Криміналістична злочинність у армії

      У 60-х роках радянська кримінологія визначалася як «наука про стан, динаміку, причини злочинності, методи, шляхи і заходи запобігання їй». Разом з тим злочинність лише в кінцевому підсумку обумовлена певними причинами, дія яких перш за все залежить від цілого ряду визначальних обставин. Пізніше в наукових працях з'являється теза про те, що кримінологія вивчає як причини злочинності, так і умови, що їм сприяють. Н.Кузнецова при цьому стверджувала, що причини та умови об'єднуються родовим поняттям криміногенні детермінанти». Є всі підстави погодитись і з думкою А.Долгової, яка вважає, що при причинному поясненні злочинності встановлюється: під впливом яких обставин вона породжується, а при більш широкому детерміністському підході — чому злочинність не просто існує, а існує нині у встановленій формі, чому вона стає більш організованою тощо. Що стосується специфіки детермінації нестатутних взаємовідносин у армії, вбачається недостатніми посилання лише на умови повсякденної служби та побуту військовослужбовців і систему взаємовідносин, що склалися між різними їх призовами. Такий стан теоретичної розробки проблеми зумовлює продовження нескінченних дискусій серед практичних працівників з приводу пріоритетів тих чи інших заходів боротьби з цим ганебним для армії явищем. Запобіжна робота органів військового управління, командирів та вихователів здебільшого зводиться лише до, так би мовити, «усунення причин», що сприяли вчиненню злочину, проте залишають поза увагою умови, які були і є благодатним підґрунтям для виникнення таких причин, а відтак — акцент робиться лише на спеціальну превенцію, одночасно забувається про необхідність її загального характеру. Більш того, «усунення причин, що сприяли вчиненню злочину», — застаріле поняття, оскільки усунути такі причини об'єктивно іноді майже неможливо, а що стосується конкретного злочину, якому вони сприяли, то вони не можуть бути усунуті принципово, оскільки мали місце в минулому. Більш прийнятним, на нашу думку, є перенесення акценту все ж таки на випереджувальну функцію. Це все вимагає більш пильної уваги до вивчення специфіки детермінації нестатутних взаємовідносин і розроблення конкретних заходів для запобігання останнім.

        До особливостей детермінації військової злочинності слід віднести: підвищену значимість суб'єктивних факторів: в умовах військової служби матеріальні стимули (розмір яких об'єктивного бажає кращого) не завжди ефективні, так само як і погроза покаранням (солдати можуть надати перевагу дисциплінарному батальйону порівняно з виконанням обов'язків військової служби в екстремальних умовах); жорстка залежність внутрішнього армійського життя від державного забезпечення (будь-яка ініціатива військовослужбовця покращити своє матеріальне становище за звичай має протиправний характер); існування розроблених військовою практикою механізмів блокування як зовнішніх, так і внутрішніх джерел суспільно небезпечних діянь, невикористання яких також слід розглядати як криміногенний фактор; привертає до себе увагу і переважно чоловічий склад Збройних Сил, який представлений особами молодіжного віку.

       Злочини, що виникають на ґрунті нестатутних взаємовідносин, мають свої особливості, які проявляються у більшості кримінальних справ та набули характеру закономірності. Це в свою чергу дає можливість на належному науковому рівні проаналізувати їх кримінологічну детермінацію і розробити на підставі результатів цього аналізу конкретні рекомендації практичним працівникам. Першою такою закономірністю, на яку вказують дані судової статистики, є частота злочинних проявів залежно від строку служби правопорушника: 60% з них — це особи, які відслужили при 1,5-річному строку служби 1 рік +2 місяця, і лише 5% — особи, яким залишилося до звільнення з військової служби до одного місяця. Ці дані в сукупності з виявленою під час розгляду кримінальних справ системою взаємовідносин між військовослужбовцями різних строків служби дозволяють проаналізувати механізм виникнення конфліктних ситуацій, які згодом перетворюються у злочини. Так, мотивація злочинної поведінки осіб, що прослужили в армії один рік, полягає у потребі до самоствердження, підкорення собі молодших військовослужбовців, у намаганні зайняти більш привілейоване становище у колективі та забезпечити собі тим самим полегшення умов військової служби. Цей мотив обумовлений суб'єктивною невдоволеністю, протиріччям між прагненнями особистості та можливістю їх задоволення. Як підкреслював відомий російський психолог О.Ф.Лазурський, «спотворений розвиток особистості пов'язано не з відсутністю або недостатністю тих чи інших психічних якостей (розум, воля, емоції), а в більшій мірі невідповідністю між особливостями психіки людини і тими зовнішніми умовами, в яких відбувається її розвиток».

