Різновиди українського кінематографу

Наступний твір про війну - «Нескорені» за повістю  Б. Горбатова - режисер М. Донськой зняв уже в Києві в 1945 році. Це був  перший післявоєнний фільм, в якому  головну роль виконав А. Бучма. Картина  «Нескорені» отримала Державну премію СРСР і Золоту медаль на VII Міжнародному кінофестивалі у Венеції в 1946 році.

Значний розвиток в роки війни отримує документальне  кіно. Кінооператори здійснили  справжній  подвиг,  донісши  людям  і  залишивши  нащадкам  безцінні свідчення  історії.  О.Довженко  зняв  документальні  стрічки “Битва  за  нашу Радянську Україну", “Перемога на Правобережній Україні".

Природно, що тема війни  стала головною в післявоєнному  кінематографі. Фільми оспівували подвиги  бійців і партизан, розповідали про  життя в тилу, де сотні тисяч радянських людей працювали, допомагаючи фронту і наближаючи своєю самовідданою працею довгоочікувану перемогу. Треба сказати, що тема Великої Вітчизняної війни до цих пір не сходить з екранів, і кожне покоління розповідає про неї по-своєму.

Хоча українські фільми 1945-53 рр. були обмежені жорсткими канонами "соціалістичного реалізму", їх велику цінність складають високий рівень акторської гри і високопрофесійні роботи кінооператорів.

Кіно періоду  «відлиги» та «застою»

1960-1970-і роки був для  українського кінематографа часом підйому: досвідчені майстри і молоді режисери наполегливо шукали нові джерела натхнення і засоби для втілення своїх задумів. На ці роки припав другий період розквіту національного поетичного кіно.

Українське поетичне кіно – це мистецьке явище, напрям, що його визначили фільми: «Тіні забутих предків» С.Параджанова, «Та, що входить в море», «Камінний хрест», «Захар Беркут» Л.Осики «Криниця для спраглих», «Вечір на Івана Купала», «Білий птах з чорною ознакою», «Всупереч усьому» Ю.Іллєнка, «Совість» В.Денисенка, «Комісари», «Іду до тебе» М.Мащенка, «Пропала грамота» Б.Івченка, «Пізнай себе» Р.Сергієнка (вийшли в 1964 – 1973 роках) і «Вавилон ХХ» І.Миколайчука (1979). П’ять із чотирнадцяти було заборонено і вони побачили світ наприкінці 1980-х.З приводу терміну «українське поетичне кіно», що в 1970 році з’явився з легкої руки Януша Газди, час від часу виникають запитання, а то й заперечення.

Першим проти кіно, означеного цим  терміном, виступив кінознавець і  редактор Держкіно СРСР Михайло Блейман: визнане всіма як відкриття він потрактував як щось, для кіно непридатне. Сьогодні цей термін заперечує один із представників цього напрямку – Юрій Іллєнко. Ще не так давно він публічно згадував Януша Газду і його проникливі оцінки українського поетичного кіно, а нині твердить, що термін вигадали радянські партократи як етикетку для неугодних їм фільмів.

Звичайно, термін цей дискусійний, як будь-який інший, що претендує на дефініцію мистецького явища. «Кинословарь» (Москва, 1986), його не подає, оскільки поетичне кіно як напрям в СРСР офіційно не визнали, однак заборонили. Оксфордський словник кіно вирізняє його як протест проти догм соцреалізму 3. «Український словник-довідник екранних медіа», виданий Інститутом мистецтвознавства, фольклору та етнології ім. М.Рильського АНУ, подає термін «Українське «поетичне кіно»».

Поетичне кіно як явище мистецьке  – це вияв світогляду, що випливає з  укоріненості в рідну землю, яка  годує людину. Тому це кіно означає  спротив асиміляції (у випадку  України – русифікації) та іншим нівеляційним процесам. У ньому постають моделі національної психології, життя персонажів невід’ємне від природного універсуму, від природного колообігу буття, з чого випливають моделі етичні й естетичні: любов до рідної землі, вірність давнім традиціям, дотримання звичаїв та обрядів, творення матеріальної культури, музичного та пісенного фольклору.

Новим словом став фільм  Сергія Параджанова «Тіні забутих  предків» за однойменною новелою  М.Коцюбинського (оператор Ю. Іллєнко). Цей фільм - яскраве видовище, в якому все дійство, характеристики героїв і антураж були розраховані перш за все на зорове сприйняття: краса природи, точні етнографічні деталі і яскраві костюми, чудова акторська гра Івана Миколайчука та Лариси Кадочникової.

