Україна
в першій половині XIX ст.
Соціально-економічний розвиток українських
земель у складі Російської імперії в
першій половині XIX ст. На початку XIX ст. переважна частина
українських земель (Лівобережна, Слобідська,
Правобережна та Південна Україна) належали
Російській імперії. У цей період сільське
господарство було головним сектором
економіки, а стан аграрних відносин значною
мірою визначав динаміку всього суспільного
розвитку. І це не випадково, оскільки
саме в аграрній сфері перебувало ядро
феодально-кріпосницької системи: основний
засіб виробництва — земля, що належала
поміщикам, і основна виробнича сила —
залежне від феодала чи держави селянство. Розвиток сільського господарства
в цей час визначала низка тенденцій. У
першій половині XIX ст. в аграрній сфері
домінувало поміщицьке землеволодіння.
В українських землях, що належали Російській
імперії, воно становило майже 75% усієї
землі. Незважаючи на таку значну концентрацію
в руках поміщиків земельних угідь, їхні
господарства деградують та занепадають,
про що свідчать посилення експлуатації
селян, низький рівень організації праці,
технологічний застій, неефективне екстенсивне
господарювання, зниження прибутків тощо.
Прогресуючий занепад поміщицьких господарств
виявив себе і у зростанні заборгованості
поміщиків державі, яка в першій половині
XIX ст. становила понад 83 млн. крб. Тому
наприкінці 50-х років поміщиками було
оформлено під заставу майже кожен четвертий
маєток в Україні. Для розвитку аграрних відносин
у цей період характерне посилення експлуатації
селян. Селянство поділялося на дві основні
групи — поміщицькі та державні (крім
них існувала ще незначна кількість удільних
селян). Поміщицькі селяни переважали
в Східній Україні, Правобережжі, а державні
— на Лівобережжі та Півдні України. Відробіткова,
грошова і натуральна ренти були основними
формами експлуатації. Незважаючи на те,
що закон 1797 р. офіційно встановлював 3-денну
панщину, на практиці вона становила 4—6
днів на тиждень. Селяни відробляли і додаткові
повинності (будівельні дні) та сплачували
натуральний та грошовий оброки. Крім поміщицьких селян-кріпаків
існували державні селяни, які вважалися
вільними. За користування землею вони
виплачували державі феодальну грошову
ренту. На сплату державних податків йшло
майже 40% селянських прибутків. Оскільки
основна частина селянства була не в змозі
сплачувати такі суми, зростали недоїмки,
які на 1853 р. становили 68 млн. крб.
Страждали селяни ще
й від прогресуючого обезземелення,
яке підривало їхні господарства.
За підрахунками фахівців, для сплати
податків та забезпечення потреб сім'ї
необхідно було мати не менше 5 десятин
на ревізьку душу. У Подільській
губернії цей показник становив 1,2 десятини,
Київській — 1,9, Полтавській — 2,5,
Херсонській — 3,2, Чернігівській
— 3,6. Отже, форсований наступ поміщиків
на селянські землі на початку XIX
ст. не тільки не сприяв подоланню господарської
кризи, а дедалі її поглиблював, оскільки
цей процес руйнував самі основи феодального
способу виробництва (порушувався
принцип наділення селянина засобами
виробництва, різко падала рентабельність
індивідуальних селянських господарств).
На ефективність сільськогосподарського
виробництва суттєво впливали рутинний
стан техніки та технологічно відстала
традиційна система землеробства. У
середині XIX ст. землю обробляли тими
ж знаряддями праці, що й століття
тому — плугом, ралом, сохою, серпом,
косою. Та навіть цього традиційного
та малопродуктивного реманенту
не вистачало: в 1838 р. на 100 ревізьких
душ припадало два плуги. Такими
ж, як і століття тому, залишилися і
системи обробітку землі: класичне
трипілля на Правобережжі, архаїчна перелогова
система — на Півдні та комбінація
цих двох систем — на Лівобережжі.
