Поняття, суб'єкт, об'єкт, склад кримінально-правових відносин в науці кримінального права України

Ознаки, які характеризують злочин з якогось одного боку, називаються елементом складу злочину.

Такими є:

Об’єкт злочину – ті ознаки, які характеризують злочин з боку його суспільної спрямованості на заподіяння шкоди в сфері відповідних суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом.

Об’єктивна сторона злочину – це ознаки, які характеризують зовнішній прояв злочину, ті зміни в оточуючому суспільному середовищі, які призводять вчинення злочину, а також саме діяння, подію вчинення  злочину.

Суб’єкт злочину – це ознаки, які характеризують автора злочину:

а) фізична особа – тільки фізичні особи визначаються суб’єктами злочину, оскільки лише вони є кримінально відповідальними;

б) вік особи – досягнення встановленого кримінальним законом віку, з якого починається кримінальна відповідальність : загальна дієздатність – з 16 років; виключна дієздатність – з 14 років; особлива дієздатність – з 18 років;

в) осудність – здатність особи усвідомлювати та оцінювати суспільне значення своєї дії чи бездіяльності або керувати ними;

г) спеціальні ознаки суб’єкта (спеціальний суб’єкт): громадянство; посадова особа; військовослужбовець; фах; рецидивіст; особа, що відбуває покарання у вигляді позбавлення волі; особа, що підлягає призову на строкову військову службу; працівник транспорту; член виборчої комісії; родинні відносини  (батьки, діти).

Суб’єктивна сторона – це ознаки, які характеризують злочин з його внутрішнього боку:

а) умисел – вчинення злочину навмисно;

б) необережність – вчинення злочину необережно;

в) мотив злочину  - внутрішні спонукання, які є усвідомленою дійсною чи гаданою потребою;

г) мета злочину – ідеальні зміни в оточенні суб’єкта, яких він намагається досягти вчиненням злочину;

д) емоції – почуття та переживання суб’єкта під час вчинення злочину.

Отже, склад злочину – це, насамперед, сукупність передбачених законом ознак. Відсутність хоча б однієї з цих ознак свідчить про відсутність складу злочину в цілому, що відповідно до кримінально-процесуального законодавства України усуває можливість настання кримінальної відповідальності25.

 

Розділ 4. Функції виділення та вивчення елементів кримінально-правових відносин

Проблема об’єкта правовідносин, на думку більшості відомих авторів, була й досі залишається однією з найбільш складних в нашій теорії права, недостатньо досліджених та спірних проблем.

Останнім часом правознавцями були проведені масові дослідницькі роботи з приводу проблеми правовідносин в цілому як у загальній теорії права, так і в окремо-галузевих юридичних науках і, перш за все, цивільно-правових, державно-правових, цивільно-процесуальних, адміністративно-правових, адміністративно-процесуальних та деяких інших правовідносин26.

Розглядаючи категорію об’єкта в якості філософської категорії, що отримує в праві своє специфічне значення, юридична наука при дослідженні об’єкта правовідносин повинна керуватись, перш за все, загальним науковим розумінням об’єкта, вироблене марксистсько-ленінською філософією, а не шукати певні “спеціальні”, “особливі юридичні” шляхи вирішення даного питання.

Прийнято розділяти позицію авторів, які визнають, що юридична наука самостійно категорію об’єкта не розробляє, а дослідження об’єкта правовідносин необхідно починати з визначення філософської категорії “об’єкта”27.

Діалектичний матеріалізм розуміє під об’єктом те, що протистоїть суб’єкту, на що направлена предметно-практична і пізнавальна діяльність суб’єкта. Марксистсько-ленінська філософія виходить з визнання незалежного існування об’єкта від суб’єкта і у той же час розглядає їх у нерозривному взаємозв’язку. Об’єкт і суб’єкт – співвідносні поняття. Основною їх співвідношення є дія – предметно-практична і пізнавальна діяльність суб’єкта, направлена на об’єкт.

