Язичництво Давньої Русі

Берегові святилища  Ящера мали ідеально круглу форму, як символ досконалості, порядку, що протиставлялись руйнівній силі цього бога. В якості жертв Ящеру кидали в болото чорних курей, а також молодих дівчат, що відобразилося в повір’ях. Всі слов’янські племена, що поклонялися Ящеру, вважали його поглиначем сонця.

З переходом  до землеробства багато міфів і релігійних уявлень мисливської епохи видозмінювалися  або забувалися, жорсткість стародавніх  обрядів пом’якшувалася: жертвопринесення людини змінилося на жертвопринесення коней, а пізніше чучел. Слов’янські  боги землеробської доби більш світлі і добрі до людині.

 

5. Стародавні святилища

 

Складній системі  язичницьких вірувань слов’ян відповідала  не менш складна система культів. «Малі божества» не мали ні жерців, ні святилищ, їм молилися поодинці, сім’єю, селищем або плем’ям. Для шанування високих богів збиралося декілька племен, для цього створювалися храмові комплекси, формувався жрецький стан.

Здавна місцем загальноплемінних молінь були гори, особливо «лисі» тобто  з безлісою вершиною. На вершині горба знаходилося «капище» – місце де стояв «капь» – ідол. Навкруги капища йшов підковоподібний насипний вал, на вершині якого горіли «кради» – священні багаття. Другий вал був зовнішньою межею святилища. Простір між двома валами носив назву «требище», оскільки там «споживали», тобто їли, жертовну їжу.

На ритуальних святах, люди ставали немов би співтрапезниками богів. Бенкет міг проходити під  відкритим небом і в особливих  будівлях, що стоять на тому требищі, – хоромах (храмах), що спочатку  призначалися виключно для ритуальних бенкетів.

Слов’янських  ідолів збереглося вкрай мало. Це пояснюється  не стільки гоніннями язичництва, скільки тим, що ідоли, в своїй  більшості були дерев’яними. Використання дерева, а не каменя для зображення богів пояснювалося не дорожнечею каменя, а вірою в магічну силу дерева.  Таким чином, ідол об’єднував в собі священну силу дерева, і божества.

 

6. Жерці

 

Язичницькі  жерці – волхви – проводили  обряди в святилищах, виготовляли  ідолів і священні предмети, використовуючи магічні заклинання, вони просили богів про рясний урожай. Слов’яни довго берегли віру у волків-хмарогонителів, які перетворювалися на вовків, і в такому вигляді піднімалися на небо і закликали дощ або розганяли хмари. Іншим магічним впливом на погоду було «чаклунство» або заклинальні дії з чарою (чашею), наповненою водою.  Водою з цих судин окроплювали посіви, щоб збільшити врожай.

Волхви також  виготовляли амулети – жіночі і чоловічі прикраси покриті заклинальними  символами.

 

7. Боги  епохи

 

З переходом  слов’ян до землеробства важливу  роль в їх віруваннях стали відігравати  сонячні боги. Багато що в культі слов’ян запозичено у сусідніх східних  кочових племен, імена божеств  також мають скіфські корені.

     Декілька  сторіч одним з найшановніших на  Русі був Дажбог (Даждьбог) або бог сонячного світла, тепла, часу дозрівання урожаю, родючості, бог літа і щастя, також відомий як Щедрий бог. Його символом був – сонячний диск. Дажбог розташовувався в золотому палаці на землі вічного літа. Сидячи на троні із золота і пурпуру, він не боявся тіні, холодів або нещастя. Дажбог літав по небу в обробленій алмазами золотій колісниці, яку тягли дюжина білих коней із золотими гривами, що дихали вогнем. Дажбог знаходився у шлюбі з Місяцем. Красива молода дівчина з’являлася на початку літа, старіла з кожним днем і залишала Дажбога зимою. Слов’яни вірили, що землетруси є знаком поганого настрою пари. Дажбогу прислужували чотири діви виняткової краси. Зоря Вранішня відкривала палацові ворота вранці. Зоря Вечірня закривала їх увечері. Вечірня Зірка, Зірка Денніца і Вранішня Зірка, стерегли дивних коней Дажбога.

Дажбог був  богом сонячного світла, але зовсім не самого світила. Богом Сонця був  Хорс. Хорс, чиє ім’я означає «сонце», «круг», втілював у собі світило, що рухається по небу. Це дуже стародавнє божество, що не мало людського вигляду і що представлялося просто золотим диском.  З культом Хорса були пов’язані ритуальний весняний танець або хоровод (рух по колу), звичай пекти на Масницю млинці, що нагадують формою сонячний диск, і катати запалені колеса, що також символізували світило.

Супутником  богів сонця і родючості був  Семаргл (Симорг) – крилатий пес, охоронець  посівів, бог коренів, насіння, паростків. Його символ – Світове дерево. Про  його старовину  говорить звіриний вигляд; уявлення про Семаргла або захисника посівів, як про чудового собаку, легко пояснюється: у житті пси оберігали поля від диких косуль і кіз.