Рутинний стан техніки, традиційна система
землеробства, низька організація праці
та малоземелля були головними чинниками
прогресуючого падіння врожайності. Ситуацію
в сільському господарстві ускладнювали
ще й неврожайні роки: від 1799 р. до 1856 р.
у Східній Україні було 28 повсюдних і часткових
неврожаїв, які призвели до голоду та епідемій,
спричинили розорення селянських господарств.
Прогресуюче обезземелення,
руйнація індивідуальних господарств
зумовили появу надлишків робочої
сили в аграрному секторі. Спробою
знайти вихід із скрутного становища
були стихійні та організовані переселення
селян у Саратовську та Астраханську
губернії, на Кавказ, у Новоросійський
край. У 1838—1852 pp. з Лівобережжя переселилося
в ці райони 58,5 тис. осіб. Частково пом'якшувала
гостроту проблеми надлишкової робочої
сили щорічна практика заробітчанства.
У 40-х роках XIX ст. лише на Полтавщині у
цей процес було втягнуто майже 90 тис.
осіб.
У першій половині XIX ст. почалися суттєві
зрушення в аграрному секторі: поступова
руйнація натурального господарства та
еволюційний перехід господарської діяльності
на рейки товарності та підприємництва.
Характерною рисою розвитку аграрних
відносин цього періоду була нерівномірність
втягування поміщицьких господарств у
товарне виробництво. Великі латифундії
Південної та Правобережної України мали
вагомий ринковий потенціал — значні
площі землі та достатню кількість дармової
кріпацької робочої сили. Саме тому ці
господарства легше і швидше пристосовувалися
до товарно-грошових відносин, ніж дрібні
господарства Лівобережжя. Поступово
в товарне виробництво втягуються і селянські
господарства, що стимулювало процес поглиблення
майнової диференціації селянства. В умовах
масового обезземелення починає формуватися
заможна селянська верхівка, представники
якої володіли або ж орендували 100 і більше
десятин землі. Шляхом дрібного підприємництва,
лихварства, чумакування, посередницької
торгівлі ця частина селянства накопичує
капітали, готуючись до крупної підприємницької
діяльності. У цей період розширюється
сфера застосування вільної праці, поглиблюється
галузева спеціалізація, в окремих господарствах
дедалі помітнішими стають часткові агротехнічні
зрушення.
У дореформений період еволюційні, але
глибокі зміни сталися в промисловому
розвиткові. Початок промислового перевороту
(середина 30-х років) став своєрідним рубіконом
між двома якісно відмінними етапами в
розвитку вітчизняної промисловості.
Суть цього перевороту полягала в поступовому
переході від феодальної мануфактури
до капіталістичної фабрики. На першому
етапі, який тривав від початку сторіччя
до середини 30-х років, основними промисловими
підприємствами були селянські промисли,
міські ремісничі майстерні, мануфактури,
що базувалися на примусовій кріпацькій
праці та ручній техніці. Це був період
помітних кількісних зрушень. При стимулюючій
дії казенних замовлень (насамперед воєнного
відомства) зростає кількість промислових
підприємств. Зокрема, в Україні їхня кількість
(без винокурень) зросла з 200 у 1793 р. до 649
у 1830 р. Збільшується і кількість зайнятих
у промисловості робітників та обсяги
виробленої продукції.
У першій третині XIX ст. сталися і певні
якісні зміни, які мали надзвичайно серйозні
наслідки. Йдеться насамперед про зростання
ролі вільнонайманої праці. У 1828 р. підприємства
з вільнонайманою робочою силою становили
46,2% усіх підприємств, на яких працювало
25,6% робітників. Характерною рисою цього
етапу був уповільнений промисловий розвиток.
Хоча саме у цей час промисловість вже
визріла для глибоких якісних зрушень
і дедалі більше виходила за межі феодально-кріпосницької
системи, яка перетворилася на гальмо
суспільного розвитку (стримувала формування
ринку вільнонайманої робочої сили, інтенсивність
торгівлі, появу значних капіталів тощо).