В загальному гносеологічному плані, що охоплює всі види суспільних відносин, включаючи відносин людини з природою і відносин між людьми, під об’єктом розуміється зовнішній предмет, на який впливає суб’єкт, предмет, на який направлена діяльність людини (суб’єкта), предмет, що існує незалежно від його усвідомлення, поза нами та незалежно від нас; суб’єкт, який розуміється у тому ж загальному гносеологічному плані – це носій активності, дій, перш за все, практична істота, що має свідомість та волю.

Коли природа, речі розглядаються в їх використанні людьми, вони виступають в якості об’єктів суспільних відносин. “Продукт, що підлягає обміну, - писав Ф.Енгельс, - є товаром. Проте він вважається товаром лише тому, що в цій речі, в цьому продукті з’являються відносини між двома людьми, або спільнотами, відносини між виробником та споживачем, котрі тут вже більше не з’єднані у одній і тій самій особі”.

Розглядаючи це положення, А.П.Дудін вірно приходить до висновку про те, що річ, таким чином, є тим, в чому з’являються відносини між виробником та споживачем, в чому переплітаються їх інтереси і на що направлена їх поведінка, тобто внутрішнім об’єктом цих відносин між людьми, що знаходяться в самому центрі останнього, де саме ці відносини зароджуються та розвиваються.

Не погоджуючись з цим визначенням об’єкта правовідносин, О.С.Іоффе та М.Д.Шаргородський, визнаючи необхідність його розгляду на основі загальнофілософського розуміння об’єкта, тим не менше пишуть: “Звичайно, якщо б об’єктом правовідносин були “підстави”, у зв’язку з якими вони виникають, то тоді у цій якості могли б виступати і речі, і інші цінності, і дії людей, та багато іншого, щоб правовідносини дійсно встановлювались з самих різних підстав. Проте підстава, в зв’язку з якою створюється те чи інше явище, зовсім не є його об’єктом. Об’єктом може бути лише те, на що дане явище направлене, на що воно впливає”28.

С.С.Алєксєєв, що виражає іншу точку зору на інші проблеми правовідносин, тим не менше в розглянутому питанні пішов ще далі, вважаючи, що “певні явища (предмети) розглядаються в якості об’єктів саме стосовно правовідносин” в силу незастосовності загальнофілософського поняття об’єкта в теорії правовідносин і необхідності “спеціального” юридичного підходу до цієї категорії. Стверджується, що якщо об’єкт розглядати у відповідності з загальнофілософським його розумінням у співвідношенні з суб’єктами правовідносин, тоді об’єктом буде не вся об’єктивна реальність у цілому, а лише тільки конкретні явища, предмети світу, що нас оточують.

Справді, більшість філософських шкіл та направлень на відміну від діалектичного матеріалізму розглядають об’єкт лише з точки зору теорії пізнання.

В загальній теорії права прийнято розрізняти дві основні групи концепцій: плюралістичні, що визнають множинність об’єктів правовідносин, та моностичні, що відстоюють єдність об’єкта правовідносин. Також у літературі  визнання отримали плюралістичні теорії, що йдуть по шляху дослідження зв’язку об’єкта з інтересами суб’єктів правовідносин, що дозволяє вийти за межі аналізу лише юридичної форми правовідносин і правильно орієнтованого на з’ясування його зв’язків з потребами учасників правовідносин.

Як вірно помічає С.С.Алєксєєв, що висунув та аргументував положення про різноманітність об’єктів правовідносин, що відповідають багатоманітності останніх, об’єкт правовідносин належить до числа “неправових” (матеріальних та нематеріальних) явищ, предметів. Об’єкт правовідносин, як він зазначає, не створюється правом, а є правовим явищем. Об’єкт правовідносин є ні що інше, як об’єкт фактичного суспільного відношення, врегульованого нормами права. В результаті правового регулювання фактичних суспільних відносин останнє виступає у формі вольового правового відношення як єдність юридичної форми і матеріального змісту, а внутрішній об’єкт фактичних суспільних відносин – в якості внутрішнього об’єкта правовідносин.

