Культура як феномен

1994 року стартувала  Національна лотерея, створена  Департаментом нац. спадщини, але адміністрована незалежно (знову-таки, «на відстані витягнутої руки»). Майже третина доходів від цієї лотереї йде безпосередньо на фінансову підтримку культури, спорту та спадщини, а також на так званий МШепіит Рипсі (суспільний фонд, що підтримує культурні проекти, орієнтовані на XXI століття).

1997 року ДНС було  перетворено на Департамент у  справах культури, мас-медіа та спорту (Вераітгпепї Гог Сиішге, Месііа апсі 8роггз, або ж ВСМ8). У віданні ОСМ8 перебуває доволі широка сфера діяльності та інституцій - від Національної лотереї (значна частина доходів якої йде на фінансування культури), Національних Мистецьких Колекцій, Управління архітектурної спадщини (Виіїт Негііа§е), - до опікування    закладами виконавських мистецтв, теле- та радіо-мовленевими закладами, а також спортивними та туристичними інституціями  .

За уряду М.Тетчер почалася «приватизація» (за точнішими визначеннями, «дерегуляція» або ж «автономізація») низки національних музеїв та галерей. їх було перетворено на організаційно й господарчо незалежні «трасти», які, втім, і далі діставали певні кошти з бюджету, але решту мали заробляти самі - через активнішу квиткову політику, а також через так званий тегскапсітщ (тобто використання всіх комерційних можливостей, які дає культурний заклад -відкриття кафе, сувенірних і книжкових крамниць, продаж товарів з символікою музею тощо).

Протягом 1980-х рр. робилися спроби запровадити для багатьох видів соціальних послуг, що традиційно надавалися комунальними службами за гроші місцевих бюджетів, механізм так званого «сотрикогу сотреШіуе Іепйегіщ» (ССТ), тобто обов'язкових конкурсних тендерів. Малося на увазі досягнути економії муніципальних коштів (значну частку яких у Британії складає дотація з державного бюджету), піднесення якості послуг за рахунок впровадження у цю сферу елементів ринкової конкуренції.

Із видів послуг та сфер діяльності, на які поширювався  механізм ССТ, до культурної сфери прямо належали: замовлення на архітектурні проекти, дозвіллєво-розважальні послуги; а непрямо - те, що на тендери виставлялося також надання комунальних послуг самим культурним закладам (експлуатація та ремонт приміщень, електропостачання, охорона тощо).

Сфери культури в ширшому сенсі стосувалися запроваджені з 1990 року прийнятим тоді «Законом про мовлення» (Вгоас1са5ііп§ Асі) квоти на створені незалежними продюсерами телепрограми на національних (громадських) каналах ВВСЛТУ. Ставилася мета - пожвавити ринок  телепродукції, підтримати здорову

співвідношенні 1:1; якщо ж спонсор збільшує обсяг своєї  раніш надаваної допомоги, то сума збільшення доповнюється у співвідношенні 1:2. За 1984-93 рр. в такий спосіб було акумульовано 82 млн. фунтів (з чого 27 млн. додано державою).

 

ФРАНЦІЯ

У сучасному світі  культурна політика Франції вважається зразком того, як за умов вільно-ринкового  суспільства можна створити дуже централізовану систему державного патронажу над культурою.

Однак об'єкт цього  патронажу, саме розуміння культурної сфери тут досить широке. До французької національної культури, яка вважається за такий об'єкт, належать не лише опера, балет, драматичний театр, образотворчі мистецтва та інші "види «високої» культури, але й явища молодіжної субкультури, а також такі напрямки, як дизайн, мода, особливо - жіноча, і навіть національна кухня.

Попри давню традицію монаршого та демократичного державного покровительства мистецтва, Міністерство культури Франції утворено лише 1959 року - через 14 років після Британської ради мистецтв і за шість років до створення МЕА та МЕН в Америці.

У 1960-і роки французька система державної підтримки  культури перетворилася із системи  субсидій «високій» культурі на розгалужену, хоча й ієрархічно централізовану адміністративну  мережу, яка підтримує дуже широкий спектр «культурної діяльності» - аби ця діяльність зміцнювала прекрасну будівлю французької національної культури «як усього способу життя».

Для цього було створено чималу законодавчу базу - зокрема, закони про підтримку творчих мистецьких проектів, про соціальний захист митців, про охорону національної культурної спадщини, про мистецьку освіту, про ціну на книжку й багато інших.