Промисловий переворот в українських
землях, що належали Російській імперії,
розпочався у 30—40-х роках водночас з Німеччиною,
але пізніше, ніж у Великобританії, Франції,
США. Він поклав початок новому етапові
розвитку вітчизняної промисловості,
що тривав до скасування кріпосного права
1861 р. У цей період зберігалася певна спадкоємність
тенденцій в економічній сфері. Зокрема,
продовжувався процес кількісного зростання
промислових підприємств. Від 1825 р. до
1861 р. їхня кількість (без ґуралень) зросла
в 3,6 раза. Водночас у промисловій сфері
виникають нові тенденції. В основі промислового
перевороту лежав технічний переворот,
суть якого полягала у заміні ручної праці
машинною, широкому запровадженні у виробництво
парових двигунів, удосконалених технологій.
Відбувається поступове витіснення кріпосницької
мануфактури капіталістичною фабрикою.
Нові машини та технології вимагали якісно
нової робочої сили — дисциплінованої,
кваліфікованої, зацікавленої в наслідках
праці. Цілком зрозуміло, що закріпачений
робітник не відповідав цим критеріям
і тому частка вільнонайманої праці продовжує
неухильно зростати. Якщо 1825 р. вона становила
25% , то 1861 р. — вже майже 74%.
Потреби економіки
та поглиблення диференціації промисловості
сприяли появі в українських
землях нових галузей — кам'яновугільної,
машинобудівної, цукроварної тощо.
Помітні зрушення відбулися в
розміщенні промислових підприємств
та в складі їхніх власників. Зокрема,
якщо до середини 40-х років майже
три четвертих підприємств належали
переважно поміщикам і розташовувалися
в селах та містечках, то надалі вони
будувалися в містах, а підприємцями
ставали купці, міщани та багаті селяни.
Поступово формується спеціалізація
районів на виробництві певної промислової
продукції. Донбас перетворюється на крупний
центр кам'яновугільної промисловості,
який за видобутком вугілля 1860 р. в межах
Російської імперії поступався лише
Сілезькому басейну. Українські землі
дедалі більше спеціалізуються на виробництві
цукру.
Отже, розвиток сільського господарства
українських земель у складі Російської
імперії в першій половині XIX ст.
визначали такі тенденції: домінування
в аграрній сфері поміщицького землеволодіння,
яке перебувало в кризовому стані;
посилення експлуатації селянства,
його майнова диференціація; застосування
застарілих способів і засобів ведення
господарства; поява в аграрному
секторі надлишків робочої сили;
поступова руйнація натурального господарства
та розвиток підприємництва. Динаміка
розвитку промислової сфери цієї
доби визначалась сумарною дією низки
процесів: бурхливим зростанням кількості
промислових підприємств; промисловим
переворотом, запровадженням нової
техніки та технологій; поступовим
витісненням кріпосницької мануфактури
капіталістичною фабрикою; збільшенням
ролі вільнонайманої праці; виникненням
нових галузей промисловості; поступовим
переміщенням промислових підприємств
з сіл у міста; формуванням
спеціалізації районів на виробництві
певної промислової продукції.
У своїй сукупності всі зазначені
тенденції та процеси становлять
суть і зміст двох суперечливих,
але взаємопов'язаних суспільних явищ:
кризи, занепаду, але ще певного домінування
старих феодальних відносин та структур,
які дедалі більше гальмують розвиток
суспільства, з одного боку, і зародження,
становлення та формування в межах
феодалізму нових капіталістичних
відносин — з іншого.
Наприкінці XVIII ст. -
першій половиш XIX ст. на західноукраїнських
землях: у Східній Галичині, Північній
Буковині та Закарпатті, які були під владою
Австрійської монархії, теж поглибився
процес розкладу феодально-кріпосницької
системи, в її надрах поступово формувалися
нові виробничі відносини. На захоплених
українських землях, особливо у Східній
Галичині, продовжували розвиватися традиційні
галузі промисловості: текстильна, шкіряна,
соляна, залізорудна, тютюнова, лісова.
