Типологія культури

Типологія культури

1. Типи соціокультурних світів
2. Типологія культури як наукова проблема
3. Історична типологія культури
4. Регіональна типологія культури

 

1. типи соцІокультурних  свІтІв

 

Соціокультурним світом ми називаємо  суспільство, характерною ознакою  якого є особливий, специфічний для нього тип культури. Будь-який соціокультурний світ відрізняється не тільки своєрідністю культури, але й звичаями життя у ньому. Культура забезпечує цілісність соціокультурного світу, бо вона утворює загальне інформаційно-семіотичне середовище, в якому відбувається життєдіяльність її членів. Це середовище об'єднує їх і надає можливість взаємодіяти між собою.

 

Соціокультурні світи можуть бути замкнені у сферу будь-якої окремої  етнічної культури (наприклад, світ Стародавнього  Єгипту чи світ інків). Але на відміну від національних культур, вони не обов'язково виникають на основі етнічної спільності і можуть охоплювати різні народи і країни (наприклад, світ європейського середньовіччя, світ арабської культури).

 

Для соціокультурних світів характерна відносна відокремленість від зовнішнього оточення. Вплив інших культур на них незначний і не відбивається істотно ні на змісті їх життя, ні на історичній еволюції (якщо вона не припиняється насильно завойовниками). Кожен соціокультурний світ — це своєрідний окремий острів чи материк архіпелагу людської культури, що існує відносно незалежно від інших її островів. Усі острови цього архіпелагу «живуть під загальним сонцем», їх об'єднує загальна природа людства. Можливо, що коли-небудь у майбутньому вони зіллються в одне ціле, але до цього часу людська культура розвивалась і продовжує розвиватись в умовах існування соціокультурних світів.

 

Соціокультурні світи поділяються  на типи, які не взаємовиклю-чають  один одного.

 

— Історичні типи культури — це епохи у розвитку суспільства, які змінюють одна одну (наприклад, античний світ);

 

—регіональні культури — це надетнічні культурні спільноти, які утворюються  у відповідному географічному ареалі і протягом довгого історичного  часу зберігають свою специфіку (наприклад, культура Латинської Америки);

 

• цивілізації — соціокультурні світи різноманітного вигляду, які виникають на відповідному етапі історії і виступають як особливі форми суспільства. Вони істотно розрізняються за ознаками, за змістом духовного життя, за рівнем розвитку техніки та економіки, особливостями соціально-політичної системи, панівної релігії та інше (наприклад, шумерська цивілізація).

 

З другої половини XX ст. проблеми аналізу  та синтезу культурного розвитку людства, взаємодії народів, національностей, націй досліджуються багатьма науками. Історичні науки вивчають процеси становлення і розвитку конкретних народів в їх безпосередній реальності, в хронологічній послідовності подій, вказуючи на конкретні форми міжрегіональної взаємодії. Політичні науки вивчають нації, як правило, як суб’єкти політичних відносин. Для економічних наук міжрегіональні зв’язки є цікавими з точки зору специфіки організації матеріального виробництва, міжнародного розподілу праці. Етична теорія та естетика вивчають регіональні особливості моральних норм та художнього сприйняття світу.

 Культурологія, провівши аналіз  великого масиву соціокультурних  складових, групує їх за певними  ознаками і на основі синтезу  типологізує культурний розвиток  за наперед вибраними критеріями. Іншими словами, культурологічний аналіз є найбільш повним, що дозволяє людській спільноті коригувати розвиток певних культурних регіонів.

 Після вивчення матеріалу  теми Ви зможете:

1. обґрунтувати сучасні теоретичні  засади наукових досліджень культурних  регіонів;

2. виділити систему критеріїв  аналізу культурних явищ;

3. застосувати набуті знання  при опануванні інших гуманітарних  наук;

4. зробити кваліфікований аналіз  існуючих на сьогодні систем  регіональної типології культури.

 Соціокультурним світом ми називаємо суспільство, характерною ознакою якого є особливий, специфічний для нього тип культури. Будь-який соціокультурний світ відрізняється не тільки своєрідністю культури, але й звичаями життя у ньому. Культура забезпечує цілісність соціокультурного світу, бо вона утворює загальне інформаційно-семіотичне середовище, у якому відбувається життєдіяльність її членів. Це середовище об’єднує їх і дає можливість взаємодіяти між собою.