Наприклад, прийнятий 1994 р. закон про мовленеві квоти  передбачає, що:

• в радіо-ефірі франкомовні пісні мають становити не менше 40% загальної кількості трансльованих пісень;

• на телеканалах не менше 60% демонстрованих фільмів мають бути європейського виробництва, в тому числі не менше 40% - французького виробництва.

Пріоритет надавався  підтримці сучасного мистецтва у всіх (а не лише елітарних) його формах; іншим пріоритетом стало забезпечення доступу якнайширших верств суспільства до культурних надбань (через доступність цін та територіальну «децентралізацію» культурних послуг).

Структура органів  державної підтримки культури у Франції

Міністерство культури й комунікації Франції (колись - просто Міністерство культури, потім - Міністерство культури і франкофонії) має досить струнку ієрархічну структуру. Воно очолюється міністром, при якому  функціонує «кабінет» (щось на кшталт нашої колегії міністерства); кілька функціональних департаментів (загально-адміністративний, інформації, міжнародних зв'язків, інспекцій, розвитку тощо) та дев'ять галузевих управлінь: архівів,  музеїв, книжки

й лектури, культурної спадщини, театрів і вистав, музики й танцю, пластичних мистецтв, французької мови, а також Національний центр кінематографії, який до 1959 року був окремою інституцією і відтоді зберіг свою назву. Цікавим є механізм фінансування цього центру: існує спеціальний збір з кожного проданого кіноквитка, з кожної «чистої» відеокасети; бюджет центру поповнюють також доходи від наданих аудіовізуальних послуг та дотація з держбюджету.

Всі управління надають  фінансову допомогу відповідним  галузям культури, а деякі ще й  мають у своєму підпорядкуванні національні заклади культури - музеї (нині у Франції 34 національних музеї), театри, бібліотеки, архіви, мистецькі вищі навчальні заклади); однак майже жоден із цих закладів не фінансується державою стовідсотково.

Управління театрів  та спектаклів надає щорічні фінансові дотації значним театрам, які, втім, не перевищують третини операційного бюджету театру, але можна також отримати від цього управління грант на конкретний мистецький проект. Окрім того, існує Національне бюро поширення мистецтв, який фінансово підтримує численні невеличкі театральні трупи у французькій провінції.

Управління регіонального  розвитку є з'єднувальною ланкою між центральною владою (Міністерством, урядом) та регіональними дирекціями культурних справ (Вігесііот ге§іопаІе$ сіез а$'аіг$ сиііигеїїез, або ж БКАСз). Систему ВКАСз було створено 1977 року; сьогодні їх 27.

Відповідно до Закону про децентралізацію державних інституцій, прийнятого 1983 року, на ВКАСз було покладено низку важливих функцій, які раніше здійснювало саме Міністерство:

• забезпечення координації Міністерства та органів місцевої (регіональної) влади;
• контроль за здійсненням основних засад та пріоритетів загальнонаціональної культурної політики в місцевих умовах;
• забезпечення цілісності регіональної культурної політики;
• розподілення виділених регіонові бюджетних фондів, фінансування місцевих культурних ініціатив, а також місцевих мистецьких навчальних закладів;
• консультативна, методологічна допомога місцевій владі у формулюванні власної культурної політики;
• проведення культурологічних, соціологічних досліджень та ін.

Окрім прямих дотацій  мистецьким організаціям та надання  грантів, ВКАСз також здійснюють закупівлю творів місцевих митців.

 

НІМЕЧЧИНА

Сьогодні Федеральна Конституція Німеччини містить  лише одне речення, яке стосується культури й мистецтва: «Мистецтво, наука, дослідження й освіта мають бути вільними» (Стаття 5.III).

Згідно з тлумаченням  Конституційного Суду, цей пункт  не тільки визначає право митців на захист від втручання держави, але  також уповноважує державу захищати й підтримувати культуру й мистецтво.

За останні два десятиріччя  були спроби уточнити «культурний пункт  Конституції» або включити культуру до основних цілей держави в інших  статтях федеральної Конституції.

На відміну від федеральної Конституції, більшість земельних конституцій звертаються до питань мистецтва й культури в конкретніший спосіб, за винятком хіба що міста-землі Гамбурга. Три землі - Баварія, Бранденбург і Саксонія -включають культуру до головних цілей діяльності держави, як наприклад: «Баварія є правовою, культурною і соціальною державою» (Стаття 3.1).