Засновувалися нові папірні, гути, керамічні
й залізоробні підприємства, ливарні заводи,
особливо в Стрійській окрузі. У Винниках
та Монастирській працювали тютюнові
мануфактури. Загальнопоширеною галуззю
промисловості було ґуральництво. У 1863
р. у Галичині й на Буковині налічувалося
4000 діючих ґуралень. Згодом кількість
їх зменшилася за рахунок концентрації
й удосконалення технології виробництва.
Поряд із ґуральництвом великого поширення
набуло пивоваріння.
Починаючи з 20-х років XIX ст. важливим джерелом
збагачення західноукраїнських поміщиків
стало цукроваріння. В 1823 р. у Пужинках,
неподалік Станіслава, було збудовано
першу в краї цукроварню. До середини XIX
ст. на західноукраїнських землях існувало
16 цукроварень.
Залізоробне виробництво краю було представлене
головним чином руднями. В 1807-1811 рр. на
території Східної Галичини діяло 12 залізних
гут, 1825 р. — 15 (сім належали магнатам, сім
- державі й одна - церкві). У 20-х роках XIX
ст. у залізодобувній промисловості Галичини
працювало 1400 найманих робітників. Крім
цього, на допоміжних роботах (видобування
і транспортування вугілля, видобування
і підвіз руди, підсобні операції)широко
використовувалася примусова праця панщинних
селян, вуглярів, рудокопів та ін. (близько
6 тис. чол.).
Багата сировинна
база західного регіону України сприяла
значному розвитку солевидобувної промисловості.
Це в першу чергу стосувалося Закарпаття.
Тут відбувалися позитивні зміни в техніці
й технології солевидобутку, зокрема,
відкритий спосіб добування замінився
підземним. На всіх соляних рудниках працювало
близько 1200 чол., з яких 2/3 становили німецькі
вільнонаймані робітники.
За обсягом виробленої продукції до найпродуктивніших
підприємств цієї галузі у Східній Галичині
належала солеварня у с. Стара Сіль. За
55 років (1788-1841) тут було вироблено понад
2670,8 тис. центнерів солі. Прикарпатська
сіль забезпечувала господарські потреби
Галичини і Буковини, вивозилась за кордон.
На солеварнях краю використовувалася
вільнонаймана праця (за винятком доставки
дерева, вивезення солі та деяких інших
допоміжних робіт).
У 50-х роках XIX ст.
у різних місцях галицького Прикарпаття
видобувалася нафта, яка використовувалась
як колісна мазь, а також для освітлення.
Працювали кілька дрібних нафтоперегінних
підприємств. Але промислового значення
нафта в той час ще не мала. Майже 10 тис.
тонн на рік видобувалося бурого вугілля
(у Довкійському та Коломийському округах).
Негативно вплинув на молоду західноукраїнську
промисловість початок промислового перевороту
в німецьких і чеських провінціях Австрії.
Ремесло і мануфактура краю не могли витримати
конкуренції виробів фабрично-заводської
промисловості. Навіть цукроваріння, що
виникло в 20-х роках XIX ст. і спочатку добре
розвивалося, незабаром у зв'язку з бурхливим
розвитком виробництва цукру в Чехії,
стало другорядним.
Внаслідок антиукраїнської
політики австрійського уряду та
через інші причини не було введено
в дію збудовану на початку 40-х
років суконну фабрику в Заложцях
Золочівської округи, через короткий час
після відкриття були ліквідовані механічні
прядильні й ткацькі підприємства в Яворові,
Бродах, Заліщиках, Тленянах та ін.
Протягом першої
половини XIX ст. основою економіки
краю залишалось сільське господарство,
головним чином землеробство. Більше
половини земельних угідь належало поміщикам
і казні, менше половини - селянським господарствам.
