Українські землі під владою іноземних держав (друга половина XIV — перша половина XVII ст.)

 

Козацтво як нову українську політичну силу характеризували  такі особливості:

1. Поява козацтва започаткувала формування якісно нового типу політичної людини (homo politicus) в Україні. Якщо в попередню добу цей тип представляв лише феодал (шляхтич), а решта, передусім селяни, були політично невиразною масою, то в особі козака поєднались притаманна першим — політична свобода, другим — відданість власній землі, і додалась третя — людини європейського нового часу: дієвість, активність та підприємливість, на кшталт представника третього стану.

2. Козацтво засвідчило новий рівень політичної самосвідомості народу. Головними складовими її ставали усвідомлення поняття свого краю від Карпат до Сіверського Дінця, від Полісся до Чорноморського узбережжя (а не лише землі як общинного поля чи власної ділянки), який належить відвойовувати та освоювати; українського козацького народу, що є відмінним та протистоїть ляхам, татарам, московитам; прагнення до волі замість залежності; військова звитяга замість пасивності; усвідомлення значимості самоорганізації на демократичних засадах.

3. З появою козацтва розпочалось формування української політичної теоретичної думки. В її основі — політична спадщина (традиції) попередньої доби: Київської Русі, доповнена та розвинута новітніми концепціями — релігійно-політичними (православних церковних братств), військово-організаційними (С. Баторій, Й. Верещинський), військово-політичними (П. Сагайдачний).

4. Політична структура козацтва у формі Запорозької Січі стала ядром боротьби за національне визволення. Навколо неї групувались всі інші політичні сили суспільства: реєстрові козацькі формування, церковні братства, міські самоврядування, шляхетські повітові сеймики та українські делегації на Вальні сейми Речі Посполитої.

5. Українці в особі козаків повернулись на міжнародну політичну арену як захисники християнського світу від мусульманської загрози. Вони стали важливим політичним чинником на теренах Східної Європи, з яким рахувалися правителі не лише сусідніх держав.

 

 

 

 

 

 

Висновок

 

Отже, у XIV—XVII ст. українські землі  розвивалися в європейському  контексті. Абсолютна влада монарха (князя, короля) поступово обмежувалася постійно діючими органами магнатської (Пани-Рада) та шляхетської (сеймики в повітах, Вальний сейм) демократії. Литовські статути та Магдебурзьке право зафіксували політичні гарантії частини суспільства. Статути були не тільки зводом норм карного, цивільного права, але й конституцією держави.

  Після Люблінської унії більша частина українських земель об'єдналася політично в межах Речі Посполитої. Це сприяло інтегруванню України в політичний, економічний та культурний простір Європи. Водночас конфесійні відмінності між православними українцями і католиками-поляками суттєво вплинули на розвиток політичної ситуації в Україні. Українська шляхетська і церковна еліта розкололась на реформаторів — прихильників подальшої інтеграції в європейський світ і консерваторів, які намагались зберегти недоторканими старі норми та звичаї.

  Паралельно з державними інституціями зародились і набули самостійного значення козацтво, братський рух, які стали осередками формування політичної культури українців, важливим елементом якої було прагнення до національного визволення. Козацтво як носій української державності синтезувало традиційні політичні цінності з новими, які активно утверджувалися у ранньоновітній Європі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список викорастаних джерел

 

1. Танцюра В.І. - Політична історія України. 2001 р.

2.