Культура України 17-18ст

Комедія з’являється на Україні  спочатку в рамках барокових драм. Поруч з піднесеними мотивами зустрічаємо в них окремі місця «легкого» або гумористичного характеру. Окремі сцени в різних типах драм ніби спеціально призначені для вміщення гумористичного елементу.

Суто «комедійний» характер мають «інтермедії», невеликі сценки, що їх грали поміж актами драми. До окремих принад інтерлюдій належала велемовність: в них з’являються українці, білоруси, поляки, цигани і т. д.

Усамостійнюється елемент  інтермедій у різних гумористичних  діалогах (як от «плач» ченців-п’яниць), які, одначе, не призначалися для театральних вистав, а лише для читання. Але інтермедії безумовно вплинули на ляльковий український театр, так званий «вертеп», що дожив до наших часів. Поруч із звичайними елементами драми маємо в ній численні співи, «канти», формою близькі до урочистих ду, ховних віршів; лише їх строфічні схеми іноді куди складніші. Такою самою прикрасою є і прологи та епілоги, коли вони мають характер хвали, то нагадують «гербовні вірші». Зустрічаємо і «емблематичні вірші» або епіграми.

Різноманітною була й сценічна постанова драм. Сцена складається з трьох поверхів: пекла, землі та неба, Хоча дія й відбувалася здебільшого на землі, але були сцени, що переводили дію до пекла або до неба. Цей поділ давав можливість Іродові «впадати в пропасть» або ангелам чи іншим дійовим особам «возноситися на небо». Сценічні ефекти були численні: «небо, молнії, гром, град, дає», або «громи б’ють» — читаємо в ремарках. Крім співів, маємо навіть танці — при дворі Ірода, або такі ефекти, як Циклопи, що із співом кують на сцені, або «злоба», що «приходить на лютім Змії». Часті були процесії, — напр., ангелів, що несли знаряддя мук Христових або герби. Бували й німі сцени: як от — «зримоє» лише «убиєниє отрочат» у Вифлеємі тощо.

В українській драматургії XVII — XVIII ст. значне місце займають короткі одноактні комічні п’єси — так звані інтермедії, або інтерлюдії. В ряді випадків зміст інтермедій був зв’язаний з темами, що розвивалися в основних п’єсах, здебільшого ж вони своїм сюжетом були незалежні від цих п’єс. Головне призначення інтерлюдій полягало в тому, щоб дати відпочинок і розвагу глядачеві, стомленому серйозною дією, яка розігрувалася в основній п’єсі. Теми основної дії були переважно релігійні або історичні, хоч інтермедії включалися іноді і в п’єси з світською тематикою. Дійовими особами інтермедій були, як правило, персонажі з простолюду, що розмовляли кожний своєю народною мовою: українець — українською, росіянин — російською, білорус — білоруською, в той час як основні, серйозні п’єси писалися своєрідною книжною мовою.

Українські інтермедії як драматургійний жанр виникли в зв’язку з розвитком інтермедій у стародавній польській драматургії, де в свою чергу позначився вплив побутової західноєвропейської драми, створеної на комічні і сатиричні сюжети, — французьких фарсів, німецьких фастнахтшпілів, англійських інтерлюдій, італійської комедіа дель арте. Але за своїм змістом українська інтермедія є породженням тогочасного життя; вона широко використовувала мотиви і сюжети української народної поетичної творчості, а також матеріал популярної книжної анекдотичної і сатиричної літератури.

В інтермедіях розробляються  забавні і жартівливі історії, оповідання, анекдоти, витівки слуг, придворних, бідняків, лестунів та ін.; найкращими для інтермедій особами є сільські мужики, кухарі, кучери, що мріють про  ученість, про політичну діяльність, майстерно і спритно обдурюють один одного або інших, — одним словом, все забавне, що помітиш навіть в окремих людях, можна показувати в інтермедіях, в образі інших, однак, осіб, додержуючи пристойності. Особи інтермедій не мають відношення до дії самої п’єси, іноді, однак, вони можуть бути взяті з числа осіб, що належать до п’єси. Інтермедій у комедії може бути одна або кілька. До нас дійшла значна кількість українських інтермедій. Деякі п’єси, що їх окремі дослідники вважають інтермедіями, до таких у точному розумінні слова віднести не можна.

Найстарішими українськими інтермедіями, що дійшли до нас, є дві  інтермедії 1619 р. до польської п’ятиактної драми Якуба Гаватовича про смерть Іоанна Хрестителя.

Інтенсивний розвиток української інтермедії зв’язаний з розвитком шкільної драми. Учитель піїтики Києво-Могилянської академії ієромонах Митрофан Довгалевський написав різдвяну драму «Комическое дЂйствіе» і великодню драму «Властотворній образ человЂколюбія божія». До кожної з цих одноактних п’єс приурочено по п’ять інтермедій, що перегукуються з окремими явами тієї і другої п’єси.

Авторами українських  інтермедій були здебільшого студенти українських шкіл, переважно Києво-Могилянської академії. Походили ці студенти в основній масі із бідного духовенства і селянства. В академії вони не мали жодних засобів до існування і змушені були займатися систематичним жебракуванням. Під час канікул вони ходили по селах і містах, по ярмарках, завдяки чому дуже добре знали життя народу, його побут, народні звичаї, прагнення і сподівання. В своїх інтермедіях вони відображали це життя в найрізноманітніших проявах, інтерпретуючи його в комедійному плані, як цього й вимагала теорія драми. Популяризаторами і поширювачами інтермедій серед широких верств населення були головним чином ті ж таки нужденні студенти, школярі.

