Україна в період Руїни

  В своїй  діяльності П. Тетеря повністю спирається на підтримку польського короля Яна Казиміра. Радячи королеві об’єднати всю Україну, він разом з польсько – козацьким військом  та союзниками – татарами захолює майже все Лівобережжя. Знищуючи все на своєму шляху,  це військо дійшло до Глухова, та здобути це місто так і не вдається. В цей час поведінка поляків на українських землях викликає цілу низку народних заворушень. Саме на придушення цих повстань й повернув свої війска П. Тетеря, втративши на той час своїх останніх козацьких прибічників. Але розбитий одним з ватажків – повстанців Дрозденком, зрікається булави та 1665 році тікає до Польщі, де приймає католицьку віру та отримує посаду брацлавського, ніжинського та чигиринського старости.

  Після  Тетері в гетьманська белава на короткий час опинилвсь в руках гетьмана Степана Опари (рік. нар. невід. – 1665), який в червні 1665 року з допомогою загонів кримських татар захоплює гетьманську столицю Чигирин.

Спостерігоючи за успіхами Дорошенка певні зовнішні політичні сили розуміючи небезпечність зміцнення України активно беруться за підрив гетьманської влади. Досить тяжкого удару завдали Дорошенкові запорожці, висунувши проти нього претендента на гетьманську булаву - Петра Суховія, якого до тогож визнали татари.  Боротьба з Суховієм продовжувалась цілий рік. Ще гірше стало, коли поляки проголосили гетьманом України Уманського полковника Михайла Ханенка, з яким вони захопили на той час майже все  Правоберіжжя. В 1669 році пробував домовитись з Польщею, використавши коронування нового польського короля, Михайла Вишневецького. В своїй домовленості Дорошенко вимагав автономії в межах Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств та повне скасування унії. Його ж противник Ханенко просив  лише автономії для козаків, і саме його затвердив польський сейм. Боротьба проти нього була дуже тяжка.

  Починається запекла війна  з Польщею. Виступючи на Правобережжя  Дорошенко призначає наказним  гетьманом  Лівобережжя Дем’яна  Многогрішного. Проти нього відразу  виступає московське військо.  В 1672 році 100 тисячне турецьке та 12 тисячне українське війська звільняють Поділля від польської присутності. Результатом цієї війни став мирний договір, підписаний в місті Бучачі (нині Тернопільська область).  Згідно з договором, Польща відмовлялась від прав на : Поділля, Брацлавщину та частину Київщини, що стають турецькими провінціями. Землі Війська Запорозького залишаються володінням козаків під протекторатом турецького султана. Польща зобов’язалась щороку виплачувати Туреччині контрибуцію – 22 тисячі злотих. Бучацьку угоду польські історики вважають як найганебнішу в історії поьської корони. Однак польський сейм не затвердив цей договір і війна між Полшьщею, Туреччиною та Україною тривала далі. У 1673 році польський гетьман Ян Собєський дає реванш, розбивши турків під Хотином, та це не рятує турецькі провінції України від розорення турками, під владою яких опнилось Поділля і частина Галичини з Чортковим. Вони обертають храми в мечеті, забирають в полон людей, грабують міста. Населення тікає на Запоріжжя, Слободжанщину, Гетьманщину, обвинувачуючи Дорошенка в тому, що закликав турків. Улюбленець народу, він втратив його любов та довіру й лишився всієї народної підтримки. Тим часом лівобережний гетьман Іван Самойлович підбиває московський уряд скористатися ситуацією, а саме : війною поляків з турками,  смерть короля М. Вишневецького та підготовку в Польщі до елекції нового монарха - та розпочати війну з Дорошенком. Коли московсько – козацькі війська перейшли Дніпро до них приєднались Канівський та Черкасьський полки. Цією силою було завойовано майже всю Україну. В березні 1674 року Самойлович скликає в Переяславі Генеральну Раду, на якій його обрано гетьманом усієї України. Намагаючись позбутись Дорошенка, він обложує його столицю Чигирин, та на допомогу Дорошенкові приходять турки та татари. Самойлович вимушений повернутись на Лівобережжя. Турецько – татарські та дорошенківські загони знищують на Правобережжі всіх, хто піддався Самойловичу. Умань спалено, все населення вирізано.