Виходячи з цих принципових відносин марксистсько-ленінської філософії і загальної теорії права, які були розглянуті, об’єкт кримінальних правовідносин необхідно розглядати як об’єкт одного з видів державних правовідносин29. 

 

 

 

 

 

Висновки

Вітчизняна правознавча наука виробила в цілому однозначне розуміння предмета правового регулювання як одного з критеріїв поділу права на галузі. В загальній теорії права предмет правового регулювання найчастіше визначається як сукупність (коло) суспільних відносин, що регулюються правом в цілому або окремими його галузями. Інколи предмет правового регулювання визначається не як суспільні відносини, а через категорію правовідносин.

Розуміння кримінально-правових відносин (кримінальних правовідносин) як предмета кримінального права в цілому характерне для сучасної науки кримінального права (з тим лише застереженням, що переважна більшість дослідників називає їх не правовідносинами, а суспільними відносинами). Разом із тим авторами по0різному оцінюються елементи такого правовідношення, що, у свою чергу, зумовлює різне визначення змісту та обсягу їх поняття.

Кримінально-правовими вважається такі правовідносини, в рамках яких здійснюється врегульована нормами кримінального права взаємодія особи, що вчинила злочин, та суду і спеціальних органів держави. Багато хто вважає, що ці відносини виникають з моменту вчинення злочину. На думку ж інших – або з моменту порушення кримінальної справи, або притягнення особи як обвинувачуваного, або навіть з моменту винесення чи набуття законної сили обвинувальним вироком суду. Відповідь на це та інші запитання залежать від розуміння того, що являють собою ці правовідносини, який зміст має їх структурні елементи, у чому полягає їх взаємодія, у якому співвідношенні перебувають кримінальна відповідальність та аналізовані правовідносини тощо.

Вважається, що з моменту, коли особа вчинила злочин, між нею та державою виникають певні юридичні відносини, у силу яких у держави виникають владні повноваження щодо особи, яка вчинила злочин, а в особи – обов’язок підкоритися законному обмеженню державою її певних прав та свобод. Водночас повноваження держави щодо обмеження на підставі КК прав та свобод особи, яка вчинила злочин, і обов’язок останньої перетерпіти ці обтяження складають юридичний зміст кримінально-правових відносин, що виникають з моменту вчинення злочину, незалежно від того, чи виявлений злочин органами держави чи ні.

Підсумовуючи вищесказане, слід визначити, що кримінально-правові відносини являють собою відносини між державою в особі органів правосуддя (дізнання, слідства, прокуратури і суду) і злочинцем з приводу здійснення останнім суспільно небезпечного діяння – злочину і кримінальної відповідальності винного у вчиненому.

Треба зазначити, що таке визначення кримінальних правовідносин найбільш повно і точно відповідає структурі правовідносин, що розглядаються, сутності всіх елементів, що його складають, особливо, правильному розумінні об’єкта правовідносин, їх специфіці як особливого виду правових відносин – “владовідносин”, а також поняттю і змісту самої кримінальної відповідальності.

Таким чином, не дивлячись на очевидну практичну та теоретичну актуальність розглянутого питання, кримінально-правова наука, як і загальна теорія права, довгий час не приділяли належної уваги розробці питань правовідносин в кримінальному праві. Проте детальний розгляд та дослідження цієї теми, окремих елементів кримінально-правових відносин, проблема їх взаємодії, дозволить вирішити певні недоліки у системі як самого кримінального права, так і в структурі власне суспільних відносин, а також сприяти зміцненню законності у державі та допомозі органам держави у ефективній боротьбі зі злочинністю.

 

 

 

Список використаної літератури

 

Нормативно-правові джерела

1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р.// Відомості Верховної Ради України. – 1996. - №30. – 141c.
2. Кримінальний кодекс України (зі змінами та допов. станом на 20 вересня  2009 р). – Х.: ТОВ “Одіссей”,2009. – 296 с.

