Українські землі під владою іноземних держав (друга половина XIV — перша половина XVII ст.)

  Безпосереднім приводом до розгляду "українського питання" на сеймі 1597 р. став арешт та знущання над екзархом Константинопольського патріарха Никифором, який активно підтримував православних у Бресті. Його звинувачували у шпигунстві на користь іноземної держави. Католицька більшість сейму не відгукнулась на вимогу православних делегатів припинити політичне переслідування. К. Острозький вимушений був порушити це питання на засіданні сенату. Його промова, звернена до короля, стала одним з важливих політичних документів доби. "За віру православну чиниш наступ на права наші, ламаєш вольності наші і, кінець-кінцем, на сумління наше налягаєш, — звертався він до короля, — цим присягу власну ламаєш, і якщо раніш щось для мене зробив, то останньою немилістю все зводиш нанівець. Не тільки сам я, сенатор" зазнаю кривди, але бачу, що справа йде до остаточної загибелі всієї Корони Польської, тому що відтепер ніхто вже не застережений у своїх правах і вольностях, і скоро настане велика смута". Позитивного рішення ухвалено так і не було, Никифор помер в ув'язненні.

  Надалі українські православні почали ретельніше готуватись до чергових сеймів, виносити на них значиміші політичні питання, шукати союзників і вступати в коаліції. На сеймі 1599 р. вперше виступила така організована коаліція (конфедерація) православних і протестантів. На сеймі 1603 р. українці підкріпили свої вимоги демонстрацією військової сили — під командуванням О. Острозького (сина К. Острозького) до місця проведення сейму прибув двотисячний загін. Використовували вони й тактику компромісів. Король, потребуючи згоди сейму щодо витрат на війну зі Швецією, вимушений був піти на поступки православним. З-під влади уніатів дозволено було звільнити Києво-Печерський монастир, його архімандрита мали право обирати київська шляхта та духовенство. Це сприяло перетворенню Києва на оплот православ'я в Україні. На сеймі 1607 р. король зобов'язався роздавати посади та маєтки православної церкви лише "людям руського народу" і "чисто-грецької релігії", скасовував судові декрети проти православних осіб духовного звання. Але протягом другого десятиліття XVII ст. помітних зрушень на краще добитися не вдалось.

Важливі рішення були ухвалені на сеймах 20-х років XVII ст. У 1623 р. припинено  судове переслідування православної церковної  ієрархії, яка з'явилась у 1620 р. за підтримки козаків. Рішення сейму (конституція), за яким дозволялось відкривати нові братства, церкви, монастирі, гарантувало вільне богослужіння за грецьким обрядом, не було враховане в остаточній редакції. В журналі сейму з'явився запис про відкладення конкретного рішення щодо цього. Це означало, що "де-факто" українське суспільство добилось визнання своїх вимог. Минуло ще шість років і сейм 1629 р. легалізував Київське церковне братство зі шпиталем і церквою. Проте знову конституція виявилась половинчастою, в ній нічого не було сказано про братську школу. Крок за кроком прибічники українства вчились на законних підставах захищати свої права. І якщо на сеймах першого десятиріччя XVII ст. позитивні рішення щодо українських вимог можна пов'язати з певною кон'юнктурою, намаганням поляків здобути підтримку православних у боротьбі за московський престол, то успіхи 20-х років XVI ст. — цілковита заслуга консолідованого українського суспільства, провідну роль в якому на себе перебирало козацтво.

3.4. Еволюція українського козацтва

Наприкінці XV ст. на теренах України  з'являється нова суспільна сила — козацтво. Назва "козак" вперше зустрічається у половецькому словнику XIII ст. У XIV— XV ст. вона поширюється в  Криму на означення кінної варти (приміром, при консулі генуезької колонії Кафи). Так називали найнижчий стан кримськотатарського суспільства XV—XVI ст. Найімовірніше слово походить від тюркського "кай-сак" — легко нав'ючений.

  Перші згадки про українських козаків зустрічаються в історичних джерелах 80—90-х років XV ст., коли йдеться про населення центральної України, яке ходило на різні промисли (в "уходи") — полювання, рибальство, видобуток солі, селітри або займалося охоронною службою в південних українських степах — на кордоні між Великим князівством Литовським і Кримським ханством. Тому теза про те, що начебто "посилення кріпацтва у Речі Посполитій" спричинило появу козацтва, не відповідає історичним реаліям. З'явилося воно майже за сто років до утворення Польсько-Литовської держави. Впровадження панщини та кріпацтва у Польщі, згодом у Литві тільки стимулювало українське населення до пошуку кращої долі на півдні країни.

  Козацтво постало у зв'язку з необхідністю захищати українські землі від татарських набігів, наявністю багатих незайнятих земель, що чекали на колонізацію ("освоєння") зростаючою людністю Великого князівства Литовського.

