В’ячеслав Чорновіл як громадський, політичний та державний діяч

До чергового арешту Чорновола вийшло п'ять номерів журналу. Під час відомої загальноукраїнської «зачистки» 1972 року його арештовують знову. «Найоб’єктивніший» радянський суд виніс вирок: 6 років таборів і три роки заслання за «антирадянську пропаганду й агітацію», що вважалося «особливо небезпечним державним злочином» (стаття 62 Карного Кодексу УРСР) [15].

Відбував термін у мордовських  таборах для політв’язнів ЖХ-385/17-А (с. Озерне) і ЖХ 385/3 (с. Барашево). В. Чорновіл був організатором і учасником  численних акцій протесту, голодовок, виснажливої боротьби за статус політв’язня. Понад половину терміну провів у ШІЗО (штрафний ізолятор) і ПКТ (приміщення камерного типу).

Незважаючи на важкі, навіть нелюдські  умови перебування в ув'язненні, В. Чорновіл зазначав: «Я у своїй  неволі вільніший за вас і життя моє ніби цікавіше й змістовніше. І це більш ніж компенсує всякі невигоди й фізичні труднощі».

«Зеківський генерал» — так назвав нарис про нього письменник Михайло  Хейфец.

Уміння В'ячеслава Максимовича  абстрагуватися від тюремно-таборових реалій, протидіяти духовному поневоленню забезпечили його внутрішню свободу, сприяли виживанню в тій дійсності, особливо в таборах для кримінальних злочинців (В. Деревінський).

Разом з Борисом Пенсоном В’ячеслав  Чорновіл написав книгу «Хроніка таборових буднів» (1975), яку було нелегально передано з табору за кордон і опубліковано 1976 року у журналі «Сучасність».

На початку 1978 року був відправлений етапом на заслання в с. Чаппанду (Якутія), де працював чорноробом у радгоспі, пізніше в Нюрбі — постачальником. Там написав брошуру про боротьбу за статус політв’язня в таборах (1977—1978) під назвою «Тільки один рік». Від рукопису, переданого за кордон, відновлено тільки фрагменти. 1978 року прийнятий до міжнародного Пен-клубу. 22 травня 1979 року Чорновіл став членом Української гельсінської групи.

У квітні 1980 року знову заарештований  на засланні за сфабрикованим звинуваченням (фактично — за опозиційні виступи  та за участь у Гельсінській групі). Тримав 120-денну голодовку протесту. В останньому слові на суді В’ячеслав  Чорновіл звинуватив КДБ і міліцію у фальсифікації та закликав суд не брати участі в змові. Був засуджений на п’ять років позбавлення волі. 1983 року звільнений за протестом прокурора Якутії без права виїзду в Україну. Працював кочегаром на заводі будівельних матеріалів у місті Покровську.

Радянський режим, створивши для  В. Чорновола нестерпні тюремні  умови, намагався досягти кількох  цілей: по-перше, ізолювати його як нестандартно мислячу людину від впливу на оточуючих; по-друге, показати, що може статися з тими, хто захоче виходити за визначені межі дозволеного, і, по-третє, морально або фізично зламати його. У комуністичної влади існувала вироблена система ламання непокірних, яку В. Чорновіл відчув на собі вже з перших днів арешту.

У 1985 році, після 15 років тюремних ув'язнень та заслань, В'ячеслав Максимович нарешті повернувся в Україну. Зміг улаштуватися на роботу у Львові тільки кочегаром у Міськрембудтресті та школі-інтернаті. Відновив активну політичну діяльність. Цей період став для нього, як і для багатьох інших його побратимів по духу, великою школою здобуття нових знань, розширення світогляду, ствердження власних позицій, гартування витривалості, посилення віри у справедливість і доцільність боротьби за права особи та нації.

      Під впливом табірно-тюремних університетів В. Чорновіл перетворився на «активного лідера зі зрілим політичним мисленням, могильника тієї системи, яка з журналіста, літератора, науковця зробила непримиренного борця» (В. Деревінський).

