Культура українського козацтва. Побут, символіка, воєнне мистецтво українського козацтва

Добре відомі зображення гетьмана України Богдана Хмельницького, зроблені з гравюри голландського митця Вільгельма Гондіуса, а також різні за своєю якістю та призначенням портрети сподвижників Богдана Хмельницького - Михайла (Станіслава) Кричевського та Максима Кривоноса. Галерея портретів гетьманів другої половини XVII ст. збереглася в уже згаданому вище літописі Самійла Величка.

Зображення простих козаків вчені знаходять на картах французького інженера Боплана, гравюрі В.Гондіуса для книжки Йоахіма Пасторія про події 1648—1651 рр. на Україні, на малюнках та портретах XVIII ст. В музеях України збереглися залишки одягу, який носили козаки. Чимало цінних матеріалів дають також археологічні розкопки. Так, під час розкопок, які провадить доктор історичних наук Ігор Кирилович Свєшніков на місці Берестецької битви 1651 р., були знайдені козацькі чоботи, зброя, предмети побуту.

Довгі вуса, оселедець на голові, закритий характерною шапкою (як розповідав сторічний запорожець Микита Корж, тільки коли козак надягав шапку, почував себе справжнім козаком), сорочка, черкеска, широкий пояс і широченні шаровари, нарешті, чоботи - ось зовнішній образ козака, який зберігся в народній пам'яті. Головною ознакою запорізького козака був оселедець. Чому козаки носили саме таку зачіску, до цього часу не з'ясовано. Є відомості, що деякі князі Київської Русі теж носили оселедця.

Ось як описує візантійський царедворець Лев Діакон зоні їїшність князя Святослава під час його мирних переговорів з імператором Іоаном Цімісхієм у 971 р.: «Святослав переїздив через ріку в звичайному скіфському човні і, сидячи за веслом, трудився нарівні з іншими, без ніякої різниці. На вигляд він був такий: середній на зріст - не дужі; високий, не дуже малий, з густими бровами, і блакитними очима, з плоским носом, з бритою бородою і з густим довгим, що звисало над верхньою губою, волоссям. Голова у нього була зовсім гола, але тільки на одній її стороні висіло пасмо волосся, що означало знатність роду; шия товста, плечі широкі, і весь стан досить стрункий. Він здавався похмурим і суворим. В одному вусі у нього висіла золота сережка, прикрашена двома перлами з рубіном, посередині них вставленим. Одяг на ньому був білий, який нічим, опріч чистоти, від інших не відрізнявся. Поговоривши трохи з імператором про мир, сидячи в човні на лавці, він переправився назад». Отже, зовнішність запорізького козака була пов'язана з давньою традицією українського народу.

Повсякденною їжею козаків були саламаха (житнє квашене тісто, рідко зварене), куліш, галушки, каші, а також все те, що давав водний басейн Дніпра, степ та ліси. Це риба, м'ясо диких птахів та тварин, горіхи, ягоди, гриби та ін. З-за Кордону привозилися прянощі, цитрусові, різні делікатеси.

Ось як описував Дмитро Іванович Яворницький обід на Січі: «Рівно о 12 годині курінний кухар вдаряв по казанові, і на цей звук кожен козак поспішав до свого куреня на обід. Обід у кожному курені готував окремий  кухар з помічниками, невеликими хлопцями, обов'язком яких було приносити воду в курінь і тримати в чистоті казани й посуд...». Побувавши на Січі, монах Лука Яценко (Зеленський) розповів у своїх записках цікаву і, видно з усього, характерну для запорізького життя історію про покарання курінними кухарями пекарів, які випікали поганий хліб. Пекарі вимушені були рятуватися втечею, а весь хліб задарма залишався кухарям.

Аскетичність козацького життя під час походів була добре відома сучасникам - і своїм, і іноземним. Павло Халебський, наприклад, який супроводжував Антиохійського патріарха під час його подорожі по Україні в середині XVII ст., з захопленням відгукувався про скромність Богдана Хмельницького. Він не брав з собою у похід нічого з коштовного посуду, якого, за словами Павла Халебського, у козаків було вдосталь. Щоправда, козакам були відомі і деякі делікатесні, малопоширені у тогочасній Європі страви і напої. Наприклад, той самий Павло Халебський пише, що патріарх подарував Хмельницькому плоди фініків, абрикосів, рис і навіть каву, причому зазначає, що гетьман був любителем кави.

Часто стикаючись з турками і татарами під час торгівлі, військових походів та перебування у полоні, козаки досить рано у порівнянні з іншими європейцями познайомилися з багатьма стравами та напоями східної кухні, у тому числі і з кавою. Більше того, саме український козак Юрій Кульчицький, уродженець того самого села на Львівщині, що й гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний - Кульчиці, заснував у 1684 р. першу кав'ярню у Відні. За рік до того він відзначився хоробрістю під час облоги турецьким військом цього міста, врятувавши його, як свідчили тогочасні історики, від вірної загибелі. Сучасні віденці глибоко шанують пам'ять Юрія Кульчицького - йому споруджено пам'ятник, його ім'ям названо одну з вулиць міста, стипендію для студентів; існує навіть спеціальний музей.

