Хліб у житті українців та пов’язані з ним народні обряди

     З давніх-давен батьки привчали дітей до своїх традицій – берегти хліб. Ще з молоком матері засвоювали високі пошанівні форми бережливого ставлення до паляниці, вона мала неодмінно лежати на столі і ніхто, навіть діти, не насмілювалися її покласти догори, а немовля разом з материнським молоком уживало хліб, їм давали обгорнуту в полотняну тканину «м’якушку-смоктунця». Та не тільки хліб випікали у сім`ї. А кільки смачних хлібних виробів пекли і готували смачних страв із борошна!

     З хлібного тіста, готували на сніданок круглі коржі – «перепічки», «підпалки», «паляниці». Із житнього, рідше пшеничного заквашеного тіста випікали невеликі булочки – пампушки. Їли їх з борщем; мастили олією, змішаною з часником, з «урдою» з конопляного сім`я.

     Із хлібного тіста селяни пекли великі пиріжки з різноманітною начинкою: капустою, картоплею, вареною квасолею, пшоняною кашею з сиром, маком. Улітку – з вишнями, сливами, калиною, а в поліських селах з чорницями. Там обов’язково робили великі пиріжки, коли саджали картоплю, щоб вона вродила такою ж великою.

     У різних районах України було поширене печиво з заквашеного, рідше прісного тіста: «рєзнічки». «книші», «баники» круглої чи трикутної форми, з начинкою ( з картоплі, сиру, товченої коноплі ), яку було видно.

     У неділю і свята з житнього або пшеничного борошна пекли пампушки, пиріжки з сиром, маком, картоплею, капустою, ягодами, з прісного тіста випікали коржі та млинці.

     А в поліських селах із заквашеного гречаного чи житнього борошна пекли млинці, їх вмочали у сир, розведений молоком, у підсмажене сало або сметану.

     Українці мали багато страв із борошна: вареники, затірки, локшини, вівсяний кисіль, кваша, лемішки. До найдавніших борошняних страв українців, а також росіян та білорусів належав вівсяний кисіль, який ще називали «киселиця», «вівсяний борщ», «жур». Згадка про цю страву міститься у Лаврентіївському літописі під 997 роком. Вівсяний кисіль варили густим або рідким, їли його з хлібом, картоплею чи вареним бобом, підсмажуючи олією, товченим маком.

     Поширеною стравою в Україні була лемішка. Її варили із житнього чи гречаного підсмаженого борошна, яке засипали в горщик з окропом, вимішували та запікали в печі. У скромні дні лемішку їли з молоком, у піст – з олією. Часто лемішка заміняла хліб, про що свідчить прислів’я: «Галушки та лемішка, хлібу перемішка». У селах Сумщини існував звичай готувати лемішку під час збирання конопель, буковинських селах аналогічним способом варили з кукурудзяного борошна мамалигу ( «токан», «кулешу»).

     По всій Україні варили переважно на вечерю затірку ( «затерку», «стиранку» ). [23, с. 67-82]

     Борошно розтирали з великою кількістю води до утворення кульок з тіста, які варили у воді.

     Найулюбленіший хліб українців – це учинений хліб. Пекли його у добре розпаленій печі на черені, підкладаючи капустяний лист.

     Складали гарячий хліб на чистий стіл, усланий  спеціально призначеним для цього сувоєм полотна, полотном, або добрим рушником і накривали паляниці зверху. Були поширені й прісні коржі, перепічка, пиріжка, вареники та пампушки.

     Улюбленою стравою українців була локшина, яка ще називалася «тісто», «кісто», «різанка». Тісто місили з пшеничного борошна на яйцях. Порізану тонкими довгими смужками локшину варили у воді чи молоці. Ще готували вареники ( в західних районах їх називали «пироги») із житнього, пшеничного, гречаного, а в гірських селах – ще й ячмінного борошна, наповнювали сиром, картоплею, квашеною капустою.

     Отже, хліб ніколи не приїдається, не набридає – така його дивовижна властивість. Він завжди був найулюбленішою стравою українців та окрасою столу. Символізував добробут, гостинність та доброзичливість господарів.

 

Розділ  ІІ. Роль хліба у весільній, родильній та поминальній обрядовості.

2.1 Хліб у весільній обрядовості.

 

     Хліб широко використовують в обряді українського весілля. Як зазначає М. Сумцов за повнотою обрядового використання хліба українське весілля посідає перше місце серед обрядів усіх слов’ян. [15]

     Майже в усіх частинах передвесільного періоду і власне весілля присутній хліб. Скажімо, під час сватання хлопець, що вирішив одружитися, запрошує двох поважних статечних чоловіків у старости. Вони беруть із собою палиці, буханець хліба і надвечір разом з хлопцем ідуть до молодої. Коли підходять до хати, один із старостів тричі стукає палицею чи кулаком у двері, далі заходять до хати, кладуть хліб-сіль на стіл, вітаються.

