Культура України 17-18ст

Астрономія не тільки вивчалася у тогочасних українських школах, а й знаходила зацікавлених людей в позаакадемічному середовищі. Астрономічна проблематика займала чільне місце на сторінках полемічної літератури, духовної поезії, літописів і мемуаристики. Бібліотеки культурно-освітніх закладів і приватних осіб поповнювалися книгами з астрономії та астрології, що походили з наукових осередків Західної Європи.

Астрономічно-астрологічної  проблематики не оминув і Мелетій  Смотрицький. Саме йому приписують авторство рукописного астрономічного твору з початку XVII ст., який умовно можна назвати "Повчання про комети". До його написання автора спонукала поява комети 1618 р., яка викликала великі пересуди в народі і була зафіксована в Київському літописі.

З початком XVII ст. "звіздарська наука" настільки заполонила духовну атмосферу українського суспільства, що стала відкрито проникати на сторінки богословської літератури, незважаючи на те, що офіційна церква рішуче засуджувала це.

Українські вчені першої половини XVII ст. були піонерами в поширенні геліоцентричного вчення не тільки в Україні, а й в усій Східній Європі. Так, Єпифаній Славинецький, професор Києво-Могилянського колегіуму в 40-х рр. XVII ст., переїхавши 1649 р. з культурною місією до Москви, переклав і видав там космологічну працю Йогана Блеу "Theatrum orbis terrarum" (Амстердам, 1645), в якій не тільки об’єктивно, а й прихильно подавався виклад учення Коперника.

Характеризуючи стан наукових знань, слід зазначити дальший  розвиток правознавства, нагромадження знань з сільського господарства, військової техніки, медицини.

Підбиваючи загальний  підсумок розвитку науки в Україні, слід насамперед підкреслити її відчутний прогрес: від загального нагромадження різного роду знань до виділення окремих із них у самостійні науки.

4. Барокова література 17 – 18 ст.

Літературне бароко на Україні  є явищем 17 — 18 ст. Першим українським письменником, у творах якого присутні риси барокового стилю, можна вважати Івана Вишенського: його довгі періоди, нагромадження паралелізмів, сміливі антитези, стиль промовця чи ліпше пророка, майже неймовірне нагромадження формальних прикрас.

Однак справжній початок бароко — це Мелетій Смотрицький, це проповіді та почасти вірші Кирила Транквіліона Ставровецького, а повна перемога бароко — утворення київської школи. Найбільшими культурно-політичними успіхами, які відіграли велику роль в історії українського барокового письменства, були: відновлення православної ієрархії 1620 р. та заснування київської школи 1615 р. і її реформи, проведені Могилою (1644 р.) та Мазепою (1694 р.). І нові ієрархи, і професори Академії були головними репрезентантами бароко. Майже весь 18 вік в українських школах вищого типу навчають барокової поетики та плекають барокову поезію.

Десь після 1680 року українська література пережила період надзвичайно пишного, переобтяженого формальними прикрасами стилю (напр. І. Величковський, Стефан Яворський), але не бракувало й «поміркованих» поетів. А потім прийшов політично зумовлений підупад, що рідко сприяє літературному радикалізмові.

Українське бароко не має різноманітності жанрів барокової літератури, зокрема бракує багатьох світських. Багатьом жанрам не давали розвинутися обставини, і зокрема неможливість друкувати ці твори: так, не було великого роману. Майже не було великого епосу, навіть і перекладів. Барокова література на Україні була певною мірою анонімною, хоч кількість відомих авторів велика. Є багато авторів, про яких нічого, крім імені, не відомо.

Дуже цікавою проблемою  барокової української літератури є мова. Вона так само залишається принципово слов’янською, але вона, увібравши в себе велику кількість елементів народної мови, не підлягла ніяким певним нормам. Мова варіює залежно від ґатунку твору або навіть його окремої частини: в певних сценах драм мова наближається до народної; це наближення помітимо і в жартівливих піснях; наближення до польської мови характерне для творів з шляхетських кіл.

Під впливом польського вірша український прибрав у  часи бароко «силабічну» віршову форму — ритм вірша утворювався певною кількістю складів у рядку, рядок кінчався римою, як і в поляків «жіночою», тобто з наголосом на передостанньому складі, лише винятково допускалися рими «чоловічі», з наголосом на останньому складі, та «дактилічні», з наголосом на третьому від кінця складі.

Українські поети вживають близько 150 різних строф.

Поруч із силабічними віршами зустрінемо іноді більш народний вірш, подібний до вірша «дум», з рядками нерівної довжини. Переважно такі вірші вживав Кирило Транквіліон Ставровецький; зустрічаємо їх іноді й пізніше, ще св. Дмитро Туптало писав таким розміром вірші «для власного вжитку».

Вірші друкувалися порівняно  рідко: їх преписували аматори, побожні  чи світські. Іноді утворювалися великі рукописні збірки. Барокові письменники часто прямували до циклізації віршів, до об’єднання їх у певні групи, сполучені якоюсь внутрішньою єдністю.