  Згідно з сучасними підрахунками у 1450—1647 pp. татари вчинили майже 160 набігів на українські землі, внаслідок яких Україна втратила тільки убитими та забраними на ясир 2—2,5 мли осіб. Отже, охороняти кордон, вести розвідку, пограничні війни з татарськими загонами було нагальною потребою держави. Через це київський воєвода Юрій Пац у 1489 p., намісник Черкас Богдан Глинський у 1493 p., староста канівський і черкаський з 1514 р. Остафій Дашкович, київський пан Криштоф Кмитич (1520) виступали організаторами і навіть безпосередніми керівниками козацьких загонів у сутичках з татарами, московськими посольствами, що ходили до Криму в пошуках союзників у війнах з Литвою. Вони також ініціювали створення постійних залог у прикордонних районах, напади на татарські міста (Очаків) тощо. Водночас багато українців (селян, міщан, шляхтичів) ходило на промисел у незайманий степ пониззя Дніпра. Це явище стало настільки поширеним, що у 1499 р. київський воєвода видав уставну грамоту про обов'язкову сплату козаками мита з прибутку: "а загалом воєводі мають віддавати десяту [частину]".

Розвиток козацтва мав  три стадії.

1. Кінець XV ст. — до 80-х років  XVI ст. Протягом століття козацтво  було переважно суспільно-побутовим явищем, не маючи сталої структури, організації. Тому і достовірних згадок про нього небагато. Навіть перша спроба його організації — Січ на о. Мала Хортиця, заснована в 1552—1558 pp. Д. Вишневецьким (Байдою), оповита напів легендарними сюжетами.

2. 80—90-ті роки XVI ст. У цей час  козацтво зростає чисельно, виникає  два його різновиди: низове  і городове, формуються організаційні  структури (Запорозька Січ, козачі  реєстрові загони).

3. Перша половина XVII ст. Козацтво  перетворюється на провідника, оборонця і захисника інтересів українського суспільства, православ'я, стає політичною силою Речі Посполитої та Східної Європи. З ним починають рахуватись монархи Туреччини, Австрії, Московії.

Низове козацтво у 80-ті роки XVI ст. зробило своїм центром Січ на о. Томаківка, що біля м. Марганця Дніпропетровської обл. З 1593 р. до 30-х років XVII ст. Січ знаходилась на о. Базавлук біля с. Капулівка Нікопольського району Дніпропетровської обл. Це був військовий табір і водночас козацька громада, товариство, організоване на кшталт напівчернечого, напівлицарського ордену, із своїми звичаями, законами. Тут проживали лише чоловіки. Вони мешкали в простих куренях з дерева та хмизу, вкритих від дощу кінськими шкірами. Назва "курінь" означала також одиницю громадської організації. Традиційно їх було 38. Курінь об'єднував до 600 козаків, які мали спільну скарбницю, був військовою та почасти господарською одиницею. Як правило, десята частина війська перебувала постійно на Січі. Решта, особливо влітку, була задіяна у промислах, роз'їзній службі або у військових походах.

  Головними елементами політичного устрою Війська Запорозького були загальна козацька рада, інститут кошового. Рада була органом прямої дії, їй належали певні законодавчо-розпорядчі функції. Вона обирала кошового отамана і старшину (суддю, осаула, писаря). Кошовий був військовим головнокомандувачем, зосереджував всю повноту вищої виконавчої, адміністративної та судової влади, політично репрезентував Військо перед іноземними державами. У воєнний час він мав право діяти як необмежений диктатор, але без загальної ради всього Війська не міг приймати принципових рішень. У всіх листах, рішеннях значилося: "Отаман кошовий з усім старшим і меншим Війська низового Запорозького товариством". Суддя, осаул та писар, курінні отамани входили до адміністрації Війська. Прийняття радою будь-якого рішення супроводжувалось відправленням релігійного ритуалу.

Запорозька Січ

Тому очевидці XVI—XVII ст. характеризували  Січ як "християнську козацьку республіку". Демократична процедура проведення ради спиралась на засади рівноправності всіх козаків, право вільного обрання посадових осіб, підпорядкування меншості рішенням більшості, що політично згуртовувало товариство. Однак ці обставини, а також несформованість колегіальних органів, що схилялись би до принципів опосередкованої демократії, породжувало охлократичні тенденції, маніпулювання умонастроями учасників ради.

  Перші спроби перетворити козацтво на державне військо були в 1541 p., коли Сигізмунд І наказав укласти реєстр (список) їх в Київському, Канівському та Черкаському округах. Сигізмунд Август II у 1561 p., 1568—1572 pp. також намагався організувати їх, вивівши з-під юрисдикції прикордонних старост. Але перші офіційні державні реєстри козаків датуються 1581, 1583, 1590 p., коли на службу було взято 300, потім 600, 1000 осіб. За службу вони отримували хутори навколо Переяслава, інших прикордонних міст. Так зароджувалась практика укладання договорів між козаками як самостійною верствою (станом) і державою. Участь у переговорах з послами інших держав про залучення козаків на службу до цісаря зміцнювало в них почуття політичної значущості й сили.

