Еволюція творчості М.Коцюбинського від народництва до імпресіонізму

3 нотатника і начерків Коцюбинського до твору видно, які дивні, вигадливі образи викликає в нього карпатська природа. Насамперед його вражають «гори, які вікують у такій тиші, що чують навіть дихання худоби» [3, 354] . Коли пливуть хмари, їх «лице» видається письменникові рухливим. «Закурені гори вкрила сумна смерека. Їх поять сумом тіні од хмар, що все стирають бліду усмішку царинок» [3, 354] . Серед цього таємничого дихання предковічних гір чарує письменника живий, але суворий Черемош. «Кипів холодний Черемош»,— записує Коцюбинський. І далі: «Кучерявий Черемош сердито по-блискував сивиною і світивсь попід скелі недобрим зеленим вогнем» [3, 353] . Вся природа одухотворена: «В тихих місцях Черемош, як ситий віл, а там, це йому твердо лежати, він скаче скажено з каменя на камінь» [3, 354] . У природі письменник бачить незвичайну красу, зв'язок в усьому: «Чорні смереки спускають сум свій в Черемаш, а він несе його долом й оповідає ….

 Вітри чешуть кучері гірських  смерек, а сонце мастить їх. Смереки  вигідно поклали свої тіні на зеленій отаві» [3, 354-355] .

 І в центрі цієї природи людина — «гуцул — здоровий, як гірське повітря, легкий, як потік у свому бігу» [3, 355] . Ці та інші образні замальовки природи майже в незмінному вигляді входять у твір. Із_записів також видно, що назва твору письменникові далась не відразу. Він перебирає тринадцить варіантів її. Найважливіше, що йому хотілося підкреслити в назві, це таємничість ї казковість, показати Карпати, як своєрідний загадковий куточок, острівець, із своїм, не схожим на звичайним світом. Так, з'явилися- ся, зокрема, назви інших творів: «На камені» — з татарського життя, «На острові»  з життя італійського. Письменник намагаеться окреслити і об- межити простір, у якому розвиватиметься дія. Тож він записує: «В зелених горах». До речі, і замкнений художній простір, і гірська місцевість викликають чимало вражень у Коцюбинського, близьких до тих, що знайшли відображення в акварелі «На камені». Про це свідчить багато однакових ключових слів, які є в обох творах. На- приклад: пусто, дико, боронити, дух полонини, сонце починало пекти та ін. Хоч колорит зелених лісистих гір письменник передае в іншій тональності. ГІроте перша назва не вдовольнила письменника. Мабуть тому, що в ній не було головного — дихання гір, тобто таго міфологічного світу, в якому жили люди, що їх населяли. Жили сьогодні, вчора, як і сотні років тому. А саме про цю закоріненість у віки сучасного гуцула і хотілося письменникові найбільше сказати. Наступні варіанти пов'язані з пошуком назви, яка містила б саме такий зміст: «Тіні минулого», «Голос віків», «Відгомін передвіку», «Подих віків» ,«Голоси передвічні» ,«Спадок віків». Але й ці назви видалися, очевидно, досить абстрактними. В них не було людини, тобто того, чий голос долинає, чиє дихання чути. Новий варіант — «дар предків забутих» також не влаштовував письменника. Дар — неконкретно, ненаочно, і він поєднує останній варіант з другим  «Тіні забутих предків». Тоді ще раз перебирає можливі комбінації із словом «предки»: «Голос забутих предків», «Слідами предків», «Сила забутих предків». І, нарешті, остаточно спиняється знову-таки на назві «Тіні забутих предків» як такій, що містить натяк на загадковість, казковість і дихання віків.

Cеред карпатських нотаток Коцюбинського 1912 р. є така фраза: « Хочу набутися» [4.316]. Він записав її під час третього відвідування Криворівні, маючи очевидно намір продовжити свої «Тіні забутих предків». Та смерть письменника не дала йому змоги здійснити цей намір 

Влучно сказав Павло Григорович Тичина про творчість Михайла Коцюбинського: “З давніх-давен ми маємо дорогоцінний багатий приклад, що великі письменники, класики літератури світової – ніколи не розминалися з народом; навпаки: їхня творчість завше була невіддільною від фольклору, від дум, від мудрості народної; як невіддільним є шум могутнього дуба від зеленого шуму всього лісу». [9, 132]. 

