Поняття, історія, методологічні основи та предмет кримінології

Тема 1. Поняття, історія, методологічні основи та предмет кримінології.

1. Поняття, об’єкт і предмет кримінології.
2. Система кримінології.
3. Функції кримінології, кримінологія в системі наук.
4. Становлення та розвиток кримінології як науки. Кримінологічні школи (класична, неокласична, позитивістська, сучасна).
5. Історія кримінології в Україні та країнах СНД.
6. Кримінологія в системі інших наук.
7. Методологія та методика кримінології. Загальнонаукові та спеціальні методи кримінологічного дослідження.
8. Логіко-математичні методи обробки кримінологічної інформації.
9. Види та етапи кримінологічних досліджень.
10. Джерела кримінологічної інформації.

 

1. Понятие, объект и предмет криминологии.

Криминология – это наука о закономірностях преступности и реагировании на неё со стороны общества и государства.

Криминология – это соціально-правовая, общетеоретическая и прикладная наука, исследующая преступность как социальное явление, сущность и формы её проявления, закономерности существования, возникновения и изменения, её причины и иные детерминанты, личность тех., кто совершает преступление, систему мер предупреждения преступлений.

Предмет криминологии – преступность во всех её проявлениях, детерминации и причины преступности, подверженность преступности различным воздействиям. Предметом кримінології є дослідження закономірностей, законів, принципів, властивостей, проявів розвитку суспільних відносин, які становлять об'єкт кримінології; ці явища певною мірою вивчені, але належать до подальшого дослідження. Предмет кримінології характеризує загальний зміст науки кримінології, визначає напрями та завдання наукового дослідження.

Объект криминологии:

• преступность;
• причины и условия преступности;
• личность преступника;
• меры предупреждения преступности.

Одной из главных составляющих криминологической  науки является преступность, т. е. совокупность множества преступлений, совершённых в конкретных исторических условиях за определённый период времени. Преступность в криминологии рассматривается не как состав преступления, а как совокупность преступлений в социальной действительности.

 

2. Система криминологии.

Кримінологія, як і будь-яка наука, має власну систему. Система кримінології прямо залежить від її предмета, відображає його структуру, оскільки особливістю  наукових знань є їхній логічно  упорядкований, систематизований виклад.

Система науки кримінології базується  на двох підставах: предметі дослідження та рівні узагальнення науково-практичної інформації.

За предметом дослідження кримінологія складається з чотирьох частин:

• учення про злочинність;
• учення про детермінацію злочинів;
• учення про особу злочинця та жертву злочинів;
• учення про засоби протидії злочинності.

За рівнем узагальнення науково-практичної інформації кримінологія поділяється  на загальну й особливу (спеціальну) частини.

Загальна частина вивчає загальнотеоретичні проблеми злочинності. Це поняття кримінології як науки, її предмет, завдання, функції, система, методологія та методика досліджень, історія розвитку кримінології та аналіз її основних теорій.

У загальній частині наводиться визначення злочинності, вивчаються її кількісні та якісні параметри (показники), аналізується проблема детермінації (причин та умов) злочинності. Значне місце в загальній частині відводиться особі злочинця й механізму злочинної поведінки, а також питанням, віктимології та суїциду, кримінологічного планування та прогнозування, протидії злочинності. При вивченні загальної частини кримінології на перший план виступає здатність до абстрактного мислення та засвоєння теоретичних положень.

В особливій частині міститься  кримінологічна характеристика різних видів і груп злочинів: корисливої та насильницької злочинності, професійної і організованої, рецидивної та економічної, злочинності неповнолітніх, жінок, злочинності в місцях позбавлення волі та ін. Цей розділ є найнасиченішим щодо інформації та для його засвоєння потрібна ретельна робота й глибоке знання Кримінального кодексу України.

 

3. Функції кримінології, кримінологія в системі наук.

Виходячи із завдань, які стоять перед кримінологією, виділяють функції кримінології:

Описова: кримінологія виявляє та фіксує певні факти соціальної дійсності, пов'язані зі злочинністю, відображає їхні властивості й ознаки, дає  їхній науковий опис.

Пояснювальна: розкриваючи на основі емпіричних даних і теоретичних  положень суть досліджуваних об’єктів, кримінологія дає їм наукове пояснення.

Прогностична: вивчаючи тенденції  розвитку кримінологічно значущих процесів і явищ, кримінологія прогнозує їхній майбутній стан.