Стрічка «Тіні забутих предків» була визнана одним з двадцяти найкращих фільмів усіх часів і народів. Таку високу оцінку фільм багато в чому отримав завдяки прекрасній грі І. Миколайчука, який створив яскравий український характер і став воістину національним героєм. Чудова гра актора у фільмах «Сон», «Камінний хрест», «Білий птах з чорною ознакою» (Золота медаль на МКФ в Москві, премія «Срібні сирени» на МКФ у Сорренто, Італія), «Захар Беркут», «Пропала грамота »змушувала глядача співпереживати, відчувати біль і страждання героя. Але мистецтво Миколайчука не відповідало канонам соцреалізму. І тому актора оголосили «носієм ворожої націоналістичної ідеології». Тільки після смерті за видатний внесок у розвиток радянського кіномистецтва йому була присуджена Державна премія УРСР ім. Т. Шевченка.

у 1959 на студії «Київнаукфільм» заснували Творче об’єднання художньої мультиплікації (під керівництвом І. Лазарчука, який мав досвід роботи в анімації), де 1961 було створено фільм на актуальну екологічну тему «Пригоди перцю». Становлення і розвиток української анімації 60–70-х років відбувалися водночас із переосмисленням завдань і цілей у світовому анімаційному мистецтві, зміною самих уявлень про його можливості і навіть природу, оновленням стильового регістру, створенням нової поетики, жанрів, художніх напрямів. Мультиплікація почала звертатися до актуальних, складних проблем дійсності, заглиблюючись у смисл і філософію людського буття, завойовуючи сфери, досі їй не доступні. За два десятиліття сформувалася школа української анімації, що характеризується розмаїттям тематично-жанрових напрямів, творчих манер і стилів. Роботи «Золоте яєчко» І. Лазарчука, «Веснянка» і «Веселий художник» Н. Василенко, «Лелеченя»І. Гурвич засвідчили професіоналізм авторів, пошук ними нових тематично-жанрових форм. З анімалістами працювали письменники І. Драч, Б. Олійник, Б. Заходер, В. Славкін, Г. Сапгір, С. Козлов, Ф. Кривін, Ю. Чеповецький, сценаристи В. Капустян

Однак реакційна політика т.зв. «Застою» фактично знищила українське поетичне кіно. Режисер С. Параджанов був вилучений з кінематографу  і громадянського життя. «Авторський» шедевр Кіри Муратової «Довгі проводи» (1971) опинився під забороною. Драматична доля також спіткала фільми Юрія Іллєнка «Вечір на Івана Купала» (1968) і «Білий птах з чорною ознакою» (1971), який тріумфально отримав Золотий приз Міжнародного Московського фестивалю.

Незважаючи на бюрократизм українського кінопроцесу часів брежнєвської реакції в 1970-80 рр. з'являється низка  фільмів, створених сильними творчими особистостями. На порозі "застою" Леонід Биков знімає картину «У бій ідуть одні "старики "» (1972), а в 1983 р. Роман Балаян, після кількох високопрофесійних екранізацій російської літературної класики, у фільмі «Польоти уві сні і наяву» точно передає феноменологію того часу.

В кінці 1960-х років почав  стрімко розвиватися телевізійний художній кінематограф, що значно розширило обсяги кіновиробництва.

Телевізійне мистецтво, сукупність видів художньої діяльності, пов'язаних з появою телебачення . Роблячи масовим видовищем найрізноманітніші явища, телебачення репродукує (транслює) події дійсного життя, а також готові форми, створені раніше або створювані ін. видами мистецтва у момент трансляції (концерти, театральні спектаклі, кінофільми). Вже ця функція телебачення повідомляє телевізійному видовищу естетичну якість, засновану на єдності творчого і комунікативного процесів. 