        Протягом перших місяців служби військовослужбовці піддаються різного роду утискам з боку товаришів по службі більш раннього призову. Постійне приниження гідності, а іноді й пряме насильство справляє негативний вплив на молодих солдат, викликає у них дразливість, невдоволення службою, але головне — незадоволення своїм становищем у колективі. Накопичення цих негативних переживань відбувається поступово і досягає свого максимального рівня до року служби. До того ж, ті хто вже достатньо прослужив у армії, виправдовуючи своє привілейоване становище, переконують «молодих» військовослужбовців, що після року служба стане для них значно легше. Реальне становище справ також у цьому переконує, а тому така «пропаганда» стає більш дійовою, аніж непослідовні заходи командирів і вихователів. Таким чином, формальне відбування року служби саме по собі не утворює привілеїв, їх необхідно відвойовувати, фактично стверджувати своє нове становище у колективі. Саме потреба реалізувати своє «традиційне право» на привілеї і зняти тим самим накопичену невдоволеність службою породжує установку на приниження більш молодих військовослужбовців, пригноблення їх аж до насильства над ними, тобто формує злочинну мотивацію. Незначна судимість військовослужбовців, які служать останні 3—4 місяця перед звільненням зі служби, пояснюється тим, що вони до цього часу вже ствердили своє привілейоване становище у колективі, на яке особи більш пізнього строку служби (відверто кажучи, і командний склад) не посягають. У зв'язку з наведеним випливає важливий для запобігання нестатутним взаємовідносинам висновок: криміногенним детермінантом цих правопорушень виступає не сама наявність у кожному військовому колективі службовців з різними строками служби, а нерівномірний розподіл між ними тягарів військової служби.

       Друга кримінологічна закономірність зазначеної категорії злочинів полягає в тому, що достатньо велике число зареєстрованих злочинів на ґрунті нестатутних взаємовідносин пояснюється не тільки агресивністю військовослужбовців більш раннього строку призову, а й підвищенням соціальної активності молоді, небажанням молодих людей миритися з приниженням їх гідності, на що іноді заплющують очі командири низової ланки, а з іншого боку, їх моральною і фізичною непідготовленістю до військової служби. Так, матеріали більшості кримінальних справ свідчать, що має місце байдуже ставлення офіцерів (безумовно, не всіх) до нерівноправного становища молодих солдат. Така їх позиція пояснюється тим, що подібна обстановка у колективі їх влаштовує, оскільки полегшує управління ним і дозволяє створити видимість порядку. Набагато легше доручити виконання тяжкої роботи молодим військовослужбовцям, а на тих, хто вже трохи прослужив, покласти обов'язки керівництва. У такому випадку можна гарантувати, що завдання буде виконано. Таким чином, нестатутним взаємовідносинам надається видимість їх необхідності та справедливості (начебто, на користь справи), а фактично «молоді» солдати потрапляють у повну залежність від осіб більш раннього строку призову. Що стосується молодших командирів, то вони здебільшого, не будучи фактичними лідерами у колективі, можуть командувати підлеглими, тільки спираючись на військовослужбовців більш раннього строку призову, а тому змушені створювати для них полегшені умови служби.

