Язичництво Давньої Русі

Міністерство освіти і науки  України

_________________________________________________________

_________________________________________________________

 

 

Кафедра ___________________________

 

 

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

 

 

з предмету: “___________________________ ”

на тему: “Язичництво  Давньої Русі”

 

 

 

                                                                                Виконав:________________

                                                                                Студент ___________курсу,

                                                                                  Факультету_______________

                                                                                   Групи____________________

                                                                                    ________________________

                                                                                    ________________________

                                                                                    Перевірив:

 

 

 

 

Тема: “Язичництво  Давньої Русі”

 

 

ВСТУП……………………………………………………………………………..3  

1. Похоронна обрядовість………………………………………………………...4   

2. Звірині божества………………………………………………………………..6    

3. Домашні божества……………………………………………………………...7    

4. Божества-чудовиська…………………………………………………………...8 

5. Стародавні  святилища………………………………………………………….9  

6. Жерці…………………………………………………………………………….9   

7. Боги епохи...........................................................................................................10

8. Язичництво  в міському  побуті XI-XIII ст.......................................................13

9. Язичницькі обряди і  святкування XI-XIII ст…………………………………14

10. Історичний розвиток  слов’яно-руського язичництва……………………....15          

ВИСНОВОК………………………………………………………………………18

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ…………………………………………………………19

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

В слов’янських казках зустрічається безліч чарівних персонажів – то жахливих і грізних, то таємних і незрозумілих, то добрих і готових допомогти. Сучасним людям вони здаються химерною вигадкою, але за старих часів на Русі свято вірили, що в гущавині лісу стоїть хата Баби Яги, в суворих кам’яних горах мешкає змій, що викрадає красунь, вважали, що кінь уміє говорити людським голосом та ін. Така віра отримала назву язичництво, тобто «народна віра».

Слов’яни-язичники поклонялися стихіям, вірили в спорідненість  людей з різними тваринами, приносили  жертви божествам, що населяють все  навколо.

Кожне слов’янське  плем’я молилося своїм богам. Єдиних для всього слов’янського світу уявлень про богів ніколи не існувало: оскільки слов’янські племена в дохристиянський час не мали єдиної держави, вони не були єдині у віруваннях. Тому слов’янські боги не пов’язані спорідненими відносинами, хоча деякі з них дуже схожі один на одного.

Через розрізненість язичницьких вірувань, що так і не досягли свого розквіту, збереглося дуже мало відомостей про язичництво, та і то досить скупих. Власне слов’янські міфологічні тексти не збереглися:  релігійно-міфологічна цілісність язичництва була зруйнована в період християнізації слов’ян.

Головне джерело  відомостей з ранньослов’янскої  міфології – середньовічні хроніки, аннали, написані сторонніми спостерігачами на німецькій або латинський мовах  і слов’янськими авторами (міфологія  польських і чеських племен), повчання проти язичництва («Слова») і літописи. Цінні відомості містяться у творах візантійських письменників і географічних описах середньовічних арабських і європейських авторів.

Всі ці дані відносяться  в основному до епох, що послідкували за праслов’янською, і містять лише окремі фрагменти спільнослов’янської міфології. Хронологічно співпадають з праслов’янським періодом дані археології з ритуалів, святилищ, окремі зображення  та ін.

 

    

 

1. Погребальна обрядовість

 

Етапи розвитку язичницького світогляду стародавнього слов’янства в значній мірі визначалися середнедніпровським історичним центром. Люди Середнього Піднепров’я прокладали «священні шляхи» в грецькі міста і ставили кам’яних ідолів з рогом достатку на цих шляхах. Десь на Дніпрі повинне було бути головне святилище всіх землеробів, в якому зберігався священний небесний плуг. В релігійній історії Київської Русі багато що роз’ясниться завдяки зверненню до предків Русі. Еволюція погребальної обрядовості і відмінні один від одного форми похоронного обряду означають істотні зміни в усвідомленні світу.

Перелом у переконаннях стародавнього слов’янина відбувся ще у праслов’янську добу, коли поховання  скорчених трупів в землі стало  замінюватися спалюванням небіжчиків і похованням попелу. Скорченність досягалася штучним скріпленням тіла померлого. Родичі готували небіжчика до другого народження на землі, до перевтілення його в одну із живих істот. Ідея перевтілення ґрунтувалася на уявленні про особливу життєву силу, що існує окремо з людиною: один і той же фізичний вигляд належить живій людині і мертвому.