 Соціокультурні світи можуть  бути замкнуті у сферу якої-небудь  окремої етнічної культури (наприклад, світ Стародавнього Єгипту чи світ інків). Але на відміну від національних культур, вони не обов’язково виникають на основі етнічної спільності і можуть охоплювати різні народи і країни (наприклад, світ європейського середньовіччя, світ арабської культури).

 Для соціокультурних світів  характерна відносна відокремленість  від зовнішнього оточення. Вплив  інших культур на них незначний  і не відбивається якось істотно  ні на змісті їх життя, ні  на історичній еволюції (якщо  вона не припиняється насильно завойовниками). Кожен соціокультурний світ — це своєрідний окремий острів чи материк архіпелагу людської культури, що існує відносно незалежно від інших її островів. Всі острови цього архіпелагу «живуть під загальним сонцем» — їх об’єднує загальна природа людства. Можливо, що коли-небудь в майбутньому вони зіллються в одне ціле, але до сих пір людська культура розвивалась і продовжує розвиватись в умовах існування соціокультурних світів.

 Соціокультурні світи поділяються  на типи, які не взаємовиключають один одного.

 Історичні типи культури  — це епохи у розвитку суспільства,  які змінюють одна одну (наприклад  античний світ);

 Регіональні культури — це  надетнічні культурні спільноти,  які утворюються у відповідному  географічному ареалі і на  протязі довгого історичного часу зберігають свою специфіку (наприклад, культура Латинської Америки);

 Цивілізації — соціокультурні  світи різноманітного вигляду,  які виникають на відповідному  етапі історії і виступають  як особливі форми суспільства.  Вони істотно розрізняються за ознаками: за змістом духовного життя, рівню розвитку техніки і економіки, особливостями соціально-політичної системи, панівної релігії та інше (наприклад, шумерська цивілізація).

 

 

2. Типологія культури як наукова проблема

 

Культура як стабільна система складається з безлічі складних підсистем, елементи яких взаємодіють між собою, створюючи складний живий організм. В цілому кожний елемент системи є необхідною, але не достатньою умовою функціонування культури. Виключенням з цього правила є homo sapiens – творець культури, який виконує функції як необхідності, так і достатності. Зрозуміло, що вивчення складної системи передбачає застосування таких методів, які, не порушуючи фундаментальних взаємозв’язків, дозволяють вичленити окремі простіші блоки і виділити в них їх сутністні ознаки.

 Увага! Типологізація в культурології  виступає певним методологічним  прийомом (методом) її вивчення  та аналізу.

 Під типологією в сучасній  науці розуміють процес, шляхом  якого система поділяється на  відносно простіші підсистеми (елементи), що пізніше чергуються за певними ознаками.

 Процес групування за певними  ознаками, як зазначається у науковій  літературі, проводиться за допомогою  певної узагальненої ідеалізованої  моделі. Слово “модель” італійського  походження і означає “взірець – те, з чим порівнюють”. Модель – умовно створена абстрактна копія суспільного процесу, явища, події. Абстрактна копія є не що інше як вихідна гіпотеза, яка пізніше підтверджується або спростовується реальним функціонуванням системи. Як зазначається в словниках, явище може бути описане як модель, якщо цей опис дає ствердні відповіді на запитання:

1. Яка мета створення моделі  Вивчення конкретного

 культурного явища

2. Що конкретно моделюється  Моделюється реальний

 культурний процес

 Отже, типологізація культури вимагає системних знань про структуру її елементів, зв’язки, функції, відносини, рівні організації, систему пріоритетних векторів її висхідного розвитку, які і визначають особливості виділених об’єктів, а їх порівняльне дослідження дозволяє спрогнозувати наступні стадії розвитку.

 

Аналізуючи сучасні наукові  дослідження, можна виділити чотири підходи до типологізації культури.

 Сучасні підходи до типологізації  культури:

 І. Світоглядний;

II. Формаційний;

III. Локальний;

IV. Перехідних епох.

 В розвитку людства виділяють  безкласове, класове і сучасне  демократичне суспільства.

 Увага! Сучасне індустріальне  суспільство уже не вписується  в свою класичну модель. Суспільні  відносини, організація виробництва,  перерозподіл накопиченого багатства дає підстави охарактеризувати його як суспільство сучасних демократій.

 І. Світоглядний підхід. Кожному  суспільству притаманний свій  світогляд: міфологічний, релігійний, науковий. Цьому поділу відповідають  типи культур: міфологічна, релігійна,  “наукова”.

