Культура українського козацтва. Побут, символіка, воєнне мистецтво українського козацтва

Національна Академія Державного Управління

При Президентові України

Харківський Регіональний Інститут

Державного Управління

Кафедра соціальної і гуманітарної політики

Культурологія

Тема: Культура українського козацтва. Побут, символіка, воєнне мистецтво українського козацтва.

Студентки УД-2-10

Вінніченко Олександри

Перевірив:

Доц. Сичова В.В.

Харків - 2010

Козацтво - з кінця XV ст. збірна назва козаків в Україні та в порубіжних країнах. Українське козацтво - видатне явище в європейській історії. Слово «козак» тюркського походження, у перекладі воно означає «вільна людина». Унікальність українського козацтва полягає в тому, що воно стало окремим суспільним станом із визначеними правами й мало свою територію, незалежну від державної адміністрації.

У XVI в. в українськім громадянстві появилася нова, козацька, верства. Козаками називали спочатку людей, що йшли у Дикі поля для ловів і рибальства та на боротьбу з татарами. Це були найбільше міщани з пограничних містечок, як Канів, Черкаси, Брацлав та ін.

Пізніше козацька організація прийняла тривкіші форми. На Запорожжя почала прямувати шляхта визначних родів, особливо шляхетська молодь, що, бажала зажити буйним, напівдиким життям та добути собі славу в боротьбі з татарами.

запорожці почали будувати свої укріплені Січі — на Томаківці, Базавлуці, Микитиному Розі, врешті, славну Стару Січ на Чортом лиці.

Важливим складником корпоративної ідеології є символіка. Як верства, що орієнтувалася на здобуття лицарського статусу, козаки мусили виробити систему відповідних зовнішніх ознак, створити, або запозичити символи своєї козацької держави. Складовими корпоративної, а саме лицарської символіки в Західній Європі, котра мала б служити, як іноді твердять, взірцем для козаків, були герби й родоводи, зброя, одяг, зачіски, житло, церемоніал, коні та їх упряж, їжа - словом усе, з чим пов’язувалося життя лицаря і що вирізняло йо­го з-поміж загалу.

Завдяки перемогам Богдана Хмельницького постала козацька держава. Організація її мала військовий характер — за тими зразками, які дало Запорожжя. Цілу країну спочатку звали просто Запорозьким Військом. Але серед народу скоро прийнялася назва «Україна», яку здавна носила Південна Придніпрянщина як окраїнна земля на пограниччі з диким степом. Цю назву уживав деколи й козацький уряд, але не так консеквентне, щоб вона добула собі повне політичне громадянство. Зате київські книжники винайшли собі назву «Малої Росії», яку колись уживав грецький патріархат на означення Галицької митрополії. Цей термін радісно прийняла Московщина, бо цим способом вона могла легше виказати право на зверхність над Україною.

Козацькі літописці радо вживали терміни «козако - руський», «україно-козацький» або «український» народ.

Відзнаки державної і військової влади звалися клейноди. До них належали гетьманська булава, бунчук, печать, корогви, бубни й труби. Вони зберігалися з великою шанобою.

Клейноди (німецькою — дрібний, малий) — відзнака, атрибути і символи військової та цивільної влади й окремих військових і цивільних урядів в Україні у 15—18 століттях.

Клейноди були військові (державні), січові, полкові, паланкові, сотенні, курінні тощо.

Військові (державні) клейноди належали усьому війську (державі) і вручалися обраній на відповідну військову (державну) посаду старшині.

Так само січові, полкові та інші клейноди належали тому чи іншому утворенню і вручалися обраній військовій і цивільній старшині.

По закінченні терміну клейноди передавалися новообраній старшині або зберігалися до обрання у Генеральній канцелярії, січовій церкві, скарбниці тощо.

Герб козацької держави був козак у кунтуші, підперезаний поясом, із шаблею при лівому боці, у шапці; ліва рука підтримує рушницю, оперту на рам'я, права спирається о бік. Цей герб знаходився також на козацьких корогвах і на печатях.

Герб Війська Запорізького – в ширшому трактуванні символ Великої України взагалі (без Києва). Символізує героїчну добу історії нашої нації, козацьку спадкоємність Українців, нашу завзятість, впертість і відчайдушність в обороні Рідного Краю.

Булава - символ влади гетьмана України, полковника, кошового отамана Запорозької Січі.

