Дотримання стандартів і норм у довідкових виданнях

 

ЗМІСТ

 

ВСТУП ………………………………………………………………………….3

РОЗДІЛ 1 АКТУАЛЬНІСТЬ СТАНДАРТИЗАЦІЇ У ВИДАВНИЧІЙ СПРАВІ ТА ДОВІДКОВИХ ВИДАННЯХ …………………….……………………….4

1.1 Сучасний стан із застосуванням видавничих стандартів в      Україні ……….. ………………………………………………………..……….4

1.2 Загальна характеристика довідкового видання ………………...….7                                        РОЗДІЛ 2 ДОТРИМАННЯ СТАНДАРТІВ І НОРМ У ДОВІДКОВИХ ВИДАННЯХ(ДОВІДНИКИ)………………………………………...…………9

2.1 Видавничий редакційний  аналіз видань ……...…………………...9

 2.2 Типові помилки у довідкових виданнях …………………………15

РОЗДІЛ 3 МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ЩОДО ДОТРИМАННЯ ВИДАВНИЦТВА УКРАЇНИ  ВИМОГ СТАНДАРТУ ………………………18

  3.1 Формування довідкового видання   ………………………………18

  3.2 Тексти для довідкових видань…………………………………….21 ВИСНОВКИ……………………………………………………………………26

СПИСОК ВИКОРИСТОВАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………….28

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РЕФЕРАТ

 

Курсова робота складається  з 3 розділів, 6 літературних джерел.

Об'єктом дослідження  є Дотримання вимог видавничих норм і стандартів у довідкових виданнях(довідники).

Метою даної роботи є  розглянути особливості дотримання вимог  видавничих норм і стандартів у довідкових виданнях(довідники).

Стандарт у перекладі  з англійської означає норма, зразок. У широкому розумінні це поняття тлумачиться як еталон, який береться за вихідні дані для порівняння з ним інших подібних предметів, товарів чи витворів.

Потреба в унормуванні, уніфікації того чи іншого виробу людських рук виникла в суспільстві  дуже давно. Щодо витоків цієї проблеми у видавничій справі, то можна найперше згадати повільне зародження і становлення конкретних основних параметрів первинних матеріалів, що клалися в основу творення рукописних книг, ширину й довжину сувоїв, папірусних аркушів чи глиняних табличок. З поширенням друкарства уніфіковуються обсяг набірних рядків на кожній сторінці, величина черенків, пробіли між рядками та словами тощо. Поступово у світовій книговидавничій практиці виробляється ціла система положень і правил з метою їх повсюдного і багаторазового використання щодо виготовлення і тиражування книг.

Сьогодні, в умовах швидкого технічного і культурного розвитку неможливо уявити собі життя без  різних типів довідкової літератури, яка стає незамінною незамінними  при вирішенні наукових, самоосвіті, задоволенні допитливості.

 Для того щоб  читач знайшов для себе видання доступним і авторитетним, укладачами і редакторами проводиться величезна робота щодо завдань майбутнього видання, цільового призначення та читацької адреси. Все це вимагає багаторічної, організованої діяльності великого кола фахівців.

 

СЛОВНИКИ; ДОВІДНИКИ; ЕНЦИКЛОПЕДІЇ; СТАТТІ

 

 ВСТУП

Минуле десятиріччя  було особливо модним на видання всіляких хрестоматій та збірок документів. Віддавна будьякий молодший редактор будьякого видавництва знав, що такі рукописи готують упоядники з  числа науковців чи педагогів. Так вони й зазначалися в усіх радянських виданнях на зворотах титулів. Новітні ж українські видавці чи не кругом, навіть у колишніх державних видавництвах, зробили раптом таких упорядників уже авторами. Виходить смішна і навіть парадоксальна ситуація: людина лише зібрала докупи тексти різних авторів, або систематизувала віднайдені документи в архівах, написала невеликі за обсягом передмови чи примітки, але її прізвище вже зазначається на обкладинці книги як ав \ тора. Відповідно, за цим автором шукають таку хрестоматію і в каталожних залах і бібліотек.