Хорс і Семаргл  – божества скіфського походження, їх культ прийшов від східних  кочівників,  тому обидва ці боги широко почиталися тільки в Південній Русі, що межувала зі Степом.

Жіночими божествами родючості, благополуччя, весняного  розквіту, життя були Лада і Леля. Лада – богиня браку, достатку, часу дозрівання урожаю. Її культ простежується  у поляків аж до XV ст.; в старовині він був поширений у всіх слов’ян, а також балтів. До богині зверталися з благаннями пізньою весною і протягом літа, приносили в жертву білого півня (білий колір символізував благо). Ладу називали «матір’ю Лелевою». Леля – богиня незамужніх дівчат, богиня весни і першої зелені. Її ім’я зустрічається в словах пов’язаних з дитинством: «ляля», «лялька» – звернення до дівчинки; «лелеко» – лелека, що приносить дітей; «леліяти»  – піклуватися про маленьку дитину. Особливо почитали Лелю молоді дівчата, справляючи в її честь весняне свято Ляльник. Вони вибирали найкрасивішу з подруг, надягали на її голову вінок, усаджували на дернову лаву (символ проростаючої молодої зелені), водили навкруги неї хороводи і співали пісні, прославляючи Лелю, потім дівчина – «Леля» обдаровувала подруг наперед приготованими вінками.

До найдавнішого землеробського культу Матері-землі  сходить спільнослов’янське шанування  Макоши (Мокши) або богині землі, урожаю, жіночої долі, великої матері всього живого. Макош як богиня родючості тісно пов’язана з Семарглом і грифонами, з русалками, що зрошують поля, з водою взагалі. Макоші поклонялися у джерел, у якості жертви дівчата кидали їй пряжу в колодязі.

Чоловічим божеством  родючості, пов’язаним з нижнім світом, був Велес (Волос) або бог торгівлі і звірів, також відомий як Хранитель стад. Його символ –сніп зерна або зерно, зв’язане у вузол. Його священні тварини і рослини: віл, зерно, пшениця, кукурудза. Волос – прихильний бог, який регулював товарообмін і переконувався, що обіцянки дотримуються. Клятви і угоди закріплювались його ім’ям. Коли Перун став найвеличнішим богом  війни, він розпізнав, що, на відміну від Сварожича, йому потрібна холоднокровна голова, щоб давати поради. У зв’язку з цим, він умовив Волоса бути його правою рукою і порадником. Також Волос має іншу сторону. Він був захистником всіх приручених звірів. Волос з’являвся у вигляді бородатого пастуха. Волос виступав як бог-покровитель зброї.

Серед спільнослов’янських  богів родючості особливе місце  займали войовничі боги, яким приносили криваві жертви – Ярило і Перун. Не дивлячись на глибоку старовину і, отже, широку популярність цих богів, вони були мало шановані більшістю слов’янських племен через свій войовничий вигляд.

Ярило – бог  весни і веселощів. Його символ – гірлянда або корона з диких квітів. Його священні тварини і рослини – пшениця, зерно. Веселий Ярило був покровителем весняних рослин.

Слов’янським  громовержцем був Перун. Його символом стали схрещені сокира і молот. Його культ є одним з найдавніших  і відноситься ще до Ш тисячоліття до н.е., коли войовничі пастухи на бойових колісницях, володіючи бронзовою зброєю, підпорядковували собі сусідні  племена. Основний міф про Перуна оповідає про битву бога із Змієм – викрадачем худоби, вод, іноді світил і дружини  громовержця.

Перун – зміеборець, володар блискавки-молота, тісно пов’язаний з образом магічного коваля. Ковальське ремесло усвідомлювалося як чарівництво. Ім’я легендарного засновника міста Києва Кий теж означає молот. Перуна називали «княжим богом», оскільки він був  покровителем князів і символізував їх владу.

Свантовіт –  бог процвітання і війни, також  відомий як Сильний. Його символ  – ріг достатку. Свантовіту поклонялися  в багато прикрашених храмах, що охоронялися воїнами. Там містився білий кінь священика, завжди готовий мчатися на битву.

Сварожич –  бог сили і честі, також відомий  як Пекучий. Його символ: чорна голова бізона або двостороння сокира. Сварожич був сином Сварога, і те, що він  управляв пантеоном спільно з  Дажбогом, було наміром батька Сварожича. Дар Сварога – блискавка, увірений саме йому. Він є богом вогнища і дому і відомий своєю вірною порадою і пророчою силою. Він виступає як бог простого воїна, що дорожить миром.

Триглав – бог  чуми і війни, також відомий як Потрійний Бог. Його символ – змія, зігнута у формі трикутника. Триглав з’являвся у вигляді трьохголової людини, що носила золоту вуаль над кожним з облич. Його голови представляли небо, землю і більш низькі області, і в боротьбі він їхав верхи на чорному коні.

Чорнобог –  бог Зла, також відомий як Чорний Бог. Його символ – чорна статуетка. Вона приносила невдачі і нещастя і виступала причиною всіх бід. Темнота, ніч і смерть пов’язувались з нею. Чорнобог – в усіх відношеннях протилежність Білбогу.