Скорченність  трупів збереглася до рубежу бронзового і залізного віків. На зміну скорченності прийшла нова форма поховання: небіжчиків ховали у витягнутому положенні. Але сама разюча зміна в похоронному обряді пов’язана з появою кремації, тобто спалюванням трупів.

В реальних археологічних  знахідках похоронного обряду постійно спостерігається співіснування  обох форм – стародавньої інгумації  і поховання небіжчиків в землі.

При спаленні небіжчиків абсолютно виразно проступала нова ідея душ предків, які повинні знаходитися десь в середньому небі, і, очевидно сприяти всім небесним операціям (дощ, сніг, туман) на благо нащадків, що залишилися на землі. Здійснивши спалювання, відіславши душу померлого в сонм інших душ предків, стародавній слов’янин після цього повторював все те, що робилося і тисячі літ тому назад: він ховав прах померлого в землі і тим самим забезпечував собі всі ті магічні переваги, які були властиві простій інгумації.

З числа елементів  погребального обряду слід виокремити: курганні насипи, похоронні споруди у вигляді людського житла і поховання праху померлого в звичайному горщику для їжі.

Горщики і миски  з їжею – найзвичайніші речі в  слов’янських язичницьких курганах. Горщик для приготування їжі з перших плодів нерідко вважався священним предметом. Горщик, як символ блага, ситості відноситься до вельми стародавніх часів, приблизно до землеробського неоліту, коли вперше з’являється землеробство і глиняний посуд.

Найближчими до взаємозв’язку священного горщика для перших плодів з урною для поховання праху є антропоморфні посудини-печі. Посудини-печі представляли собою невеликий горщик спрощеної форми, до якого приєднувалась циліндрична або усічено-конічна піддон-піч з декількома круглими димовими отворами і великим арочним отвором внизу для топки лучиною або вугіллям.

Зв’язуючою  ланкою між богом неба, богом плодоносних  хмар і кремованими предками, душі яких тепер не утілюються в живі істоти на землі, а перебувають в  небі, з’явився той горщик, в якому вже багато сотень літ первісні землероби варили перші плоди і спеціальним святкуванням дякували господу неба.

Обряд спалення небіжчиків з’явився майже одночасно  з відособленням праслов’ян від  загального індоєвропейського масиву в XV ст. до н.е. і існував у  слов’ян 27 сторіч аж до епохи Володимира Мономаха. Процес поховання представлявся собі таким чином: складали похоронне багаття, на нього клали мерця і цю похоронну справу супроводжували релігійно-декоративною спорудою – навколо кради прокреслювали геометрично точний круг, рили по кругу глибокий, але вузький рів і влаштовували легку огорожу на зразок плоту з лозин, до якого додавалася значна кількість соломи. Коли запалювали вогонь, то палаюча огорожа своїм полум’ям і димом закривала від учасників церемонії процес згоряння тіла усередині огорожі.

Можливо, що саме таке поєднання погребального «нагромадження дров» з правильною окружністю ритуальної огорожі, що відділяла світ живих  від світу мертвих предків, іменувалося  «крадою».

У східних слов’ян  великий інтерес з погляду язичницьких вірувань представляє спалювання разом з небіжчиком тварин як домашніх, так і диких. Звичай ховати в домовинах, або точніше споруджувати домовини над християнськими могилами, дожив у землі стародавніх вятичей до початку XX ст.

 

2. Звірині божества

 

В далеку епоху, коли основним заняттям слов’ян було полювання, а не землеробство, вони вірили, що дикі тварини – їх прародителі. Слов’яни вважали їх могутніми божествами, яким слід поклонятися. У кожного  племені був свій тотем, тобто священна тварина, якій плем’я поклонялося. Декілька племен своїм предком вважали Вовка і почитали його як божество. Ім’я цього звіра було священним, його заборонялося вимовляти вголос.

Господарем  язичницького лісу був ведмідь –  найсильніший звір. Він вважався захисником від всякого зла і покровителем родючості – саме з весняним пробудженням ведмедя стародавні слов’яни пов’язували настання весни.

Аж до ХХ ст. багато селян берегли в будинках ведмедячу лапу як талісман-оберіг, який повинен захищати свого власника від хвороб, чаклунства і всіляких бід. Слов’яни вважали, що ведмідь наділяє великою мудрістю, майже всезнанням: ім’ям звіра присягалися, а мисливець, що порушив клятву,  був приречений на загибель в лісі.

