Елементи «необароко» у «Рекреціях» Юрія Андруховича

Крім власне біблійних  елементів, у тексті знаходимо й  просто конфесійні вкраплення. Так, власне стилізації до проповідної форми сиостерігаємо в промовах героїв. Тут Ю. Андрухович вдається до одного зі своїх улюблених прийомів бурлескізації тексту − надання йому надмірного недоречного пафосу.

Наприклад, коли сп’янілі герої намагаються виголошувати промови месіанського штибу.

Сучасне українське літературознавство відходить від розуміння творчості  Ю. Андруховича як суто «брудного тексту» чи кон’юнктурщини, і починаємо з’ясовувати її історико-літературну вартість. Звичайно, твір не можна назвати «підручниковим».

«Рекреації» написані Ю. Андруховичем в часи агонії імперії, котра виховала у свідомості українця перманентне відчуття багнета за спиною та потребу в подвійній правді.

«Рекреаціями» українська література вчилася говорити надмірну правду, настільки голу, що іноді аж відразливу.

Головною точкою перетину в текстотворенні є використання бурлеску як основного художнього засобу.

«Рекреації» писалися в час тотальної «подвійної правди», можна сказати, що таке собі «подвійне дно» мали звичайні розмови людей, котрі боялися говорити вголос. У таких умовах ще й з урахуванням переоцінки цінностей бурлеск був закономірним та органічним засобом.

Знижуючи те, про що люди звикли говорити з позірним пафосом, та підносячи бруд, Ю. Андрухович зумів вивернути назовні проблеми та прогнилість суспільства.

У романі «Рекреації» Мацапура присутній протягом усього тексту в розмовах героїв, але з’являється аж наприкінці твору. Тут Ю. Андрухович полегшує для читача сприймання цієї алюзії, устами своїх героїв натякаючи, про якого саме Мацапуру йдеться, використовуючи жарт, мовляв, його повісять за «ядениє человеческого мяса». Тобто тут маємо приклад детермінованої алюзії.

Легковажність у ставленні до пекла спостерігаємо тексті роману «Рекреації», де ярмарковий блазень лякає усіх його наближенням. [19, с.14]

Для роману «Рекреації», здавалося б, є актуальним світоглядний смисл святкового народного дійства, що має життєствердний, вітаїстичний характер; перетворення, відновлення є стрижнем, основою карнавалу.

Однак світоглядна вісь карнавалу у постмодерному романі «Рекреації» руйнується Карнавалізація, що втілюється в тексті на рівні перевикористання символів, образів карнавалу, перетворює героя цілісного, нероздільного святкового дійства на атрибут, фігуру постмодерної гри.

А саме: персонажі «Рекреацій» функціонують у романі як засіб, інструмент авторської гри з явищами постколоніальної дійсності, усталеними уявленнями, стереотипами суспільної свідомості.

Гармонія, цілість карнавалу  порушується, відповідно, і на сюжетному  рівні – герої поети, роз’єднуючись, потрапляють кожен у «свою ніч», карнавальна площа з усенародного цілісного святкового дійства перетворюється на виставу чи й окремі «вистави», сцени, події яких розгортаються за сценарієм автора гравця.

Герої стають фігурами у  грі зі сферою «історичного»: минулого України (радянський час – Штундера, австрійський – Немирич) та сучасного (Мартофляк, Хомський).

Нічна пригода Мартофляка починається сценою його «тріумфу» в оточенні студентів. Кліше «великого поета» обігруєтьсятут в іронічно-пародійних інтонаціях.

Чесноти персонажа перебільшуються, роздуваються, автор-гравець проголошує дифірамби своєму героєві з легкою іронією. У монолозі Мартофляка обігруються популярні за радянської влади ідіоми: «Електрифікація – це комунізм мінус радянська влада», «Ця солодка свобода – Слово».

Зрештою, тріумф Мартофляка в колі студентів закінчується самотністю, котра стає для персонажа нестерпною, адже зазнала фіаско спроба любовної пригоди.

Філософський пафос, з  яким герой бідкається над своєю самотністю, викликає у читача іронічну посмішку та підсилює авторську гру зі стереотипом «поета-пророка».

Натомість Білинкевич пропонує Мартофлякові провести ніч у борделі, на що той погоджується. Подібні аморальні вчинки героїв у романах Ю. Андруховича працюють на переосмислення тих чи тих стереотипів, у цьому ж випадку – на десакралізацію застиглого канону українського поета.