 

8. Язичництво  в міському побуті XI-XIII ст.

 

Ухвалення християнства як державної релігії не означало повної і швидкої зміни образу мислення і способу життя. Були встановлені  єпархії, побудовані церкви, суспільні  богослужіння в язичницьких святилищах змінилися богослужіннями в християнських храмах, але серйозного перелому в поглядах, повної відмови від вірувань прадідів і побутових забобон не було.

Язичництву  дорікали в багатобожжі, а християнству ставили в заслугу винахід  монотеїзму. У слов’ян творцем  світу і всієї живої природи  був Рід – Святовит. Люди виділили з трійці Ісуса Христа і побудували церкви Спаса, що замінив язичницького Дажбога. Християнство відобразило і первісний дуалізм. Главою всіх сил зла був непереможений богом Сатанаїл з його численним і розгалуженим воїнством, проти якого бог і його ангели виявилися безсилі. Всемогутній бог не міг знищити не тільки самого Сатану, але і найдрібнішого з його слуг. Людина повинна була сама, праведністю свого життя і магічними діями, «відганяти бісів».

Такий важливий розділ первісної релігії, як магічна дія на вищі сили ритуальною дією, заклинанням, молитовною піснею, був в свій час ввібраний християнством і залишався невід’ємною частиною церковної обрядовості. Релігійна підтримка державності в час прогресивного розвитку феодалізму, заборона кривавих жертвопринесень, широкий потік літератури, що попрямував на Русь з Візантії і Болгарії, – ці наслідки хрещення Русі мали прогресивне значення.

Спалах симпатій до прадідівського язичництва відбувся в другій половині   XII ст. і, можливо, позв’язаний як з розчаруванням соціальних верхів в поведінці православного духівництва, так і з новою політичною формою що наблизила в     XII ст. місцеві князівські династії до землі, до земського боярства, а частково і до населення своїх князівств взагалі. Жрецький стан удосконалював свої уявлення про магічний зв’язок макрокосму з мікрокосмом особистого убору, про можливість дії на життєві явища за допомогою заклинальної символіки і язичницьких апотропеїв.

Двовірство  було не просто механічним поєднанням старих звичок і вірувань з новими, грецькими; у ряді випадків це була продумана система, в якій цілком свідомо зберігалися стародавні уявлення. Прекрасним прикладом християнсько-язичницького двовірства є відомі амулети – змійовики, що носилися на грудях поверх одягу. Двовірство було не просто результатом терпимості церкви до язичницьких забобонів, воно було показником подальшого історичного життя аристократичного язичництва, яке і після ухвалення християнства розвивалося, удосконалювалося, виробляло нові тонкі методи суперництва з нав’язаною ззовні релігією.

 

9. Язичницькі  обряди і святкування XI-XIII ст.

 

Річний цикл староруських святкувань складався  з різних, але в рівній мірі архаїчних  елементів, висхідних до індоєвропейської єдності перших землеробів або до близькосхідних землеробських культів, сприйнятих первинним християнством. Одним з елементів були сонячні фази: зимове сонцестояння, весняне рівнодення і літнє сонцестояння. Осіннє рівнодення дуже слабо відзначене в етнографічних записах. Другим елементом був цикл молінь про дощ і про дію його сили на врожай. Третім елементом був цикл святкувань врожаю. Четвертим елементом були дні поминання предків (проводи). П’ятою могла бути коляда, свята в перших числах кожного місяця. Шостим елементом були християнські свята, частина яких теж позначала сонячні фази, а частина була пов’язана з аграрним циклом південних областей Середземномор’я, що мав інші календарні терміни, ніж аграрний цикл стародавніх слов’ян.

В результаті поступово  створилася дуже складна і основна  система російських народних свят. Одним з головних елементів святочних обрядів було вирядження у звіроподібний одяг і танці в «машкерах». Ритуальні маски зображалися на срібних браслетах. Маскаради продовжувалися всі зимові святки, набуваючи особливого розгулу в другу їх половину – з 1 по 6 січня, в «страшні» велесові дні.

Після ухвалення  християнства як державної релігії  відбувалося календарне зіткнення  стародавніх язичницьких свят з  новими, церковно-державними, обов’язковими  для правлячих верхів. В ряді випадків християнські свята, що виникли, як і слов’янські, на первісній астрономічній основі, на сонячних фазах, співпадали по термінах (Різдво Христове, Благовіщення), а нерідко розходилися.

Русальські  заклинальні обряди і танці були початковою стадією язичницького святкування, що завершувалося обов’язковим ритуальним бенкетом з  обов’язковим вживанням м’ясної скоромної жертовної їжі: свинини, яловичини, курей і яєць.

Оскільки багато язичницьких свят співпадали з православними, то зовні пристойність була майже  дотримана: бенкет влаштовувався, наприклад, не з нагоди свята рожаниць, а внаслідок дня Різдва Богородиці, але продовжувався і наступного дня вже як «беззаконна друга трапеза».