Культура як феномен

Федеральний акт  про підтримку мистецтва передбачає підтримку «сучасного мистецтва, його розвитку та духовного розмаїття» в таких галузях: літератури, театру, музики, образотворчого мистецтва, фотографії, кіно, відео, експериментальних мистецьких форм (Стаття 2.1). Натомість щодо таких сфер, як оркестрова музика й театр, є дуже мало спеціальних законодавчих норм.

Окремі закони про підтримку культури натомість були прийняті всіма земельними парламентами за винятком Відня. На додачу до прямої державної підтримки культури й мистецтва, австрійське законодавство забезпечує ряд важливих механізмів непрямої підтримки мистецтва. Це стосується різноманітних законодавчих   положень   щодо   соціальної   й   фіскальної   політики,   системи

соціального забезпечення митців, норм щодо регулювання ринку  праці, авторських та суміжних прав (прямі  та непрямі платежі авторам, наприклад, від бібліотек), податкових пільг для приватного сектора в мистецтві, для приватних пожертв і мистецького спонсорства, а також для замовлення мистецьких творів для будівель, що фінансуються з державного бюджету.

ШВЕЦІЯ

Шведська Конституція  складається з чотирьох фундаментальних законів: «Інструмент урядування», «Закон про успадкування престолу», «Закон про свободу преси», та фундаментальний «Закон про свободу вираження», Центральні для державного ладу положення містяться в «Інструменті Урядування», і цей правовий акт - найбільш схожий на Конституції інших країн.

Варта уваги Стаття 2, цього закону, що стосується базових  принципів управління:

«Державна влада має  здійснюватись з урахуванням  рівної цінності всіх і свободи й  гідності кожної приватної особи.

Особистий, економічний і культурний добробут кожної особи має бути головною метою державної діяльності.

...Рівні можливості  мають бути забезпечені для  етнічних, мовних та релігійних  меншин для збереження й розвитку  їхнього культурного й соціального  життя».

На додачу до статей про фундаментальні демократичні права й свободи на самовираження, інформацію, вірування та зібрання, в «Інструменті Урядування» є особлива Стаття 19, де йдеться про митців: «Письменники, митці й фотографи мають право на свої твори у відповідності до прав, передбачених у законі».

Положення Закону про свободу преси (1766) стосуються свободи вираження не лише для преси, а й радіо, телебачення, й таких галузей культури, як кіно, відео, звукозапис та інших індустрій. Цей акт також містить право на доступ до офіційних документів.

У Швеції є дуже мало спеціальних  законів для сфері культури. Власне, є тільки два базових галузевих  закони: «Про муніципальні публічні бібліотеки»  та «Про охорону національної спадщини». Окрім загального законодавства, прийнятого парламентом, є велика кількість нормативних актів, виданих урядом, зокрема - щодо порядку використання бюджетних коштів для різноманітних цілей культури.

СПОЛУЧЕНІ ШТА ТИ АМЕРИКИ

Хоча США не є ані членом Євросоюзу, ані взагалі європейською країною, однак саме американський досвід розвитку різноманітних і ліберальних механізмів підтримки культурної сфери справив величезний вплив на формування сучасної культурної політики багатьох країн як Західної, так і Східної Європи.

Традиційно вважається, що уряд США притримується принципу Іаіззег/аіге як головної засади культурної політики. Справді, від завершення «нового курсу» Ф.Д.Рузвельта (1930-ті) аж до створення демократичною адміністрацією Л. Джонсона Національного фонду підтримки мистецтв та Національного фонду підтримки гуманітарних наук (ИЕА, NЕН) федеральний уряд практично прямо не впливав на культурну сферу. Втім, у акті Конгресу СІЛА про створення ЫЕА й

N£11 їм визначалася  роль «формувати національну  політику в широкому сенсі» стосовно культурної сфери, - політику «підтримки мистецтв», а не «державну політику у сфері мистецтв»²².

Згаданий  федеральний закон про Національний фонд підтримки мистецтв (ЫЕА) та Національний фонд підтримки гуманітарних наук (№Н) було прийнято 1965 року. З огляду на помітну, коли не центральну роль МЕА в системі федеральних культурних інституцій зупинімося на цій установі докладніше. Свою місію Національний фонд підтримки мистецтв визначає так: «- зміцнювати художній рівень, різноманіття та життєздатність мистецтв у Сполучених Штатах, а також

- забезпечувати розширення доступу публіки до мистецтв»'".

Фонд цілком фінансується з федерального бюджету  і діє шляхом надання фінансової допомоги окремим митцям, мистецьким колективам та неприбутковим організаціям, які подають конкурсні заявки на виконання певних культурно-мистецьких проектів.