Практично-перетворювальна: кримінологічні опис, пояснення та прогнозування так чи так підпорядковані інтересам наукового управління соціальними процесами, пов'язаними з протидією злочинності. Тож, боротьба зі злочинністю в значенні розуміння фокусує решту проблем, які вивчаються кримінологією. У цьому й полягає практично-перетворювальна функція науки, оскільки кримінологічні знання лише тоді мають цінність, коли вони озброюють суб'єкти профілактики злочинів, слугують для них керівництвом до дій.

За видами впливу практично-прикладні  функції можна поділити на економічні, правові, соціально-психологічні, організаційно-управлінські та ін.

 

4. Становлення та розвиток кримінології як науки. Кримінологічні школи (класична, неокласична, позитивістська, сучасна).

Під класичною школою кримінології слід розуміти систему ідей про злочини та боротьбу з ними, що сформувались у межах так званої класичної школи кримінального права, яку заснував Ч. Беккаріа.

Чезаре Беккаріа (1738-1794) у 26 років  написав книгу "Про злочини  і покарання" (1764 р.). Вона була першою в історії спеціальною працею на цю тему.

Названа робота складається із сорока шести параграфів, серед яких є  і такі:

• походження покарання;
• право покарання; тлумачення законів;
• домірність між злочинами та покараннями;
• ціль покарань; таємні обвинувачення;
• про катування;
• негайність покарань;
• м'якість покарань;
• про страту;
• про призначення ціни за голову злочинця; як запобігти злочинові;
• про науки;
• виховання.

Із цього переліку видно, наскільки  широке коло питань розглядає автор18.

Перебуваючи під сильним впливом  природного права та суспільного  договору Ж.-Ж. Руссо, Ч. Беккаріа вважав, що злочинність може бути ліквідована  через створення гарних, ясних  законів і просвітництво, а також  через виховання людей. Він вимагав  встановлення рівності всіх перед законом  і судом, щоб покарання відповідали  суспільній небезпечності вчиненого злочину, щоб принцип "немає злочину, немає покарання без вказівки на це в законі" став непорушним у діяльності органів юстиції. Якщо держава бажає добра своїм громадянам, то її закони повинні ґрунтуватися на законах природи, а її дії мають відповідати інтересам суспільства.

Чезаре Беккаріа всебічно викладає ідею запобіжного впливу покарання, що здатне виробити внутрішні спонукання, які утримують від прояву "пристрастей", котрі мотивують злочини.

Та для цього покарання повинне  бути публічним, негайним, необхідним і спів мірним діянню.

Краще попередити, аніж карати злочин. Отож, на перше місце він висуває  завдання забезпечити повноправність громадян у державі та суспільстві, нагадуючи, що раби, судячи з історичного  досвіду, завжди більш жорстокі, ніж  вільні люди. Ч. Беккаріа виділяє також  суспільну допомогу незаможним, вимога ясності та визначеності законів, тому що відсутність чітких дефініцій  і надмірність заборон формують "мораль правопорушників". Вирішальна роль належить постійному та повсюдному роз'ясненню закону.

Чезаре Беккаріа виступав за звільнення кримінального права від релігійної моралі, яка повинна бути відділена  від чесноти людської, так званої, політичної. Людська й державна справедливість не тотожні, як не тотожні божественна мораль і природна чеснота. "Злочин, - говорив він, - не порок, що випливає зі злої волі злочинця, а продукт соціального середовища". Цим він переносив вину з особи, що скоїла злочин, на суспільний лад. Ч. Беккаріа обстоював гармонію суспільних і особистих інтересів громадян. Він категорично заперечував проти застосування страти й особливо проти катувань для встановлення співучасників злочину. "Вони не потрібні та не корисні". Він був переконаним противником помсти. Із розвитком культури та просвітництва суворість покарання буде послаблюватися. "Не жорстокість покарань, а неминучість їх накладає міцну узду на злочин. Інакше кажучи, або закон позбавляється загальної поваги, або ж саме поняття про честь і моральність послаблюється. Покарання безсилі. Треба попереджати злочини, а сучасну страту замінити позбавленням волі, поєднану з працею"19.