Духовна пісня — найчисленніший ґатунок української віршованої поезії бароко. Вона різноманітна: зустрічаємо тут і пісні різдвяні та великодні, і численні пісні про Пресвяту Діву, і пісні про окремі свята, про окремі ікони та чудеса, пісні до окремих святих і т. д. Поруч з такими молитовними та гімнічними піснями зустрічаємо й суб’єктивну релігійну лірику: пісні «покаянні», пісні про смерть та страшний суд. Стиль духовної пісні варіює від гімну чи оди до бароково-ґротескної, напівпародійної пісні з бажанням найбільшої ориґінальності виразу або наближенням до народної пісні.

Тематично ще різноманітніша світська віршована поезія бароко: меланхолійна лірика, лірика еротична, політична. Тематика меланхолійної лірики традиційна — це «вічні» теми лірики: туга за щастям, за молодістю, скарги на долю, — іноді індивідуальні ноти переходять у філософічну рефлексію.

Улюблені були в часи бароко «епіграми», коротенькі віршики  з гострим дотепом у змісті та грою слів, співзвуччями, повтореннями слів. Духовні вірші такого типу часто об’єднували в цикли по 12 віршів.

До віршової форми  поети бароко ставилися дуже уважно. Рима стає багатшою, неохоче римують однакові форми слів, по можності часто вживають різні граматичні форми. Вірш через це справляє враження вільнішого та легшого. Віршова техніка українського бароко показує увагу поетів до формальних проблем та велику працю над віршем.

Великий епос (ані прозовий, ані віршований) на Україні не розвинувся. Спробу невеликого історичного епосу (Бучинського-Яскольда про чигиринську війну 1678 р.) маємо у «літописі» Величка. Деякі історичні вірші теж можна вважати за приклад історичного епосу. Є однак кілька зразків духовного епосу. Бароко зі своїм поворотом до релігії витворило всюди зразки духовного епосу.

Прозова література українського бароко надзвичайно широка. До речі — самостійна праця українських  авторів у цьому ґатунку барокової  літератури — невелика. Майже виключно маємо засвоєння старих або нових чужих повістей.

Характерні для бароко демонологічні повісті. Демонологія  дуже розвинулася на Заході в часи ренесансу. Певна гармонійність світогляду середньовіччя не викликала такої уваги до демонічних сил, як розірвана між релігією та «світом» культура ренесансу та бароко. В ці часи, як відомо, виросла цікавість до «магії», поширювалися процеси проти відьом. Основна тема демонологічних повістей – це вміння демонічних сил за всяких обставин узяти людину до своїх рук. Ця тема розроблялася в старих «житіях», тепер вона переходить і до світської повісті.

Для пізнішого оповідання барокова повість безпосередньо  мала невелике значення. Але через народну поезію вона впливала і на романтичне українське оповідання.

Історіографія часів бароко ще належить до красної літератури. Добрим свідченням про вартість та значення барокової доби в цій галузі є вже сам факт, що історична праця була інтенсивною, що кількість історичних творів різного типу була чимала та що в цих творах маємо майже завжди певний національний світогляд. Іноді цей національний світогляд розпливається в слов’янській, іноді — в православній ідеології, але без нього не обходиться ані єдиний історичний твір українського бароко.

Деякі твори ще нав’язуються до старої літописної традиції: на початку  сторіччя (коло р. 1621) переписано Іпатівський літопис (т. зв. Поґодінський список), але ще 1670 р. в густинському монастирі постає т. зв. «Густинський літопис», що близький до старого літописного типу. Протягом віку постають численні хроніки, діарії та записки.

Літературну обробку дістали кілька найславніших творів, що звуться «літописами», але від типу літопису дуже відхиляються. Перший з них є Літопис «Самовидця». Він обіймає часи до 1702 р., але перша його обробка постала, певно, десь після 1672 р. та доходила лише до 1674 р.

Національне значення барокової  історіографії безсумнівне. Не менше і літературне: вся українська історична поезія та белетристика користується як джерелами бароковими історіографами: Шевченко будує «Гайдамаків» на «Історії Русів», Куліш у «Чорній раді» — на Граб’янці тощо. Немає сумніву, що багато важать і твори української барокової історіографії, написані польською або латинською мовою.

Великою мірою виходить поза рамки літератури бароковий  трактат. Здебільшого він писаний  латинською мовою. До трактатів бароко належить велика кількість підручників київської академії та інших (православних та й католицьких) шкіл. Стиль полемічного трактату стає складнішим, виклад думок відходить часто на другий план, а на першому — дотеп, лайка та іншого характеру звернення до почуття та волі, а не до розуму читача. Найхарактерніший твір цього складного емоціонального стилю — «Тренос» Мелетія Смотрицького. До визначних творів полеміки належать ще писання К. Саковича та написаний йому у відповідь православний «Літос». У літературних частинах більшості цих творів та ж сама барокова пишність та нестриманість у виразах, дотепах і нападах. Найвизначніший твір усієї полеміки — «Палінодія» Зах. Копистенського. Основний зміст твору — правдива та серйозна богословська полеміка. Але вона прикрашена тим самим бароковим пафосом, викриками, зворотами, дотепами, приповідками, панегіриками.