Водночас В'ячеслав Максимович брав активну участь у створенні Української асоціації незалежної творчої інтелігенції (УАНТІ) та ініціативної групи за звільнення в'язнів сумління.

Така активна громадська позиція стала причиною постійних цькувань з боку силових структур. Але ні залякування, ні наклепи в ЗМІ, ні численні провокації та протиправні дії і на цей раз не могли його ні зупинити, ні вплинути на хід політичних подій щодо відновлення Української державності.

     У серпні 1988 р. на сторінках «Українського вісника» було опубліковано велику статтю Чорновола у формі резонансного листа до М. Горбачова про проблеми демократизації суспільства та прав української нації.

Восени 1988 року разом з М. Горинем  дав інтерв’ю закордонній журналістці  Марті Коломієць, у зв’язку з  чим влада розгорнула кампанію за видворення їх з СРСР. Чорновіл і Горинь звернулися до урядів усіх держав, щоб їх не приймала жодна країна. Тоді ж звільнений з роботи з політичних мотивів. Улітку 1987 року В.Чорновіл відновив видання «Українського вісника», редактором та автором якого був протягом двох років. Постійними стали розділи «Література і мистецтво», «Публіцистика» (згодом «Наука і публіцистика») [5].

11 березня 1988 року з М. Горинем  і З. Красівським підписав Звернення  до української та світової  громадськості про відновлення діяльності УГГ. Цього ж року ініціював створення Української гельсінської спілки (УГС), яку від початку задумав як політичну партію. Був її співголовою, а також співавтором програмних документів, зокрема «Декларації принципів Української гельсінської спілки», яку оприлюднив 7 липня 1988 року на 50-тисячному мітингу у Львові. УГС стала першою в Україні відкритою опозиційною КПРС організацією партійного типу. В’ячеслав Чорновіл був одним з трьох робочих секретарів, потім членом виконкому УГС, очолював пресову службу — написав і відредагував понад сто листів прес-служби УГС, які оперативно, у день виходу, передавалися по радіо «Свобода», а також розповсюджувалися самвидавом.

1 червня 1989 р. В'ячеслав Максимович  звернувся з відкритим листом  до першого секретаря ЦК КПУ В. Щербицького, звинувачуючи його в русифікації України, переслідуванні інтелігенції, екологічній катастрофі, увінчаній Чорнобилем. Лист, написаний у жорстокому викривально-критичному стилі, по суті, засвідчував зміну політичної ситуації в республіці у бік демократизації суспільного життя.

 

 

РОЗДІЛ 3.

Створення Народного  Руху України та активна діяльність в НРУ

 

Від часу створення (8—10 вересня 1989 року) Народного Руху України (НРУ) — член Руху та його Великої Ради, з березня 1992 року — співголова, а з грудня 1992 року — голова НРУ. Ось як про цей час згадував сам В’ячеслав Чорновіл:

«Ідея створення Руху виникла спонтанно, вона йшла знизу. Прийшов час «розвалу імперії», так званої перебудови. Він  закликав низи до дії, а серед інтелігенції, колишніх політв´язнів, політичних діячів виявилися люди, які вирішили очолити цей рух. Я пригадую, як 17 вересня 1989 року ми вивели на вулиці Львова 200—250 тис. осіб. Це була природна потреба різко змінити ситуацію, яка на цей момент склалася в країні: ішло розвалення комуністичної системи, дуже активізувалися народні маси, і це треба було оформити. Перша спроба створити у Львові «Демократичний фронт сприяння перебудові» була літом 1988 року, але нас тоді розігнали собаками й ОМОНом. Наприкінці 1988 року, зайнявши національно-патріотичні позиції, нашу ідею підтримала більшість членів Спілки письменників України. Завдяки цьому нам легше було захищатися від свавілля влади. Ми змогли виголосити програмні положення НРУ. Почалося інтенсивне зростання організацій Народного Руху в областях. У вересні 1989 року відбулися установчі збори НРУ. 1993 року НРУ був перереєстрований на політичну партію, бо, будучи громадсько-політичною організацією, ми не могли брати участь у виборах».