Булава складається з дерев'яної чи металевої ручки завдовжки 0,5—0,8 метрів, до якої кріпиться металева куля з позолоченого срібла або золота, 10—15 см у діаметрі. Булаву прикрашали коштовним камінням. Полковнича булава замість кулі мала кілька металевих пластин — «пер», тому й називалася ще «перначем».

Бунчук — держак із золотою кулею, під якою підвішено кінське волосся; символ гетьманської влади. відзнака гетьмана і кошового, зберігалася у бунчужного.

Бунчук — турецького походження і був у турків замість прапора. Перед турецьким пашою, що виконував обов'язки візиря, себто султанового міністра, носили бунчук з золотою голівкою і трьома кінськими хвостами, перед султаном несли бунчук із сімома хвостами.

Звичай бунчука перейшов із Туреччини до Польщі, і в походах поляків проти турків та татар теж носили бунчуки — перед польним гетьманом із одним хвостом, перед великим коронним гетьманом — із двома хвостами. Ян Собєський так звик до бунчука, що, і зробившись королем, ніколи не вирушував у похід без бунчука. Від поляків звичай ношення бунчука перейшов до українських козаків, де їх носили перед гетьманом та запорізькими отаманами. Бунчуків мав гетьман декілька, булаву ж уживано тільки одну. Бунчуки несено перед Гетьманом при його виїздах та виходах та ставлено перед гетьманським наметом.

Печатка — військова, січова, полкова або сотенна — зберігалася у генерального чи полкового судді, а сотенна — у сотника.

Гербова печатка — печатка, що має в центрі кліше друку дзеркальне відображення державного герба країни.

Корогва — військова відзнака, зберігалася у хорунжого.

Корогва, хоругва (очевидно, від праслов'янського korggy — прапор) -  військовий прапор, військовий клейнод в Україні 15-18 століття , символ влади гетьмана України, кошового отамана Запорозької Січі, полковника, сотника.

Має вигляд полотнища (переважно прямокутного) з держаком-корогвищем, інколи з навершям у вигляді хреста або кулі. На полотнищах різноманітного забарвлення зображувалися Ісус Христос, святі, геральдичні символи.

Корогва Запорозької Січі найчастіше мала червоний колір, білий хрест посередині та сонце, місяць, зірки в кутах. Різнобарвні корогви полків і сотень мали відповідні геральдичні зображення, часто пов'язані з гербами міст.

Литаври — військові клейноди, що знаходилися у довбиша. Литаври (іт. timpani, пол. kotły, нім. Pauke)- - ударний музичний інструмент з визначеною частотою звуку. Литаври - інструмент азійського походження, в Європі відомі з 15 століття.

Литаври являють собою систему з двох або декількох мідних котлів, відкрита сторона яких затягнута шкірою. Змінюючи ступінь натягу шкіри можна змінювати висоту звуку інструментів. Розрізняють литаври гвинтові та педальні. На гвинтових литаврах шкіра натягується за допомогою гвинтів. В процесі виконання твору настроювати такі практично литаври неможливо. На педальні литаври, які останнім часом поступово витісняють гвинтові, настройка висоти звуку здійснюється за допомогою спеціального педального механізму. На таких інструментах можливий особливий музичний ефект - глісандо.

В симфонічному оркестрі, як правило, використовуються інструменти трьох розмірів - велика (діапазон від E до c), дві середня (частіше дві середніх, діапазон від A до e) та мала (діапазон від B до g). Грають на литаврі двома паличками з м'якими голівками, особливий прийом гри на літаврах - тремоло (швидке чергування ударів обох паличок).

В партитурі для симфонічного оркестру партія литавр пишеться нижче партій мідних духових та вище партій решти ударних інструментів.

Запорожці відносили шаблю до справжньої, "чесної", благородної зброї. Навіть поява вогнепальної зброї, не похитнула ідеологічного значення меча. Навпаки, він підносився вище рушниці чи пістолета, оголошених, як напише Аріосто, "машинами проклятими й підлими". Не вважалися запорожською зброєю й дешеві, а через це доступні нижчим станам списи, ножі, келепи й сокири (хоч останні були страшною зброєю, нерідко набагато ефективнішою за меч). Як відомо, козацтво сповна віддало шану мечеві, чи точніше його аналогу - шаблі. З-поміж інших видів холодної зброї виняток практичні козаки зробили лише для келепа та булави: булава стала відзнакою влади, замінивши скипетр або жезл, а келеп належав до улюблених об'єктів козацької симпатії: говорили, що він лише "торкає" ребра ворога.

