Сутність, функції і структура політичної комунікації

 

ЗМІСТ

 

ВСТУП

 

1. Сутність, функції і структура політичної комунікації

 

2. Методи політичної комунікації

 

3. ЗМІ в системі масової комунікації

 

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП.

 

Політи́чна комуніка́ція — це процес, що охоплює політичну сферу життя людини, посередництвом якого відбувається спілкування між органами влади, політичними партіями, громадськими організаціями і рухами, посадовими особами, виборцями, населенням. Її обов'язковими складниками є комунікатор, повідомлення, канал, комунікант, реакція і зворотний зв'язок. Сам процес комунікації безперервний, проте його активізація спостерігається у виборчий період, коли застосовуються найрізноманітніші шляхи впливу на електорат з метою завоювання його прихильності.

 

Політична комунікація є сукупність процесів інформаційного обміну, передачі політичної інформації, структурирующих політичну діяльність і надають їй нового значення.

 

1. Сутність, функції і структура політичної комунікації

 

Політика не існує поза людської діяльності, різних способів взаємодії її носіїв, поза комунікаційних процесів, що пов'язують, напрямних і інноваціірующіх суспільно-політичне життя. Політична комунікація виступає своєрідним соціально-інформаційним полем політики. Її роль в політичному житті суспільства можна порівняти, за образним висловом французького політолога Ж.-М. Коттре, зі значенням кровообігу для організму людини.

 

Політична комунікація є сукупність процесів інформаційного обміну, передачі політичної інформації, структурирующих політичну діяльність і надають їй нового значення.

 

Початком вивчення явищ політичної комунікації у розвинутих країнах можна вважати дослідження пропаганди в період першої світової війни. Однак фундаментальні роботи в цій області, так само як і сам термін "політична комунікація", з'явилися лише наприкінці 40-х - початку 50-х років. Виділення досліджень політичної комунікації в самостійний напрям, пов'язаний з використанням формалізованих методів системного аналізу, припадає на 50-ті - 60-ті роки - період становлення загальної теорії систем як міждисциплінарної логіко-методологічної концепції дослідження складноструктурованих об'єктів різної природи, а також стрімкого розвитку кібернетики - галузі знання, що вивчає найбільш загальні закономірності процесів інформаційного обміну та управління в технічних, біологічних, людино-машинних, економічних і соціальних системах.

 

Застосування системно-кібернетичної методології до дослідження процесів і явищ, що відбуваються в політичній сфері, дозволяє виявити у деяких з них певні ознаки, властиві як життя або поведінки окремого індивіда, так і функціонування створених людиною складних технічних пристроїв. Однак даний факт зовсім не означає прагнення до спрощеної інтерпретації соціальної дійсності, подібного неодноразовим та справедливо критикувалися в минулому спробам "наклеїти" енергетичний "або" біолого-соціологічний "ярлик на явища на зразок криз, революцій, боротьби класів і т. п. Системний аналіз, на відміну від механістичних концепцій, не ставить завдання вичерпно пояснити або однозначно звести один до одного різнопланові явища лише на підставі проявляється подібності окремих їх сторін. Навпаки, як підкреслював основоположник кібернетики Н. Вінер, мова йде тільки про те, що "аналіз одного процесу може привести до висновків, що мають значення для дослідження іншого процесу".

 

У роботах, присвячених проблемам політичної комунікації, все частіше вживаються терміни в галузі загальної теорії систем і кібернетики. Однак, оскільки подібне запозичення далеко не завжди можна назвати коректним, представляється необхідним до певної міри впорядкувати і сам "системно-кібернетичний" понятійний апарат, який використовується в політичній науці.

 

Розвиток нових технологій передачі та обробки інформації, зростання ролі "четвертинного", інформаційного сектору економіки, який слідує за сільським господарством, промисловістю і сферою послуг, пронизуючи своїм впливом всі сфери соціального дійсності і по-новому організуючи суспільні відносини, дозволяє, як підкреслив кілька років тому Д. Белл, говорити про те, що "постіндустріальне суспільство - це не проекція і не екстраполяція вже існуючих у західному суспільстві тенденцій розвитку, а новий принцип соціально-технічної організації життя, точно такий же, як індустріальна система, що замінила собою аграрну".