  Тим часом новий король  Ян Собєський вирушає військом проти турків і зруйновує Брацлавщину. Тисячі людей гинуть та потрапляють в полон, масово залишають рідні домівки, тікаючи хто куди. Україна в руїнах.

  На той час Петро Дорошенко,  втративши 1675 року свого найближчого  друга та радника митрополита Йосифа Нелюбовича – Тукальського, розчаровується в своїй політиці. Він вирішує зректися гетьманства і передає булаву Генеральній Раді в Чигирині, а клейноди надсилає до Москви, здавши таким чином гетьманство на користь Самойловича та Ромодановського, як того хотів російський уряд. Сам він милостливо був відправлений в почесне заслання : спочатку як воєвода у Вятку (1679 – 1682), а потім до самої смерті (1698 року) жив в селі Ярполчі, що під Москвою. Там його і поховано.

  Намагаючись не допустити  об’єднання України і втрату власного впливу на Правобурежжі турки ставлять гетьманом знову Юрія Хмельницького, якого вони витягають з Едичкульської в’язниці, та дають помпезнай та гучний титул “Князя Сарматського, Малої Росії – України і володаря Війська Запорозького”. В 1677 – 1678 роках він разом з турецьким військом загальною кількістю в 200 тисяч вояків з великими втратами в кілька спроб здобуває Чигирин, від якого на той час залишились самі руїни. Тому свою столицю Юрій влаштовує в Немирові що на Поділлі. Організований ним похід на Лівобережжя закінчився повним провалом. Він так і не спромігся створити міцну гетьманську владу. Неврівноважений, підозрілий, позбавлкний реальної влади, він відштовхував від себе людей жорстокими карами та тортурами. Довго турки терпіти його не могли і в 1681 році його стратили в Кам’янець – Подільському.

  Турки передають  владу в країні Молдовському  воєводі Іванові Дуці, який почав  активне заселення спустошених  війною районів, закликаючи людей  повертатися приваблював їх різними обіцянками. Та ці спроби припинились з підписанням в 1686 році між Москвою та Польщею так званого “вічного миру” - договору, який визначав права та території володінь на Україні. На підставі договору Правобережжя, не захоплене турками визнавалось польським, а Київ відходив до Лівобережжя. Земля між Дніпром та Бугом  залишалась нейтральною.

  13  серпня 1681 року в Бахчисараї  було підписано мирний договір,  який закінчив війну між Московською  державою, Кримським ханством та  Туречччиною. Згідно з договором, кордон між цими державами проходив по річці Дніпро. Туреччина вивзнавала права Москви на володіння Лівобережною Україною, а також на контроль земель Війська Запорозького. Південна Київщина, Брацлавщина та Поділля залишались в складі турецьких володінь. Територія між Південним Бугом і Дністром оголошувалась нейтральною.  Українське населення зберігало право ловити рибу в Дніпрі та його затоках, добувати сіль та вільно плавати по Дніпру до Чорного моря. Татари могли вільно кочувати в українських степах та полювати на обох берегах Дніпра.

  Таким чином, ці дві угоди  повністю утвердили територіальний  поділ України. До 1686 року вся  багатостраждальна, розорена війнами  Україна була повністю розділена  між сусідніми державами. 

5. Лівобережжя. Іван Брюховецький та Дем’ян Многогрішний.