РОЗДІЛ 2. СИМВОЛІЗМ ПОВІСТІ

2.1.Календарна обрядовість у повісті

Календарна обрядовість цікавила письменників від початку зародження нової української літератури. Дійства календарної обрядовості описані в українській прозі, зокрема у повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків» 

У повісті М.Коцюбинського описується життя гуцула Івана Палійчука від народження і до загибелі.Уже з перших слів оповіді в ній зявляється фантастичний елемент зі сторінок твору ми дізнаємося,що народження хлопчика пов`язане з обрядійством цього народу,точніше з порушенням обрядів: «Не сокотилася баба при злогах,не обкурила десь хати,не засвітила свічку,і хитра бісиця встигла обміняти її дитину на своє бісеня»[].Саме при народженні дитини бабі-повитусі відводилася важлива роль,від неї залежала щаслива доля новонародженого. Магічно-заклинальні обряди посилювалися ритуальним використанням диму й вогню.Хату обкурювали вогнем,узятим від запаленої живої ватри, щоб захистити породіллю та дитя від злих духів.Споконвіку вогонь уважали символом та покровителем сім`ї,йому приписувалася здатність очищати та зцілювати.

  Важливого значення у гуцульській родильній обрядовості має перший купіль новонародженого й обряд «зливок» . За допомогою першого з дитини змивали ознаки «чужого» і надавали ознак «свого». Для цього до купелю додавали різні предмети: гроші, зерно, квіти, інструменти. Воду виливали у таке місце, де ніхто не ходить. За другим обрядом очищувались породілля і баба-повитуха як найбільш причетні до дитини особи.

  Ще одне порушення в ритуалі пологів відбулося тоді,коли баба-повитуха не засвітила свічку. Цей церковний обряд можна розглядати і в дохристиянському контексті, коли вогню надавалася функція оберегу. Недотримання бабою-повитухою всіх етапів пологового обряду (не сокотилася-значить не стереглася) призвело до дисгармонії в подальшому житті Івана. «Усе плакав по ночах,погано ріс, дивився на неньо таким глибоким, старече розумним зором…»

Михайло Коцюбинський розкриває читачам міфічні уявлення гуцулів про злих духів.Люди вірять у ворожок,чародіїв,мольфарів,нечисту силу. Саме тому в повісті з`являється щезник,нявка й чугайстир,відьма Хима та мольфар Юра. Вони існують поруч із людьми,як щось звичне та зрозуміле, тримаючи гуцулів у постійній тривозі. Бо нявка може згубити людину в лісі, якщо на допомогу не прийде чугайстир, що є «смертю для нявок: зловить і роздере». Відьма Хима може зробити шкоду худобі,а Юра-зашкодити людині своїми чарами.Щоб вижити в цих умовах, гуцули знали безліч різноманітних ворожінь та замовлянь.Дуже любила ворожити дружина Івана Палагна.Вона ворожила біля худоби, «палила поміж маржинкою ватру,аби вона була світуча, красна, як боже світло, аби до неї не мав приступу злий…».

Ворожила для себе, аби бог дав діточок, а потім разом із Юрою-аби звести зі світу Івана. Демонологія, що виникла на основі первісної віри в духів, займає неабияке місце в житті гуцула.Тому автор і надав їй у повісті багато уваги.