Більшість земельних конституцій включають обов'язок підтримки державою (земельним урядом) мистецтва або культурного розвитку, наприклад:

«Земельний уряд захищає  й підтримує культурне життя» (земля Берлін, Стаття 20.11).

Багато земельних конституцій  зобов'язують владу заохочувати  публіку до участі в культурі. Наприклад:

«Усім людям має бути надана можливість користуватися надбаннями культури» (Райнланд-Пфальц, Стаття 40.III).

Багато земельних конституцій передбачають відповідальність держави у сфері охорони культурної спадщини або мистецької освіти для дорослих, деякі згадують про підтримку й захист культурних традицій етнічних меншин.

У ширшому контексті  деякі конституційні положення передбачають культурні цілі для системи освіти, як, наприклад, Конституція Баварії:

«.. .Відкритість  до всього, що є добрим і прекрасним» (Стаття 131.11), або Конституція Тюрінгії:

«...Миролюбне співіснування  з іншими культурами й народами» (Ст. 22).

Спеціальне законодавство  для галузі культури

Правове визначення головних аспектів державної культурної політики дається відповідними положеннями  конституційних та адміністративних законів. Ці положення, одначе, не зібрані в  одному спеціальному законі, вони складаються з маси конституційних та статутних положень, муніципальних нормативних актів, кількох спеціалізованих актів законодавства земель, що стосуються справ культури, а також деяких федеральних закони, як, наприклад:

• Акту про захист культурної спадщини Німеччини від вивезення за кордон,
• Закону про авторське право,
• Закону про федеральне сприяння кіно,
• Закону про соціальний захист митців тощо.

Положення, що стосуються культури, є у Федеральному Законі про будівництво, Федеральному Законі про регіональне планування тощо.

Специфічні галузеві «культурні» закони існують на рівні  земель - стосовно архівів, охорони  пам'яток, мистецької освіти. Деякі  землі мають закони про музичні  школи (Бранденбург), про бібліотеки (Баден-Вюртемберг). Одначе ніде немає окремих законів для таких важливих закладів культури, як театри, музеї, оркестри.

Правові норми щодо масових  та електронних медіа розподілені  між федеральною й земельною  владами.

Образотворче  мистецтво, як і інші мистецькі сфери, знаходиться під захистом Федеральної Конституції (Стаття 5.III щодо права на вільну мистецьку

творчість). Ця стаття гарантує кожному право вільно працювати  у сфері мистецтва та прагнути публічного визнання своєї роботи.

Гарантії цього лежать не тільки у «сфері творчості» але також у «сфері впливу» цієї творчості шляхом публікації й дистрибуції творів.

Що стосується поширення  та використання мистецьких творів, то Закон про авторське право 1965 року, який часто переглядався, є до сьогодні чинним. Цей Закон містить регулювання щодо публікацій, виставок, передачі або дарування прав на використання творів, у тому числі через позичання їх музеям. Інші пункти закону стверджують, що творець має право на економічний зиск зі своїх творів (§11.2). Одначе, мистецький гонорар від участі у виставках, чого вимагають мистецькі організації, не включено до чинного закону про авторські права.

Закон про соціальне  страхування митців є дуже важливим для всіх незалежних митців і для організацій, що використовують їхні твори, за які від останніх вимагається платити податок з усіх видів доходів.

 

АВСТРІЯ

Австрія, подібно до ФРН, є федеральною державою з відносно незалежними регіонами-землями; цю незалежність відображено й у  законодавчих положеннях щодо відповідальності земельної влади за підтримку культури.

Натомість Федеральна конституція  Австрії взагалі не згадує про  культуру й мистецтво. Законодавчі  норми, що регулюють сферу культури, не були виведені до якогось всеохопного  «закону про культуру», а також  не були бодай якось систематизовані. Тому кожна з норм, що стосуються культурного сектора, базується на загальній законодавчій системі - наприклад, на Федеральній Конституції або на Основному Законі про Громадянські Права (до них включено, зокрема, свободу творчості).

У країні прийнято низку спеціальних федеральних законодавчих актів щодо культури. Вони, зокрема, включають:

• Акт про розподіл державних субсидій (1977);
• Федеральний акт про підтримку мистецтва (2000);
• Акт про громадське радіо (2001);
• Акт про авторське право (2003);
• Акт про підтримку кіно (2004);
• Акт про Федеральні театральні заклади (1998);
• Акт про Федеральні музеї (1998); та
• Акт про охорону пам'яток (1999).