 

Реальною основою соціально-філософських теорій постіндустріалізму служить сталася в 60-ті - 70-і рр.. в ряді розвинених країн структурна перебудова господарського механізму, що висунула на перші позиції нові наукомісткі галузі замість важкої промисловості і супроводжувалася бурхливим розвитком "індустрії знань", глобальної комп'ютеризацією і появою розгалужених інформаційних систем, які відкривають шлях до децентралізації виробництва, його переорієнтації від гонитви за суто кількісним зростанням у бік поліпшення "якості життя", істотного розширення сфери позаекономічних соціальних програм.

 

Сучасний етап дослідження проблем постіндустріального розвитку характеризується розробкою концепції "інформаційного суспільства". Ще в 50-ті роки М. Вінер справедливо передбачав, що в майбутньому "розвитку обміну інформацією між людиною і машиною, між машиною і людиною і між машиною і машиною судилося грати все зростаючу роль". У науковий обіг поняття "інформаційного суспільства" було введено в 1981 р. японським ученим І. Іто. Надалі ця концепція отримала свій подальший розвиток у роботах Д. Белла, З. Бжезинського, Р. Дарендорфа, А. Кінга, І. Масуда, Дж. Нейсбітта, О. Тоффлера, А. Шаффа і низки інших відомих зарубіжних дослідників.

 

За словами керівника кафедри інформаційних досліджень Королівського університету в Белфасті, директора Центру інформаційного менеджменту У. Мартіна, під інформаційним суспільством розуміється "розвинуте індустріальне суспільство", утверждающееся в Японії, США і Західній Європі, відмінними характеристиками якого є наступні критерії:

 

1) технологічний: ключовий чинник - інформаційна технологія, яка широко застосовується на виробництві, в установах, системі освіти та в побуті;

 

2) соціальний: інформація виступає як важливий стимулятор зміни якості життя, формується і затверджується "інформаційне свідомість" при широкому доступі до інформації;

 

3) економічний: інформація складає ключовий фактор економіки в якості ресурсу, послуг, товару, джерела доданої вартості та зайнятості;

 

4) політичний: свобода інформації, ведуча до політичного процесу, який відрізняється зростаючим участю і консенсусом між різними класами і соціальними верствами населення;

 

5) культурний: визнання культурної цінності інформації, сприяння утвердженню інформаційних цінностей в інтересах розвитку окремого індивіда і суспільства в цілому.

 

Звичайно ж, сучасний світ далекий від моделі "постіндустріального тоталітаризму" в дусі антиутопій Дж. Оруелла і А. Хакслі. Більш того, розвиток обчислювальної техніки, засобів інформатики та систем телекомунікації різко розширило можливості індивідуального спілкування і неконтрольованого сприйняття інформації, поставивши під сумнів саму можливість існування тоталітарних режимів у розвинених країнах. "На нашій планеті, - зазначають Дж. Нейсбітт і П. Абурден, - сьогодні менше диктаторів тому, що вони вже не здатні контролювати інформацію".

 

Дійсно, контроль і поширення відомостей політичного характеру - важливий елемент у визначенні типу політичних режимів: при авторитаризмі інформаційні процеси беруться під суворий контроль, тоді як демократичний режим передбачає, що політична інформація широко розповсюджується між різними членами суспільства. В основі ідеальної, справді демократичної моделі політичної комунікації лежить діалог між "керуючими" і "керованими", що передбачає рівноправний обмін точними, повними, завершеними і перевіряються відомостями про політичні явища і процеси, сполучаються з основними цивілізаційно-культурними цінностями даного суспільства, фундаментальними правами та свободами особистості. Особливе значення при цьому мають свобода політичних, релігійних та інших переконань, свобода совісті, свобода слова і друку, мітингів і зібрань, свобода об'єднань, а також право безперешкодно дотримуватися і вільно висловлювати свою думку, вільно шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї незалежно від державних кордонів, якщо вони не суперечать гуманістичним принципам. Інтелектуальна свобода, наявність освіченого громадської думки, демократична політична культура, свобода засобів масової інформації від владних структур - важливі передумови оптимального розвитку політичної комунікації, стійкого соціального процесу. У цьому сенсі теорія політичної комунікації повинна все більшою мірою виступати, як наука і мистецтво досягнення гармонії, координації інтересів суспільства, його груп та індивідів за допомогою взаєморозуміння, заснованого на правді і повній інформованості, повазі корінних інтересів людини.

 

Сьогодні поки що не ясно, чи буде інформаційне суспільство "більш поінформованим". Справа в тому, що в результаті науково-технічної революції собівартість виробництва і передачі одиниці інформації істотно скоротилася, проте при цьому здатність виробляти інформацію набагато перевищила людські здібності по її переробці.