З травоїдних тварин в мисливську епоху найбільше почитали Олениху – найдавнішу слов’янську богиню родючості, неба і сонячного світла. В протилежність теперішнім оленихам богиня мислилася рогатою, її роги були символом сонячного проміння. Тому оленячі роги вважалися могутніми оберегом від всякої нічної нечисті і прикріплялися або над входом у хату або усередині житла. Небесні богині – Оленихи – посилали на землю новонароджених оленят, що сипалися, подібно дощу, з хмар.

Серед домашніх тварин слов’яни понад усе почитали Коня, адже у той час предки більшості народів Євразії вели кочовий спосіб життя, і у вигляді золотого коня, що біжить по небу, їм представлялося сонце. Пізніше виник міф про Бога сонця, що їде по небу на колісниці.

3. Домашні божества

 

Духи населяли не тільки ліси і води. Відомо немало домашніх божеств – доброзичливців, на чолі яких стояв домовик, що жив у печі.  Домовик захищав господарство: якщо господарі були старанні він до блага додавав благо, а за лінь карав бідою. Вважалося, що з особливою увагою домовик відносився до худобини: ночами розчісував гриви і хвости коней (а якщо сердився, то навпаки спутував шерсть тварин в ковтуни), він міг забрати молоко у корів, а міг зробити удій рясним, він мав владу над життям і здоров’ям новонароджених домашніх тварин. Тому домовика прагнули задобрити. При переїзді  в новий будинок  напередодні переїзду брали 2 фунти білої муки, 2 яйця, 2 ложки цукру, 0,5 фунти масла і 2 щіпки солі. Замішували тісто і несли в новий будинок. Пекли з цього тіста хліб.

Якщо хліб добрий, то життя добре, якщо поганий – то скоро переїздити. На третій день звали гостей і накривали вечерю і зайвий прибор ставили для домовика. Наливали вино і чокалися з домовиком. Розрізали хліб і пригощали всіх. Один окраєць завертали в ганчірку і берегли. Другий солили 3 рази, встромляли ребром срібні гроші і клали під піч. Вклонялися цій печі 3 рази з 3 сторін. Брали кішку і підносили до печі в подарунок домовику: «Дарую тобі домовик-батечко, волохатого звіра на багатий двір». Через 3 дні дивилися – чи випито вино, якщо випито, то доливалося знову. Якщо вино не випито, то просили 9 днів 9 разів, щоб покуштував пригощання. Пригощання для домовика ставили кожного 1 числа місяця.

Віра в домовика тісно перепліталася з вірою  в те, що померлі родичі допомагають  живим. В свідомості людей це підтверджується зв’язком домовика з піччю. В старовині багато хто  вірив, що саме через димар в сім’ю приходить душа новонародженого і також через димар  дух покійного покидає хату.

Зображення  домовиків вирізали з дерева і  їм надавався вигляд бородатих мужиків  у шапці. Такі фігурки називалися «чурами» і одночасно символізували померлих предків.

В деяких північних  російських селах існували повір’я про те, що господарством окрім домовика опікуються також дворовій, скотар і кутний бог, які мешкали в хліву і доглядали за худобиною. Їм залишали в куту хліва небагато хліба і сиру, а також зерна і сіна.

Абсолютно інші божества мешкали в лазні, яка  в язичницькі часи вважалася нечистим місцем. Банник був злим духом, що лякав  людей. Щоб вмилостивити банника, люди після миття залишали йому віник, мило і воду, в жертву баннику приносили чорну курку.

Культ «малих божеств»  не зник з приходом християнства. Повір’я  збереглися із двох причин. По-перше, шанування  «малих божеств» було менш явним, ніж  культ богів неба, землі і грози. «Малим божествам» не будували святилищ, обряди в їх честь проводилися вдома, в крузі сім’ї. По-друге, люди вважали, що малі божества живуть поряд і людина спілкується з ними щодня, тому, не дивлячись на церковні заборони, продовжували почитати добрих і злих духів, тим самим, забезпечуючи собі благополуччя і безпеку.

 

4. Божества-чудовиська

 

Найгрізнішим  вважався владика підземного і підводного світу – Змій. Змій – могутнє  і вороже чудовисько, що зустрічається  в міфології практично будь-якого  народу. Стародавні уявлення слов’ян про Змія збереглися в казках. Північні слов’яни поклонялися Змію – владиці підземних вод – і називали його Ящір. Святилище Ящера розташовувалося на болотах, берегах озер і річок.