 

Спеціальна література

1. “Советское государство и право” 1956, № 3. – С.31.
2. Баулін Ю.В. Звільнення від кримінальної відповідальності. – К., 2004. – С.30.
3. Брайнин Я. М. Уголовная ответсвенность и ее основания в советском уголовном праве. М., «Юридическая література», 1963. – С. 24-25.
4. Брайнин Я.М. Уголовная ответственность и её основания в советском уголовном праве. М., “Юридическая литература”, 1963. – С.30.
5. Герхард Ханай. Социалистическое право и личность. Перевод с немецкого. М., “Прогресс”, 1971. – С.28.
6. Грищук В.К. Кримінальне право України: Загальна частина: Навч. посіб. для студентів юрид. фак. вищ. навч. закладів – К.: Видавничий Дім „Ін Юре”, 2006. – 568 c.
7. Дагель П.С. Субъективная сторона преступления и ее установление. -Воронеж, 1974. - С.36.
8. Копєйчиков В.В. Загальна теорія держави і права. Навчальний посібник.- К.: Юрінком Інтер, 1998. – 436 с.
9. Кримінальне право України : Загальна та Особлива частини: Навч.посіб./ В.О.Кузнєцов, М.П.Стрельбицький, В.К.Гіжевський. – К.: Істина, 2005. – 380 с.
10. Кримінальне право України. Загальна та Особлива частини: Навч. посібник/ За редакцією В.М. Стратонова. – К.: Істина, 2007. – 400  с.
11. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник. – Вид. 4-е, переробл. та доповнено/ За заг. Редакцією М.І.Мельник., В.А.Клименко. – К.: Атіка, 2008. – 376 с.
12. Кримінальне право України: Загальна частина/ за ред.. М І. Мельника, В. А. Клименка. – К., 2004. – С. 5.
13. Кримінальне право України: Загальна частина:Підручник/ Ю.В.Баулін, В.І.Борисов, Л.М.Кривоченко та ін..; За ред..проф. В.В.Сташиса, В.Я.Тація. – 3-є вид., перероб. І допов. – К.: Юрінком Інтер, 2007. – С.31.
14. Курс радянського кримінального права, т.III. М., “Наука”,1970. – С.8.
15. Марксистско-ленинская общая теорія государства и права. Основне інституті и понятия. М., «Юридическая література», 1970. – С. 242.
16. Наден О. В. Спеціальні види звільнення від кримінальної відповідальності за злочини в сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів. – Х., 2003. – С. 75.
17. Новоселов Г.П. Учение об объекте преступления. Методологические аспекты. – М., 2001. – С.65.
18. Огурцов Н.А. Правоотношения и ответственность в советском уголовном праве//Учебное пособие. Рязань, 1976. – С. 27.
19. Петров Г И. Советские администативно-правовые отношения. ЛГУ, 1972, - С. 17-19.
20. Пионтковский А.А. К вопросу о взаимоотношении объективного и субъективного права. “Советское государство и право”, 1958, - С. 48.
21. Полянский Н. Н. Вопросы теории советского уголовного процесса. М., МГУ, 1956. – С. 253.
22. Прохоров В.С. Преступление и ответственность. – Л., 1984. – С.104.
23. Соловйова А.М. Суб’єкт злочину та суб’єктивна сторона складу злочину // Держава і право. Зб. наук. праць (Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України). – 2002. - Вип.17. – С. 355-359.
24. Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса. М., АН СССР, 1958. – С.89.
25. Стручков Н.А. Правовое регулирование исполнения наказания (основные проблемы советского исправительно-трудового права). Автореферат докт. Дисс. – М., 1963. – С.17.
26. Трайнин А.Н. Система Общей части уголовного права. “Советское государство и право”, 1946, № 5-6, - С.11.
27. Фарбер И.Е. К вопросу о понятии права . Советское государство и право, 1957. – 100 с.