Видавнича діяльність на окупованих територіях України під час другої світової війни (на прикладі ОУН-УПА)

Землі Закерзоння обслуговувала передовсім підпільна друкарня, розташована у с. Військо біля Перемишля, нею керував Обласний провідник ОУН Семен Левицький, пізніше – Василь Галаса – ‘Орлан’ (‘Зенон Савченко’).

Як бачимо, проблеми технічного характеру організація вирішила доволі швидко. Більше часу і зусиль довелося витратити, щоб наповнити ви давничо-пропагандивну роботу новим ідейно-по літичним змістом, який би відповідав підпільному становищу ОУН, відобра жав зміну її зовнішньополітичних орієнтирів та внутрішньоорганізаційні шукання, враховував інтереси населення східних регіонів. З цього приводу в матеріалах Другої конференції ОУН(б) (квітень 1942) зазначалося: «Приготувати пропагандивний матеріал, пристосований передусім до потреб Осередніх і Східніх Українських Земель, а також до відповідних середовищ з розв’язкою актуальних питань, як робітниче питання, селянське питання, боротьба за Українську Державність, розуміння української національної революції й збройного зриву, значення всеукраїнської національної Організації та нашої політичної концепції, питання нової провідної верстви, виховання молоді і под.».

Незабаром під грифом ОУН(б) з’явилися фахові розвідки, у яких пропонувалося шляхи розв’язання нових ідейних, політичних, економічних, морально-етичних проблем організації. У цьому контексті найважливішу роль відіграли науково-публіцистичні праці Д. Маївського «Лицем до народу» (1942), ‘Л. Карпатського’ «До питання аграрної проблеми в Україні» (1942), ‘І. М. Коваленка’ «Цілі і методи німецької імперіялістичної політики на окупованих теренах» (1943), Я. Старуха «Тисяча років життя й боротьби українського народу» (1943), ‘О. Садового’ «Куди прямують поляки» (1944), а також пропагандивно-популярні – «Білас і Данилишин» (1942), «Вільна Україна» (1942), «Свято зброї і свято перемоги» (1942), «Календарець українця-націоналіста» (1942), «Прапор українського націоналіста» (1943), «Посібник з українознавства» (1943), співаник «За Україну» (1943), «Збірник українських революційних пісень» (1944) тощо, які друкували на сторінках періодичних видань, а також окремими брошурами.

Великого  значення надавалося друкові листівок як найоптимальнішій формі пропагандивних матеріалів в умовах підпілля. Тисячними накладами роздруковували листівки ідейно-політичного спрямування «Комунікат Проводу ОУН» (1942), «Друзі націоналісти!» (1942), «Партизанщина і наше ставлення до неї» (1942), «Українці!» (1943), «Селяни!» (1943), «Бійці і командири Червоної Армії!» (1944), «Громадяни України!» (1944), «Звернення Проводу ОУН до українського народу» (1944), «Чи знаєш ти про цілі і завдання повстанчої армії?» (1944) тощо.

У 1943 році з’явилися  листівки різними мовами Радянського Союзу із закликом до всіх підрадянських народів долучатися до боротьби проти імперіалістів Москви і Берліна за створення власних національних держав («До всіх народів Східної Європи і Азії», «Вірмени і інші народи Кавказу!», «Грузини!», «Литовці, латиші, естонці», «Татари Поволжя!», «Узбеки, казахи, туркмени, таджики, башкири, татари, народи Уралу, Волги і Сибіру» та ін.). Їх друкували у друкарні «Свобода народам» на Рівненщині під час проведення Конференції поневолених народів Сходу Європи й Азії. Велика кількість листівок була виготовлена також в одеській друкарні, де членам організації допомагали представники різних національностей: вірмени, поляки, болгари, греки. Зокрема, «одеські вірмени дістали потрібні грузинські та вірменські шрифти».

 Альтернативою  до легальних пронімецьких часописів  стала широко розбудована підпільна пресова мережа. Першими підпільними часописами були інформаційно-пропагандивна газета «За самостійну Україну» за редакцією Йосипа Позичанюка, що з’явилась у серпні 1941 року як орган Київського обласного осередку, і журнал вишкільного характеру «Боєвик», що почав виходити у жовтні 1941 року на ЗУЗ і був призначений лише для членства ОУН(б).