Свою повість Коцюбинський закінчує описом дивного похоронного обряду, який письменник спостерігав в одному гуцульському селі, а потім писав: «Такий сильний контраст, що я й наступну ніч не міг заснути під враженням сцени.» Як і всі найважливіші події в житті гуцулів, обряд похорону сповнений ритуального й таємничого змісту. Грає трембіта.На лаві лежить мрець, у його головах спочиває душа, вона ще не сміла вилетіть із хати[3, 224 ]. Коцюбинський поєднує реальне і фантастичне. По обличчю мертвого Івана лазить муха, і труп уже почав псуватися. А проте тіні повзають по лику Івана, «наче затаєні думки його ворушили,безперестанку міняючи вираз. В піднятому кутику вуст немов застрягло гірке міркування: що наше життя? Як блиск на небі, як черешневий цвіт [3,266] Дружина звертається до душі Івана. Хоч усім відомо, що вона невірна жона, обряд вимагає, щоб добре виконувала свою роль, ридаючи за чоловіком.І Палагна «файно голосить», як відзначають сусідки. Обряд складається із суму та веселощів. Бо після голосіння починаються ігрища при покійнику.Люди, проводжаючи душу на той світ, уважають, що вона має залишити землю веселою, щоб там уже не знати горя. Під дією цих веселощів, що перетворюються на справжній карнавал, і мертве обличчя ніби починає всміхатися загадковою усмішкою смерті. Прощаючись із мерцем, гуцули вірили в невмирущу силу життя, яка проявиться в іншому потойбічному світі. Свідченням цього були мідні гроші,які добрі душі ставили на груди,веселі танці навколо покійника,забави та розваги. Поховальний обряд (тризна) обертався своєрідним святом,що символізувало перемогу життя над смертю. Головна ж функція похоронних забав-перетворення смерті на нове життя, тобто знищення смерті як такої. Важко уявити поховальний обряд гуцулів без головного оберегу-вогню. Під час поховання «розкладали на подвір`ї вогонь», щоб зігріти душу, освітити їй шлях у потойбічний світ. Саме вогонь як джерело світла очищав небіжчиків від гріхів,поглинаючи їх у своєму полум`ї. Цікаву роль відіграє у поховальному обряді гуцульська трембіта, яка в день похорону «плаче за вікном».Звичай грати на трембіті у горян дуже давній. Голосіння трембіти, як правило,було викликане звісткою про смерть,про що свідчить давня гуцульська легенда.Суть її зводиться до того, що забаганка багатого чоловіка заграти на весіллі у своїх дітей призвела до трагічної смерті останніх.Такою була покара за порушення звичаю.

Усвідомлення єдності з природою породжувало прагнення жити багатим духовним життям. Природа й кохання допомагали розвивати найкращі сторони людської душі, яка має чути не тільки мелодію гір, лісів, водограїв, а й здатна сама творити музику.Ось чому життя гуцула супроводжує пісня-коломийка.Письменник вводить у повість і любовну,і побутову коломийку,подає їх як заспів до окремих епізодів. При зустрічі Івана з Марічкою звучить мелодія пісні «…з гори на гору, з поточка в поточок-пурха коломийка,така легенька,прозора,що чути,як од неї за плечима тріпають крильця…»[]Коли людина відчуває гармонію світу найяскравіше?Найчастіше у пісні. У творі М.Коцюбинського звучать веселі пісні під час похорону Івана, який усміхається можливості з`єднатися духовно з улюбленою Марічкою,а,може,визволенню від пошуку спокою в буденщині.  

Художня реконструкція родинних обрядів дала можливість М.Коцюбинському відтворити на сторінках повісті унікальний зв`язок міфів та ритуалів із первісним світосприйняттям гуцулів,показати їх віру в нерозривність життя й смерті. Заключна сцена повісті змальована в дусі народної творчості. Оптимістично закінчується сумна розповідь про головного героя твору,яким письменник зумів воскресити образ «забутого предка», показати місце міфології в житті селянина.Таким чином, фольклорна основа повісті дала М.Коцюбинському можливість порушити важливі філософські проблеми:що таке справжня краса, сенс людського буття, потенційні можливості народу, висока мораль.

Досліджуючи календарну обрядовість у повісті «Тіні забутих предків», що увібрала в себе магічні вірування й досвід, естетичні традиції й пережиткові звичаї, ми наблизимось до архаїчного мислення гуцулів, якому відводиться одне з найвагоміших місць у тексті.

Коцюбинського захоплювала проблема релігійних вірувань жителів Карпат.У своєму листі до М.Горького він писав: «Христианством гуцул воспользовался только для того, чтобы украсить языческий культ».У кожному обряді, описаному Коцюбинським, читач спостерігає тісне переплетіння християнства та язичництва. Святкуючи Різдво, Іван «клав Палагні живий вогонь для вечері»[], стелив сіно на стіл та «рикав при тім,як корова, блеяв вівцею та ржав конем, аби велася худоба[]…»

Чи не найвагомішим у календарній обрядовості горян є цикл січневих свят, що починаються Різдвом, якому передує Свят-вечір.Обминути ці події було б рівнозначним утраті цілого шару гуцульської культури, тому на сторінках своєї повісті М.Коцюбинський так детально відтворює процес підготовки й саму Святу вечерю.