     Після промови старостів про «німецьких людей, молодого князя і куницю» батько запитував дочку, що йому робити. І коли дочка підходила до печі й починала колупати її (а це ознака згоди), то батько звертався до старостів традиційними словами:

• Бачте, люди добрі, чого ви натворили: мене старого з дочкою пристидили. Так ось же що зробимо: хліб і сіль приймемо, доброго слова не цуратимемось, а за те, а за те щоб ви нас не лякали, що ми передержуємо куницю або красну дівицю, вас пов’яжемо. [16, с. 180]

     Звичайно, в різних регіонах України є деякі обрядові відмінності, проте присутність хліба скрізь обов’язкова.

     Ось як відбувається дія з хлібом під час сватання на Черкащині: «…Дівчина заходить, у неї питають про згоду. Якщо вона згодна піти за цього хлопця, сват подає батькові хліб, той приймає, передає матері: мати кладе його на застелений святковою скатертиною стіл. Молода перев’язує свата рушником. Садовлять за стіл молодих і свата; сідають батьки, пригощають чаркою, обмінюються з гостями хлібом…» [16, с. 182-184]

     Після сватання відбувається ще одна зустріч сторін – оглядини. Під час оглядин батьки й родичі нареченої приходять у дім парубка, щоб ознайомитися з його матеріальним становищем. Побутовими умовами, господарством. Звичай оглядин батьками майбутнє місце проживання дочки був характерним для всієї території України. Його називають по-різному: оглядини, розглядини, виглядини тощо, але скрізь він ознаменовується принесенням хліба.

     Заручини – наступна дія в українському весіллі. Нею закріплювалося досягнення остаточної згоди на шлюб. І тут неабияке місце також відводилося хлібу. На Київщині у призначений для заручин час батьки й родичі молодого, зайшовши з хлібом до хати молодої, сідали до столу. Старший староста брав рушник і накривав ним хліб, потім клав на хліб праву руку нареченого, на неї лягала рука нареченої, а потім усіх близьких родичів. Зв’язуючи рушником покладені на хліб руки, староста проголошував: «Не в’яжеться вузол, а в’яжеться слово. Хто цей вузол розв’яже, той дасть сто рублів на церкву…» [16, с. 187] Після цих слів він розв’язував рушник, а наречена перев’язувала рушником старостів і обдаровувала всіх присутніх родичів молодого хустками, полотном, сорочками.

     У західноукраїнських землях під час заручин у хліб втикають гроші. Молода роздає гостям невеликі рушники домашнього виготовлення, на зразок хусток, зате своєму коханому повинна дати куповану хустку, за яку він тут же, в присутності гостей, повертає її ціну, або й більше дає. По тому накривають скатертиною стіл, на нього кладуть хліб, молодих втикає в нього чотири мідяки, а мати той хліб накриває хусткою, потім парубок, дівчина, їх батьки і всі присутні, родичі і гості, кладуть зверху руку на руку, ксьондз (піп) зв’язує єпитрахиллю складені руки, читає молитву, і так закінчується обряд заручин.

     У всіх цих церемоніях значне місце посідає благословення молодих хлібом. Спочатку дружко, або частіше – хатній староста, цебто староста молодої, бере в одну руку свою палицю, здійнявши її вгору, а в другу руку – хустку, що за її кінці мають триматися молоді. Після того він просить батьків молодої благословити молодих. Тим часом молоді, кожний собі, б’ють перед батьками по три низьких поклони, а тоді батьки дарують їм хліб, складений з двох буханців, з’єднаних докупи. А також сніп жита – символ родючості. Принесені загодя з клуні снопи ставлять по кутках хати – це зветься «покрасою». [16, с. 200]

     В Менському районі Чернігівщини «покрасою» називали обрядове весільне печиво (пшеничний продовгуватий хліб, оздоблений фігурками пташок з тіста), що випікали в домі молодої. Воно виконувало функції короваю-лежня.

     Власне весільний період починається із запросин. Використання хліба в цій дії посідає важливе місце. Молода з дружками йдуть запрошувати, обов’язково з хлібом, за сонцем. Зустрічним звичай велить кланятися. Зайшовши до хати, кажуть: «Просили батько, просили мати, і я прошу вас на своє весілля…» Молода залишає в кожній хаті шишку.

     Наприкінці ХІХ століття та у першій половині ХХ століття коровай, як обрядовий весільних хліб випікали скрізь по Україні, за винятком деяких районів Закарпаття і середнього Подністров’я. Тут його виготовляли від замісу тіста і до прикрашання готового виробу. Випікання супроводжувала низка обрядів з виконання великої кількості спеціальних народних пісень. Випікали коровай з кращих сортів муки, переважно пшеничної, додаючи до тіста яйця, масло. Після випічки короваю його прикрашали зеленню та барвінком, цвітом і ягодами калини, червоними стрічками, подекуди – гілками плодових дерев, обплетених тістом. Поділ короваю – головна і найурочистіша частина весілля – відбувається як у молодого, так і в молодої. Після того як покрили молоду, дарують коровай, вечеряють.

