Культура як феномен

1.4. Правове регулювання культурної  сфери в окремих країнах Європи

Наприкінці XX ст., передусім у країнах Європейського Союзу, почала формуватися системна альтернатива традиційній для Заходу політиці Іашег-^аїге (невтручання) в культурній сфері. Основна ідея цієї альтернативи полягає у створенні сприятливого податкового режиму для культурних індустрій та усунення митних чи інших міждержавних бар'єрів на шляхах культурного обміну.

Зокрема, вирішенню останніх проблем (тобто скасуванню митних бар'єрів, акцизів тощо при імпорті-експорті культурних товарів) присвячена відома Флорентійська конвенція.

Європейські науковці (французький  культуролог Марк-Олів'є Барюш ) вказують на чотири головних інструменти державної  книжкової політики в умовах демократії та ринку:

- по-перше - утримання і розвиток мережі загальнодоступних бібліотек;

• по-друге - єдина система контрольованих (і теж доступних) цін на книжки;
• по-третє - заходи прямого фінансового втручання (держзамовлення, гранти видавцям і авторам тощо);
• по-четверте - пільгове оподаткування (чи то самого продажу книжок, чи то цілого ланцюжка операцій, пов'язаних із книговиданням та торгівлею).

Скажімо, Швеція та Данія  не встановлюють податкові пільги для  друкованої продукції, натомість щедро  фінансують бібліотеки й виділяють кошти на пряму допомогу видавцям та авторам. Франція застосовує не лише податкові пільги, а й механізм фіксованої ціни на книжку. Завдяки зниженим ставкам ПДВ (2% на газети й журнали, 5,5% на книжки та кіно-квитки) французькі книжки є удвічі-втричі дешевшими, аніж у скандинавських країнах чи Британії (хоча у Британії ПДВ на книжку складає 0%), і купують їх там помітно більше.

Загалом - з-поміж 29 європейських країн, охоплених аналітичним оглядом  Франсуа Руе «ПДВ та книжкова політика»¹⁶, вісім застосовують нульову ставку ПДВ на книжку (Британія, Ірландія, Норвегія, Литва, Латвія, Естонія, Польща та Росія); чотири країни не передбачають жодних податкових скидок (у Швеції та Данії - ПДВ 25%; у Болгарії та Хорватії - 22%); решта країн застосовують зменшену ставку ПДВ на книжки, газети та журнали (її розмір коливається від 3% у Люксембурзі до 12% в Угорщині та Фінляндії). У кількох країнах (Франція, Польща, Росія, Греція) нульова або зменшена ставка ПДВ застосовується не лише на продаж книжок, але й на деякі інші операції, пов'язані з книговиданням (друк, закупівля паперу, а у Франції навіть презентації нових видань).

У кількох країнах (зокрема, в Польщі та Росії) нульова ставка ПДВ застосовується лише на продаж вітчизняних книжок, однак лише в  одній країні (Латвії) пільга поширюється лише на видання латиською мовою, та й то тільки книжки для дітей та перші видання художньої літератури.

Політика щодо кіно та телебачення

У більшості європейських країн кіноіндустрія розраховує в основному на внутрішній ринок, а тому - майже неуникною для розвитку національної кінематографії стає державна фінансова підтримка - пряма чи принаймні непряма (у формі податкових пільг). Про її розміри і характер у різних країнах Європи можна судити за даними Таблиці 1.

Таблиця 1. Інвестиції у кіновиробництво в різних країнах (млн. евро).

У Франції державне фінансування кіноіндустрії є найбільшим серед  європейських країн, а у Великій  Британії - чи не найменшим (хоча обсяг кіновиробництва майже такий самий). Втім, лише 40,47% державної підтримки спрямовується на французьке кіновиробництво, натомість більша частка іде на підтримку дистрибуції та кінопоказу.

Подібний характер має  і державна підтримка італійського кіно (42% - на кіновиробництво, решта - на забезпечення присутності вітчизняних фільмів у кінотеатрах), натомість у Німеччині, Данії, Іспанії, Швеції, Фінляндії - майже всі державні кошти спрямовуються на кіновиробництво.

Навіть у тих країнах-членах ЄС, де не було власних квот, від 1995 року діють норми Директиви ЄС «Телебачення без кордонів», за якою не менше 50% телеефірного часу (за винятком новин, спорту, реклами та телеігор) має займати європейська продукція, в тому числі не менше 10% - продукція незалежних студій.