Довідкове видання(ДВ) - видання, як правило, великого обсягу, нерідко складається з декількох томів. ДВ видають у міцних палітурках, найчастіше в цельнокритих тканинних, іноді - пластмасових. Друкують їх на міцній і разом з тим тонкому папері. За функціональним призначенням і характером інформації ДВ прийнято ділити на три підвиди: енциклопедичні видання, словники і довідники.

ДВ – видання, як правило, великі за обсягом, що нерідко складаються з кількох томів. Ці видання виходять в різноманітних форматах, від найменших (60x84/32) до найбільших (84x108/8). ДВ видають у міцних палітурках, найчастіше в цільнокритих тканинних, іноді – пластмасових. Друкують їх на міцному й разом з тим тонкому паперу. Довідкове видання (ДВ) містить короткі відомості наукового, агітаційно-пропагандистського або прикладного характеру, викладені, оформлені й розташовані в порядку, зручному для їх швидкого знаходження, не призначені для суцільного читання.

 

 

РОЗДІЛ 1

АКТУАЛЬНІСТЬ СТАНДАРТИЗАЦІЇ У ВИДАВНИЧІЙ СПРАВІ ТА ДОВІДКОВИХ ВИДАННЯХ

 

 

1.  Сучасний стан із застосуванням видавничих стандартів в Україні

 

 

Один із парадоксів сучасного  розвитку українського книговидання полягає  в тому, що в такій важливій ділянці  як практичне застосування видавцями стандартів панує повне безладдя і хаос.

Проведений аналіз засвідчує  цілковиту неузгодженість, самодіяльність і більше того профанацію цієї важливої справи (в умовах існуючого вакууму) більшістю видавців, особливо нової  генерації. Простежуються три підходи. Частина видавництв, здебільшого державної форми власності, продовжує користуватися старою, радянською, системою видавничих стандартів. Інша, досить немала, група, в якій домінують приватні видавництва, взяла за основу розроблений нещодавно в Російській Федерації комплект нових видавничих стандартів. (До речі, росіяни оперативно видали ці стандарти окремим виданням і потурбувалися про своїх південних родичів, завізши на територію України значний наклад цього видання, який, незважаючи на високу ціну примірника, небезуспішно повсюдно продається, в тім числі, і в навчальних закладах, де готують майбутніх видавців, редакторів та журналістів.) І третя група видавництв, також значна за кількістю, яка не сповідує в цій справі жодної системи й оформляє та видає книги так, як вважає за потрібне.

Візьмемо, скажімо, святаясвятих авторство книги. Нове київське приватне видавниче підприємство "Всеувито" 2001 року звернуло на себе увагу амбітним і в цілому цікавим проектом "Усе  для школи": в окремому виданні про творчість одного письменника подаються програмні тексти, пояснення, ілюстрації, завдання та тести. Один із перших випусків "Леся Українка". На обкладинці автора книги не зазначено; на титулі вказано Віра Агєєва; на звороті титулу вона вже названа авторомупорядником, а знак охорони авторського права вказує, що ця авторка написала лише вступну статтю до книги. Одне слово, повний вінегрет, розмішаний новоспеченими видавцями від елементарного незнання азів цієї лише на перший погляд простої і легкої видавничої справи. І таке видання рекомендується для використання в навчальному процесі школярами, вчителями. Таку ж "обізнаність" виявляють редактори "Бібліотеки українця": з обкладинки книги про митрополита Мстислава довідуємось, що її написав А. Ткачук; з титулу, що в нього є ще й співавтор І. Петрів, а справжній ребус складає каталожна картка: виявляється, що книгу цю писали вже три автори вищеназвані і... сам покійний митрополит, оскільки третє прізвище, що складає назву книги, подано через кому до двох попередніх. Є й різнобій у назві: на обкладинці одна назва, на титулі інша, у каталожній картці третя, що в принципі не допускається.