Основні видання ОУН-УПА

Визначившись  з основними завданнями за нових  обставин, ОУН узялася до створення  центральних видань. Першим загальноорганізаційним часописом став політично-ідеологічний журнал «Бюлетень» (1942–1944) за редакцією Михайла Палідовича – ‘Карпатського’. Видання широко розповюджували низові осередки організації, про що свідчить наявність в архівах і виготовлених друкарським способом примірників, і віддрукованих на друкарській машинці з застосуванням копірки. У листопаді 1942 року, з появою журналу «Ідея і чин», воно втратило свої загальноорганізаційні функції, залишаючись органом Проводу ОУН ЗУЗ.

Журнал «Ідея  і чин», якому судилося стати офіційною трибуною ОУН СД, редагував референт пропаганди Проводу Дмитро Маївський – ‘Тарас’. Журнал визначав ідеологічне спрямування і тематику всього видавничого сектору, тому з його появою можна говорити про початок якісно нового етапу в українській підпільній публіцистиці періоду Другої світової війни. Автуру видання складали провідні ідеологи ОУН СД: Д. Маївський, М. Прокоп, І. Гриньох, Я. Бусел, Р. Волошин, О. Дяків, М. Дужий, П. Дужий та ін. Упродовж 1942–1946 років вийшло дванадцять номерів журналу.

Позицію офіціозу наслідували крайові видання: на ЗУЗ – «Бюлетень», «Вісник Української Інформаційної Служби», «Юнак», «Самостійник», «Прапор молоді»; на ПЗУЗ – «Вільна Україна», «Наш фронт», «Самостійник»; на СУЗ – «За Самостійну Державу», «За Українську Державу», «Молода Україна», «Чорноморський вісник»; на Буковині – газета «Мечем» та ін. Окремі часописи мали чітке соціальне або організаційне призначення чи виразну тематичну спрямованість. Журнал «Провідництво» призначався для керівного складу ОУН і був створений «з метою причинитися до росту численної і сильної провідної верстви українського націоналістичного руху».

Видавці тижневика  «Самостійник» (видання Володимирівської округи ОУН ПЗУЗ), окрім статей на ідейно-політичні теми та повідомлень з фронтів, друкували багато етнографічного матеріалу, намагаючись виховувати у читачів почуття патріотизму та бажання боротися за визволення Батьківщини. У вступній статті журналу до № 1 за 1943 рік, звертаючись до читача, вони писали: «Тут знайдеш свіжі новини, обговорення та вияснення наших завдань, недомагань і нашої сили, довідаєшся про наше славне минуле, про кращих людей праці та героїв боротьби за наше визволення. Ти знайдеш тут географічні дані про свій край, про його вартість і багатства, щоб Ти знав, хто Ти, чий син, ким і за що закутий. Хочемо, щоб ти полюбив свій край, свою Україну – полюбив її усією душею, всім серцем своїм і був готовий в кожний момент стати до боротьби за її визволення в рядах єдиної Твоєї Організації Українських Націоналістів».

Віськова преса в окупації

У зв’язку  з початком збройного етапу боротьби на ПЗУЗ з’явилася т. зв. військова преса.

Військові часописи періоду німецької окупації представлені насамперед журналом Головної команди УПА «До зброї» (1943–1944), виданням політвідділу УПА «Інформації з фронту УПА» (1944), гумористичним часописом «Український Перець» (1943–1945), а також газетами «Наш фронт» (1943) та «Інформатор» (1942–1943). Газети висвітлювали завдання і цілі УПА, друкували накази і розпорядження військової команди, інформували про бойові дії перших повстанських загонів. У 1943–1944 роках за цю роботу відповідав Яків Бусел – ‘Галина’, який не лише очолював політвиховний відділ КВШ УПА-«Північ», але й був редактором усіх підпільних видань на ПЗУЗ. Роль кореспондентської сітки виконувала Українська пресова служба (УПС), створена при УПА у вересні 1943 року. Структура і діяльність УПС були побудовані за аналогією до Пресової квартири УСС. Головній станиці УПС підпорядковувалися станиці при відділах УПА, що складалися з 3 або 5 осіб під орудою політвиховника відділу. Члени УПС проводили роботу за чотирма основними напрямами: пропагандивним, мемуаристичним, мистецьким, архівним. Друк літератури не входив в обов’язки членів УПС, хоча «Інструкція в справі Української Пресової Служби при УПА» зазначає, що «поможності і в міру потреби може станиця УПС видавати власну таборову газету, листівки і фахові випуски».

