Видавнича діяльність на окупованих територіях України під час другої світової війни (на прикладі ОУН-УПА)

Київський національний університет ім. Т. Шевченка

Інститут  журналістики

 

 

 

 

 

 

 

Реферат на тему

«Видавнича діяльність українців  на окупованій території

під час ІІ Світовой Війни (на прикладі ОУН-УПА)»

 

 

 

 

 

 

Виконала  студентка

4 курсу ВСР

Волосевич Анна

 

 

 

 

 

Викладач: доцент кафедри

видавничої  справи і редагування

Бондар Ю. В.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Київ-2013 

Зміст

1. Вступ
2. Налагодження підпільної видавничої роботи (1941–1944)
3. Структура і принципи пропагандивних осередків
4. Основні видання ОУН-УПА
5. Військова преса в окупації
6. Висновки
7. Список використаних джерел 
   

Вступ

 

Видавнича робота була одним із пріоритетних напрямів діяльності ОУН від моменту заснування організації. Проте найбільшого розмаху вона набрала під час радянсько-німецької війни і в повоєнне десятиріччя, коли розбита на два відлами організація спробувала реалізувати свою найвищу мету – здобути незалежну Українську Державу. Масштабність поставлених завдань, внутрішньоорганізаційні складнощі, а також потребакардинально переосмислити багато початкових ідейно-політичних позицій, зробили працю ідеологів, публіцистів і видавців особливо актуальною.Видання літератури входило до компетенції працівників референтури пропаганди і становило вагому частину її діяльності, адже свої ідеї ОУН поширювала насамперед за допомогою друкованого слова. Впродовж зазначеного періоду зміст видавничо-пропагандивної роботи, а відповідно і кількість та тематика друкованих видань, засоби та методи виготовлення літератури неодноразово змінювалися. З огляду на це видавничу діяльність організації можна поділити на кілька періодів, які загалом збігаються з основними етапами боротьби ОУН. Найчіткіше простежуються два періоди: радянсько-німецької війни і повоєнне десятиріччя, – з них перший можна охарактеризувати як час становлення видавничо-пропагандистського сектору, а другий – його активної діяльності.

 

 

 

Налагодження підпільної видавничої роботи (1941–1944)

 

 Адміністративні  заборони та утиски з боку  німецької владизмусили керівників  ОУН уже в липні 1941 року шукати підпільних шляхів друку літератури. Спочатку з цією метою використовували державні друкарні, де потай, з допомогою довірених осіб друкували потрібні матеріали, але зі встановленням німецької цензури цей спосіб ставав дедалі ризикованішим, оскільки в руки німців часто потрапляли кількатисячні наклади організаційної літератури, що дорого коштувало організації як під оглядом матеріальних, так і людських ресурсів. Відвертий терор, який нацисти розгорнули супроти діячів організації у вересні 1941 року, змусив керівників ОУН узятися до створення підпільного видавничого сектору, що мав унезалежнити видавничу роботу від волі будь-якого окупанта. Першими на цей шлях ступили члени ОУН(б), які вже у серпні 1941 року розпочали планове відновлення необачно розконспірованої підпільної мережі, що сильно постраждала й від більшовицьких репресій, і від переслідувань німецької окупаційної влади.

Були сформовані підпільні видавничо-пропагандистські структури. Керував роботою Головний осередок пропаганди (ГОСП) або Головний осередок пропаганди і інформаційної служби (ГОПІС) на чолі з Головним референтом пропаганди. Після арешту Степана Ленкавського цю посаду обійняв Дмитро Маївський.

