Українські землі під владою іноземних держав (друга половина XIV — перша половина XVII ст.)

Міністерство науки  та освіти, молоді та спорту України.

Академія Муніципального Управління

Юридичного факультету

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Реферат

З дисципліни «Політична історія України»

На тему: Українські землі під владою іноземних держав (друга половина XIV — перша половина XVII ст.)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Виконала 
Студентка 1 курсу 
групи Ю – 12 
Кравченко Юлія

 

 

 

 

 

 

Київ – 2013 р.

Зміст

 

Вступ……………………………………………………………………2

 

1. Українські землі  у складі Великого князівства  Литовського…….3

      1.1. Перехід  українських земель під владу Литви………………..3

 

2. Україна у складі  Речі Посполитої…………………………………..4

      2.1. Політичні  причини та наслідки Люблінської  унії…………...4

 

3. Політичне життя  в Україні за часів Речі  Посполитої……………..7

      3.1. Українська  політична, релігійна думка наприкінці

             XVI — на початку XVII ст……………………………………7

      3.2. Братський  рух у боротьбі за політичну  консолідацію 

             українського суспільства……………………………………...8

      3.3. Сеймова  боротьба — перший досвід українського 

             Парламентаризму……………………………………………...9

      3.4. Еволюція  українського козацтва……………………………..10

 

Висновок………………………………………………………………..14

Список використаної літератури……………………………………...15

     

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

У середині XIV ст., після того, як припинила  існування Галицько-Волинська держава, Україна потрапила в політичну орбіту Литви та Польщі. У цей період набули нового змісту політичні процеси, що розпочались на попередніх стадіях історичного розвитку — посилення ролі окремих станів, поява нових державних інституцій. Розвивалися правові засади суспільного життя внаслідок внутрішніх змін і запозичення західноєвропейських правових норм. На історичній арені постали козацтво, православні церковні братства, греко-католицька (уніатська) церква.

 

В історичній науці сформувались два напрями розгляду політичної історії України в XIV—XVII ст. Згідно з першим, представленим переважно у працях російських істориків, в публікаціях радянської доби, українські та білоруські землі (Південно-Західна Русь) були загарбані Литвою та Польщею; протягом тривалого часу місцеве населення, спираючись на допомогу Московського князівства, вело боротьбу за звільнення, об'єднання в єдину державу. Другий напрям представлений працями польських, литовських, багатьох українських та деяких російських дослідників. Вони розглядають Велике Литовське і Московське князівства як дві рівноправні держави, дві Русі, що розвивались осібно.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Українські землі у складі Великого князівства Литовського

 

1.1. Перехід українських земель під владу Литви

Литовці у XIII—XIV ст. дуже активно діяли  й мали значний вплив на політичні  процеси в Східній Європі. Розбудовуючи власну державу, вони вели напружену  боротьбу з німецьким Тевтонським  орденом у Балтії, воювали з  поляками на Заході" татарами на Сході та Півдні. Проте джерела не згадують про збройну боротьбу українців проти литовських військ чи ворожнечу з литовцями, хоча немало розповідають про опір польському та угорському втручанню, монголо-татарській навалі.

  За часів Вітеня (1293 — бл. 1315) та особливо Гедиміна до Литви перейшли землі українського Полісся над Прип'яттю і Горинню.

  Гедимін, Гедимінас (1316—1341) — великий князь литовський починаючи з 1316 p., першим почав титулувати себе "королем Литовців і Руських". Вів активну боротьбу з Тевтонським орденом, завдав кілька поразок німецьким лицарям. Проводив політику ЗІ збирання "руських земель", застосовуючи дипломатичні, династичні та воєнні заходи. Його васалами стали мінський, лукомський, друцький, берестейський, дорогичинський князі. 31340 р. на Волині правив його син Любарт-Дмитро. Видав доньку Алдону за сина польського короля Володислава Локетека Казимира; Інша донька, Марія, стала дружиною тверського князя Дмитра Михайловича. Таким чином він підтвердив претензії своєї династії бути однією з найвпливовіших у Східній Європі.

  Сини Гедиміна — Ольгерд (1296—1377) та Кейстут (1297—1382), які правили разом з 1345 p., об'єднали всі литовські землі та продовжили політику батька на розширення Великого князівства Литовського. Ольгерд взяв під свій контроль значну частину українських земель — Чернігово-Сіверщину (1355), Київщину, Поділля (1362, після розгрому татар біля Синіх Вод). Його боротьба з Казимиром закінчилась приєднанням до Великого князівства Литовського більшої частини Волині (крім Белзької та Холмської земель). Він залишив правити в українських землях князів з роду Рюриковичів, руська (давньоукраїнська) мова стала офіційною мовою Великого князівства Литовського. Рід Гедиміновичів — один з най розгалуженіших у Східній Європі того часу. Від синів Гедиміна вели генеалогію князі Острозькі, Заславські, Корецькі, Чарторийські, Вишневецькі, Сангушки, Збаразькі та ін.