  На інституційний розвиток козацтва вплинули універсали короля Речі Посполитої Стефана Баторія 1578, 1582 р. Запропонована ними організаційно-штатна структура регулярного полку та публічно-правове оформлення козацького імунітету в Україні використовувалися й надалі. У 20-ті роки XVII ст. уряд Речі Посполитої санкціонував адміністративно-територіальну побудову реєстрового війська з шести територіальних полків на королівських землях. У 30-ті роки XVH ст. старшина Війська Запорозького розділилася на реєстрову з дислокацією у прикордонних містах, та нереєстрову — з дислокацією на Січі. Та все ж українське козацтво було конкуруючим чинником щодо Речі Посполитої, розвивалось на противагу ц офіційним владним структурам.

  Вплив зовнішньополітичних чинників на розвиток козацтва постійно зростав. Війни між Річчю Посполитою, Швецією, Туреччиною, Московщиною значно посилили попит на військову силу в регіоні. Козацькі загони залучали до різних збройних акцій. Так, 2 тис. вояків на чолі з Самійлом Кішкою брали участь у бойових діях в Лівонії. У 1618 р. майже 20 тис. козаків допомагали польському королевичу Володиславу здобути московський престол.

  Козаки активно ходили у морські походи на Крим і Туреччину. В них, як правило, брали участь до 2 тис. осіб на 30—40 човнах. У 1602 р. 30 козацьких чайок та кілька відбитих у турків галер під Кілією розгромили турецький флот. Гучними подіями стали здобуття Варни (1606), Синопа (1614), погром узбережжя біля Царгорода (1615). У 1616 р. турецька ескадра була розгромлена біля Дніпровського лиману.

  Посилення феодального гніту в Речі Посполитій значно збільшило приплив новобранців у козацькі лави. Українське населення, яке брало участь в колонізації вільних земель "дикого поля" на південній Київщині, Полтавщині, відчуло присмак свободи, принизливим вважало повернення до стану залежного селянина, з необхідністю відбувати 2—3-денну панщину, платити чинш за землю, яку воно власноруч зробило придатною до сільськогосподарського виробництва. У цей же час активізувалася боротьба за захист національних і релігійних інтересів. Відверте небажання польської еліти задовольнити навіть мінімум прав, свобод, визнати рівноправність українського населення спонукало козацтво до участі в національно-культурному русі.

  З появою на українському політичному небосхилі гетьмана українського реєстрового козацтва Петра Сагайдачного козацтво перетворилося на потужну політичну силу. Він також домігся об'єднання усіх верств українського суспільства навколо козацтва. У жовтні 1619 р. з тактичних міркувань погодився на принизливі польські вимоги скоротити реєстр до 3000 осіб, на призначення старшини королем, припинення самостійних виходів у море. Водночас під прикриттям цього договору в 1620 р. він добився відновлення православної ієрархії в Речі Посполитій, висвячення на митрополита Й. Борецького, трьох єпископів, записався разом з усім козацьким військом до Київського церковного братства.

  Сагайдачний (Конашевич) Петро (бл. 1570—1622) — гетьман українського реєстрового козацтва, політичний і культурно-просвітницький діяч. Народився у родині шляхтича неподалік м. Самбора на Підкарпатті. Навчався в Острозькій греко-слов'яно-латинській академії, що на той час означало досить високу освіченість. У 1601 р. перебрався на Запорозьку Січ, звідки разом з козацькими загонами здійснював воєнні походи у Молдову, Лівонію, а також проти татар і турків. За талант полководця у 1606 р. козацькою радою вперше був обраний гетьманом козацтва. Безпосередньо за його участі Військо Запорозьке стало регулярним військовим формуванням, що здобуло славу як у Європі, так і на Сході. У1618 р. очолив 10-тисячне козацьке військо, що брало участь у поході польського королевича Владислава на Москву. Добивався від Речі Посполитої більшої автономії України, офіційного визнання Православної церкви, вдаючись до переговорів та компромісів, оскільки реально оцінював можливості Війська Запорозького. Обстоював інтереси поміркованої козацької старшини, водночас був першим гетьманом, який намагався для розвитку Української держави поєднати можливості усіх станів суспільства. У1621 р. у битві під Хотином з військами Османської імперії був тяжко поранений і в 1622 р. помер. Похований у Києво-Братському монастирі.

  Частина козацької спільноти, не розуміючи далекосяжних задумів П. Сагайдачного, обрала гетьманом Я. Бородавку, але ця недовіра тривала недовго. У наступному, 1621 p., Річ Посполита вимушена була знов звертатись по допомогу до козаків та П. Сагайдачного перед загрозою 120—150-тисячного турецького війська. Воно було розбите під Хотином 65-тисячним польсько-українським військом. Це фактично денонсувало обмеження угоди 1619 р. щодо чисельності козацького війська. Контингент українського козацтва протягом 20 років зріс більше ніж у 20 разів. Неминучою була необхідність юридичного закріплення здобутого козацтвом місця в політичній системі Речі Посполитої. Українське козацтво виробило власну емблематику. Найстаріша печатка, що дійшла до нас з тих часів, належала гетьману Гнату Васильовичу (1596 р.). На ній зображений лицар — козак з шаблею, підпертою обома руками. З 1620 р. козак на печатці "коша Війська Запорозького" має на плечі мушкет як додаткову характерну прикмету. У віршах на похорон П. Сагайдачного це зображення вперше названо "гербом низового Війська Запорізького".