Минуле десятиріччя  було особливо модним на видання всіляких хрестоматій та збірок документів. Віддавна будьякий молодший редактор будьякого видавництва знав, що такі рукописи готують упоядники з числа науковців чи педагогів. Так вони й зазначалися в усіх радянських виданнях на зворотах титулів. Новітні ж українські видавці чи не кругом, навіть у колишніх державних видавництвах, зробили раптом таких упорядників уже авторами. Виходить смішна і навіть парадоксальна ситуація: людина лише зібрала докупи тексти різних авторів, або систематизувала віднайдені документи в архівах, написала невеликі за обсягом передмови чи примітки, але її прізвище вже зазначається на обкладинці книги як ав \ тора. Відповідно, за цим автором шукають таку хрестоматію і в каталожних залах і бібліотек.

Здавалося б, значення і  конкретне місце розміщення ще одної  святаясвятих у паспортних даних видання знак охорони авторського права має бути добре відомими навіть для початкуючих видавців. Але кричущих порушень тут більш ніж достатньо. Цей знак проставляється і на останній сторінці книги, і на третій, і навіть... на титулі, як це зробило видавництво з такою незвичною назвою, як "Любіть Україну", того ж, у перевиданні такої собі професійної книги для працівників цілої галузі "Посібник книговидавця". Багато видавців проставляючи цей знак на своїх книгах, навіть не знають, що ж і кого вони охороняють: біля прізвищ авторів не вказується, що їхня інтелектуальна власність поширюється, скажімо, лише на передмову, примітки, чи упорядкування; не зазначається біля цих знаків рік початку охорони авторського права, що за таких умов не дає такому знакові юридичної сили. Що вже говорити про правильне оформлення посилання на оригінальне видання перекладеного колись твору з іноземної мови. Варто оглянути величезний масив літератури так званого детективнофантастичнорозважального жанру, що був особливо модним ще кілька років тому, щоб переконатися: такі тонкощі навіть для маститих видавців часом виявляються заважкими.

З найголовнішим паспортним знаком, який ідентифікує видання  і видавця на міжнародному рівні,також маємо багато самодіяльності. Цілий ряд так званих видавців нової генерації, не оформивши юридичних відносин з Національним агентством(бо для цього треба подати туди не лише свої статутні документи, які вказують на законність діяльності такого видавця, а й оплатити певну суму коштів), довільно "ліпить" свої номери. Нерідко кількість цифр у такому вигаданому номері є меншою десяти, а початковий блок, що ха. рактеризує країну видання, не відповідає наданому Україні числу 966. Ще й досі подивується старий ідентифікатор з числом "5", що тепер закріплений за Росією.

Свідомо не зачіпаю тут  архітектоніку видання, якість його внутрішнього і зовнішнього оформлення,, мовностилістичний аспект редакторської роботи тут у цій справі деякі вітчизняні видавці"зайшли" справді дуже далеко. Як також і в питаннях переносів слів, пробілів між ініціалами тощо.

Ситуація, яку ми маємо  нині в цьому блоці видавничих проблем, майже з абсолютною точністю нагадує ту, яка склалася у 20х  роках минулого століття і про  яку з болем у душі писав  наш видатний учений і видавець Іван Огієнко: "Змилуйся, Боже, що вони часом подають!». Мусимо тут голосно й рішуче закричати від болю, аж надто часто дають камінь замість хліба, змію замість риби... Видається непотріб, твори ліпших письменників оминаються... Мова видань жахлива, видаються переклади непідписані, тобто їх робить хтобудь, робить похапцем, "на коліні", не знаючи мови. Часом, прикриваючись оборонним плащиком патріотизму чи єлейності, виставляючи звучні гасла корисної книги, видання такі тисячами вриваються до наших, на добру книжку спрагнених, родин і роблять там хаос та руїну літературної мови.

 

 

1.2 Загальна  характеристика довідкового видання

 

 

Довідкове видання (ДВ) містить короткі відомості наукового, агітаційно-пропагандистського або прикладного характеру, викладені, оформлені і розташовані в порядку, зручному для їх швидкого знаходження, не призначені для суцільного читання. [1]

 ДВ використовуються у всіх сферах людської діяльності, від наукової роботи до проведення дозвілля. Вони характеризуються високим ступенем узагальнення інформації, що досягається за допомогою стиснутого, лаконічного викладу відомостей у формі готових даних, висновків, рекомендацій. ДВ - сховище ємнісної універсальної і галузевої інформації, викладеної з максимальною щільністю.