Автор не критикує і не висміює слабкі риси свого героя. Кілька монологів Мартофляка, поданих у тексті, здатні повністю змінити акценти у ставленні до персонажа.

В них герой виявляє себе талановитою особистістю, романтиком і, зрештою, справжнім лицарем та люблячим чоловіком.

У фінальній сцені Мартофляк подумки звертається до своєї дружини: «...мені треба пропустити крізь себе твої кулі, ...твоя рука в моїй, ми давно вже не трималися за руки, востаннє років сім тому, коли ти носила Оксанку і малювала мої портрети губною помадою на всіх дзеркалах нашого дому...». Однак автор, описуючи спалах ніжності в душі свого героя, навмисно підкреслює одну деталь: «Ти, Мартофляче, тримався жінчиної руки, як останнього в цьому світі притулку», аби по закінченні «вистави – державного перевороту» вивести цю деталь знову, поставивши іронічний акцент: «Мартофляк відпустив жінчину руку. – Ми сьогодні ще вип’ємо? – запитав він». [18, с.95]

Образ Мартофляка неможливо сприймати однозначно, його амбівалентність унеможливлює будь які остаточні висновки чи однозначні характеристики.

Створюючи образ поета, з одного боку, духовно обдарованого, наділеного мистецьким талантом, з іншого – здатного на аморальні вчинки, людини безвільної, слабкодухої та, водночас, шляхетної, доброзичливої, автор створює амбівалентний образ, який не відповідає усталеному в українській культурі уявленню про письменника, митця, здійснює гру зі стереотипом «великого поета», «поета пророка».

Сюжет «карнавальної  ночі» Штундери стосується в романі трагічної теми більшовицького терору в Західній Україні.

Автор навмисно змінює костюм персонажа, аби підкреслипідкреслити момент виходу Штундери на «його сцену». Чорне пасмо волосся героя перетворюється на оселедець, а джинсовий одяг замінюється стрілецьким одностроєм.

Усі ці маніпуляції із зовнішністю персонажа мають на меті підкреслити «справжній козацький тип» та «дуже чисті гени» того «найменшого» із Сільця, цілу родину якого колись було вивезено з України. Штундера стає учасником іншого «карнавалу», який розгортається за розважливими, серйозними правилами історичної пам’яті.

В контексті цього епізоду назву Свято Воскресаючого Духу (чи не єдиний раз упродовж усієї оповіді) можна потрактувати буквально.

У «своїй ночі» Штундера не самотній – поряд з ним незримо присутні «убивці» та «убиті».

Так, з одного боку, в романі констатується факт злочину: «...вони все спалили, вони всіх убили, вони все зжерли, вони все зламали, вони все забрали, вони все змішали», звучить гірка саркастична іронія на адресу злочинців: «...вони не все спалили, вони не все забрали, вонине всіх загризли, вони нас любили, вони нам помогли».

З іншого боку, уява Штундери воскрешає сільчан задля того, аби повернути їх з лісу могили додому: «Хай усі вони йдуть за мною, агов, не стійте там коло стежки, ходіть, влаштуємо свя то Воскресаючого Духу, помолимось, вип’ємо, заспіваємо...».

Гриць шукає хоча б єдиного доказу існування Сільця: «невже ані комина, ані сволока, ані хреста?», він поспішає привести сільчан додому. Піднесений настрій персонажа автор різко обриває абсурдною картиною будівництва (дослівно кажучи, на людських кістках) сучасного «новоукраїнського» туристич ного центру «Гуцулочка».

Перерахунок різноманітних  задово лень, які пропонуватимуться в центрі відпочинку туристам, надає сцені інтонацій гіркого сарказму.

В цьому епізоді поряд з трагедією минулого постає абсурдність сучасної дійсності; не лише пригадуються учорашні злочини радянської влади, а й відчувається докір сучасній людській байдужості.

Візит у минуле, вже  часів Австроугорської імперії, здійснює ще один з героїв карнавальної ночі – Юрко Немирич.

Епізод має яскравий інтертекстуальний характер, сцена зітка на з літературних цитат, алюзій до відомих світових творів. Персонаж потрапляє на своєрідний бал. [15, с.108]

У «Рекреаціях» персонажів підпорядковано такій принижувально відновлювальній авторській грі. Похмурість, серйозність «короля» (поета-пророка) поєднується із безпечністю та безтурботною нахабністю «блазня» (поета гультяя, п’янички) – так розхитується «висока» образність офіційної літератури. [15, с.108]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

Отже, у творі Ю. Андруховича  «Рекреації» необарокова трагічність особистості, психологізм знаходять своє вираження у постійному балансуванні героїв на межі між філософами і дурнями, що забезпечується постійним одяганням маски блазня («Блазень – найнижчий ступінь ієрархічної тріади, на яку розпався єдиний колись архетип (Бог – Король - Блазень).