Як самостійний вигляд мистецтва Т. і. почало складатися в  середині 50-х рр., досягнувши зрілості в 60—70-і рр. За цей період визначилися його всілякі види і жанри — телефільм, телеспектакль (драматичний, оперний, балетний), телеповість, телерозповідь і ін. Експериментальні зйомки телефільмів були початі Центральним телебаченням в 50-і рр. («Два брати з Арбата», 1953, режисер А. Зак; «Мешканець» і «Товстий і тонкий» по Чехову, 1956 режисер С. П. Алексєєв). В цей же час виник і радянський телевізійний театр («Машенька» по Афіногенову і «Семья Лінден» по Прістлі, режисер М. Ф, Романів). По твору російської і зарубіжної класики були поставлені телефільми і телеспектаклі — «Борис Годунов» (1971, по Пушкіну), «Що робити?» (1971, по Чернишевському), Пушкініана — до 175-ліття з дня народження поета — «Будиночок в Коломне», «Анджело», «Моцарт і Сальері» і ін. (1973—74), «Моє життя» (1972, по Чехову) «Сторінки журналу Печоріна» (1975, по Лермонтову), «Перше кохання» (1969), «Два приятелі» (1975) і «Фантазія» (1976, по мотивах повести «Весняні води») — по Тургеневу, «Портрет Доріана Гріючи» (1968, по Уайльду); по творах Радянських авторів — «Строгови» і «Сибір» (1976, по Р. Маркова), «Фіалка»(1976, по Катаєву) і ін. Співпереживання, тісний контакт між глядачем-слухачем і виконавцями дозволили реалізувати в рамках Т. і ідею «театру одного актора», детально розроблену ще в 30-і рр. Ст Н. Яхонтовим. Радянське Т. і. створило видатні зразки телевізійного поетичного театру, специфічно телевізійної форми виконання одним артистом багатопланового твору або циклу творів: Б. А. Бабочкин в «Нудній історії» (1969, по Чехову), І. В. Ільінський в циклах розповідей Чехова і Зощенко (1970—75) і ін. З особливою повнотою на телебаченні розкрилася майстерність І. Л. Андроникова.

В СРСР перші циклічні і серійні форми виникли вже  в середині 50-х гг.: програми з  яскраво вираженим імпровізаційним  початком — «Весела вікторина», «Вечір веселих питань», «КВН» («Клуб  веселих і метких»). У 60—70-і рр. традиції цих передач були продовжені в програмах «А нумо, дівчата!», «Артлото», «Кабачок 13 стільців» і ін. У 50-і рр. з'явився і дитячий телевізійний ляльковий театр з постійними героями, пізніше лялькові телефільми. Перший радянський ігровий художній багатосерійний фільм був створений в 1965 («Викликаємо вогонь на себе», режисер С. Н. Колосов). Потім з'явилися телефільми — «Операція “Трест”» (1968, по роману «Мертві брижі» Л. Ст Никуліна), «Ад'ютант його превосходительства» (1970), «Тіні зникають опівдні» (1972, по роману А. С. Іванова), «Сімнадцять митей весни» (1973, по роману Ю. С. Семенова), «На все життя» (1975, по роману «Супутники» Ст Ф. Панової), що залишилося, телеповісті — «Різні люди» (1973), «Таке коротке довге життя» (1975) і ін. Ставилися також багатосерійні фільми і спектаклі для дітей («Ось моє село», 1974, «Кешка і його друзі», 1975, «Хлопчик з шпагою», 1976, і ін.). 

 Особливе значення  має група багатосерійних творів  Т. і., створених в 1971—75, присвячених  людині праці. Серед них фільми  про радянський робочий клас («Призначення», «Інженер Прончатов», обидва в 1973, «Знайдеш в бою», 1975, «Важкі поверхи», 1975) і колгоспне село («Юркини світанки», 1975). 6-серійний фільм «Як загартовувалася сталь» (1973, по роману Н. А. Островського) дав новаторську інтерпретацію класичного радянського романа.

Однією з  форм придбання телебаченням творчого досвіду стали екранізації. Літературні  першоджерела лягли в основу таких  телефільмів, як «Світ хатам, війна  палацам», «Хвилі Чорного моря», «Сказання  про любов», «Каштанка», «Поцілунок», «Два гусари», «Червоний півень плімутрок», «Напередодні», «Як гартувалася сталь»,  «Овід », «Мужність», «Гонки по вертикалі», «Капітан    Фракасс » і багато інших.