Саме зусиллями деяких країн Європи (передусім Франції) було залишено право на кіноквоти  в діючій Угоді ОАТТ (1995) статтею IV "Зресіаі Рптзіот геїаііщ (о СіпетаІо£гаркіс Ріітз', яка, зокрема, передбачає:

«Якщо якась із сторін-учасниць встановлює чи зберігає внутрідержавні кількісні обмеження на демонстрацію кінофільмів, то такі обмеження мають набувати форми екранних квот і відповідати таким вимогам:

а) екранні квоти можуть вимагати демонстрування фільмів вітчизняного 
виробництва протягом визначеної мінімальної частки загального екранного 
часу, що обліковується за період не менше року, у загальному екранному часі 
комерційного демонстрування фільмів будь-якого виробництва, на основі 
обрахування екранного часу на один кінотеатр за рік;

б) за винятком екранного часу, відведеного для демонстрування вітчизняних 
фільмів у рамках екранної квоти, екранний час не повинен адміністративно чи 
примусово перерозподілятися між джерелами демонстрування фільмів»   .

ВЕЛИКА БРИТАНІЯ

Сполучене Королівство не має писаної конституції, послуговуючись прецедентним правом. Тому й немає всеохопного законодавчого акту, який би регулював галузь культури, хоча вже багато років (з середини XIX ст.) діють нормативні акти для багатьох окремих культурних секторів (музеїв, бібліотек, тощо).

Отже, окремої законодавчої бази для галузі культури не існує, але є цілий ряд спеціальних  законів, які стосуються управління й фінансування цього специфічного сектора.

Серед інших законів  варто згадати Закон про здоров'я й безпеку праці (ТТіе Неаіік апй 8а/еїу аі ШогкАсі, 1974), що стосується усіх робочих місць, включаючи театри, концертні зали, музеї, майстерні художників; цей закон врегульовує умови праці всіх найманих працівників. Є також кілька законів, що регулюють продаж творів мистецтва, як-от «Про продаж мистецьких виробів» (1979) та «Акт про порядок ведення торгівлі» ІТгайе Везсгірйоп'з Асі), «Акт про захист споживача» (Сотитег Ргоіесйоп Асі) та «Акт про постачання товарів і надання послуг» (Зирріу о/Соо<і$ & 8егуісез Асі).

Тривають дебати про  можливе ущемлення свободи слова  й творчості, якщо будуть прийняті запропонований урядом Закон про расову й релігійну  нетерпимість (Касіаі апй Ке1і§іош  Наігей ВІН), який має на меті запобігти  дискримінації людей через їхні релігійні вірування, та «Закон про тероризм». Побоювання були висловлені митцями різних галузей, а також і фахівцями з прав людини, що, мовляв, такий закон може призвести до цензурування мистецьких творів, які певними групами суспільства можуть вважатися образливими або небезпечними.

Фахівці, описуючи культурну  політику Великої Британії, зазвичай ставлять в її світоглядну основу так званий „принцип витягнутої руки". Автори нарису про Велику Британію у збірнику «Сиіплгаї Роїісу апё Сиііигаї Асітіпізіхатіоп іп Еигоре» формулюють «принцип витягнутої руки» як «максимальну відстороненість політики   від   мистецтва   та   максимальну      незалежність   процесу   прийняття фінансових рішень від урядових структур» . Відповідно до цього принципу, британська держава неначе визнає потребу культури в підтримці з державного бюджету, але при цьому не бажає бути повноцінним суб'єктом такої підтримки.

До 1960-х років лише у сфері теле-радіомовлення Британський  уряд надавав підтримку культурі (в рамках фінансової підтримки ВВС). Перший генеральний менеджер новоствореної ВВС лорд Ріс (Кеітл) заявив 1926 року, що ця перша в світі структура громадського радіомовлення буде «неначе піднесений угору оголений меч, що розбиватиме темряву невігластва». Таку високу мету ВВС ставило перед собою упродовж кількох перших десятиліть свого існування (аж до тетчерівської «дерегуляції»).