Лук є важливим елементом на портретах козацької старшини, наприклад - на відомому портреті Байди Вишневецького. Лівою рукою Байда тримає шаблю, якої майже не видно, а правою - лук з поставленою на тятиву стрілою. Про невипадковість зображення легендарного Байди з луком свідчить широко знана дума, в якій оповідається, як козацький герой розправився зі своїми катами за допомогою лука та стріл. Присутній лук і на портретах інших лицарів: Петра Сагайдачного (гравюра при вірші Саковича на погреб гетьмана), житомирського старости Семена Дениска, козака на заставках карт України Гійома де Боплана тощо. Чи не найпопулярнішими фігурами української геральдики теж є зображення лука й стріл. (15) Схоже, якби остання розвивалася самостійно, то ці фігури посіли б у ній місце таких почесних геральдичних знаків, як меч та шабля.

Почесне місце у козацькій символіці належить також рушниці. Досить нагадати, що озброєна рушницею постать козака стала офіційним гербом Війська Запорозького. Таке саме зображення є на корогвах сотень, на печатках і портретах. Але найбільш яскраво символічне значення рушниці як лицарської, навіть богатирської зброї проступає в козацьких думах. З класичної думи про козака Голоту, записаної наприкінці XVII ст., видно, що невід'ємною ознакою козацького лицаря, окрім доброго коня та пишних шат, є його ясна зброя. Таким чином, рушниця міцно пов’язана з образом козака - як символічним, так і реальним.

Проте серед геральдичних знаків рушниця, на відміну від гармат та гарматних ядер, не зустрічається: загальноприйнята геральдика її не визнавала. Це, очевидно, відповідало сприйняттю вогнепальної зброї як "нечесної", "підлої", хоч і дорогої, що було притаманне багатьом народам світу. Численні докази цього можна привести і на українсько­му матеріалі. Так, окрім відомого вислову з порівнянням холодної та вогнепальної зброї ("куля - дура, штик - молодець"), є низка фразеологізмів, які відносять два згадані типи зброї до різних оціночних площин: з кулею пов'язані негативні коннотації ("дістати кулю в лоб"), а з штиком - позитивні ("здоровий, як штик).

Козаки називали рушниці яничарками.

Оповіді іноземних мандрівників та дипломатів, що побували у XVI-XVIII ст. на Запоріжжі, містять в собі чимало вельми цікавих звісток про побут козаків. Дійсно, іноземці часто записували у своїх щоденниках, листах, повідомленнях те, що проходило повз увагу козацьких літописців. Для козака були звичними і його одяг, і його їжа, і його звичаї, він звертав увагу на щось небуденне, цікаве для нього - походи, битви тощо. Інша річ - іноземний мандрівник: для нього екзотичним був весь побут козацтва, він відрізнявся від того, що був у Західній Європі, а отже, був вартий уваги, запису. Ось так дійшла до нас велика кількість повідомлень про побут козаків.

Інше джерело, з якого черпають історики, відтворюючи побут Запоріжжя, - це народна пам'ять - думи, історичні пісні, народні перекази, легенди, спомини старих козаків, записані у XIX ст. Про що ж повідомляють ці джерела?

Відвідавши Січ наприкінці XVI століття посол австрійського імператора Еріх Лясота повідомляє, що дах куренів, в яких жили козаки, був покритий кінськими шкірами. В один з таких куренів помістили імператорського посла. Курені були довгий час однією з характерних рис запорізького будівництва: вони швидко зводилися в разі потреби, їх було неважко відбудовувати після частих татарських нападів. Пізніше досить поширеними на Запоріжжі були мазанки, в яких жили козаки на хуторах та у зимівниках.

А який вигляд мали запорожці? Фотографій вони нам, звичайно, не залишили, але малюнки із зображенням запорожців, картини, портрети і навіть ікони, про які вже йшла мова вище, сьогодні дають можливість вченим-історикам скласти уявлення про зовнішній вигляд, одежу козаків.

Один з найбільш ранніх козацьких портретів - це малюнок кінця XVI ст. козацького провідника Івана Підкови, страченого польським урядом за вимогою Туреччини. Підкову зображено з довгими вусами, з оселедцем на голові та з сережкою у вусі. Всі ці риси зовнішнього вигляду козацького ватажка присутні також на іншому малюнку - зображенні козака Гаврили Голубка, теж зробленому у XVI ст. Зовсім не схожий на них вигляд мав, якщо судити з малюнка 1622 р., гетьман Запорізького Війська Петро Конашевич-Сагайдачний. Його зображено верхи на коні у шапці та з довгою бородою.