Язичництво Давньої Русі

 

10. Історичний  розвиток слов’яно-руського язичництва

 

«Язичництво» – вкрай невизначений термін, що виник в церковному середовищі для позначення всього нехристиянського, дохристиянського. Слов’яно-руську частину всеохоплюючого язичницького масиву у жодному випадку не можна розуміти як відособлений, незалежний і лише слов’янам властивий варіант релігійних первісних уявлень. Головним визначальним матеріалом для вивчення язичництва є етнографічний: обряди, хороводи, пісні, дитячі ігри, в які  виродилась архаїчна обрядовість, чарівні казки, що зберегли фрагменти стародавньої міфології і епосу.

По мірі розвитку первісного суспільства все в  більшій і більшій мірі на релігійних уявленнях відбивалося ускладнення  його соціальної структури: виділення  вождів і жерців, консолідація племен і племінних культів, зовнішні зв’язки, війни.

Кажучи про  еволюцію, слід зазначити, що божества, що виникли в певних умовах, з часом можуть обростати новими функціями, місце їх в пантеоні може мінятися.

Світ тодішніх язичників складався з чотирьох частин: землі, двох небес і підземно-водної зони. Це не було специфікою слов’янського язичництва, а було результатом загальнолюдського розвитку уявлень, які варіювали в деталях, але в основному визначалися цією схемою. Важче всього розгадати стародавні уявлення про землю, про великі земельні простори, наповнені річками, лісами, полями, звіриною і людськими житлами. У багатьох народів земля зображалася як округла площина, оточена водою. Вода конкретизувалася або як море або ж у вигляді двох річок, що омивають землю.

Середньовічні люди, незалежно від того, були вони хрещені чи ні продовжували вірити в прадідівську дуалістичну схему сил, що правлять світом, і всіма архаїчними заходами прагнули захистити себе, своє житло і майно від дії вампірів і «навій» (чужих і ворожих мертвяків).

При князях Ігорі, Святославі і Володимирі язичництво стало державною релігією Русі, релігією князів і дружинників. Язичництво зміцнювалося і відроджувало старовинні обряди, що почали відмирати. Прихильність молодої держави прадідівському язичництву була формою і засобом збереження державної політичної самостійності. Оновлене язичництво X ст. формувалося в умовах суперництва з християнством, що позначилося не тільки в улаштуванні пишних князівських погребальних багать, не тільки в гоніннях християн і руйнуванні православних церков Святославом, але і в більш тонкій формі зіставлення російської язичницької теології ї грецької християнської. Ухвалення християнства в дуже малому ступені змінило релігійний побут російського села X-XII ст.

Єдиним нововведенням  було припинення спалювання небіжчиків. За рядом другорядних ознак можна зазначити, що християнське вчення про блаженне посмертне буття «на тому світі», як нагорода за терпіння в цьому світі, розповсюдилося в селі після татарської навали і в результаті первинних уявлень про невідворотність іноземного ярма. Язичницькі вірування, обряди, замовляння, що формувалися тисячоліттями, не могли безслідно зникнути відразу після прийняття нової віри.

Падіння авторитету церкви зменшувало силу церковних повчань  проти язичництва, і воно в XI-XIII ст. не згасало в усіх шарах російського суспільства, але перейшло на напівлегальне положення, оскільки церковна і світська влада застосовували до язичницьких волхвів суворі заходи аж до публічного ауто-да-фе.

В другій половині XII ст. спостерігалося відродження язичництва в містах і в князівсько-боярських колах. Поясненням відродження язичництва може служити кристалізація півтора десятків крупних князівств-королівств зі своїми стійкими династіями, що оформилася з 1130-х років, і характеризувалась посиленням  ролі місцевого боярства і більш підлеглим положенням єпископату, що виявився залежним від князя. Оновлення язичництва виявилося в зародженні нового вчення про несповідиме світло, відмінне від сонця, в культі жіночого божества, в появі скульптурних зображень божества світла.

В результаті цілого ряду складних явищ на Русі до початку XIII ст. утворилося і в селі, і в місті своєрідне двовірство, при якому село просто продовжувало своє релігійне прадідівське життя, а місто і князівсько-боярські кола, перейнявши багато що з церковної сфери і широко користуючись соціальною стороною християнства, не тільки не забували свого язичництва з його багатою міфологією, укоріненими обрядами і життєрадісними карнавалами з їх танцями, але і піднімали свою старовинну гнану церквою релігію на більш високий рівень, відповідний розквіту російських земель в XII ст.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВОК

 

Не дивлячись  на тисячолітнє панування державної  православної церкви, язичницькі переконання  були народною вірою аж до XX ст. і  виявлялися в обрядах, іграх, хороводах, піснях, казках і народному мистецтві.

З перебігом  століть слов’янське язичництво все більш ставало виразом  народного світосприймання. Язичництво затверджувалося в селі і було формою прояву народних, селянських переконань, що існували на своїх тисячолітніх одвічних основах. Російська народна культура традиційна, і ця традиційність коренями йде в язичницьку давнину. Значна частина народної творчості пов’язана з язичництвом.

Язичницька  романтика додавала особливу барвистість  слов’янським віруванням. Всі її чарівні казки виявляються фрагментами стародавніх історичних міфів і героїчного епосу. Язичницькою магією пройняті складні багатоденні весільні обряди. Урочистими святами, загальними подіями були такі стародавні обряди, як зустріч весни, Масниця і Купала, з їх ритуальними багаттями, новорічні звірині маскаради, ворожіння. Значна частина пісенного репертуару пройнята язичницьким світоглядом.

Релігійне єство  обрядів-ігор давно вже вивітрилося, символічне звучання орнаменту забулося, чарівні казки втратили своє міфологічне значення, але навіть несвідомо повторювані нащадками форми архаїчної язичницької творчості представляють величезний інтерес, по-перше, як яскравий компонент пізньої селянської культури, а по-друге, як неоцінима скарбниця відомостей про багатий тисячолітній шлях пізнання світу віддаленими предками.

Незважаючи  на ранню, по відношенню до «молодої» язичницької релігії, появу більш канонічної християнської з її догмами і впорядкованістю, язичництво так і не вдалося викоренити з розуму і душі народу.

Змішавши нову віру зі старою, народна свідомість частково змішала своїх богів  з християнськими святими, частиною звела їх в положення «бісів». Але навіть таке змішання язичницьких  понять з християнськими не примусило  слов’ян забути первинне значення своїх богів.

СПИСОК  ЛІТЕРАТУРИ

 

1. Ключевский В.О. Сочинения в девяти томах. – М., том І, 1987
2. Кравченко А.И. Культурология: Учебное пособие для вузов. – 3-е изд. – М.: Академический проект, 2001
3. Культурология: Учебник для студ. техн. вузов (Под ред.Н.Г. Багдасарьян). – М.: Высш. школа, 1999
4. Малий словник України // Відповідальний редактор Валерій Смолій. – К.: Либідь, 1997
5. Орлова Э.А. Введение в социальную и культурную антропологию. – М., 1994
6. Орлов С.А., Георгиев В.А., Георгиева Н.Г., Сивохина Т.А. История России. – М., 1999
7. Попович М.В. Мировоззрение древних славян. – Киев, 1985
8. Русские Веды. Песни птицы Гамаюн. Велесова книга. – М., 1992
9. Рыбаков Б.А. Язычество древней Руси. – Москва «НАУКА», 1988
10. Сорокин П. Кризис нашего времени // Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. – М., 1992. С.430.
11. Фаминцын А.С. Божества древних славян. – Спб., 1995
12. Чмыхов Н.А. Истоки язычества Руси. – Киев, 1990