Кримінальне провадження медичного характеру

в) слабоумство - це вроджений чи набутий у ранньому дитинстві або ж такий, що розвинувся внаслідок якого-небудь психічного захворювання, хворобливий стан психіки, який характеризується неповноцінністю розумової діяльності (ідіотія, імбецильність, дебільність);

г) інший хворобливий стан - це важкі форми психопати, душевні розлади, викликані інфекційними захворюваннями, аномалії психіки у глухонімих та ін.

Юридичний (психологічний) критерій неосудності охоплює дві ознаки –інтелектуальну і  вольову:

а) інтелектуальна - це нездатність особи усвідомлювати свої дії, коли вона не розуміє фактичної сторони своєї поведінки або не може усвідомлювати її суспільної небезпеки;

б) вольова - це нездатність керувати своїми діями, передбаченими законом як суспільне небезпечні і кримінальне карані.

Наприклад, при піроманії особа не може подолати непереборного хворобливого потягу до підпалів, хоча і розуміє суспільне небезпечний характер своєї поведінки.

Для наявності юридичного критерію неосудності достатньо однієї ознаки - інтелектуальної чи вольової.6

Отже, особи, які вчинили суспільне небезпечні діяння в стані неосудності не є суб'єктами злочину. Вони не підлягають кримінальній відповідальності і покаранню. До них можуть бути застосовані лише примусові заходи медичного характеру.

Міри медичного характеру, в тому числі і примусове лікування, завжди 
призначається виходячи із соціальної небезпеки хворого. Соціальна небезпека хворого визначається як характером і змістом його соціально- небезпечних дій, так і психічним станом. Оцінка соціальної небезпеки хворого - це тільки оцінка характеру дій і психічного стану в момент скоєння протиправних дій, а й стану, який випробовується в період судово-психіатричної експертизи. Визначаючи соціальну небезпеку хворого, експерт і суд повинні оцінити можливість повтору соціальне небезпечних дій, вплив на поведінку хворого мікросоціальних умов.

На думку автора, небезпека психічно хворого обумовлюється не тільки скоєним вже діянням, а й можливістю скоєння ним інших злочинів. Таким чином, соціальна небезпека хворого визначається як скоєним діянням і станом хворого в динамічному аспекті, так і негативним впливом соціальних факторів оточення.

Характер скоєння діяння відображає соціальну небезпеку. Наприклад, вбивство, погроза вчинити вбивство, нанесення тілесних пошкоджень, нерідко скоєні по нісенітним мотивам або під впливом імперативних галюцинацій, є доказом небезпеки такого хворого для оточуючих. В цьому плані особливої уваги заслуговують ті форми марева, які мають конкретну направленість на певних осіб не корегуються хворим, супроводжуються вираженою ефективною зараженістю.7

Оцінюючи небезпеку такого роду хворих слід мати на увазі сутність паралелізму між характером скоєного діяння і потенційною небезпекою особи для суспільства. Трапляються випадки, коли правопорушення хворого не являє собою великої суспільної небезпеки (порушення паспортних правил), а обслідування під час експертизи викривають такі психічні порушення, які свідчать про цього значну соціальну небезпеку. Це означає, що скоєне правопорушення - лише перший акт в системі реалізації хворим складних маревних побудов, тому такій особі можна призначати примусове лікування незалежно від характеру скоєної ним протиправної дії.

Велике значення для визначення соціальної небезпеки хворого має оцінка його психічного стану. Тому такі психопатологічні порушення, як систематизовані форми марева, іпохондричне переживання, маніакальні стани, галюцинаторні синдроми, необхідно розцінювати як небезпечні для суспільства стани. Соціальна небезпека хворих підвищується при наявності в клінічній картині синдрому Кандинського - Клєрамбо, з явищами психічного і фізичного автоматизму. Певну соціальну небезпеку являють і хворі з ефективними порушеннями, особливо при депресивно-маревно станах. В останніх випадках хворі нерідко здатні до так званих «розширених» самовбивств або вбивств близьких людей по мотивах, які дістали назву і альтруїстичних (вбивство в цілях звільнення близьких від уявних мук).

Хворі епілепсією і деякими формами органічних вражень центральної нервової системи здатні до безмотивної агресії в стані сутінкового розладу свідомості, в періоди дисфорії з явищами параноєдної настроєності, а також при наявності у них зміни особистості з явищами слабоумства і стихійними ефективними порушеннями у вигляді злісно - гнівливого розладу.