ДВ відрізняється від інших видів видань структурою основного тексту. Воно складається зі статей, що містять короткі відповіді на передбачувані питання потенційного споживача, що мають значеннєву і композиційну закінченість. Довідкові статті призначені не для суцільного, а для вибіркового читання, тому групуються не в логічній послідовності, а в порядку, що дає можливість швидкого знаходження необхідної інформації. Найчастіше застосовується алфавітна чи систематична угруповання статей. Текст чітко структурований не тільки з допомогою (статей, але і розділів, рубрику, підрубрику та ін Специфічний мова (стиль) ДВ. Він лаконічний, схематичний, гранично спрощений. Інформація часто згортається за допомогою таблиць, формул і т.п. В ДВ застосовуються скорочення, не прийняті у виданнях інших видів.

 Всі види ДВ, за винятком словників, ілюструють. Ілюстрації в них несуть смислове навантаження, дозволяючи скоротити текст, тому що малюнок часто може замінити кілька сторінок опису.

 В ДВ ретельно розроблений довідковий апарат, що сприяє пошукової орієнтації споживача: комплекс покажчиків, система посилань, що містить вказівки типу «див» або виділені курсивом слова, що відсилають до тематично близьким статтями, посилальні статті, що містять інформацію про статті на зазначену в заголовку тему і т. д.

 Важливе місце в системі пошукової орієнтації займають поліграфічні засоби виділення інформації: шрифтові виділення, висічки, виступи, плашки у обріза, змінний формат сторінки, бібліохром, код кольору, твердий шмуцтитул, рухливі колонтитули. Для ДВ характерна двохколонним смуга.

 ДВ - видання, як правило, великого обсягу, нерідко складається з декількох томів. ДВ видають у міцних палітурках, найчастіше в цельнокритих тканинних, іноді - пластмасових. Друкують їх на міцній і разом з тим тонкому папері. За функціональним призначенням і характером інформації ДВ прийнято ділити на три підвиди: енциклопедичні видання, словники і довідники.

РОЗДІЛ 2

ДОТРИМАННЯ СТАНДАРТІВ І НОРМ У ДОВІДКОВИХ ВИДАННЯХ(ДОВІДНИКИ)

 

 

2.1 Видавничий  редакційний аналіз видань

 

 

Редакторський аналіз будь-якої статті починається з оцінки теми та її розробки. Тут застосовують загальні для усіх видів літератури критерії: вірогідність,  актуальність, на основі яких робиться висновок про своєчасність і доцільність публікації. У першу чергу редактор повинен оцінити актуальність теми та обґрунтованість її вибору. Композиція – це побудова твору, обумовлена його жанром. Композиція скріплює елементи форми і сукупність їхніх ідей у закон композиції, що є підсумком наукового та естетичного пізнання добутку.

Перед аналізом композиції слід визначити тип побудови тексту і види його структурних зв'язків. Факт – об'єктивно існуюча річ, властивість, подія, розглянута окремо від своєї системи та умов. Фактичний матеріал твору – це не тільки числа, імена, прізвища, цифри, дати, назви, речі, події, явища. Можна навести низку прикладів, які підтверджують, що фактичний матеріал твору – поняття більш широке і складне, аніж вище перераховані. Звідси і складність задач, які постають перед редактором при аналізі тексту з фактичної сторони.

У процесі редакторського аналізу статті важливі аналіз і  оцінка фактичного матеріалу, поміщеного в книзі. Фактичний матеріал у  виданні – опис того, що реально  вчинилося, твердо встановлене, і вірогідність чого не підлягає сумніву. І хоча перевірити фактичний матеріал та переконатися в його вірогідності – першорядна задача редактора, слід відзначити, що вона далеко не єдина. Зрозуміло, фактична невірогідність підриває довіру до видання.Але не тільки вірогідність робить твір переконливим. Без фактів твір безтілесний. Задача редактора – проаналізувати всю сукупність фактів, які відносяться до конкретної проблеми, і дати всебічну,тобто кількісну і якісну оцінку наведеного фактичного матеріалу.