 Наукова культура має свої  етапи розвитку: першої наукової, першої технічної, науково-технічної,  інформаційної революцій.

 Відповідно до марксистського  погляду, людство у своєму розвиткові  пройшло через ряд суспільно-економічних  формацій. У спеціальній літературі, на жаль, все ще досить незначній, формаційний підхід із-за його відірваності від власне культурологічних критеріїв піддається зростаючій критиці.

 В основі кожної з них  лежать, як правило, певні продуктивні  сили і економічні відносини,  а в якості рушійної енергії в більшості з них виступають класова боротьба і революції.

 ІІ. Формаційний підхід

1. соціалістичне, а в перспективі  комуністичне суспільство;

2. буржуазне суспільство;

3. феодальне суспільство;

4. рабовласницьке суспільство;

5. первісне суспільство.

 Кожній з цих формацій  притаманний і свій тип культури, а саме: культура первісного, рабовласницького, феодального, буржуазного суспільств, соціалістичного (комуністичного) суспільства.

 Недолік формаційної типології  історії світової культури виявляється у двоякому відношенні: по-перше, вона знімає питання про специфіку культурних епох на відміну від епох громадянської історії людства, і, по-друге, позбавляє можливості пояснення схожих процесів у культурі в різних суспільно-економічних формаціях (з книг „Культура человека и картина мира”, М., 1987).

 ІІІ. Локальний підхід актуальний  тоді, коли культуру будь-якої  суспільної спільноти розглядають  обособлено, як самостійне детерміноване  явище. Слід зазначити, що серед  науковців існують різні точки зору на те, чи локальні культури у своєму розвитку є цілком автономними чи ні. Зокрема, чи правомірно говорити про культуру Китаю як локальну, хоч Китай – це одна із небагатьох спільнот, яка протягом тисячоліть проживає на одній території?

 Локальний підхід до аналізу культурного розвитку народів світу найбільш системно і обгрунтовано був здійснений А.Тойнбі (1889-1975). В людській історії А.Тойнбі виділяє локальні цивілізації, кожна з яких є монадою і у своєму розвитку проходить чотири етапи: виникнення, росту, надлому, розпаду, після чого настає загибель. На її уламках формується інша цивілізація.

 Увага. Якщо в перших працях  А. Тойнбі окреслено 21 локальну  цивілізацію, то в 70-х роках  XX ст. він виділяє їх 13, а сучасні  науковці вважають, що на сьогодні діючими до нашого часу є п’ять цивілізацій.

IV. Найбільші теоретичні дискусії  притаманні підходові, що впровадив  поняття епохи перехідних типів  культур. Між кожною з епох  є проміжок часу, протягом якого  змінюється тип культури, спосіб  виробництва, світобачення. З цієї точки зору весь розвиток людства – це розвиток культур перехідних епох.

 Перехідність типу культури  насамперед визначає її значущість  у відношенні до культурно-історичного  процесу як такого, зумовлює її  важливість для людини незалежно  від приналежності останньої до певного типу суспільства.

 

 

3. Історична типологія культури

 

Історична типологія культури - класифікація культур по типу та визначення місця  конкретної культури в культурно-історичному  процесі. Продуктивним дослідницьким  методом у цьому питанні вважається поєднання діахронного і синхронного підходів.

 

Як зазначалось вище, культура - це друга природа, все, що створила і  створює людина в процесі своєї  життєдіяльності. Якщо цей процес розгорнути в часі і просторі, виявиться, що в ньому існують тривалі історичні проміжки часу, протягом яких культура перебуває у відносно спокійному стані. Назвемо його агрегатним. У цьому агрегатному стані не відбувається глибоких змістовних змін. Тут напрошується аналогія з явищами фізики. Зокрема, вода в певних межах температур перебуває в твердому, рідкому і газоподібному агрегатному станах. Так і культура: минають віки, тисячоліття, змінюються покоління, зникають цілі народи і цивілізації, а з точки зору історичного розвитку - ніяких змін. Але настає момент, "щось" відбувається і розвиток культури переходить на тривалий період в інший агрегатний стан. І знову все повторюється. Такі агрегатні стани і визначають історичні типи культури, характерними ознаками яких є певний усталений спосіб створення матеріальних цінностей, відношення до природи, неписані правила поведінки, самоусвідомлення і самоідентифікація, світогляд, сприйняття інших народів, суспільна форма організації індивідів тощо.