     Мати перев’язує рушниками дружка. Вони тричі благословляються: «Благословіть цей чесний хліб роздати!» - «Боже благослови!» Тоді дружок крає коровай, а дружки співають:

Дружко коровай крає

А назад поглядає,

Аж там його та жона стоїть.

І семеро та дітей держить;

Да всі з кишенями,

Весь коровай забрали.

     Краючи коровай, він накликає: «Десь тут у нас є молодий і молода, просимо на цей дар Божий». [16, с. 203-207]

     Молоді встають, кланяються і кажуть: «спасибі за цей дар божий, і тобі, що подав нам». Молодим дають середину вирізаного короваю з шишкою чи соловейками. Тоді «дарують» батьків, родичів, сусідів, вигукуючи й не минаючи жодного.

     Споживали на весіллі також інші види обрядового хліба – калач, дивень ( середнє Подністров’я, Південь України, Слобожанщина, Полтавщині), барило, «пари», шишки. [16, с. 208]

     Верч і лежень були переважно овальної форми, а дивень виготовляли, як правило, із плетінки у формі кола. Лежень і дивень часто прикрашали, натомість верч оздоблювали спорадично. Калач, круглої чи продовгуватої форми, випікали на Поділлі, Волині, в Карпатах. Круглий калач був сплетений з двох, трьох чи навіть восьми валків тіста і мав усередині дірку. Продовгуваті калачі робили із шматка тіста, на який зверху клали виготовлену з нього ж косу з трьох валків. Лежень і калач відігравали таку ж роль, як і коровай: ним обдаровували гостей. Обрядовим печивом були шишки, з якими молодий та молода ходили запрошувати на весілля.

     У селах західного Полісся було поширене печиво «пара», «двойка» - два невеликих хлібці, спечені разом та перев’язані стрічкою. З «парою» молоді вінчалися, а з’їдали її на другий день весілля. За народними поглядами вони мали магічне значення – забезпечити щасливе подружнє життя ( щоб прожити все життя у парі ). До кожної сімейної чи громадської події пряники мали свій малюнок, свій символ. Наприклад, на весіллях Зінківського району Полтавської області пряники випікали із зображенням сонця, зірочок, квітів, дерев. [4, с. 78] Витиснені дошкою пряники – медяники й нині печуть на весілля, а «баранцями», «кониками» запрошують гостей.

     Отже, найбільшого розмаїття та символічності хліб набув у весільних звичаях. Весілля у традиційному розумінні українця – це символ народження родини та продовження її в поколіннях. Для того, щоб забезпечити родинне щастя та безперервність життя, весілля супроводжується численними магічними діями та атрибутами.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.2. Значення хліба в родильній  обрядовості.

 

     Серед сімейних обрядів значне місце посідала родильна обрядовість. Більшість обрядів, що виконувалась під час відзначення цієї важливої події для кожної сім`ї обов’язково супроводжувалася хлібом, борошняними виробами і так званою бабиною кашею. Раніше, коли діти народжувалися вдома, все робили відповідно до народних традицій, міфічних уявлень та народного світогляду народилася дитина – значить на небі засвітилася ще одна зірка, яка горітиме стільки, скільки тій дитині одведено віку.

     Водночас життя і доля цієї дитини багато в чому залежить від прихильності або неприхильності до неї навколишнього світу. І щоб прихилити добрі сили, відвернути погані й створити сприятливі умови, в народі вдавалися до найрізноманітніших засобів обрядового впливу, в яких хліб посідав одне з найчинніших місць. Коли жінці приходить час родити, зляже вона і не устає; чоловік бере хліб і пляшку горілки і йде кликати бабу бабувати. Коли закличуть бабу, вона бере з дому свої пеліночки, одріже шматок намітки на мятлик ( дитяча шапочка ) і йде із хлібом і сіллю до породіллі. Прийшовши до породіллі, вона, дотримуючись традицій, виконувала певні обрядові дії, спрямовані на полегшення пологів та захист матері й дитини від можливого лиха. Значна увага приділялася послідові. Його закопували там, де дитина народилася, або в певному місці хати чи подвір’я – там, «де ніхто не ходить». В ямку разом з послідом у багатьох місцях клали хліб і сіль або сипали зерно.

     В Україні існував звичай відвідувати породіллю. Це називалося «одвідки», «родини». [16, с. 214] Йшли на родини без запрошення, як правило, - жінки: родичі, сусіди. Із собою брали хліб-сіль, різні вироби з тіста: вареники, пироги, млинці, налисники, коржі. Приносили також борошно, крупу, сушку, молочні страви. Хліб клали поверх інших страв.