Треба сказати, що шлях багатьох фільмів до свого  глядача був дуже нелегким. Наприклад, дебютна стрічка Ю. Іллєнка «Криниця для стражденних» вийшла на екрани тільки через 22 роки після створення: чиновники, злякавшись щирого і сміливого розмови про бездуховність, поклали фільм «на полицю». Така ж доля спіткала і картину В. Денисенко про події Великої Вітчизняної війни - «Совість». Але Володимир Терентійович продовжував створювати гостросоціальні і безкомпромісні стрічки, такі як «Солдатка», «Сон», «Мовчать тільки статуї», «Осяяння», «На Київському напрямку», «Женці», «Високий перевал».

Багато фільмів, зняті в цей період, представляли Україну на кінофестивалях різних рівнів. Серед призерів міжнародних кінофестивалів - «Тіні забутих предків», «Перевірено - мін немає», «Туманність Андромеди», «Поштовий роман», «Аничка», «Бджоли  і люди»; всесоюзних кінофестивалів - «Наймичка», «Гадюка», « Загибель ескадри »,« Камінний хрест »та ін

Найвище визнання на міжнародному рівні отримали зняті  в 1970-і роки фільми про Велику Вітчизняну війну. Незабутні образи Маестро  і єфрейтора Святкіна створив  у фільмах «У бій ідуть одні" старики "» і «Ати-бати, йшли солдати» Леонід Федорович Биков (1928-1979), який був режисером цих фільмів і знімався в головних ролях.

В галерею  фільмів-шедеврів про війну входить  і робота Л. Осики «Тривожний місяць вересень», яка багато в чому перегукується зі «Людям похилого віку» Л. Бикова. Ще один підхід до висвітлення теми війни - робота Ю. Іллєнка «Свято печеної картоплі», про яку режисер сказав: «Це фільм про зіткнення духовного світу дитини з бездушністю й жорстокістю війни». Фільм про сиріт війни, материнство, почуттях, які диктуються не кровною спорідненістю, а серцем жінки-матері: захищати, оберігати, зігрівати, любити. Віктор Іларіонович Івченко (1912-1972) за своє творче життя зняв 13 фільмів і став першим серед кінематографістів лауреатом Державної премії України ім. Т. Шевченка.

Багато для  українського кінематографа зробив Тимофій Левчук, з документальною достовірністю розповів про епізоди  боротьби партизанського об'єднання  С. А. Ковпака в трилогії «Дума  про Ковпака». Головну роль у фільмі зіграв народний артист України Костянтин Петрович Степанков. Ця робота стала значним успіхом самої картини і великим творчим досягненням актора. А всього Костянтин Степанков, якого називали людиною романтичного кіно Параджанова, Іллєнка, Осики, Бикова, зіграв понад 100 ролей.

Послідовно  розробляв тему сучасника і його моральних якостей у своїх  роботах «Адреса вашого будинку», «Анна і Командор», «Біла тінь»  Є. М. Хрінюк. Його фільми сповнені пронизливого почуття любові, поваги до людини і співчуття до нього.

Дух творчого підйому 1960-1970-х років надихав  на творчий пошук майстрів і в  наступному десятилітті. Незабутні  образи створили актори Н. Гринько, Н. Олялін, Б. Бенюк, О. Роговцева, Р. Недашківська, Б. Брондуков, Б. Ступка, С. Тома, О. Сумська, Д. Шевченко, О. Машная, А. Хмельницька та багато інших.

 Кіно періоду «перебудови»

У 80-ті роки XX століття теми для творчості підказувала  саме життя: на екрани виходили фільми, присвячені проблемам сучасного  суспільства (наприклад, «Граки» К. Єршова). Популярною темою в літературі та кіно того часу стала криза людини середнього віку, який не зміг реалізувати себе, не зміг здійснити свої задуми і бажання («Польоти уві сні і наяву», «Балаган», «Автопортрет невідомого»).

У цей час  з'явилося чимало фільмів, що розповідають про дітей, їх відносинах з вчителями. Серед них - «Добрі наміри», «Одиниця "з обманом"», «Первоцвіт», «Робота над помилками», «Брат, знайди брата!» Виховання підростаючого покоління завжди було одним з найважливіших завдань кіномистецтва: адже від дорослих залежить, якими виростуть їхні діти. Тому дитяча тема ніколи не зникала з кіноекранів. 80-ті роки XX століття не стали винятком. Було знято багато фільмів різних жанрів для дітей та юнацтва: «Чорна курка, або Підземні жителі», «Фантастична історія», «Таємниця корабельних годин», «Капітан "Пілігрима"», «Золотий ланцюг» та ін