       Третя кримінологічна закономірність детермінації нестатутних взаємовідносин між військовослужбовцями поєднана з далеко не випадковим характером суб'єктивної рішучості військовослужбовців більш раннього призову вчинювати злочини. Ця рішучість має своїм корінням умови формування особистості. Негативні умови виховання, вплив сфери спілкування формує свідомість майбутнього правопорушника в тому дусі, що насильство — нормальний, навіть переважний спосіб спілкування і досягнення мети. Аналіз матеріалів кримінальних справ дозволяє відокремити такі дві категорії осіб, що вчиняють злочини на ґрунті нестатутних взаємовідносин.

       Перша — це військовослужбовці, у яких установка на застосування насильства сформувалася в основному ще до військової служби завдяки негативним умовам виховання. Як стверджував міністр оборони України О.Кузьмук, «у 18 років ми маємо вже сформовану молоду людину, яка ще до служби пройшла відповідне виховання. Не є таємницею, що більшість проблем у взаємовідносинах молодих людей у школі, ПТУ, побуті вирішуються з позиції сили. На сьогоднішній день більшість юнаків формується під впливом зневіри, корупції та насильств, фільмів, які пропагують жорстокість та порнопродукцію». Існування у військових колективах нестатутних взаємовідносин і особливо безкарність за ці діяння поглиблює неправильне формування особистості таких людей і орієнтація їх на застосування сили у відносинах між військовоспівслужбовцями стає більш стійкою. До застосування насильства правопорушники цієї категорії морально готові, ще тільки прибувши у військову частину, проте лише авторитет військовослужбовців більш раннього строку призову стримує їх. Будучи «молодими» солдатами, вони, як правило, менше, ніж інші, піддаються утискам, оскільки мають навички для пристосування до більш сильних лідерів. Після року служби вони стають активними поборниками застосування насильства, групують навколо себе однодумців і створюють нездорову обстановку в колективі, систематично знущаються над «молодими» товаришами по службі.

       Друга група — це військовослужбовці, у яких переконання в допустимості насильства у відносинах виникла в основному в умовах військової служби під впливом існуючих нестатутних взаємовідносин і приниження людської гідності в перші місяці служби. Такі особи, як правило, вчиняють ситуаційні злочини або втягуються у злочину діяльність військовослужбовцями, які належать до першої категорії. Аналіз конкретних кримінальних справ показує, що непоодинокі випадки, коли в цілому дисциплінований воїн вирішує взяти участь у знущаннях над «молодим» солдатом, пізніше приховує мотиви та обставини того, що сталося, оскільки боїться стати «зрадником». Хибна «товариська солідарність» змушує його приховувати протиправні дії старших товаришів по службі, а іноді навіть брати на себе чужу вину. Якщо події відбуваються у військовому колективі, в якому розвинуті антистатутні «традиції», в обстановці кругової поруки, то можливі навіть такі слідчі парадокси, коли слідчому доводиться докладати основні зусилля для встановлення потерпілих, а не винних осіб. Постає запитання, чому особовий склад армійських підрозділів, який в цілому характеризується здатністю до вирішення завдань у складних умовах, не проявляє принциповості у боротьбі з нестатутними відносинами? Причин тому, на наш погляд, декілька, вони становлять четверту кримінологічну закономірність детермінації нестатутних проявів у стосунках між військовослужбовцями. «Молодим» солдатам, навіть за наявності фізичної переваги, важко захистити себе, оскільки вони розуміють, що таким чином вступають у суперечність не з конкретною особою, а з впливовою групою, старшим призовом. Їх пасивність обумовлена і тим, що ще до призову на військову службу вони морально підготовлені до неминучості нестатутних взаємовідносин. До того ж непоодинокі випадки, коли насильство застосовується до них у зв'язку з упущеннями по службі. В таких ситуаціях нестатутним діям стосовно них надається видимість справедливості.