Під великим впливом  старої поетики інтермедій написаний  водевіль І. Котляревського «Москаль-чарівник». Інтермедійні образи дяків-пиворізів  та різного «волочащегося» люду перейшли у драматургію Василя Гоголя. Ці образи використали Т. Шевченко у п’єсі «Назар Стодоля» і М. В. Гоголь у своїх численних творах на українську тематику. Колоритних дяків-пиворізів вивів Карпенко-Карий у драмі «Чумаки». Персонажі з народу, що зображалися в інтермедіях XVII — XVIII ст., пізніше значно яскравіше, хоч і в дусі давньої комедії, зображені в історичних драмах Старицького, Кропивницького та інших авторів.

Новою формою сценічного мистецтва став балаган, з'явився кріпосний  театр.

ВИСНОВКИ

Своєрідність української культури першої половини 17 ст. зумовлювалась тим, що український народ був позбавлений власної державності. Українські землі перебували у складі кількох іноземних держав. Тож умови для культурного поступу українців, що перебували у тих державах, були неоднаковими.

Сприятливі умови склалися у Великому князівстві Литовському. Збираючи українсько-руські землі, литовські князі прагнули прилучитися до великої культури Київської Русі, надбання якої не відкидалися, а підтримувалися й відроджувалися разом з православною вірою та руською мовою, що визнавалися державними. Литовські можновладці перебрали й традиційний для Русі - України спосіб життя. Ситуація змінилася, коли українські землі потрапили під владу Польші.

Маючи високорозвинену  культуру, спрямовану на західноєвропейський католицький світ, Польське королівство домагалося підкорення українських земель задля збільшення території та збагачення. Відмінна культура українців перешкоджала загарбницьким планам корони. Тому ні про яку підтримку й заохочення культурного поступу українців за давніми традиціями не було й мови.

Водночас через Польщу в Україну потрапляли ідеї Відродження, Реформації й Контрреформації, набувала поширення західноєвропейська система освіти. Не маючи власних вищих навчальних закладів, українці навчалися в європейських університетах, прилучаючись там до, західноєвропейських наукових та мистецьких ідей, збагачуючи ними рідну культуру. Численні протестантські та єзуїтські школи, колегіуми, що з'являлися в українських землях під впливом реформаційного руху, не могли зарадити справі, позаяк головну мету виховної діяльності такі навчальні заклади вбачали в наверненні якомога більшої кількості українців до католицької віри та протестантизму.

Культура України у  другій половині XVII ст. розвивалася в умовах великого піднесення національно-визвольної боротьби. Попри великі руйнування та жертви у другій половині XVII ст. культурне життя охоплювало ширші верстви населення. Поступово старі традиції, що грунтувалися на релігійно-теологічній філософії, здають свої позиції, і духовна культура набирає світських рис, стаючи одночасно більш оригінальною і національною за змістом і формою. Деякі позитивні зміни сталися на освітянській ниві. Братські школи поступово втрачали свої позиції щодо поширення освіти. На східнослов'янських землях виникає перший навчальний заклад - Київська колегія, яка наприкінці XVII - на початку XVIII ст. дістала назву Києво-Могилянської академії. Тут здобували освіту багато видатних людей свого часу, а викладачі та випускники академії були авторами широко відомих підручників.

У живопису, графіці, скульптурі спостерігається перехід від  канонів середньовіччя до національних форм. Особливе місце в архітектурі  посідало будівництво православних храмів, їм притаманне поєднання основ  будівельного мистецтва періоду Київської Русі з досягненнями європейського бароко і традиціями місцевої архітектури.

Розвиток української  культури у XVIII ст проходив за складних історичних умов, що характеризувалися втратою автономії та русифікаторським наступом на Україну, відтоком кращих національних інтелектуальних сил до Росії. Проте розвиток української культури не припинився. В особливо складних умовах розвішалася культура на західноукраїнських землях. Продовжувався початий ще значно раніше процес полонізації і онімечування в Галичині, мадяризації на Закарпатті, румунізації місцевого українського населення на Буковині.

Початкову освіту, як і  раніше, діти козацької старшини, духовенства, заможних міщан здобували в школах, при церквах, та монастирях, вищу - в Київській академії.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Білецький П.О. Українське мистецтво другої половини XVII-XVIII ст. – К.: Мистецтво. – 1981. – 159с.
2. Бокань А.В., Польовий Л.П. Історія культури України. – К.: МАУП, 2001. – 256 с.
3. Греченко В., Чорний І. Історія світової та української культури. - К., 2000.
4. Iсторiя української культури /За загал. ред. I.Крип'якевича. – К.: Лібiдь, 1994. – 656 с.
5. Історія всесвітньої і української культури / За ред. В. А. Гринченко, І. В.Чорний. – К.: Літера, 2000. – 464 с.
6. Історія української і зарубіжної культури / За ред. С.М.Клапчука, В.Ф.Остафійчука. – К.: Вища  школа, 2000. – 326 с.
7. Лекції з історії світової і вітчизняної культури / За ред. А.В.Яртися: Навчальний посібник. – Львів: Світ, 1994. – 496 с.
8. Маланюк Е. Нариси з історії нашої культури. – К.: АТ “Обереги”, 1992. – 80 с.
9. Новиченко Л.М. Українська національна культура: минуле, сучасне, майбутнє. – К.: Товариство “Знання”, 1990. – 48 с.
10. Попович М.В. Нарис історії культури України. – К.: Артек, 1998. – 728 с.
11. Русанівський В. Культура українського народу. - К., 1994.
12. Семчишин М. Тисяча років української культури. – К., 1993. – С. 4.
13. Українська культура: історія і сучасність. Навчальний посібник. – Львів: Світ, 1994. – 456 с.
14. Українська та зарубіжна культура. Навчальний посібник / За ред. М.Закович. – К.: Знання, 2000. – 622 с.