмикає небо й землю і випускає на волю росу та свіжу зелену рослинність.

Свято склалося на основі давніх традицій жителів Карпат (гуцулів, бойків), згідно з якими вигін худоби налітування проводився урочисто і супроводжувався виконанням релігійно-магічних обрядів, пісень і танців. До магії вдавалися, щоб очистити свійських тварин від усього злого, а те зло примусити увійти в якийсь сторонній предмет. Використовували різні засоби очищення: вогонь, свячену воду, молитву, заклинання, биття тварин гілкою свяченої верби тощо. На Прикарпатті ґаздиня виносила худобі залишки свяченої паски або хліба і годувала її на щастя. Ґазда вирізував кілька дернин із зеленою травою, клав з обох боків воріт і застромляв у них гілочки квітучого терену. Крізь такі ворота свяченою вербою виганяли худобу.

 Напередодні свята на місце літнього табору виряджали старшого – ватага, який головував в усіх справах. Промовляючи молитву, він відчиняв двері господарських споруд, спостерігав за тим, як готували місце для ритуального багаття – ватрище, кидав у нього підкову, яка мала охороняти табір від блискавки та грому. Потім ватаг брав загострене з обох кінців сухе поліно зі шматочками ґноту й швидким тертям за допомогою ременя здобував "живий вогонь" (ватру). Давши ватрі розгорітися, ватаг набирав жару і, нашіптуючи молитву, кидав його у воду. Потім тією водою кропив навхрест усі будівлі та маржину, яка вже надійшла. Решта води зберігалася в пляшці до кінця сезону. Після своєрідного водосвяття ватру урочисто заносили і клали на ватрище. Цей вогонь побожно підтримувався протягом усього літування. Восени, відходячи додому, ватрище не гасили, а давали можливість згаснути самому. Взявши з ватрища розжарену скіпку, ватаг обходив усі будівлі, читаючи "Отче наш". В кінці обходу клав її на ворота, через які мусила ввійти череда. Прийнявши череду, окропивши її водою та очистивши "живим вогнем", готували вечерю. Коли всі приготування закінчувались, ватаг трембітою скликав чабанів до спільної молитви. Подібні ритуали супроводжували й повернення худоби з полонини. Обидва свята відзначають у Карпатах і досьогодні.

 Ватра була оберегом і  для худоби,і для людини: «…звір  боїться її духу і не береться  маржини,ні чоловіка»,тому й обкурював  нею ватаг стоїща,де мала жити  худоба.У повісті читаємо: «Високий ватаг,наче дух полонини,обходить з вогнем стоїще.Обличчя в нього,як у жреця,ноги ступають твердо й широко». Доступ до розведеної ватри мала окрема людина,яку називали спузарем (охоронцем) полонинської душі-вогню. Магічна сила ватри триватиме до того часу,поки гуцули не вертатимуться додому.Її не можна було гасити, бо «вогонь…,що сам народився,нече бог,сам має й заснути…».Процес засинання вогню споглядали лише двоє-ватаг і спузар.

Михайла Коцюбинського в історії гуцульського народу цікавило все: звичаї,обряди,традиції,вірування,пісні й танці,страви. Письменник відтворив лише частину обряду приготування будзу, зосередившись в основному на головних моментах: «Руки оживають потрохи,то підіймаються вище,то опускаються нижче,закруглюють лікті,щось плещуть,бігають та гладять там всередині,і раптом із дна посудини,з-під молока,підіймається кругле сировине тіло,що якимось чудом родилось.» Бринза була основним видом харчування гуцулів та інших гірських народів.Вона готувалася за старовинними рецептами,які передавалися з покоління в покоління. Здоєне молоко виливали у велику путину,додаючи до нього ринзу (шлунок маленького ягняти,яке живилося лише молоком щойно вположеної вівці.)Цей шлуночок заповнювали молоком,сюди ж додавали перепаленої до червоного кольору солі навпіл з непаленою і непочатої води,взятої до схід сонця.Наповнений шлунок вивішували сушити.Суміш висушеної ринзи з молоком утворювала глєг.Ватаг насипав глєг у посудину з молоком,обертав її коло ватри,аби нагріти суміш.Від глєгу тепле молоко перетворювалося в сир-будз.

Трудова обрядовість гуцулів пов`язана насамперед з вівчарством.У народному ставленні до тварин єриси як язичництва,так і християнства.В обрядах розпалювання ватри на полонині та захисту худоби проявилося магічне ставлення до прадавніх стихій:вогню та води.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.2. Просторова символіка  повісті

У повісті використовується кілька традиційно притаманних українському фольклору символів. Найголовніший символ повісті – вода. Зокрема, символ води, яка в різних варіаціях зустрічається в творі більше ста разів. З одного боку, вона — животворне начало, джерело життя, з другого — ріка смерті, яка забирає Марічку; також вода є місцем проживання багатьох нечистих істот. Вода відіграє в повісті дієтворчу роль: вона з’єднує і роз’єднує закоханих. Важливу роль відіграє вода й у своєрідному сакралізованому акті омовення — омивання ран для очищення від скверни.