Проросійська орієнтація Івана  Самойловича

 На Лівобережжі після скінчення  другого гетьманування Юрія Хмельницького  почалась запекла боротьба за  владу. Тут господарювали промосковські  погляди, особливо серед старшини, яка вирішила зосередити владу в своїх руках. Накзним гетьманом стає Яків Сомко, вихідець з багатого міщанського роду, представник заможної старшини, брат першої дружини Б. Хмельницького. В своїй боротьбі він об’єднується з представником рядового козацтва Ніжинським полковником Василем Золотаренком, братом третьої дружини Б. Хмельницького. Останнього старшина й хотіла вибрати гетьманом, таким чином забезпечивши собі панівне становище.  Проти них виступив запорізький кошовий отаман Іван Брюховецький , вихідець з нижніх верств козацтва. В червні 1663 року в Ніжині зібралась так звана “Чорна Рада” - галасливі виборчі збори , в яких крім козаків взяли участь міщани та селяни. Посланці російської корони, підозрюючи старшину в пропольських симпатіях підбурює постих козаків та селян на підтримку Брюховецького , одночасно шляхом арешту усуває від боротьби Золотаренка та Сомка. Згодом їх було страчено.  

  Гетьманом Лівобережної України  обирають Івана Брюховецького  (рік. народ. невід. – 1668). Певний  час перебував на Січі, у 1661 – 1663 роках був кошовим отаманом. Це був яскравий представник доби Руїни. Типовий демагог, він був чудовим промовцем і вмів добре впливати на юрбу. В своїй політиці був антиподом Тетері – він повністю визнавав зверхність царя та був палким прихильником Москви.

На тлі спустошеного та затероризованого поляками Правобережжя контрольований Москвою Лівий беріг Дніпра виглядав більш привабливо, особливо для біженців. Під владу Многогрішного вступили два полки - Прилуцький та Переяславський. Сам Многогрішний взявся за встановлення правопорядку та спокою на Лівобережжі, використовуючи для цього загони компанійців. Активно бореться з старшинською олігархією. Сам призначає та змінює полковників, сотників, без суду їх карає, накладає податкина старшину та духовенство. Але його нетактовність та самовласність, абсолютизм та невміння порозумітися з старшиною стають основними причинами змови проти нього. Від козацької верхівки до Москви пішли доносии, в яких Многогрішного обвинувачено в зв’язку з Дорошенком та в намірах перейти під зверхність Туреччини. 1672 року Дям’яна Многогрішного скинуто з гетьманування, арештовано та ув’язнено іркутській в’язниці. По звільненню 1688 перебував на військовій службі в Сибіру, 1696 року залишив службу і постригся в ченці. Востаннє згадується в документах 1701 року.

  Протягом трьох місяців в  Україні правила старшинська  олігархія, намагаючись обмежити  владу наступного гетьмана. І  це дуже подобалось офіційній  Москві. На Генеральній Раді в  Козачій Діброві біля Путивля  було поновлено договір з Москвою та обрано нового гетьмана - генерального суддю Івана Самойловича (рік народ. невід. – 1690). Народився в Ходоркові на Житомирщині в сім’їсвященика. Навчався в Київському колегіумі. Служив писарем в козацькому війську, був сотником, а у 1668-1669 роках - чернігівським полковником . У 1669 – 1672 роках - генеральний суддя. Людина освічена, з широким світоглядом, талановитий політик та патріот, він прагнув об’єднати українські землі та дати їм незалежність. Беручи в свої руки булаву, Самойлович прийняв ряд умов, які обмежували  владу гетьмана, також проводячи лінію старшинської верстви, надаючи державі аристократичного характеру. Перед усім він не мав права судити та карати представників старшини. Компанійський полк, який підкорявся безпосередньо гетьманові примусили розпустити. Самойлович не скликав Загальної Ради, а обмірковував всі справи з Радою Старшин. Створив інститут бунчуових товаришів, до якого входили переважно сини старшин, що перебували в близькому оточені гетьмана й виконували спеціальні доручення,  готуючись зайняти посади, звільненні їхніми батьками. Поява такого інституту сприяла створенню старшинських династій на Лівобережжі. Та й взагалі, за  15 років правління І. Самойловича зформувалась гетьманська держава з монархічним характером.