Беккаріа розробив класифікацію злочинів, виходячи з об'єкта зазіхання, ступеня  заподіюваної суспільної шкоди, навмисності  чи ситуації, при якій вчиняється злочин, мотивації. Зокрема, виділені такі мотиви, як почуття безнадійності, убогість (до того ж мотив справжньої убогості тонко відокремлюється від відчуття убогості при порівнянні з рівнем життя багатих людей) та дармоїдство.

Роботи Ч. Беккаріа, Дж. Говарда, Бентама, П. Фейєрбаха та їхніх послідовників  сформували класичний напрямок кримінального  права. У межах цієї школи розвивались  і кримінологічні ідеї, що органічно  погоджувалися з кримінальним правом.

Природно, погляди класичного напрямку мали важливе значення для теорії кримінального права та практики його застосування. Однак вони містили  в собі й багато плідних ідей, що стосуються основ кримінологічної  науки. Насамперед, це висловлювання  про запобігання злочинам як пріоритетної стратегії в боротьбі з ними. Уже  тоді була сформульована думка, що "краще  запобігти злочинові, аніж карати винних за вчинений злочин". Йшлося і про встановлення в суспільстві режиму законності, захисту прав і свобод особи, освіченості населення тощо. Так, власне, і сформульовані тоді принципи кримінального права та процесу мали й мають кримінологічну значущість. Усе, що спрямовано на боротьбу зі злочинністю у відповідній інтерпретації, це кримінологічні знання.

До класичного напрямку надалі долучилися видатні юристи багатьох країн (у  царській Росії Н. Таганцев, А. Кистяківский, Н. Сергієвський, Е. Немировський та ін.). Вони розглядали злочин і покарання з боку юридичної форми, користуючись юри-дико-догматичним методом, специфікою якого є нормативізм, тобто відрив досліджуваних явищ від реальної соціальної дійсності. Вони створили велике й точне вчення про злочин і покарання, однак воно не було пов'язане з об'єктивними соціально-економічними умовами життя та перетворилося на систему абстрактних логічних побудов.

Жодних спроб розкрити об'єктивні  закономірності існування злочинності, встановити її справжні причини вони не зробили. Та й не могли цього  зробити, позаяк бачили в злочині  лише акт вільної соціально не детермінованої волі людини. Здійснення злочинів потрактовувалося переважно як зумовлене моральними пороками, злою волею окремих людей. Якщо це так, то питання про глибокі причини злочинності, природно, знімалося.

Через такі вихідні установки прихильники  класичного напрямку не змогли пояснити значний ріст злочинності, що намітився в другій половині XIX ст., викликаний знеземелюван-ням селян, масовим їхнім відходом у міста, бурхливим розвитком капіталістичного виробництва, заснованого на важкій, виснажливій фізичній праці та твердій дисципліні, відсутністю нормальних матеріальних і побутових умов життя гнітючої більшості населення. Не могли вони запропонувати й конкретних, практично значущих заходів боротьби з цим соціальним злом. Були зігноровані також помітні досягнення природничих наук, які можна було використати для пояснення соціальних явищ, зокрема, злочинів. Усе це неминуче позначилося на авторитеті класичної школи та зумовило появу нових напрямків кримінологічних досліджень25.

Недолік класичної школи полягає  в тому, що в центрі обґрунтування кримінального покарання вона ставила злочин, а особу злочинця не лише відсувала на другий план, а й взагалі ігнорувала. Представники цієї школи вважали, що не повинно бути однакового покарання за два злочини, що завдали суспільству різної шкоди. Однак з цього твердження випливало, що в разі однакової кари за однаковий злочин однаковому покаранню повинні підлягати як дорослі, так і неповнолітні, як особа, що навмисно вчинила діяння, так і людина, котра вчинила таку ж дію у стані душевного хвилювання, як людина, що вперше вчинила злочин, так і рецидивіст26.

Представники класичної школи  сформулювали систему каральних  принципів, насамперед: не зволікання з покаранням; подібності між природою злочину та покарання; невідворотності покарання.

Чезаре Беккаріа, безперечно, слід вважати кримінологом, а класичну школу кримінального права, відповідно, школою кримінології ще й тому, що кілька розділів праці "Про злочини і покарання" спеціально були присвячені запобіганню злочинам. Саме Ч. Беккаріа належать слова: "Краще запобігти злочинам, аніж за них карати". Найнадійнішим, але й найскладнішим і найважчим засобом запобігання злочинам він вважав удосконалене виховання.