Як бачите, запорізьке козацтво, економічний, політичний, культурний вплив якого на всю історію України XVI-XVII ст. важко переоцінити, мало своєрідну, досить високу і розвинуту культуру. Культура ця виникла на основі глибоких традицій українського народу, усього східнослов'янського населення Київської Русі. Великий вплив на неї мали і культури сусідніх народів: спершу татарської, потім литовської, польської, російської. У вмінні поєднати на підставі власної традиції впливи сусідніх культур і полягає своєрідність та живучість культурних надбань українського козацтва, які в свою чергу впливали на культуру сусідів.

Культура козацтва, яка, можна вважати, домінувала на Україні у XVI-XVIII ст., мала великий вплив на формування самосвідомості українського народу. Та й сама назва «Україна» пов'язана саме з запорізьким козацтвом - так називалася їхня земля на відміну від Галичини, Поділля, Волині, Київщини. У XIX ст. ця назва закріпилася за всіма українськими територіями. Ставши предметом захоплення, оспівування, ретельного вивчення на хвилі романтичного піднесення XIX ст. (варто нагадати хоча б такі імена шанувальників козацтва, як Байрон, Рилєєв, Пушкін, Меріме, Шевченко), запорізьке козацтво, його культура міцно увійшли складовою частиною в культуру сучасного українського народу.

В історії України доба козаччини проявила себе особливо яскраво. Протягом XVI-XVIII ст. український народ витворив свої національні збройні сили, воєнне мистецтво яких на суші і на морі добре знане, було високо оцінено тогочасною Європою, привернуло увагу полководців багатьох країн світу. І це не дивно, бо українським козакам належить виняткова роль у західноєвропейській історії. І, безперечно, високу ефективність і результативність мав їх флот.

Загальновідомо, що в період, який висвітлюється, організація морських походів низовиків була головним чином прерогативою козацької ради і здійснювалася за її рішенням на основі неписаних норм звичаєвого права та демократичних традицій, що існували на Січі. При цьому свою стратегію і тактику козацьке керівництво, як правило, не узгоджувало з володарями сусідніх країн. Втручання останніх нерідко ігнорувалося і залишалося поза увагою.

З кінця XVI ст. українські козаки робили фактично щорічні морські походи, нерідко й по кілька разів. Через це Османська (Оттоманська) імперія поступово втрачала абсолютний контроль над Чорноморським басейном. Уже на початку XVII ст. турки нерідко змушені були переходити до оборонної стратегії, з великими труднощами захищаючи на побережжі міста, фортеці, а на воді торгові кораблі. А в окремі періоди багатовікової жорстокої боротьби запорожцям вдавалося контролювати басейни Дніпра та Бугу, побережжя Чорного й Азовського морів.

Ще до утворення української козацької держави в середині XVII ст. запорожці здійснили успішні морські походи, а козацький флот зміцнів організаційно і збільшився чисельно. Так, у 1606 р. вони вдало штурмували Кілію над Дунаєм, Акерман (Білгород) над гирлом Дністра і болгарську Варну1. Це був перший набіг запорожців, що звернув на себе загальну увагу. Пізніше, на протязі наступних 15 років, запорожці вдало ходили на Азов, Кафу, Трапезунд, Трабзон, Кодрід, Карамуссал і Сіноп тощо2, завдаючи суттєвих втрат цим та іншим містам і твердиням, які знаходилися вздовж побережжя.

Через активні наступальні дії козацького флоту турки неодноразово були змушені відбудовувати укріплення і фортеці в пониззі Дніпра - Очаків, Тулчу, Каракермен та інші. Проте козаків це не зупиняло. Вже в березні 1624 р. вони організували черговий похід. Десант із 80 "чайок" висадився поблизу Кафи і здобув її.

У серпні, як повідомляв київський митрополит Іов Борецький, запорожці на 102 "чайках" зіткнулися з турецьким флотом із 25 галер і 300 ушкалів біля виходу з Дніпровського лиману. Битва тривала кілька днів. Козаки все ж прорвалися у Чорне море, а потім спалили маяк Форос, укріплення Бююкдере, Єнікьой та Істіньє3.