На Святий вечір навіть найбідніший господар готувався до трапези якнайкраще, не забуваючи при цьому все живе, тому й нарекли люди оточуючий тваринний світ диханням. Із давніх-давен гуцули вірили в магічність Святого вечора, який вирізняється з-поміж інших урочистих днів. На Святий вечір пише М.Коцюбинський: «Іван був завжди в дивнім настрої.Наче переповнений чимсь таємничим і священним, він усе робив поважно, наче службу божу служив».

 Традиційним як для гуцулів,так  і для більшості українців  були такі обряди:настилання в  кімнаті сіна ,приготування дванадцяти культових страв,поминання душ померлих,різдвяна молитва. Хочемо звернути увагу на деякі з них, що згадуються у повісті: -обкурювання хати( «…обкурював ладаном хату й кошари,щоб одігнати звіра й відьом»); -ритуальне годування худоби( «…перш ніж сісти за стіл,ніс тайну вечерю худобі»); -закликання на Тайну вечерю нечистої сили( «…кликав на тайну вечерю до себе всіх чорнокнижників, мольфарів, планетників всяких, вовків лісових та ведмедів»); -запобігання перед стихіями природи( «…кликав бурю,щоб була ласкава прийти до нього на ситі страви,на палені горілки,на вечерю святу»)[].

 Нашарування християнських пластів на язичницькі яскраво простежує-ться при відтворенні М.Коцюбинським свята Юрія. Іван та Палагна з трепетом очікували цього дня: «Завтра велике свято.Теплий Юрій одбира од холодного Дмитра ключі світові,щоб править землею»[].Всесвіт для гуцулів мав двояке забарвлення,що проявлялося на рівні опозицій:верх-низ,добро-зло,день-ніч,тепло-холод.Саме з останньою моделлю пов`язувалися свята Дмитра Солунського,легендарного євангельського святого(26 жовтня за ст..ст.) та Теплого Юрія(24 квітня за ст..ст.). Яскравим прикладом весняної календарної обрядовості є Юріївська обрядовість, оскільки в українських Карпатах день Юрія вважався знаменним у народному календарі; його „відбували святочно”. Особливість юріївської обрядовості полягала в її спрямуванні на тваринництво, зосередженості на охороні худоби від відьом, на позбавленні останніх активності й агресивності. Увесь день аж до ночі був сповнений обрядодійствами. Так, збирали гльодовий хворост, палили на городі або на воротях, приказуючи „Господи, дай тілько багато маржини, кілько будет попелу з цеє ватри”.Особливе – очисне – значення у Юріївській обрядовості мав вогонь. Його запалювали навіть на вершинах гір. На Гуцульщині та Бойківщині існував звичай запалювати старі дерев’яні колеса та обручі і пускати їх з гір – це мало очистити від злих духів пасовища і сіножаті. У такий спосіб „смалили чарівницю”. На Юрія вперше виганяли з хлівів худобу, тому здійснювали багато магічних дій: щоб була повна, щоб трималася купи, щоб лихе не мало над нею сили. Охороняти худобу від відьом і „злих очей” повинні були спеціально виплетені вінки, окремі замовляння, табуйовані речі й дії, а також втрачені на сьогодні пастуші ладканки. Юріївський звичай передбачає вшанування пастухів грошима та обрядовим печивом – „мандриками”, сиром, хлібом.

У гуцулів згадане свято асоціюється з повнокровним пробудженням природи,адже «води,на яких плава земля,піднесуть її вище до сонця,Юрій закосичить ліси та царинки…»Найбільшою магічною силою наділяли першу росу,тому господар за давнім звичаєм мав викачатися в ній на своєму полі.Росу навіть збирали у спеціальний посуд. Якщо вода й земля давніх гуцулів утілювали жіноче начало,то вогонь і повітря-чоловіче. Саме тому земля й вода полинуть догори,а сам Юр`ївдень стане днем радості та сонця. Прообразом сонця на землі був вогонь,який гуцули охрестили ватрою. Цікавим є й те,що вогонь у гуцулів на матеріальному рівні проявляється як полум`я,жар,дим і попіл. «А коли сонце знизилось,одцвіли ватри і дими одлетіли в небо,радісним риком обізвалася худоба,перегнана через жар,аби була остра у літі,як тота ватра,аби множилася так,як намноживсь од вогню попіл».