Творчість Д.Дорошенка

3 1892 року Д.Дорошенко  навчався у гімназії у Вільні, проте кожне літо проводив  на хуторі, куди його привозив  батько, а з 12 років він їздив  уже сам. Повертався до Вільна Дмитро "з великим запасом українських вражень". Утім, серед "гімназіальних товаришів" він не мав з ким поділитися тими враженнями (бо українців серед них не було) й ріс "самотнім мрійником". Ця "самотність" та інтерес до України і всього з нею пов'язаного, особливо до історії, літератури та мови, мистецтва, штовхали Д.Дорошенка на самостійні заняття, на пошуки джерел, книжок.

Бажаючи підвищити рівень володіння українською мовою (під  час перебування у Вільні, Дмитро не мав змоги спілкуватися рідною мовою, та й в родині Дорошенків було заведено розмовляти російською), він склав короткий російсько-український словник для власного вжитку [16].

Зацікавлення "українством" всіляко підтримував і намагався  розвивати в дитині батько Іван Якович, який займався вихованням сина. Батько з сином були дуже близькі, і це була не звичайна любов батька до сина і сина до батька, а справжня духовна єдність, спільність інтересів, повага одне до одного. Дмитра завжди цікавили думки батька з будь-яких питань (чи то погляд на якусь книжку, чи то його, Дмитра, вчинки тощо) й він дуже цінував його поради. З малих літ прищепив йому батько любов до "далекої батьківщини України", національну свідомість, зацікавив українською історією.

Мешкаючи у Вільні, Дорошенки передплачували різні українські видання, газети, часописи, серед яких були і заборонені. "Зоря", а потім "Літературно-Науковий Вісник" стають для молодої людини школою національної української свідомості, з сторінок часописів він дізнається про українське життя у Галичині, "про тамошні товариства", про імена І.Франка та М.Грушевського, які стали "властителями" його дум. "Тепер вже не батько мене, а я батька почав "усвідомлювати", — згадував пізніше Д.Дорошенко. Ще на гімназіальній лавці він стає свідомим українцем, а начальство переконується у його "неблагонадійності" і сепаратизмі [11:6].

Становлення Д.Дорошенка  як історика-фахівця

Досить рано з'являється  у Д.Дорошенка хист до самостійних  писань на українські теми. Ще як він  був учнем VI класу, то брав участь разом із гуртком своїх товаришів у друкуванні літературного журналу. Розвинуті ще з дитинства гуманітарні здібності дозволяли йому не лише студіювати наукову літературу, а й давати всьому власну оцінку (навіть "Історії України-Руси" самого М.Грушевського [17]).

Хоча перші роботи Д.Дорошенка (у 1899 р. виходить друком перша  його стаття про український театр  у львівському "Літературно-Науковому  Віснику" [18]) носили здебільшого  інформативний характер, можемо бачити схильність автора до власних оцінок того, про що він пише — чи то стосується українського театру, літератури, книги, чи українських діячів тощо. З самого початку він звертається до близьких до історіографії тем, а публікації про звіт Д.Яворницького [19] та про Наукове товариство ім. Шевченка у Львові [20], інші статті та замітки рецензійного характеру є, на наш погляд, першими роботами Д.І.Дорошенка, які можна віднести до його історіографічної спадщини.

Гадаємо, що вже в ранніх роках можна побачити те, що підштовхнуло Дмитра Івановича у майбутньому до наукових досліджень української історії, історіографії, бібліографії. Це й українські традиції роду Дорошенків, які виховували у майбутнього вченого національну свідомість та зацікавленість "рідною минувшиною", і дідова і батькова бібліотека, де в нього вперше виникає інтерес до української книги та її авторів, і спілкування зі своїми дядьками і батьком, від яких він почув багато про видатних українських діячів та істориків, а також його особистий хист до самостійних дослідів, писань тощо.

З гімназіальних часів саме українська історія та література приваблювали Дмитра і тому він мріяв навчатися на історико-філологічному факультеті Київського університету, де сподівався зустрітися з студентами-українцями, познайомитися з представниками українського громадянства [11:7]. Втім, у 1901 р., діставши класичну гімназіальну освіту, Д.Дорошенко був змушений вступити до Варшавського університету ("Циркуляром" Міністерства освіти наказувалося абітурієнтам вступати лише до університету шкільної округи своєї гімназії).

На початку вересня 1901 р. Д.Дорошенко поїхав до Варшави  з твердим наміром при першій же змозі перейти до Петербурзького університету. Думку про Київ він  мусив на деякий час залишити, бо директор Віленської гімназії запевнив, що Києва він не побачить, як свого власного носа, з-за його "українства" [11:8].