З метою протиставитися німецькій і радянській пропаганді керівництво ОУН(б) подбало також про організацію мережі часописів інформативного плану. У 1942–1943 роках при ГОСП видавався «Вісник Української Інформаційної Служби», а на нижчих рівнях – «Інформатор» (1942–1943) і «Радіоінформатор» (1943–1944). Інформаційні структури УПС при УПА видавали «Новинки з фронтів» або «Новини» (жовтень–грудень 1943; січень 1944), «Вісті з фронту УПА» (1943), «Новинки» (серпень–жовтень 1943), «Тижневий огляд воєнних і політичних подій» (жовтень 1943), «Наш фронт» (серпень 1943) тощо. Ці видання мали величезний попит і серед членів організації, і серед цивільного населення, позбавленого об’єктивних джерел інформації. Зацікавлення насамперед викликали публікації про події в Україні і світі, замовчувані режимною пресою, про боротьбу УПА.

Надзвичайно популярною в цей період стала гумористична преса, якій Провід надавав усе більшого значення: «Корисним способом політичної пропаганди є гумористична преса, бо батіг сатири має великий вплив (гумористичною пропагандою висміюємо противника, висміюємо слабі місця своїх і одночасно чужих)».

У лютому 1943 року починає виходити гумористичносатирична газета «На злобу дня», на сторінках якої розміщували анекдоти, коломийки, вірші та пісні пародійного змісту, вістря сатири автори спрямовували як проти фашистських окупантів, так і проти своїх політичних противників із табору ОУН(м). Серед періодичних видань переважали місячники, а також піврічники. Щоденними були тільки невеличкі за обсягом інформаційні бюлетені. Втім, майже всі часописи виходили нерегулярно. Непоодинокими були випадки, коли видання, задумане як тижневик, через певні труднощі з’являлося тільки раз у місяць, чи навіть у рік. Повідомлення на сторінках підпільної преси провимушену перерву в роботі того чи того друкованого органу було звичайним явищем. Наприклад, редакція газети «Стрілецькі вісті» у № 25 від 4 вересня 1944 року опублікувала інформацію про вимушену двомісячну перерву у виданні газети, пов’язану зі складними воєнними обставинами під час переміщення лінії фронту.

Навіть офіціоз Проводу ОУН(б) журнал «Ідея і чин» виходив нерегулярно. Через втрату організаційних зв’язків після наскоку більшовиків на друкарню Проводу ОУН СД і знищення частини матеріалів до № 10 вийшла плутанина з нумерацією останніх чисел журналу (існують № 10 і № 10–11 за 1946, два різних № 11 за 1947).

Однак, незважаючи на численні труднощі ідейнополітичного й технічного характеру, кількість часописів швидко зростала. Впродовж 1942 року ОУН(б) уже кольпортувала близько 15 газет і журналів, у 1943 – більше 30, а протягом 1944 – понад 40. Не менше уваги друкові підпільної літератури приділяли в середовищі ОУН(м). Доповідаючи на «травневій» конференції (Почаїв, 24–25 травня 1942) про стан забезпечення націоналістичною літературою східноукраїнських земель, референт пропаганди ПУНу Олег Штуль – ‘Шуляк’ наголосив: «[…] українська книжка стає незаступимою зброєю в нашій боротьбі. Цю книжку ми мусимо для населення України здобути: видрукувати на місці, привезти з інших українських теренів, привезти зі Західньої Європи, так чи сяк, але вона мусить бути».

На початку 1942 року члени цього відламу також приступи ли до налагодження підпільної пропагандивно-видавничої мережі. Згідно з «Інструкцією на час подій» (розділ «Пропаганда») Головному референту підпорядковувалося Крайове пропагандивне керівництво, при якому мав існувати інститут націології, де «працюють науковці, які розробляють всю суму проблем націоналістичної ідеології». На рівні області мали існувати пропагандивні інспекторати – «референт пропаганди, два субреференти і ланка найдосвідченіших, найталановитіших інтелектуально і найбільш сильних пропагандистів і теоретиків пропагандивної роботи». Члени інспекторату мали право виготовляти пропаган дивну літературу і друкувати її, тоді коли на нижчих ланках її лише розмножували та розповсюджували.