Мала українська література і суто наукові трактати. Ще в  самих початках стилістики бароко стоїть «Зерцало богословія» Кирила Транквіліона Ставровецького (1618, 1635 та ін.). Книга подає виклад богословської науки про Бога, про світ у його чотирьох розділах; про «чотире останніх речі людини» (смерть, останній суд, рай та пекло). Стиль порівняно простий, виклад не переобтяжений літературними прикрасами.

Цікаву сторінку з історії українського трактату являють собою праці Гаврила Домецького. Цікаві вони не стільки змістом, — зміст їх досить традиційний, чернецьки-аскетичний. Але мова їх надзвичайно далеко відбігає від церковнослов’янщини.

Певний розквіт пережив трактат наприкінці барокової епохи — в творах Гр. Сковороди. Цікава й діалогічна форма творів Сковороди.

З другої половини 18-го сторіччя трактати українських авторів почали писатися здебільшого російською мовою.

5. Український театр

Театр досягнув за часів бароко великого розвитку. На Україні театр з’явився в ці часи під впливом польського та латинського театру. Український театр цілком походить з барокової драми. Великою мірою — з театру єзуїтських шкіл, що досягнув чималої мистецької височини. Але незабаром театр переріс межі школи та тісного кола учнів, учителів та батьків. Перші друки маємо з початку 17-го століття. Це вірші Памви Беринди з 1616 р. Але це лише діалог про Різдво Христове, лише декламація, власне, без дії. Другий друк «Христос пасхон» 1630 р. подає вже зародкову п’єсу, з дійовими біблійними особами, що хоча й декламують, але декламація їх уже досить суб’єктивно забарвлена. Але справжньою п’єсою є вже «Розмишлянне о муці Христа» Й. Вовковича (1631 р.). Хоча дія проходить за сценою та про неї розповідають «вісники», але на сцені перебувають «побожні душі», що жваво реагують на оповідання вісників; побожні душі навіть почасти схарактеризовані індивідуально.

Українська драма знала  кілька основних типів.

Улюблені були вистави  різдвяні. Збереглася до нашого часу різдвяна драма св. Дмитра Туптала. П’єсу починають та закінчують символічні сцени, «пролог», де виступають «Натура людська», «Омильна надія», «Любов», «Фортуна», «Смерть», «Земля», «Небо» «Вражда», «Циклопи». Подібна ж символічна сцена й закінчує драму. Це ніби «містерія», що розкриває сенс головної дії. А головна дія подає перебіг різдвяних подій з погляду спочатку «пастирів», потім «звіздочотів» — «царів», нарешті Ірода та його двору, після німої сцени «убієнія отрочат» глядачі бачили та чули «плач Рахілі»; закінчувала драму смерть Ірода та його пекельні муки.

Інші 5 відомих нам  різдвяних драм збудовані в цілому за тією самою схемою, лише з значними варіаціями в розподілі матеріалу: іноді майже зникає власне різдвяна частина або зникають «пастирі», варіює зміст прологу та епілогу і т. д.

Інакше збудовані великодні  драми. Лише в двох з них грають помітнішу роль реальні події, страждання та воскресіння Христа, в деяких лише виносять на сцену знаряддя мук Христових. Здебільшого — це містерії, де подаються окремі сцени з усієї святої історії, що мають за тему гріхопадіння та викуплення людини; поруч із цими сценами стоять розмови символічних постатей, серед яких зустрічаємо християнські та іноді античні елементи в фантастичних поєднаннях.

Окрему групу утворюють  драми про святих. Збереглися драми  про патріарха Йосипа, про св. Олексія, про св. Катерину, про «Успіння Богородиці» св. Дмитра Туптала. Вони трохи відмінні: перші три — власне драматичні зображення подій, остання близька до типу містерій.

Є й кілька драм типу «мораліте»: тип алегоричних п’єс, але алегоризм в них не зовсім закриває реальний зміст, в них можуть виступати реальні постаті, як «типи» чи репрезентанти певних типів: «багатій та Лазар», «блудний син» — звичайні постаті таких п’єс. На Україні їх відомо кілька. «Ужасная ізміна» — обробка сюжету про багатія та Лазаря; «Трагедокомедія» вчителя Сковороди Варлаама Лащевського про нагороду за добрі діла; йому ж належала інша «Трагедокомедія», присвячена боротьба церкви з дияволом, уривки якої заховав нам Сковорода; «Воскресіння мертвих» Гр. Кониського; до цього ж типу належать «Спір душі з тілом» (різні обробки; є також пізніша Некрашевича).

Не бракувало в українській  літературі й цілком світських драм: це драми історичні. Три з них — з української історії, одна — з римської, одна — з сербської. Під назвою «Фотій» Г. Щербацький 1749 р. обробив тему боротьби православних з католиками (українці та поляки). М. Козачинський у «Благоутробіі Марка Аврелія» сполучив історичну драму з панегіриком цариці Єлисаветі. Найцікавіші найстаріші драми з української історії: «Володимир» Феофана Прокоповича та «Милость Божія» невідомого автора.