Ідеї та принципи, покладені  в основу діяльності британського громадського мовлення (власне, корпорації ВВС) при його створенні одержали назву «рісіанських» (КеіїЬіап) - за ім'ям лорда Джона Ріса. Британський культуролог Тім О'Салівен так характеризує ці принципи:

«Рісова концепція суспільної ролі радіомовлення ґрунтувалася на ідеї автономної, некомерційної, загальнонаціональної служби, втіленої в інституції, в  чомусь подібної до церкви; служба, метою якої було забезпечення найвищих стандартів суспільних смаків шляхом інформування, навчання та розважання широкої аудиторії»' .

Від початку ВВС замислювалася як автономна напівдержавна структура (хоча сам цей термін тоді ще не був поширений). Від 1920-х рр. й донині ВВС фінансується за рахунок так званої Іісете /ее, тобто плати, яку вносять всі громадяни, купуючи приймач або телевізор.

Фактично Іісете /ее є родом податку на користування телевізорами та радіоприймачами. Наприклад, у 1996-1997 фінансовому році обсяг Іісете /ее для ВВС склав понад 1.9 млрд. фунтів. Це дозволяє корпорації не шукати доходів від реклами. Керівництво ВВС призначається державою, однак організаційно ВВС є цілком самостійною структурою, підпорядкованою лише закону та власній «Хартії ВВС».

Ще 1942 року було створено Раду для заохочення музики та мистецтв, яка надавала фінансову підтримку  культурним заходам. На базі цієї Ради, з урахуванням її досвіду та досвіду  понад тридцятирічного існування  ВВС, 1945 року було створено Раду мистецтв Великої Британії (РМВБ).

РМВБ визначає свою місію  як «пропаганда знань, поглиблення  розуміння ролі мистецтва та підтримка  практичної діяльності у мистецькій сфері». Рада мистецтв сприяє поліпшенню доступу до мистецьких надбань широких верств суспільства, допомагає в розвитку регіональним та місцевим радам мистецтв, забезпечує координацію з державними органами та консультує їх у мистецьких справах.

1994 року РМВБ було «децентралізовано» - утворено окремі Ради мистецтв для Англії, Шотландії та Уельсу, а також десять регіональних управлінь мистецтв (Ке§іопа1 Аггз Воагсіз, або ж КАВз), які, втім, не є адміністративними органами, а напів-громадськими установами С>ІІАМОО-типу, у своїх функціях аналогічними частково до РМВБ, частково до Департаменту національної спадщини (вони і надають гранти, і утримують деякі місцеві культурні інституції).

Після утворення Департаменту національної спадщини (1992) бюджет Ради мистецтв Англії цілком формується за рахунок дотації від Департаменту; натомість відповідні Ради в Шотландії та Уельсі дотуються з бюджетів урядових міністерств у справах цих регіонів. Відповідно, більша частка бюджетів КАВз формується за рахунок дотації від Ради мистецтв Англії, а також - з місцевих бюджетів та від інших (ЗТІАІЧСЮз (Ради у справах ремесел, Комісії музеїв та галерей, Британського кіноінституту).

Всі важливі рішення  Рада мистецтв приймає колегіально, й уряд (Департамент) не має права  втручатися в цей процес. Персональний склад Ради мистецтв формується у  складі голови, генерального секретаря (обох призначає Департамент національної спадщини), десяти голів КАВз та голів дорадчих органів з окремих видів мистецтв. Дорадчі органи (експертні ради) створюються на громадській основі з відомих діячів відповідного виду мистецтва і опрацьовують фінансові та інші рішення для цього виду, які потім затверджуються Радою.

Рада мистецтв Англії надає регулярну пряму фінансову  підтримку таким славетним   культурним   закладам,   як   Королівський   Шекспірівський      театр,

Національний театр, Королівська опера, Англійська національна опера та кільком іншим, а також підтримує мистецькі проекти загальнонаціонального значення у таких видах мистецтв, як театр, музика, танець, образотворче мистецтво, кіно, телебачення, література.

1992 року було створено Департамент національної спадщини (ДНС), першу в історії Великої Британії урядову інституцію, яка безпосередньо займалася державною культурною політикою.

Однак створення цього  «міністерства культури у всьому, крім назви» (Род Фішер) не призвело до зміни традиційного механізму державного фінансування культури (через Ради мистецтв та інші (ЗРАМСЮз). Департамент фінансує безпосередньо лише кільканадцять національних закладів - Британську бібліотеку та 17 національних музеїв, а решта й далі підтримуються через ^^АN008.