Члени ГОСП визначали  основні напрями пропагандивно-видавничої роботи, окреслювали пріоритетну тематику періодичних видань, виготовляли ключові зразки пропагандивних матеріалів. Рішення ГОПІС були обов’язковими і для пропагандивних осередків ОУН, і для політвиховних структур УПА. За короткий час вдалося створити осередки пропаганди (ОП) на крайовому (КОП), обласному (Обл.ОП), окружному (ООП) і повітовому (ПОП) рівнях. Вони складалися з 3–5 працівників, які окрім роз’яснювально-пропагандивної роботи займалися редагуванням, друком або передруком організаційної літератури, а також її розповсюдженням. З’явилися підпільні друкарні, що діяли здебільшого при крайових і обласних ОП. Тим часом на нижчих рівнях друкарні організовували за наявності відповідного приладдя, фахівців та можливості надійно законспірувати їхню роботу.

Загалом, із друкарською  технікою проблем не виникало, адже організація, виконуючи передвоєнні вказівки, зосередила у своїх руках значну кількість друкарських машинок, циклостилів, ротаторів, склографів. Вони слугували переважно для друку невеликих за обсягом матеріалів (газет, листівок, відозв, декларацій). У разі потреби їх можна було швидко заховати або перевезти в інше місце. Відносна простота у використанні давала змогу розташовувати таку техніку безпосередньо в приміщенні пропагандивного осередку. Потужнішу, але малотранспортабельну техніку (друкарські верстати) розміщували у підземних криївках на глибині 3–5 м, щоб заглушити звук роботи машин. Найчастіше у підпіллі використовували верстати з ручним приводом, оскільки електричні створювали більше шуму. Підземний бункер міг складатися з кількох приміщень, у одному з яких стояла друкарська машина, інші були відведені під житло працівників або склади паперу і готової продукції. Обслуга друкарні складалась із адміністратора, редактора і технічних працівників. Крім обслуги, про місце розташування друкарні знав керівник пропаганди і шеф Служби безпеки (СБ), який відповідав за охорону об’єкта. Виготовлену літературу доставляли на спеціальні пункти зв’язку, звідки кур’єри розвозили її за призначенням. Зворотнім шляхом передавали папір, поліграфічні фарби, канцелярське приладдя і все необхідне для роботи друкарні.

 

 

Структура і принципи роботи пропагандивних осередків

 

Структура і  принципи роботи пропагандивних осередків неодноразово змінювались. У квітні 1944 року, готуючись до боротьби з радянським режимом, організація розробила більш розгалужену структуру пропагандивних осередків, які відтепер обов’язково мали складатися з організаційно-заготівельного (облаштування приміщень, забезпечення друкарським приладдям і радіотехнікою, заготівля харчів), пресово-інформаційного (виготовлення тижневих і щоденних пресових і радіовістей, організація поштових скриток), вишкільного (політичний вишкіл пропагандистів, зв’язки з науковим світом та авторами з числа інтелігенції) і виробничого відділів (магазинування і переховування друкарського приладдя та інших матеріалів). Виданням літератури тепер займалися на кожному організаційному рівні, аж до повітів включно, що значно підвищувало видавничий потенціал організації.

Під час переходу фронту матеріальну базу видавничих осередків було зміцнено майном німецьких частин, котрі відступали, до цього членів організації спонукали спеціальні інструкції: «По містах у німецьких панів є досить багато майна: пишучих машинок, великих друкарських машин, цикльостилів, паперу, фарби, радієві апарати […] Вже сьогодні повести належну в тім напрямі розвідку. Мати список цього всього, де находиться (по урядах і приватних мешканнях). Наші завдання: в хвилині відступу німців опанувати на певний час (хоч короткий) міста і все це вивезти. Це все мусить бути наше» .