Однак було б невірним вважати всіх хворих з перерахованими вище станами соціально небезпечними для суспільства. Багато хворих з аналогічними клінічними картинами ніколи не скоюють небезпечних дій. Тому соціальна небезпека хворих виникає в певних умовах.

Соціальна небезпека хворих виникає в періоди загострення стану, по мірі трансформації і ускладнення психопатологічних синдромів на протязі різних психічних захворювань. Ступінь соціальної небезпеки хворого знаходиться у визначеній залежності від гостроти психічного стану І його динамічності. Тому найбільш часто суспільна небезпека стану особи проявляється тоді, коли в картині галюцинаторно-маревних синдромів з‘являються елементи синдрому Кандинського - Клерамбо або дипресивний стан ускладнюється за рахунок появи галюцинаторних переживань.

Особи, які страждають алкогольними психозами, як правило, здійснюють соціально-небезпечні дії в період ускладнення клінічної картини білої гарячки маревними синдромами, а також в стані алкогольних параніїдів з ідеями ревнощів в періоди приєднання галюцинаторних компонентів.

На появлення соціальної небезпеки хворих впливають також несприятливі зовнішні фактори. До них відноситься алкоголь та інтоксикація. Душевно хворі нерідко скоюють протиправні дії в стані алкогольного сп'яніння. Алкоголізм видозмінює клінічні прояви психічних захворювань (загострює, привносить в структуру психозу ряд нових компонентів). Під впливом гострої або хронічної алкогольної інтоксикації посилюється соціальна небезпека хворих, в яких знаходять псизопатоподібні форми психічних захворювань (пост процесуальні стани при шизофренії, остаточні явища органічних захворювань центральної нервової системи, олігофренії).

Алкогольна інтоксикація може провокувати розвиток сутінкових станів свідомості у хворих епілепсією, у осіб із наслідками травматичних вражень мозку і явищами церебрального атеросклерозу. Хворі з психопатоподібними пост процесуальними синдромами без ярких психопатологічних порушень не рідко сприймаються оточуючими як психічно здорові. Попадаючи в антисоціальне оточення, вони бувають здатні приймати участь у скоєнні групових правопорушень і їх дії нерідко не містять патологічної мотивації. Разом з тим, неповне критичне осмислення своєї поведінки і відсутність можливості прогнозувати наслідки своїх антисоціальних вчинків характеризують їх як хворих, здатних до скоєння соціально небезпечних дій.

Таким чином, соціальна небезпека психічно хворих не є стабільною, а прояви підвищеної соціальної небезпеки виникають періодично, знаходячи залежність від клінічних особливостей основного захворювання і непридатного впливу зовнішніх факторів.

 

3. Злочини, скоєні в стані  сп‘яніння та застосування до  засуджених, які є алкоголіками і наркоманами примусового лікування

Алкоголізм і наркоманія - дві найважчі проблеми в нашому суспільстві. Вони завжди хвилювали людство і будуть хвилювати його в майбутньому. Суспільство, на думку автора, не може припинити повністю вільне протікання цього негативного соціального явища, воно може лише частково це призупиняти. Щоб проводити таку роботу потрібно досконала законодавча база і високий життєвий рівень в країні.

Особа, яка вчинила злочин в стані сп'яніння, не звільняється від кримінальної відповідальності, а навіть навпаки - це обтяжуюча обставина.

Суд направляє на примусове лікування особу, засуджену за злочин, вчинений на грунті алкоголізму чи наркоманії. Примусове лікування цих осіб проводиться, залежно від міри кримінального покарання, відповідно в місцях позбавлення волі або спеціальних медичних закладах (ст. 14 ККУ).

При постановленні вироку суд повинен вирішити питання про те, чи слід застосовувати до підсудного примусове лікування від алкоголізму чи наркоманії.

Якщо лікування не було призначене судом при постановленні вироку, питання про нього підлягає вирішенню в стадії виконання вироку.

Питання про застосування примусового лікування до засудженого, який відбуває покарання у виправно-трудовій установі, вирішує суддя районного (міського) суду за місцем відбування покарання. Законним приводом для його розгляду в судовому засіданні є подання адміністрації виправно-трудової установи. До подання додається мотивований висновок лікарської комісії, у якому зазначається про наявність у засудженого хвороби, необхідність примусового лікування, відсутність у нього протипоказань до лікування.11

Під сп'янінням маються на увазі звичайне фізіологічне сп‘яніння, при чому як алкогольне, так і токсичне і наркотичне. Звичайне сп'яніння слід відрізняти від патологічного, що є формою тимчасово розладу душевної діяльності і тим самим втілює в собі медичний критерій неосудності. В стан звичайного сп'яніння особа приводить себе свідомо. Вона здатна передбачити свою можливу поведінку в такому стані і з врахуванням цього може вирішувати, вживати чи не вживати одурманюючі засоби. Не втілюючи в собі медичного критерію неосудності звичайне сп'яніння, навіть в тяжкій формі, не звільняє від кримінальної відповідальності.