Блазень) однак зберігає в собі первинні риси як Бога, так і Короля.

Він великий у своїй  фізичній потворності (горбатість, клишоногість, непропорційність окремих членів, найперше статевого, зизоокість) і всемогутній у своїй глупоті (найчастіше маскованій божевіллям).

Довколишній світ усе  більше переконує нас, що після Епохи  Бога (панування теократії) та Епохи  Королів (панування монархій і аристократій) людство вже близько двох століть  перебуває в Епосі Блазня).

Сучасна цивілізація  все більше нагадує перманентне  й захоплююче Свято Дурнів. Людство  сміючись прощається із самим собою Роман Ю. Андруховича «Рекреації» не піддається будь яким однозначним висновкам, розхитує ті чи ті усталені авторитети.

Така риса є однією з ознак необарокового тексту.

У романі Ю. Андруховича  «Рекреації» вчинки, дії персонажів не спрямовані на характеристику їх особистості, індивідуальності, адже герої є інструментами авторської гри з явищами постколоніального суспільства, з усталеними, за стиглими уявленнями.

Використовуючи алюзію, цитату для створення персонажів, перетворюючи героя на засіб гри з відомими літературними, культурними явищами, Ю. Андрухович довершує у своїх творах процес деперсоналізації.

У романі «Рекреації» про перетворення персонажа, на засіб авторської гри, свідчать наступні ознаки:

– персонажа можна  розглядати як амбівалентного, позбав леного однозначних характеристик; – герой набуває ознак персонажів, відомих з творчості самого автора, інших культурних, літературних творів (персонаж–алюзія);

– персонаж, хоч і зберігає зримі риси індивідуальності, все ж не є характером, перетворюючись на алюзію–останнього.

Отже, позбавляючи персонажа  чіткості, однозначності, перетворюючи характер на нульову величину, наділяючи героя ознаками персонажів з власної літературної творчості, (конструюючи персонаж–алюзію) та ін., автор перетворює героя на засіб гри.

Образ людини, її душевні порухи, переживання, думки, життєві пріоритети, моральні орієнтири персонажа, світогляд героя не є актуальними у процесі творення постмодерного тексту–гри.

Особистісні, індивідуальні  риси, «моральні якості» тут лише оболонка, форма, шати, позбавлені первинної сутності.

Персонаж зміщується із ціннісно–центральних позицій у  тексті, виконує функцію засобу творення ігрової художньої дійсності.

Самоцінного статусу  здобуває сам процес гри, можливість отримувати від неї естетичне задоволення, дарувати задоволення співучасті у грі читачеві.

Роман «Рекреації» відображає кризу особистісного «я» людини кінця століття, яка, шукаючи себе в собі, перебираючи ролі і маски, вдається до містифікацій, які в свою чергу підкріплюються містифікованою дійсністю, що її варто означити як реальну фантасмагорію.

«Рекреації» в українській літературі – це не тільки скандальна подія, а й «пізнавальний стрибок».

У романі осмислюється кінець парадигми національної культури як засобу боротьби за виживання нації та початок парадигми національної культури як нормального відображення багатоманітності сучасного життя.

Всупереч сюжетній простоті та гостроті, майже демонстративному збереженні драматургічного принципу єдності часу, місця і дії, наголошенні ролі експозиції, кульмінації та розв’язки.

«Рекреації» – це твір з надзвичайно складною побудовою та вигадливою системою літературних алюзій.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаних джерел

1.Андрухович Ю. Бу-Ба-Бу і все інше. Апологія Блазенади // Літературна Україна. – 18 березня 1991.- с.3

2.Андрухович Ю. Рекреації.. – К.: Час, 1997. – 287 с.

3.Баліна К. Постмодерністський дискурс Юрія Андруховича. – К.: Оберіг, 2009.-18с.

4.Бербенець Л. Текст-пастиш у творчості Юрія Андруховича // Слово і час.- 2007. – №2. – с. 59.

5.Бетко І. Архетипальна постать блазня в українській постмодерній прозі // Слово і час. – 2009. – №3. – с. 63.

6.Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури: Підручник. – К.: Либідь, 2011. – 488 с.