 

 

Українські землі під  владою іноземних держав

У 1345—1377 pp. князі Ольгерд та Кейстут  приєднали території від м. Володимира на Заході до р. Оскіл на Сході, від Новгород-Сіверського на Півночі до середньої течії р. Південний Буг на Півдні. Князь Вітовт у 1392— 1430 pp. приєднав землі у межиріччі Дніпра та Дністра з виходом до Чорного моря.

  У XIV ст. інтереси Литви поширювалися на Південь, внаслідок чого змінилась геополітична ситуація у Східній Європі. Литовці завдяки битві під Синіми Водами (1362) та дипломатичним акціям похитнули військово-економічний потенціал Золотої Орди, започаткували звільнення українських земель від татарського поневолення. Зміцненню позицій литовців на українській території сприяли династичні зв'язки з галицько-волинськими князями, що давало їм змогу бути законними претендентами на місцеві княжі столи (престоли). До того ж Литва потребувала людських, економічних ресурсів українських та білоруських земель для боротьби проти німецьких лицарів. Тому не нав'язування своєї влади, своїх політичних цінностей, а збереження місцевого політичного устрою, традицій, мови давало шанс литовським князям закріпитися тут.

  Українське населення отримувало захист від нападів татар зі Сходу та Півдня, католиків — із Заходу. Верхівка української православної церкви робила спроби навернути язичників-литовців у свою віру, посилити свої позиції, вплив серед місцевого населення. У Литовсько-Руській державі наприкінці XVI ст. було 11 тис. православних церков і лише 700 костелів. Литовські князі надавали привілеї — спеціальні особливі грамоти — окремим землям Русі.

 

 

2. Україна у складі  Речі Посполитої

 

2.1. Політичні причини та наслідки Люблінської унії

З XIV ст. у політичне життя України  увійшло таке явище, як унія. Перефразуючи О. Бісмарка, який зауважив, що Німеччину  переслідує "жах коаліцій", спрямованих  проти неї, можна стверджувати, що Україну постійно став переслідувати "жах уній", до яких були схильні її політики. Від 1385 p., коли литовські та польські керманичі уклали Кревську унію, кожного століття землі України приєднувалися, чи то з волі монархів, чи з волі частини місцевої еліти до інших держав, а отже, чужої політичної культури й традиції. Такими були унії Віленсько-Радомська 1401 p., Городельська 1413 p., Люблінська 1569 p., Переяславська 1654 р. та Галицька 1658 р.

  Подібні угоди не були чимось унікальним. Особисті або міждержавні, короткочасні ситуативні або довготривалі унії були частиною тогочасного політичного життя. Кальмарська унія (1397—1523) між Данією, Норвегією та Швецією сприяла об'єднанню зусиль королівств у боротьбі з німецькою економічною експансією. Союз Кастилії та Арагону в 1479 р. поклав початок утворенню Іспанської держави. XVI ст. можна вважати століттям уній — настільки вони вплинули на історію Східної та Центральної Європи. Так, у 1526 р. після загибелі чеського короля Людовика II та припинення існування династії в Угорщині політична верхівка цих країн обрала на престоли Чехії та Угорщини австрійського ерцгерцога Фердинанда І Габсбурга. Корони святого Вацлава та Святого Стефана були делеговані монарху з сусідньої країни. Відтоді до 1918 р. на політичне життя Європи великий вплив справляла Австрійська імперія. На крайньому заході континенту персональна унія Іспанії і Португалії 1581 р. суттєво вплинула на політичну долю цих країн.

  На рубежі між середньовіччям та новими часами в історії України знаковим явищем стала Люблінська унія 1569 р. між Великим князівством Литовським і Королівством Польським. Вона була зумовлена такими чинниками:

 

1. Тривалим досвідом Литовсько-Польських союзів XIV—XV ст. Наприкінці XIV ст. Литва та Польща опинились під загрозою з боку Тевтонського ордену й шукали взаємоприйнятних форм боротьби з ним. В обох країнах точилась боротьба між різними групами: у Литві — між братами та родичами князя Ягайла; в Польщі — між мало - та велико-польськими феодалами. Внаслідок компромісів у 1385 р. у м. Крево була укладена персональна унія між Ягайлом і польською верхівкою, згідно з якою він обирався польським королем, одружувався з королевою Ядвігою. Ягайло зобов'язувався організувати боротьбу за повернення загарбаних німцями земель, інкорпорувати Литву та Русь до Польщі, запровадити на цих землях католицизм.