      Військовослужбовці більш раннього призову не вступають у протиборство з нестатутними взаємовідносинами, оскільки при цьому створюється в підрозділі обстановка полегшення умов служби, в тому числі і для тих, хто безпосередньо насильства до «молодих» солдат не застосовував.

        В основі детермінантів існування нестатутних відносин між військовослужбовцями насамперед лежить нерівноправне становище солдат різних призовів, яке поєднано з виконанням обов'язків по службі та неминуче призводить до суперечностей між ними. Ці суперечності використовуються з метою самоутвердження окремими особами, що мають дефекти виховання і схильність до насильницьких дій. Останні, не зустрічаючи опору інших військовослужбовців, насаджують «право більш сильного» у взаєминах між солдатами і тим самим схиляють до вчинення злочинів інших нестійких осіб.

       Привертає до себе увагу динамізм кримінологічних детермінантів нестатутних взаємовідносин, їх здатність змінювати зміст і форму під впливом об'єктивних чинників. Так, якщо за радянських часів одним з вагомих детермінантів насильницької злочинності в армії були мотиви національної зверхності більших за чисельністю мононаціональних груп військовослужбовців, то тепер так зване «земляцтво» стало спотвореною формою тих ганебних традицій. Все це свідчить про необхідність постійного і поглибленого кримінологічного дослідження природи нестатутних взаємовідносин, змушує не зупинятися на рекомендаціях і розробках, яким хоча і притаманний комплексний характер, проте які були результатами досліджень в минулому, а тому об'єктивно потребують конкретизації і оновлення.

                                     ВИСНОВОК

        Військовими злочинами визнаються злочини проти встановленого порядку несення або проходження військової служби, вчинені військовослужбовцями, а також військовозобов’язаними під час проходження  ними навчальних (чи перевірних) або спеціальних зборів. Цей вид злочину має свої  специфічні ознаки, серед яких: 1) спеціальний об’єкт злочину; 2) спеціальний суб’єкт злочину; 3) військова протиправність, тобто визнання діяння як злочинного тільки у тому разі, якщо воно прямо передбачене у відповідних статтях КК України.

        У ході написання  даної роботи я ознайомився  не лише з теоретичним матеріалом, з думкою вчених а й з  практичними випадками які траплялися  на території нашої держави. Вівчивше це я прийшов до висновку, що основними причинами скоєння злочинів у армії є: економічні, соціальні, соціально-психологічні, організаційно-управлінські, політичні, культурно-виховні фактори. Поряд з негативним матеріальним забезпеченням, політичними суперечностями нестримно знижується престижність військової служби, авторитет армії, нівелюється повага до захисника Вітчизни. Це також не може не відбиватися на моральнопсихологічному кліматі у Збройних Силах, на ставленні до права, моралі, прав інших осіб, а отже, і на криміногенній ситуації. Усе пце ще й поєднується з кризою самих Збройних Сил, пов’язаною з їх реформуванням, перерозподілом. Саме ці чинники в багатьох випадках являються головними причинами, моральне та психічне становище молодих людей не витримує впливу всього цього.

      Заходи запобігання скоєння злочинів у армії поділяються на загальносоціальні, спеціально-кримінологічні та індивідуальні.

     До загальних заходів запобігання на загальносоціальному рівні виділяємо такі: 1) вироблення чіткої доктрини побудови та функціонування Збройних Сил, а також складання поетапної, максимально деталізованої програми їх подальшого розвитку; 2) здійснення вказаної реформи Збройних Сил поступово, ґрунтовно розробляючи та зважуючи кожен крок; 3) забезпечення якісного навчання майбутніх військовослужбовців; 4) вживання заходів щодо забезпечення неухильного дотримання суворих вимог до морально-психологічних, ділових, фізичних та інтелектуальних якостей членів офіцерського корпусу.