У 1625 р. козацький флот у кількості 300-380 "чайок" також тричі виходив у море. Запорожці знищили безліч міст на малоазійському побережжі, ходили під Царгород і, вертаючись, під Очаковом пробилися крізь турецьку ескадру, що мала у своєму складі 20 галер і багато човнів. У 1626 р. були чутки, що на море вибирається вже тисяча човнів. Але насправді ходило тільки - 60. Козацькі "чайки" загналися аж до устя р.Ріон на Закавказзі, але турки половину з них захопили в полон. У 1627 р. були знову малі набіги, по 60-80 чайок. У 1630 р. коло Монастирського острова випищики підготовили 300 човнів. Тоді козаки пограбували сильно ціле болгарське побережжя, аж до передмість Царгороду4.

Виходило так, що перед походом (за чотири - п'ять тижнів до попередньо призначеної дати), січове керівництво по паланках розсилало універсали, а по містечках і селах розходились знані "в народі" козаки, кобзарі, які в базарні та ярмаркові дні агітували люд за свою справу.

І вже протягом тижня-двох Січ поповнювалася як досвідченими у військовій справі козаками, так і новобранцями - добровольцями рекрутами (молодиками). Їх готували певний час похідні отамани та інші старшини. Новоприбулі самостійно мали забезпечити себе усім необхідним для походу - амуніцією, зброєю, припасами.

Перед виступом їм надавалася можливість попрощатися з рідними та близькими. Збір на Січі переважно відбувався своєчасно, бо ніхто не хотів "зганьбити себе довіку".

Безпосередньо в морський похід відбирали особливо "сильних духом і тілом". З відібраним особовим складом проводились військові заняття (за сучасною термінологією: своєрідний курс морського піхотинця), насамперед ретельно готували "степовиків". Підготовка проводилася таємно. Про мету походу рядові козаки інформувалися тільки в загальних рисах. Мінімальним, так би мовити спартанським, було їх забезпечення провіантом. Він складався головно з сухарів, копченого м'яса, сушеної риби, пшона, ячмінного борошна. Велика увага приділялась і боєзапасам. Кожний учасник повинен був мати при собі шаблю, дві рушниці, 6 фунтів пороху, відповідну кількість куль і шроту. На "чайці" розміщався екіпаж від 50 до 70 козаків та кілька фальконетів (легких гармат).

Про широке застосування фальконетів запорожцями під час походів засвідчив, зокрема, відомий французький військовий інженер Г.-Л. Боплан, який у 1630-1648 рр. перебував на службі в польського уряду, керував будівництвом фортець на Півдні України. Він зазначив, що на козацькому човні - "чайці" встановлювалося 4-6 гармат такого зразка5. А враховуючи той факт, що в морський похід, як правило, вирушало близько 60-100 "чайок", то в середньому виходило по 100 гармат на кожну тисячу козаків. Це давало можливість козацькому флоту завдавати відчутний удар по супротивнику.

Значна увага приділялася морально-психологічному стану учасників рейду. Залишаючи Січ, вони суворо дотримувалися традиційних ритуалів і звичаїв. Особовий склад "чайок" формувався переважно за курінним принципом і тоді козаки добре знали один одного. Під час бою останнє мало дуже важливе значення, бо підвищувало рівень взаємодопомоги. Вживання спиртних напоїв категорично заборонялось, а за порушення - винуватця викидали за борт, незважаючи на його попередні заслуги.

У поході козаки одягалися просто і зручно: довга сорочка, шаровари, жупан із товстого сукна і шапка. В море найчастіше виходили після Спаса, восени, іноді - ранньої весни. Темні ночі, похмурі туманні дні нерідко сприяли успіхові у боях.

Перед появою повного місяця флотилії "чайок" спускалися вниз по Дніпру. Першим ішов човен похідного отамана, за ним почергово - решта суден. Пливли майже впритул, що дозволяло швидко і чітко виконувати всі команди, які надходили з авангардної "чайки". Морський прапор на ній використовувався для сигналів. Отаман стояв на спеціальному підвищенні на носі "чайки" і мав можливість спостерігати за рухом всієї флотилії. Подолавши шлях Дніпром, козаки добиралися до острова Тавань і гирла Дніпра - виходу до Чорного моря, де починалися для них серйозні випробування.

Турецькі вартові ретельно охороняли вихід у Чорне море, використовуючи різні засоби. Так, від фортеці Кизикирмен і міста Ослана до о.Тавань Дніпро перетинали залізні ланцюги, залишаючи лише вузькі "ворота" - прохід, на який була націлена вся берегова артилерія. Цю небезпечну ділянку запорожці проходили вночі. Спочатку вони спускали кілька великих стовбурів дерев. Причому до них прив`язували каміння певної ваги, щоб ті пливли сторчака. Коли стовбури вдарялися в залізні ланцюги, то турки сприймали їх за щогли "чайок" і відкривали вогонь. Нападники очікували між плавнями, в очереті, доки турки використають біля гармат боєзапас або розіб'ють ядрами перепони. Після припинення артилерійського вогню козаки підходили до лінії ланцюгів, у разі необхідності сильним натиском розривали її і виходили на оперативний простір.