Допомога  надається у трьох формах:

• доповнювальні гранти якісним культурно-мистецьким проектам, що їх подають неприбуткові організації (грант №А надається за умови доповнюючого фінансування з нефедеральних джерел у співвідношенні 1:1);
• доповнювальні гранти культурним організаціям (мистецьким агентствам) штатів, регіонів чи окремих міст;
• гранти недоповнювального характеру окремим особливо талановитим митцям.

Процедура розгляду поданих проектів та надання грантів упродовж понад тридцяти років існування ЫЕА постійно видозмінювалася й нині має такий характер. У кожній з мистецьких «дисциплін», за якими оголошуються конкурси (театр, музика, танець, фольклор, музейна справа, література тощо) існує окрема експертна рада (а<Ы$огу рапеї) з 12 членів, яка розглядає всі проекти в даній номінації й відбирає достойні підтримки. Потім усі відібрані проекти (з усіх номінацій) розглядає Національна рада мистецтв, а вже відібрані нею проекти затверджує голова Національного фонду.

Останніми роками всі  подані проекти повинні належати до однієї з чотирьох категорій: «Культурна спадщина і її збереження»; «Освіта й доступ до культури»; «Творчість та її презентація»; «Планування та стабілізація». Остання категорія стосується проектів, спрямованих на зміцнення організацій, які пропонують   мистецтво   високої   якості,   але   недосвідчені   в   організаційних, фінансових, інших «немистецьких» аспектах.

Висновок  Макніла-Лаурі про правові засади культурної політики США такий: «Америка має суспільну політику (риЬНс роїісу) щодо мистецтва й культури, і ми бачимо її вплив. Натомість відповідь на питання, чи ця політика є загальнонаціональною, чи просто суспільною, залежить від розуміння того, що ця політика не контролюється й не виражається експліцитно федеральними органами влади, і навіть у законодавчих актах з цього питання вона чітко ставиться у традиційний для американського суспільства плюралістичний контекст і підпорядковується йому».

Про об'єкт культурної політики США, як його окреслює законодавство, можна говорити в доволі широкому сенсі - для законодавчої влади об'єктом політики підтримки гуманітарної сфери є не стільки ця, окремо взята, сфера, скільки неприбутковий сектор взагалі (саме на потреби й проблеми усього цього сектора орієнтується податкове й інше законодавство).

Щодо засад та механізмів культурної політики на державному (федеральному) рівні, Маргарет Вишомірскі робить висновок, що: «Федеральна культурна політика має тенденцію бути непрямою, неявною, сегментованою, замість того, щоб артикулюватися відкрито у заявах і діях керівництва №ЇА або формуватися внаслідок повноцінної громадської дискусії. Однак той факт, що не існує цілісного документу, який би визначав культурну політику, або чіткого визначення цілей такої політики, не означає, що самої політики не існує... Політика проявляється у правилах надання Фондом грантів та нагород... Більше того, Конгрес США у своїх рішеннях щодо дальшої діяльності ЫЕА досить чітко вказав на політичні пріоритети для Фонду, серед яких - розвиток мистецької освіти; розширення можливостей доступу до культури й мистецтва в сільських районах та в бідних районах великих міст; сприяння децентралізації механізмів підтримки мистецтва (надання більших можливостей штатам)»   .

Більше того - на думку дослідниці, федеральний уряд має багато інших інституційних інструментів для культурної політики, окрім КЕА (останній при цьому не є головним важелем). До них належать такі заклади, як Смітсонівський Інститут, Національна галерея, Інститут музейної й бібліотечної справи, мережа Громадського мовлення (РиЬІіс Касііо, РиЬііс ТУ), а також інформаційне агентство П8ІА.

Поширеність міфу про  відсутність державної культурної політики «заважає реалізації можливостей  скоординованих дій усіх цих інституцій з метою розвитку мистецтв та їх більшого впливу на суспільство».

Важливим механізмом підтримки також є урядові  замовлення - на архітектурні проекти, пам'ятники, на наукові розвідки, інші публікації. Але найпотужнішим інструментом культурної політики є той, який, власне, ніколи не призначався для підтримки власне культури - а саме, податкова система з її пільгами для благодійників та неприбуткових організацій.

Як уже відзначалося, характерною особливістю культурної ситуації у США є багатолітня взаємодія і взаємовплив трьох секторів культурної сфери -аматорського, неприбуткового та комерційного.