Захоплене друкарське приладдя було використане для підвищення технічих можливостей наявних друкарень і організації нових. Ефективно налагоджена робота видавничих осередків давала можливість повністю забезпечувати підзвітний терен літературою, а також постачати її у відділи УПА. Наприклад, організований 13 квітня 1944 року друкарський осередок при ОП

Сокальської округи, маючи два циклостилі та дві друкарські машинки, за неповних два тижні роботи видрукував: Інструкцію (на 3 с.) про збірку цілющих зел у числі 410 примірників, вказівку «Пропаганда серед червоноармійців» (на 4 с.) в числі 400 примірників, «Кличі для червоноармійців» (на 3 с.) – до 350 примірників. «Всю цю літературу […], – зазначалось у звіті керівника Сокальського ОП ‘Черника’, – передавано по повітам аж до станиць, для війська, а деякі річи вислано на Холмщину. З огляду на це, що військо майже голодує на літературу, Округа має в плані видавати для війська гумористичний двотижневик “Оса” на взір “Українського Перцю”».

Однак такі видавництва  мали одну суттєву ваду: надзвичайно громіздкі, вони ставали легкою здобиччю радянських спецслужб. 22 січня 1944 року впала, викрита військами СМЕРШ 1-го Українського фронту, друкарня в с. Бережниця Рівненської області. До кінця року на Рівненщині було викрито ще 5 друкарень (три – у травні, одну – в червні і ще одну – у вересні). Серед друкарень, викритих у травні, – друкарня обласного проводу, відома під назвою «Свобода народам» (Корецький р-н). Така ж доля спіткала і друкарські осередки Галичини. Лише у Станіславівській області до 15 листопада 1944 року було ви явлено 3 підпільні друкарні, захоплено 7 радіостанцій, 12 друкарських машинок.

Загалом у західних областях України за період від лютого до 31 грудня 1944 року радянські спецслужби вилучили 18 друкарень, 48 ящиків із друкарськими шрифтами, 87 друкарських машинок, 135 радіостанцій. У цей же час більшовикам вдалося знищити майже всі видавничі структури на східноукраїнських землях. З огляду на це, у листопаді 1944 року під час Першої пленарної наради Проводу ОУН СД було ухвалено низку важливих постанов стосовно роботи друкарень, що дало змогу краще їх законспірувати, а також полегшило централізоване керування ними. Згідно з затвердженими інструкціями, друкарні були від’єднані від осередків пропаганди й функціонували автономно, тобто було створено окрему технічну ланку, яка діяла паралельно з пропагандивною. Як в ОУН, так і в УПА друкарні вирішено називати технічними звенами (ТХЗ). Кожне технічне звено мало свого керівника, який безпосередньо відповідав за друк, а також дбав, щоб «готова до висилки в терен література негайно була із друкарського гнізда силами самих техробітників доставлена у відповідне місце, забезпечене криївкою, яке не сміє знаходитись у тому селі, що в ньому приміщується гніздо». Числопрацівників зведено до мінімуму: техкерівник часто виконувавроботу технічного працівника або коректора, якщо, звичайно, був компетентним у цій справі.

Контроль  над усіма ТХЗ, що діяли на території області, було доручено керівникові друкарських технічних звен, який при наявності в області 3–5 ТХЗ міг мати заступника. До його обов’язків насамперед входило дбати про організацію якомога більшої кількості ТХЗ на підпорядкованій території, а також про добір технічних працівників, які, «крім вміння виконувати свою роботу, мусять відзначатися, в першу чергу, вмінням задержати в строгій тайні місце і характер своєї підпільної праці». 13 числа кожного місяця керівник друкарських технічних звен повинен був звітувати про виконану роботу, а саме: прокількість ТХЗ в області (працюючих і не працюючих), обсяг ви друкуваної літератури загалом і кожним звеном зокрема, кому надіслано видрукувану продукцію, в якій кількості тощо.