Субреференти займалися справою технічного облаштування друкарень. Проте добре продумана пропагандивно-видавнича структура ОУН(м) у більшості випадківтак і залишилася на папері, оскільки лідери ПУНу не наважилися розгорнути боротьбу на всю широчінь. Підпільний видавничий сектор цього відламу організації представлений лише кількома друкарнями, які справляють враження розрізнених осередків. Їхні працівники не мали у своєму розпорядженні потужної друкарської техніки, а послуговувалися переважно циклостилями, склографами, друкарськими машинками. Невелика циклостильова друкарня була облаштована навесні 1942 року в Києві, проте вже у жовтні її викрило ґестапо. Ще одна підпільна друкарня ОУН(м) під контролем Ярослава Самотовки так само недовго працювала у м. Дніпропетровську. Друкарську техніку (циклостиль) мали у своєму розпорядженні учасники перших повстанських відділів ОУН(м) на Волині, які впродовж 1942 року редагували військово-інформативне видання «Бойові [Боєві] вісті».

Висновки

Таким чином, упродовж німецької окупації ОУН(м) видавала в підпіллі лише 7 часописів: «Вісник» (орган ПУНу, 1941), «Сурма» (київський варіант) (1941–1944), «Вісті з краю» (1941), «Бюлетень» (1943), «Інформативний листок» (1943), «Вістки» (видання Рогатинської округи, 1944), «Бойові [Боєві] вісті», а також передруковувала закордонні організаційні видання «Розбудова Нації» (1941–1942), «Сурма» (1941–1944) і «Український націоналіст» (1941–1943). Численнішими були листівки: «Народження нового Українця!» (1942), «Українці!» (1943), «Мужі і жінки України!» (1943), «Український селянине!» (1943), «Українська молоде!» (1943), «У великий день 1 Листопаду» (1943), «Застановімося доки не пізно» (1943), «До націоналістів під проводом Бандери» (1943), «Осторога» (1943), «Українці!» (1944), «До українців Холмщини» (1944), «Нація борців – нація перемоги» (1944) та ін. Певну кількість літератури члени ОУН(м) привозили з-за кордону (календарі-альманахи «Сурма» і «Наступ», брошури ‘Д. Кардаша’ «Євген Коновалець», Ткачука «Український націоналізм», М. Сціборського «Націократія», ‘Наддніпрянця’ «Шлях нації» тощо), але це не впливало суттєво на стан речей.

 Лідерство  ОУН(б) у видавничій і державотворчій роботі загалом було досить дошкульним для членів ОУН(м). Вони, фактично, рухалися по слідах своїх опонентів, що ставило їх у двозначне становище і ускладнювало роботу. Передбачаючи ситуацію на українських землях, Андрій Мельник видав особисті вказівки керівникам похідних груп, у яких заборонив вступати в полеміку з опозицією «дорогою летючок чи взагалі друкованого слова», проте, заставши землі, «опановані диверсією», члени ОУН(м) розгорнули широку антибандерівську пропаганду, звинувачуючи керівників ОУН(б) у безвідповідальності, авантюризмі, кар’єризмі, братовбивстві і навіть агентурній праці на користь Москви. Полеміка затягнулась і справляла негативнее враження на українське громадянство, викликаючи недовіру до обох відламів організації. Особливо негативні наслідки вона мала на східноукраїнських землях, де її можна прирівняти до політичного самогубства, однак ні керівництво ОУН(б), ні члени ПУНу не зуміли знайти шляхів до порозуміння. Виготовлення націоналістичних друків, що сіяли «ненависницькі та ворожі щодо німців тенденції», було надзвичайно  дошкульним для німецької окупаційної влади, яка намагалася нейтралізувати вплив друкованої пропаганди ОУН на українське населення всіма можливими засобами. Проте арешти і розстріли кольпортерів, а також причетних до друку літератури осіб не дали жодних результатів. Будучи неспроможними впливати на хід пропагандивної кампанії ОУН(б), німці поставили собі за мету дискредитувати лідерів організації, звинувативши їх у співпраці з більшовиками. У німецькій провокативній листівці «Слухай, український народе!» зазначалося, що Москва дає накази ОУН і що в руках СД є документи, які засвідчують співпрацю лідерів ОУН із кремлівськими верховодами. Проте мотиви цієї акції виявилися настільки прозорими, що більше нашкодили її організаторам, – ОУН(б) натомість здобула собі авторитет сили, з якою не здатні впоратися німецькі служби безпеки.