  В своїй зовнішній політиці  Самойлович намагався підкорити  всю Україну і боровся проти   тенденцій Запоріжжя вести окрему  політику. Він притягує під свою  владу правобережних полковників,  у 1674 році йому передає булаву  Михайло Ханенко, а в 1676  на його користь зрікається гетьманства Петро Дорошенко. Це був піковий період в гетьмануванні Самойловича, коли його проголосили гетьманом усієї України. Правда через два роки турки з Ю. Хмельницьким витіснили його з Лівобережжя. Відступаючи, він організовує масове переселення людей з Правобережжя на Лівий беріг, інколи й використовуючи примусово – силові методи. Це бу так званий “великий згін”. Довгий час свого гетьманування підтримував добрі відносини з Москвою. Там виховувались його сини, свою дочку він одружив з боярином Ф. Шереметьєвим. Щоб поширити кордони України, Самойлович радив цареві заявити Польщі претензії не Західну Україну, Волинь, Підлящща, Поділля, Підгір’я, Червону Русь, які завжди були частиною України. Також він намаговся приєднати до України Слободжанщину, яка була заселена українцями. Та ці обдва домагання не мали успіху.

  На початку 1680-их років  Австрія, Венеція, Польща, Ватикан  та Москва почали укладати  антитурецьку, а разом з тим  й антикримську коаліцію, так  звану “Священу Лігу”, до якої  було запрошено й Україну. Та Самойлович відмовився від участі в коаліції , розуміючи, що знищення татарського ханства може пошкодити втіленню його планів щодо створення незалежної держави, яка буде оточена московськими володіннями. Також Самойлович був проти зближення Москви з Польщею. Та з підписанням в 1686 році “вічного миру” між Польщею та Москвою імовірність реалізації його намірів стала досить примарною.  В 1687 році починається війна проти мусульманського світу. Австрія, Польща та Венеція мали вдарити по Туреччині, Росія - на Крим. Та перспектива війни з Кримом була дуже непопулярна серед козацької старшини, серед якої було багато колишніх “дорошенківців”. Не розкриваючи справжніх причин свого небажання починати війну, Самойлович марно пробує переконати царський уряд, що похід величезної армії серез  випалені сонцем степи  буде зв’язаний з  великою небезпекою. Але все марно, і в квітні 1687 року  похід почався. 100 тисячне московське військо йшло під командуванням князя В. Голіцина, фаворита царівни Софії, майже 50 тисячне козацьке військо вів сам гетьман. Не доходячи до Січі, коло річки Карачокрак, Голіцин несподівано накозав військам повернути назад. Тільки 40 тисяч московського та українського війська під командуванням Неплюєва  та середнього сина гетьмана Григорія Самойловича пішла на Запоріжжя, де й потерпіли невдачу. Причини відступу Голіцина залишаються неясними.  Офіційну версію – брак фуражу для коней - сучасники спростовують, бо паші було достатньо. Можливо, що Голіцин, знаючи про небажання старшини та гетьмана брати участь в цій компанії просто побоявся  заходити далеко в степи. Та потрібно було перекласти на когось відповідальність за невдачу, і для цього було використано один з останніх доносів старшини на гетьмана. Взагалі, за час правління Самойловича  старшина скаржилась на те, що він не скликав Ради, брав хабарі, роздавав родичам землю. Були нарікання на його некозацьке походження. Та головною причиною незадоволення козацької верхівки було намагання перетворити Гетьманську Україну на спадкову монархію, створивши власну  династію правителів. В доносі, поданому Голіцину гетьмана Самойловича звинувачено у зв’язках з татарами.  Донос підписала стара, заслужена дружина, серед неї – Кочубей, Лизогуб, Дунін - Борковський, Забіла, Гамалій та інші. Військо знаходилось коло річки Коломак, коли з Москви прийшов наказ про арешт гетьмана та його родини. Івана Самойловича та його сім’ю заслано до Тобольська, а його сина Григорія, після тортур страчено в Сєвську.