У березні 1990 року В’ячеслав  Чорновіл був обраний депутатом Львівської обласної ради та Верховної Ради України. Він був одним з лідерів радикального крила демократичної частини Верховної Ради — Народної Ради.

З квітня 1990 року до квітня 1992 року —  голова Львівської облради та облвиконкому. У цьому статусі він розрубав гордіїв вузол протиріч радянської Конституції стосовно пріоритетності її статей щодо суб'єктів реальної влади в державі. Прийнятий 26 квітня 1990 року Декрет Львівської облради «Про владу» чітко визначив, що «вся повнота влади на території Львівської області переходить до рад народних депутатів як вищого органу державної влади на Львівщині. Відповідно, будь-яке втручання партійних чи громадських організацій у діяльність рад є неприпустимим». Під керівництвом В'ячеслава Чорновола Львівщина стала П'ємонтом боротьби українського народу за суверенну державу.

Чорновіл поступово ставав постаттю всеукраїнського масштабу. Після  проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року він - кандидат у Президенти України від Народного руху. На виборах 1 грудня 1991 р. В'ячеслав Чорновіл зайняв друге місце, набравши 23,27 % голосів.

У жовтні 1991 року на Великій козацькій  раді В’ячеслава Чорновола обрано гетьманом українського козацтва.

Згодом - народний депутат кількох скликань, керівник депутатської фракції Народного руху України. На ІІІ Всеукраїнських зборах Руху 29 лютого 1992 року був обраний співголовою Народного руху України, а в грудні 1992 року - головою на всіх наступних з'їздах цієї громадської організації.

З квітня 1992 року — на постійній  роботі в парламенті України. Народний депутат України двох наступних  скликань — 1994 і 1998 років. В 2004 році В. Чорновіл відмовляється брати участь в наступних президенських виборах і підтримує чинного президента Л. Кравчука, але коли перемогу отримує Л. Кучма, то Чорновіл доводить позицію Руху щодо «конструктивної позиції» до влади [13]. З 1995 року член української делегації в Парламентській Асамблеї Ради Європи.

Шеф-редактор незалежної громадсько-політичної газети «Час/Time» (з січня 1995 до травня 1998 року) і «Час» (з жовтня 1998 до березня 1999 року), у якій систематично вів «колонку редактора», друкував виступи, коментарі. В'ячеслав Максимович прагнув створити український часопис сучасного стилю, «де було б багато інформації і ще більше свіжого політичного, економічного, культурологічного аналізу. Щоб газета не тільки прогнозувала, але певним чином і впливала на ситуацію в державі, а не пленталася за подіями...».

Лауреат Державної премії України  ім. Т. Шевченка (1996) у галузі журналістики й публіцистики (у тому числі за твори, раніше інкриміновані як антирадянські) — за збірку «Правосуддя чи рецидиви терору?», «Лихо з розуму», книгу «Хроніка таборових буднів», публіцистичні виступи в пресі.

Лауреат Міжнародної журналістської премії ім. Ніколаса Томаліна (1975).

Нагородженний орденом Ярослава Мудрого V ступеня (1997).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 4.

Смерть В.Чорновола  та її наслідки для української політики

 

25 березня 1999 року В’ячеслав   Чорновіл загинув за нез’ясованих обставин в автокатастрофі на шосе під Борисполем. На місці загибелі встановлено справжній козацький хрест. Поховано видатного українського державного діяча на центральній алеї Байкового кладовища.

Указом Президента України Леоніда  Кучми №997/2000 від 21 серпня 2000 року за визначний особистий внесок у національне відрження України, послідовне відтворювання ідеї побудови незалежної Української держави, активну громадську і політичну діяльність народному депутату України В’ячеславу Максимовичу Чорноволу посмертно присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордена Держави.