У березні 1945 року в зв’язку із впровадженням  нового територіального поділу (межі країв були звужені до меж областей, замість округ і повітів введено надрайони і райони) у пропагандивних інструкціях з’явилися нові схеми пропагандивних осередків, які мали складатися з відділів: видавництва, усної пропаганди та політвиховання, інформації та статистики, адміністрації. Створення видавничих відділів давало змогу пропагандистам приділяти більше уваги виготовленню саме пропагандивних матеріалів. Проте їх передбачалося запровадити лише на крайовому та окружному рівнях. Чимало зусиль було спрямовано на те, щоб забезпечити безперебійну роботу друкарень цілорічно. Восени керівники ТХЗ і провідники мали подбати про те, щоб забезпечити їх усім необхідним на зиму: «Наказую поробити всі заходи, щоби якнайкраще підготувати свій осередок на зиму. Оскільки осередок, а зокрема приналежна йому друкарня не є забезпечені належними криївками, належить якнайстаранніше, при повному збере женні засад конспірації (ночами, при варті), такі приготовити. Треба пам’ятати про забезпечення осередку всякими технічними засобами пропаганди: папір, фарба (друкарська і циклостильова), шрифт, калька, матрици і др. матеріали, бо в зимі пересуви будуть більше утруднені».

З метою конспірації повстанці, які будували криївку для друкарні, зимували у ній же в якості охоронців. За свідченням колишнього референта про паганди Проводу Петра Дужого, на початку 1945 року діяло близько 30 друкарень, тобто майже кожний край і округа мали свою друкарню, що давало можливість забезпечувати літературою всі українські землі, а також зацікавленого діаспорного читача. Основною базою видавничої роботи залишалися західноукраїнські землі. Саме тут було організовано друкарню Проводу ОУН(б) під кодовою назвою «Прага» (с. Мокротин Жовківського р-ну Львівської обл.); низку друкарень крайового проводу ЗУЗ («Самара», «Полтава», «Вінниця»), що також розташовувалися на Львівщині, утворюючи на межі Миколаївського і Жидачівського районів потужний видавничий центр із кодовою назвою «Зелений гай»; друкарню КП Юнацтва і видавничий осередок ГОСП, що діяли на базі штабу Воєнної округи (ВО) «Лисоня» (Підгаєччина).

На Північно-Західних Українських землях (ПЗУЗ) видання літератури здійснювалось у тісному зв’язку з Українською Повстанською Армією, яка мала свої видавничі осередки, що діяли при політвиховних структурах різних рівнів. Тут працювали друкарні Головного військового штабу (ГВШ) і ВО, які нічим не відрізнялися від друкарень ОУН, адже керували ними з єдиного центру. Отож, ПЗУЗ літературою забезпечували: друкарня Крайового проводу ПЗУЗ, яка незабаром отримала назву «Друкарня Української Повстанчої Армії ім. Б. Хмельницького» (с. Великий Стидин, Костопільщина); друкарня обласного проводу Рівненщини під кодовою назвою «Свобода народам» (Корецький р-н); окружна друкарня Ковельської округи (с. Свинарин Турійського р-ну), за чию роботу відповідав відомий письменник Федір Одрач – ‘Шоломницький’; друкарня Сарненської округи «Случ» (м. Сарни, пізніше – Дубровицький р-н), із якою тісно співпрацював командир Іван Литвинчук – ‘Дубовий’, а також кілька менш потужних друкарень.

Розгалужена видавнича мережа вкривала східноукраїнські зем лі: у серпні 1941 року розпочала роботу друкарня Крайового проводу ПСУЗ (м. Вінниця), якою опікувалися Й. Позичанюк – ‘Шугай’ і П. Сак – ‘Могила’; свою друкарню мав Провід Півд.СУЗ, що діяла у м. Нижньодніпровську під керівництвом В. Кука; у 1943 ро ці було засновано обласну друкарню в м. Но воукраїнці Кіровоградської області; на півдні України діяла потужна друкарня Одеського обласного проводу (м. Одеса), за чию роботу відповідав крайовий провідник «Трансністрії» Тиміш Семчишин – ‘Річка’. Менші підпільні друкарні недовго працювали у районному містечку Калинівці Вінницької області, Макарівському районі Київської області, у с. Діївка-2 біля Дніпропетровська, у с. Рудченково біля Сталіна, де друком націоналі стичної літератури займалися росіяни, що потрапили під вплив ідей ОУН.