Традиційно невисокий рівень агрокультури
зумовлював низьку врожайність, особливо
в селянських господарствах. Повільними
темпами розвивалось і тваринництво.
Феодально-кріпосницьке
сільське господарство західноукраїнських
земель, не витримуючи конкуренції на
міжнародному ринку з капіталістичним
сільським господарством європейських
країн, виявляло тенденцію до занепаду,
яка переросла в кризу в середині 40-х років.
Шукаючи виходу з кризи, поміщики вдавались
до екстенсивних методів господарювання
- поширювали свої володіння за рахунок
селянських земель, посилювали експлуатацію
селян. Лише незначна частина поміщицьких
господарств еволюціонувала в капіталістичному
напрямі.
Антиселянська експансія
поміщиків знаходила свій вираз у поступовому
збільшенні феодальних повинностей селян,
насамперед панщини, яка практично відбирала
у них більшу частину робочого часу. Позаекономічний
примус, суцільне насильство не тільки
вели до поступового розорення і деградації
селянських господарств, а й підривали
тим самим основи поміщицьких господарств.
Усе це викликало різке загострення соціальних
суперечностей на селі. Тому революція
1848 р. створила умови для скасування всіх
пережитків кріпосництва. Імператор Фердинанд
117 квітня 1848 року видав Закон про скасування
феодальних повинностей селян Галичини.
У Законі вказувалось: 1) панщинні й інші
повинності скасовуються з 15 травня 1848
року; 2) існуючі сервітути (громадські
володіння) — ліси, пасовища, луки, водоймища
тощо, якими селяни користувалися спільно
з паном, залишаються недоторканими; 3)
селяни, які забажають користуватись сервітутними
правами, мають давати за це відповідну
плату, що буде визначатись добровільною
угодою між ними і поміщиками; 4) за втрату
повинностей поміщики звільняються від
"опікунських обов'язків", зокр 'змі
допомоги своїм нужденним підданим, витрат
на лікування селян під час епідемій та
їхньої худоби на випадок епізоотії тощо.
7 вересня 1848 р.
Фердинанд І підписав Указ, яким заборонялась
панщина у всіх частинах імперії. Цей Указ
розширював Закон від 17 квітня деякими
пунктами про права селян і їхні стосунки
з поміщиками. Йшлося про те, що поміщики
втрачали верховну владу над селянами,
котрі переставали бути їхніми підданими
й оголошувалися громадянами держави.
Скасовувалася відмінність між домінікальними
і рестикальними землями, оскільки і ті,
й інші ставали вільною власністю. Це призвело
до того, що селяни ставали власниками
земельних наділів. Було відмінено право
поміщиків примушувати селян купувати
у них алкогольні напої. Щодо сервітутних
прав, то селяни зберігали лише право випасати
худобу на толоці й стерні та збирати квіти
в лісі, за все інше треба було платити
поміщикам.
В цілому українські
селяни схвалювали закони, які значною
мірою відповідали їх інтересам. Адже,
крім скасування повинностей, селяни одержали
70% орних земель, а 30% - залишалося землевласникам.
Хоч розміри селянських наділів були невеликими,
але 70% із них все ж таки відповідали прожитковому
мінімуму. Галицький селянин став не лише
володарем землі й своєї долі, а й справжнім
чинником політики, освіти й культури,
його не можна було більше ігнорувати.
Закон від 17 квітня 1848 р. про скасування
феодальних повинностей у Галичині спеціальним
актом влітку 1848 р. було поширено й на Буковину.
Більшість Буковинських селян, за винятком
халупників, одержали землю від 2 до 10 моргів.
Селянська реформа 1848 року, яку був змушений
провести австрійський уряд, завдала великого
удару середньовічним пережиткам у господарстві
й побуті селянина і впевнено торувала
шлях до розвитку і утвердження капіталістичних
відносин.