 

Ціннісні якості політичної комунікації сьогодні, звичайно ж, ранжуються і політично переосмислюються правлячими елітами і бюрократією у власних інтересах, проте вони багато в чому визначаються станом і рівнем розвитку загальної та політичної культури даного суспільства. Політична комунікація, виступаючи способом, засобом існування та передачі політичної культури, в свою чергу, сама опосередковується культурними нормами і цінностями.

 

 

 

 

 

Основні функції політичної комунікації:

 

1) поширення знань про цінності політики та зразках політичної культури;

 

2) політичне інформування суспільства;

 

3) інтеграція суспільства та регулювання політичних відносин;

 

4) формування громадської думки про політично процесах.

 

Структура політичної комунікації наведена на малюнку 1.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Структура політичної комунікації :

 

1. Комунікація формує певні зв'язки і відносини суб'єктів політики.

 

2. Інститути-комунікатори виробляють інформацію, кодують і передають її споживачам, вивчають громадську думку про вплив та якість інформації.

 

3. Засоби комунікації - це ЗМІ, техніко-інформаційні системи (центри, банки даних, мережі і технології передачі інформації), інформаційні агентства, прес-центри.

 

4. Типи, методи і форми політичної комунікації - раціональна і спонтанна комунікація, неформальні контакти, спілкування громадян з представниками політичних інститутів, журналістами, комунікація в ході виборів, референдумів, демонстрацій та інших політичних акцій.

 

5. Зміст комунікації впливає на мотивацію поведінки суб'єктів політики, формування громадської думки; його соціально-політичні наслідки можуть бути позитивними і негативними. Сутність політичної комунікації полягає у цілеспрямованих контактах між людьми за допомогою обміну інформацією та духовного спілкування в політичному процесі.

 

 

 

2. Методи політичної комунікації

 

Використовуються такі способи (методи) політичної комунікації двох типів (рисунок 2).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Малюнок 2. Методи політичної комунікації

 

Мобілізаційні методи включають усну агітацію і пропаганду.

 

Зміст, форми агітації і пропаганди націлені переважно не на переконання, а на навіювання, «нав'язування» споживачеві інформації ідей і установок комунікатора. Неминучі витрати агітації і пропаганди - маніпулювання масовою свідомістю і поведінкою громадян, дезінформація, упереджене (з партійних, групових позицій) коментування подій, ігнорування громадської думки.

 

Маркетингові методи спрямовані на роз'яснення і переконання, стимулюють критично-творче мислення, демократичну мотивацію поведінки.

 

Політичний маркетинг - комплекс заходів, що формують в суспільній свідомості привабливий імідж політичних інститутів, лідерів, ідей, програм і концепцій.

 

Маркетингові способи використовуються суб'єктами політики з урахуванням їх попиту і пропозиції на потрібну інформацію. Вони розраховані на переконання людини, на самостійну оцінку фактів і явищ, свідомий вибір лінії поведінки.

 

Функції політичного маркетингу:

 

1) виявлення і висунення на авансцену політики гідних лідерів, здатних компетентно висловлювати, подавати органам влади і впроваджувати у життя суспільні інтереси;

 

2) виявлення, популяризація та сприяння впровадженню альтернативних політичних програм, проектів, ідей, концепцій прогресивного суспільного розвитку;

 

3) формування в суспільній свідомості привабливого іміджу кандидатів на державні посади;

 

4) допомога громадянам у вільному та свідомому політичному виборі, а політичним інститутам та лідерів - у демократизації суспільних відносин.

 

До маркетингових способів комунікації відноситься політична реклама. Її мета - в емоційній і лаконічній формі представити громадянам істинний образ політичних інститутів, політичних лідерів, політичних ідей, програм і концепцій, сформувати про них позитивну громадську думку. Рекламна продукція, «очищена» від політичної кон'юнктури і суб'єктивізму, містить важливу інформацію для вільного й усвідомленого вибору людиною політичної позиції. Реклама некомпетентна, брехлива, тенденційна спотворює політичну дійсність і здатна дезорієнтувати людей.

 

Основні види політичної реклами:

 

• аудіовізуальні;

 

• друковані;

 

• комп'ютерні;

 

• особисті зустрічі політиків з громадськістю.

 

Комунікаційна політика демократичної держави включає:

 

1) розробку і вдосконалення правових норм, що регулюють політичну комунікацію, захист інтересів особи, суспільства і держави від поширення антигуманної інформації;