В’ячеслав  Чорновіл не є і не був просто актуалізованим політиком  партійної конкретики. А саме таким  його зазвичай сприймали, саме за це з  ним воювали, саме на тому стояла його популярність. Це лише одна й далеко не найвизначніша іпостась В’ячеслав а Чорновола. Насправді він і донині залишається стратегічним генієм українського національного самоусвідомлення, структурований практикою філософ дисидентства, людина вершинної суспільно-демократичної думки XX століття, український демократичний «фундаменталіст». Немає нічого випадкового в тому, що Чорноволів товариш по ув´язненню Михайло Хейфец, автор книжки "В’ячеслав  Чорновіл — зэковский генерал", ще там, у Мордовії, відзначаючи «дирижерские черты» Чорновола, записав:

«Наблюдая за ним со стороны, я сопоставлял  его с Ганди, Неру, Кениатой, Нкрумой; это именно подобный им тип национального  вожака».

Мова йде саме про масштаб. Щоб  осягнути масштаб Чорновола, потрібен час. І Чорновіл уже вийшов на історичну дистанцію.

Він не став Президентом України. Але  став її національним Героєм — посмертно. Його вбили в русі — у дорозі, по шляху до тієї, іншої України, за яку він платив здоров´ям і  життям.

Ця рана ніколи не загоїться. В’ячеслава Чорновола було вбито жорстоко й підступно, після тривалої психологічної облоги, після масового творення облудної громадської думки. Убито наприкінці тисячоліття, кривавого й загрозливого для України. Убито, як убивали всіх її національних провідників — від Івана Мазепи до Хмеля, від Симона Петлюри до Грушевського, від Тараса Шевченка до Франка, від Степана Бандери до Василя Стуса та Івана Світличного. Убито, як було вбито й потоптано Андрія Сахарова, генерала Петра Григоренка, Галину Старовойтову; а ще раніше — Аллу Горську, Тихого й Литвина, Валерія Марченка, Оксану Мешко...

На Чорновола полювали все життя. Затуляли рота, виривали з рук перо, арештовували, морили голодом, паплюжили  плітками, погрожували. Напевне, ні про  кого не наплела компартійна й  посткомпартійна пропаганда стільки дурниць, як про нього. Найогидніше, що деякі з цих міфів згодом почали повторювати й ті, кого він вважав за своїх прихильників, на чию допомогу розраховував. Стрільбу вели з різних боків. Спочатку це була система. Але й після того, як вона впала, нападів, хоч як це парадоксально, не поменшало, їх було безліч, мисливців: від садистів-слідчих до макабричних табірних наглядачів; від штатних провокаторів з постійно мінливими фізіономіями до заздрісних і лукавих «однодумців»; від ексцентриків лівої політики до перефарбованих у жовто-блакитне сталінців; від затятого бюрократа до амбітних сутенерів української національної ідеї, котрі страждали від того, що поруч з Чорноволом виглядають хіба що політичною карикатурою. Під завісу долучилися сюди й колишні соратники, позаяк не бачили далі власної амбіції. «А велике й суттєве, — як писав сам В. Чорновіл, — видно тільки з історичної відстані». Між тим декого із захисників народних інтересів потягло — під виглядом нового бачення стратегії і тактики — на смачне й вигідне. І залізо втомлюється, виправдовувалися вони, не можна ж розвивати рухівську ідею лише на ентузіазмі! Так і життя мине — за що ж тоді боролися? Один із них заявив, що не пошкодує й мільйона доларів, аби усунути Чорновола з Руху, а інший — інтеліґентно пояснював з трибуни з’їзду, що, на жаль, і знамена доводиться іноді топтати, війна є війна, і якщо Чорновіл став у Русі гальмом, нічого не вдієш — «треба переступити через нього — і йти далі...» Так і не вдалося переконати цього любителя лунких афоризмів, що армія, яка топче власні знамена, рано чи пізно перетворюється на зграю мародерів...