Як зауважує відомий економіст культури Марк Девідсон Шустер, «більшість найзначніших культурних інституцій були створені приватним капіталом задовго до того, як на початку XX ст. податкове законодавство ввело значні пільги для благодійних пожертв»²⁶.

Кілька слів про становлення  інших федеральних культурних інституцій. 1967 року актом Конгресу було створено систему Громадського радіо та телебачення (СРВ/РВ8), яка являє собою не ієрархічну побудову, як, наприклад, державне телебачення у нас, а мережу організаційно незалежних радіо- та телестанцій (на 1995 рік станцій громадського радіо було понад 500, громадського ТБ - понад 350), які обмінюються своїми програмами на некомерційний засадах. Тут  знову-таки бачимо традиційний американський децентралізм: не   ієрархічна структура, а мережа.

Наступним кроком розбудови  «фрагментарної» системи національних культурних інституцій було створення 1976 року Інституту музейної служби (з 1996 р. - Інститут музейної та бібліотечної справи, або ІМЬ8) - ще однієї потужної федеральної культурної інституції, яка надає гранти музеям, бібліотекам та здійснює власні великі програми розвитку музейно-бібліотечної мережі.

Консервативна адміністрація Р.Рейгана зробила кілька істотних змін у загальній картині федеральної внутрішньої політики, які зачепили й культуру. З одного боку, надовго було заморожено обсяги фінансування федеральних інституцій (МЕА, ЫЕН, ІМ8); з іншого ж боку, 1982 року було створено Президентський комітет у справах мистецтв і гуманітарних наук, а 1984 року запроваджено Національну медаль мистецтв (присуджувану щорічно за поданням Національної ради Мистецтв).

Президентський комітет  у справах мистецтв і гуманітарних наук є дорадчим органом, створеним президентським декретом з метою стимулювання приватного сектора до підтримки мистецтв та гуманітарних наук, заохочення суспільно-приватного партнерства у цій справі, а також піднесення рівня усвідомлення суспільством важливості й корисності культури для суспільного життя. Президентський комітет діє через залучення експертів, замовлення досліджень, публікації звітів та оглядів, організації конференцій та інших громадських заходів.

Однак найбільший вплив  на економічне становище культури у  СІЛА тих часів мали зміни в податкових законах - ключовий елемент так званої «рейганоміки». Внаслідок «податкової реформи» 1981-1986 рр. ставки оподаткування доходів найбагатших верств американського населення зменшилися від 70 до 50%, а потім і до 28-30 відсотків. Через це робити пожертви (які виводилися поза загальні суми доходів) стало значно менш привабливо; й загальні обсяги благодійництва в СІЛА у 1980-х рр. припинили зростати, а серед найбагатших жертвувачів навіть знизилися.

Регулювання благодійництва та неприбуткових організацій

Неприбуткові організації (НПО) - корпорації, об'єднання, фундації тощо, - у наш час стали настільки помітними за своїми розмірами та своєю роллю в господарчому й суспільному житті СІЛА, що їх вважають за окремий сектор суспільного виробництва (так званий «третій сектор», якщо за перші два вважати приватний та державний сектори).

У 1995 році в Америці  було понад півмільйона різноманітних НПО, в яких працювало майже 11 % від загального числа зайнятих, а сукупне майно неприбуткового сектора становило понад $500 млрд.

Наприкінці XIX ст. у СІЛА виникли перші податкові та інші пільги для неприбуткових установ - напр., низькі поштові тарифи. У першому федеральному законі про оподаткування доходів корпорацій (1894) були передбачені пільги для неприбуткових об'єднань та благодійних інституцій.

Втім, на той час аналогічні пільги уже протягом певного періоду  існували в багатьох податкових законах  окремих штатів. Це, звичайно, сприяло  розвитку таких установ, однак, як пише В.Макніл Лаурі:

«До Першої світової війни приватна підтримка мистецтва обмежувалася лише колом   багатих людей, які робили   пожертви з особистих доходів. Деякі

великі "патрони" буквально  володіли оперними театрами, симфонічними оркестрами й навіть музеями...

У 1913 та 1916 рр. запровадження податків на спадщину та на доходи громадян (з пільгами для благодійних пожертв) стало значним стимулом для розширення числа благодійників за межі кола дуже багатих осіб. Втім, ані президент Вудро Вільсон, ані Конгрес тоді не мали на думці підтримку мистецтва - їм передусім ішлося про пожертви на освітні, наукові, соціальні цілі, а не мистецькі чи культурні. Однак після введення податку на спадщину зросла кількість персональних багатств, які послужили статутними фондами для загальнонаціональних благодійних фундацій»   .