          У зв'язку з систематичним вживанням особою спиртних напоїв або наркотичних    засобів    у    неї    може    розвинутись    захворювання,    що характеризується постійним потягом до таких напоїв чи засобів. На грунті алкоголізму, а також наркоманії людина може вчинити злочин, причому не

 обов'язково  в стані  сп'яніння.

Передбачається лікування таких осіб як засіб їх ресоціалізації і запобігання вчиненню ними нових злочинів.

Направлення на примусове  лікування  може  застосуватися  лише  у і випадку визнання  особою  винною  у  вчиненні злочину  саме  на  грунті алкоголізму   чи   наркоманії   і   поставлення    обвинувального    вироку   з призначенням покарання. Саме направлення засудженого на примусове лікування не є покаранням, воно призначається судом поряд з останнім і не повинно впливати на його суворість.

Примусове лікування не пов'язане з віком, воно може бути застосоване й до неповнолітніх та осіб похилого віку.12

Не виключається застосування примусового лікування до непрацездатних осіб.

Примусове лікування застосовується лише за наявності відвідного висновку лікувального закладу (ч. 2 ст. 324 КПКУ). У мотивованому висновку компетентної медичної комісії (до її складу входять лікар-психіатр бо лікар-нарколог (голова), невропатолог і терапевт) повинно бути зазначено, чи є особа хронічним алкоголіком або наркоманом, чи потребує вона примусового лікування.

Висновок судово-психіатричної експертизи про можливість застосування примусового лікування може розглядатись як підстава для направлення на таке лікування, коли воно відповідає вимогам, що пред‘являються до медичного висновку про необхідність застосування до особи лікування.13

Медичний висновок підлягає оцінці. Незгода суду з висновком комісії має бути мотивована у вироку.

Тип медичної установи, де здійснюється примусове лікування, залежить від виду призначеного покарання. При засудженні особи до позбавлення волі таке лікування здійснюється у виправно-трудових установах, а при засудженні до інших мір покарання - в спеціальних медичних закладах, якими можуть бути наркологічне відділення лікарні або стаціонарний медичний нелад підприємства.

Примусове лікування осіб, які засуджені за вчинені на грунті алкоголізму чи наркоманії злочини, треба відрізняти від примусового кування в лікувально-трудових профілакторіях хронічних алкоголіків та осіб хворих на наркоманію, які злочинів не вчиняли. Недопустиме направлення на примусове лікування до лікувально-трудового

 

профілакторію осіб, які вчинили діяння, що містить ознаки злочину.14

Суд не вправі у вироку встановлювати строк примусового лікування від алкоголізму. Тривалість лікування залежить від його результатів.

Припинення лікування вирішується суддею районного (міського) суду за місцем знаходження виправно-трудової установи або медичного закладу, де засуджений перебуває на лікуванні, за поданням адміністрації цієї установи чи закладу на підставі висновку лікарської комісії (ч. 2 ст.411 КПКУ).

Алкоголізм і наркоманія важка соціальна проблема. Щоб її в деякій частині вирішити, потрібні рішучі запобіжні і виховні заходи, які, на жаль, в Україні в даний час не проводяться. Тому ця проблема буде довгий час не вирішена в нашій державі.

 

Розділ II. Провадження в справах про неосудних і осіб, які захворіли душевною хворобою після вчинення злочину

 

1. Особливості попереднього розслідування

Як відомо, існує цілий ряд принципів в кримінальному праві і процесі, якими повинні керуватися особа, що проводить дізнання, слідчий, прокуратура і суд.

Згідно з принципом встановлення об'єктивної істини всі ці органи повинні повно, всебічно і об'єктивно дослідити обставини справи з тим, щоб (відповідно до дійсності встановити всі істотні, юридичне значущі факти, дати їм справедливу правову оцінку і тим самим забезпечити правильне вирішення справи.

Слід мати на увазі, що в реальному житті трапляються випадки, коли особа, яка скоїла важкий злочин, хоче уникнути відповідальності і використовуючи хитрощі, маскується тим, що вона під час його скоєння перебувала в стані неосудності.