У слов’янській міфології вода – водяний простір – межа між світом людей і царством мертвих, місце мешкання душ померлих і нечистої сили. Саме біля ріки відбувається знайомство Івана з Марічкою. У воді закінчує Марічка своє земне життя. Таким чином, на наш погляд, вода повісті виступає «живою» (біля неї народжується кохання Івана й Марічки, Іван кинув у воду Марійчині кісники й усе життя до останньої миті не забуває цього вчинку) і «мертвою» (вона вбиває Марічку, руйнує щастя Івана) [22, с.42]. 

Вона виступає у різних своїх проявах. У ролі жіночого початку вода символічно постає в епізоді «народження» сиру, як живої істоти. У його появі беруть участь чоловіче і жіноче начало. Чоловіче – ватаг          (досвідчена, мудра людина), жіноче – вода у вигляді молока, як символ плодючості.

Ще одним традиційно важливим фольклорним символом є земля — середній рівень буття, місце проходження життя людини. Ця земля може бути зеленою і квітучою або страшною, мертвою, сухою. І такий її стан відтіняє стан героя повісті.

Будуючи свій твір, М.Коцюбинський орієнтується також на дуже важливий у світовій міфології символ світового дерева, яке є праобразом міфологеми людини. Він досить гармонічно втілився в образі Івана, адже для слов’янської міфології властиво все Дерево зіставляти з людиною [15, с.451]. Життя Івана ніби рухається в різних рівнях світового дерева. Кохаючи Марічку, хлопець весь час живе серед зелених дерев, насолоджується красою природи. Одружившись з Палагною, герой ніби заземлюється, прикипає до землі – середнього рівня – і поринає в суто буденні інтереси. А смерть Марічки вибиває з-під ніг грунт, і герой опиняється в потойбічні закликаний нявками до лісу. Таким чином, повість ніби ділиться навпіл. Перша половина пов’язана з живим життям, а друга – це мертвий світ. А в центрі цієї міфологічної світобудови стоїть Іван – стрижень світу.   

При членуванні древа по вертикалі виділяються горішня, середня й нижня частини. Кожна з них символізує собою основні зони всесвіту: небо, земля, підземне царство. Але це лише в просторовій сфері.

 Окрім цієї сфери, існують  ще часова, етіологічна, анатомічна, «елементна» сфери. Таким чином, кожна частина світового дерева  визначається особливими ознаками. На наш погляд, у повісті відображено  дві сфери – часову в генеалогічному переломленні (предки - теперішнє покоління – нащадки) та елементну (вогонь, земля, вода).

Іван – представник теперішнього покоління – є ланкою, що зв’язує минуле й майбутнє. Про це свідчить його ім’я, його стиль життя. Символи  вогню, землі й особливо води дуже чітко прослідковуються в повісті.

Вогонь у повісті – жива істота. Його так і називають – «живий вогонь». Видобувають його первісним засобом і підтримують протягом багатьох місяців. Таким чином, вогонь – прихильна до людей стихія і сприятлива частина світового дерева. Земля виступає нейтральною частиною світового дерева. Її мікрообраз окреслений схематично. Лише в легенді про Бога й арідника чіткіше проглядається ця міфологема. Воді у повісті відводиться чільне місце. Це універсальна концепція світу.

Троїстість світового дерева по вертикалі підкреслюється віднесенням до кожної частини особливого класу істот, найчастіше тварин. З горішньою сферою пов’язується орел, із середньою – корова, із нижньою – змії. Боротьба між середньою й нижніми сферами вбачається в епізоді нападу ведмедя на корів. Домінують у повісті дві позиції, що завжди супроводжують образ світового дерева, – життя і смерть – в образах зеленого (живого) й чорного (майже мертвого) лісу. До смерті Марічки Іван весь час перебуває серед зелених дерев, живої природи. Після бійки з Юрою він іде за покликом нявки до лісу. Серед галявин чорні пні, мертві дерева перетинають шлях, з усіх боків прірви. Повість начебто умовно поділена навпіл. З одного боку (перша частина) – жива природа, жива Марічка. З другого (друга частина) – чорний ліс, Марічка-нявка. У центрі – Іван – світове дерево. Це вже горизонтальна структура.

Також у першій частині відображена етимологічна сфера – сприятливе - нейтральне – несприятливе. І навіть в останній сцені похоронного обряду Іван-світове дерево виступає як сполучна ланка між всесвітом (макрокосмом) і є місцем їх перетинання. Коцюбинський записав похоронний обряд в одному гуцульському селі, який називався «грушки при мерці» й імітував перемогу життя над смертю, порядку над хаосом. Життя перемагає смерть, мрець на якийсь час з’єднує живих із царством тіней, але живі залишаються на землі (тобто в центрі світового дерева) і переймаються земними справами. Саме світове дерево в контексті повісті (в образі Івана), на наш погляд, є моделлю гуцульської культури в цілому.

За допомогою світового дерева воєдино зводяться загальні бінарні смислові протиставлення, що слугують для опису головних параметрів світу. Ця бінарна опозиція близький – далекий знайшла відбиток у конкретному варіанті протиставлення дім – ліс, яке є реалізацією опозиції свій – чужий. Ця опозиція втілюється в образах Івана й Чугайстра. Таким чином, символ світового дерева є стрижнем системи образів повісті. Вона замикає на собі окремі бінарні опозиції, перетворюючи їх на струнку схему.