Разом з литовськими присяжні грамоти  на вірність польському королю підписали  київський, волинський та новгород-сіверський князі. Спроби швидкого впровадження в  життя умов унії посилили опозицію, в середовищі литовської та руської верхівок, яку очолив литовський князь Вітовт. Згідно з досягнутим компромісом 1392 р. Литва залишалась фактично самостійною державою на чолі з Вітовтом, який на засадах ленного права (права влади над певною землею за умов виконання військової або адміністративної служби) залежав від польського короля. До 1440 р. в Україні точилась боротьба під проводом Вітовта, а по його смерті — Свидригайла проти польського втручання і посадження литовських магнатів намісниками та воєводами на Київщині, Чернігівщині, Волині. Неприйняття місцевою українською елітою унії Литви та Польщі призвело до устремлінь окремих її кіл (Новгород-Сіверських феодалів) у бік православної Москви. Навіть здобута спільно з поляками перемога над німцями під Грюнвальдом у 1410 р. не зупинила прагнення української, білоруської та литовської верхівки до самостійності. Тільки за часів Сигізмунда І, який перебував на престолі більше 40 років (1506— 1548), коли вдалось добитися політичної стабільності, об'єднати зусилля для боротьби проти зростаючої татарської загрози, ідея унії вкоренилася у свідомість української політичної верхівки.

 

2. Московською загрозою. Литва була у стані перманентної війни з Московським царством. Виснажені великими втратами, литовці відчули, що без Польщі не зможуть вистояти.

 

3. Династичними зв'язками. Король польський і водночас великий князь литовський Сигізмунд II Август (1520—1572) не мав синів — спадкоємців престолу. Розуміючи, що політично недалекоглядно покладатись на думку сеймів у визначенні нового правителя, спираючись на власний авторитет, він рішуче підтримав ідею нової унії. Реалізовано її на Люблінському спільному сеймі, під час якого король видав привілеї для української православної шляхти Волині, Київщини, Поділля, заохочуючи її голосувати за об'єднання.

 

4. Прагненням української шляхти здобути права, якими користувались польські шляхтичі (приміром, не сплачувати деякі податки). Крім того, українська шляхта сподівалась отримати допомогу в охороні своїх земель від набігів кримських татар. Польща, що перебувала на вершині економічної та політичної могутності, видавалась їм найкращим союзником. Тому вони в односторонньому порядку проголосували за вихід українських земель зі складу Великого князівства Литовського і включення їх до Польського Королівства.

 

Люблінський сейм тривав протягом першої половини 1569 p., а 1 липня було підписано акт про унію, згідно з яким Польща та Литва об'єднувались в єдину державу — Річ Посполиту на чолі з монархом, обраним на спільному сеймі. Єдиний сейм і сенат мали збиратися у Варшаві. Об'єднана держава здійснювала зовнішньополітичні зносини, мала єдину грошову одиницю. Шляхта звільнялась від сплати торгових мит. Піддані обох держав мали рівне право володіти маєтками в обох частинах Речі Посполитої. Велике князівство Литовське зберігало автономію, маючи окремий уряд, адміністрацію, суд, закони, військо.

  Українські землі в складі Королівства Польського поділялись на шість воєводств: колишні — Руське, Белзьке, Подільське та нові — Волинське, Брацлавське, Київське. У 1635 р. було створене Чернігівське воєводство. Управляли ними воєводи з дуже великими повноваженнями. На території чотирьох нових воєводств продовжували діяти Литовський статут, попередня система судочинства, "руська мова" як урядова. Згодом їх поволі витісняли польські порядки, польська та латинська мови. Українські землі зберігали свої традиційні геральдичні символи. В Галичині в ролі герба і надалі залишився золотий лев на блакитному полі. Під блакитним знаменом українське з'єднання брало участь у Грюнвальдській битві 1410 р.

  У Київській землі гербом було зображення св. Архістратига Михайла з полум'яним мечем та срібним щитом; на Волині — срібний хрест у середині червоного поля; на Поділлі — золоте сонце з 16 променями в блакитному полі й над ними — золотий хрест.

  М. Грушевський, оцінюючи ті процеси, писав: "Акт 1569 р. ... кинув українську... суспільність центральної й східної України в вир гарячого, нервового тодішнього польсько-шляхецького життя, політичної боротьби, нових політичних, суспільних і культурних обставин ...Треба було подбати про те, щоб у сім новім світі не виглядати медведем з поліських пущ... Треба було натертися польською політурою..."

  В Україні почало інтенсивно зростати землеволодіння магнатів та шляхти. Приміром, на Лівобережжі виникла невеличка держава в державі, так звана "Вишневеччина" з центром у Лубнах. Вона була закладена Олександром Вишневецьким (? — 1594), черкаським і канівським старостою в 1580—1594 pp., любецьким старостою у 1584—1594 pp. Син його брата — Михайла Корибут-Вишневецького (? —1615) та Раїни, дочки молдавського господаря Єремії Могили — Я рем а-Міха л Кори-бут-Вишневецький був князем у Вишнівці й Лубнах 1612—1651 pp., воєводою руським 1646—1651 pp. та гадяцьким старостою 1634—1651 pp., одним з найзапекліших ворогів Богдана Хмельницького. У 30-х роках XVII ст. йому належало 56 міст і містечок, до 40 тис; селянських дворів. На Волині інший впливовий магнатський рід — князь Острозький володів більше ніж 900 містами та селами.