Варшавський університет не сподобався Дмитру Івановичу своєю неприємною атмосферою та тим, що університет не мав визначних наукових сил, а  хто був, то викладав так нудно, що відбирав всяку охоту слухати" [11:І2]. Провчився він тут недовго, проте встиг узяти участь у організуванні Української Студентської Громади та акції допомоги львівським студентам під час відомої "сецесії" українських студентів [11:12].

Через півроку Д.Дорошенкові все  ж таки вдалося перевестися до Петербурзького університету, який давав значно вищий рівень підготовки, до чого саме й прагнула молода людина. Через багато років Д.Дорошенко згадував: "Ми мали тоді в університеті прекрасних професорів і під їх проводом можна було багато навчитися. Доволі назвати професора російської історії Платонова, професора західноєвропейської історії Форстена, історії Риму Ростовцева, історії російської літератури Шляпкина" [11:47]. Проте, його зацікавлення українською історією не було задоволено, бо в університеті українську історію не викладали.

У Петербурзі завжди була чисельна українська колонія. На той час уже існувала українська громада як філія всеукраїнської організації, заснованої у Києві 1897 р. та два легальних українських  товариства — "Товариство ім. Т.Г.Шевченка" та "Благотворительное общество издания общеполезных книг для малорусского народа". Пізніше Д.Дорошенко підкреслював, що далекому Петербургові судилося відіграти в історико-культурному розвитку України визначну роль: звідти приходили не тільки циркуляри про заборону української мови і утиски українського національного життя — холодний Петербург давав притулок і зігрівав не лише наших земляків, що шукали в ньому тепленьких місць та кар'єри, а й українську думку, українське слово, звідти йшли заклики до пробудження інтелектуальних сил України Т.Шевченка, П.Куліша, М.Костомарова. Та й на поч. XX ст. українські діячі почували себе там упевненіше, ніж удома [21:2].

Одразу по переїзді до Петербурга Д.Дорошенко увійшов  до місцевої української студентської Громади і з головою поринув у громадську роботу. У 1903 р. українські студенти обрали його головою своєї громади. Ця праця забирала майже увесь час, Д.Дорошенко навіть забував про навчання в університеті. Починаючи з цього періоду Дмитро Іванович повністю присвятив себе українській справі: влаштовував збори, вечори, свята, займався поширенням української літератури та її нелегальним довозом із-за кордону через Фінляндію. Дмитро перебував у постійних контактах з різними поколіннями українських діячів у Петербурзі.

Національний обов'язок ставив він понад усе, віддавав себе вповні на службу українській ідеї, "не особисті замилування, тільки національні потреби" керували працею Д.Дорошенка [22:V-VI]. Цілком природно він переходить до свідомої політичної діяльності. Навесні 1903 р. було реорганізовано Громаду й остаточно визначено її політичне обличчя: офіційно вона вся приєдналася до Української Революційної Партії, а тому, що сама партія перетворилася в Українську Соціал-Демократичну Партію, "то всі ми стали соціал-демократами, подобалось це комусь із нас чи не подобалось". Певна опозиція до такого перетворення була, у складі Громади утворилася група національного напрямку, але сам Д.Дорошенко, хоч і був причарований гаслом самостійності України, вважав, що керівникам партії краще знати, що робити, і дисципліновано підлягав наказам з центру [11:32-33].

Працюючи у справах Громади, Д.Дорошенко познайомився і тримав зв'язок з багатьма визначними українськими діячами, серед яких досить назвати Данила Мордовця, Петра Стебницького, Олександра Лотоцького, родину Русових.

Побачивши здібності  молодого історика, О.Лотоцький заохотив його писати популярні книжечки для "Добродійного товариства", яке він фактично очолював. Д.Дорошенко присвятив роботі Товариства свої розвідки "Издания "Благотворительного общества издания общеполезных и дешевых книг" в СПб" (написано на поч. 1903 р. для часопису "Вестник воспитания") [23] та "Украинское издательское общество в Петербурге" (написано на поч. жовтня 1905 р., але за революційним подіями не встиг відіслати до редакції і стаття втратила своє значення) [24]. В них подано загальний огляд роботи Товариства, виконання ним своїх статутних завдань ("прийти на помощь религиозно-нравственному развитию и экономическому благосостоянию малороссийского народа"), його видавницької діяльності. Окрему увагу приділяє Дмитро Іванович аналізу виданих Товариством брошур на історичні теми: схвалює популярні історичні нариси Г.Комара про Б.Хмельницького та А.Головатого, біографію Т.Шевченка О.Кониського, але вважає недоцільним для народу видання "Виговщини" П. Куліша (її було написано для інтелігенції) [23: арк.3] тощо.

Щодо значення Товариства, то Д.Дорошенко підкреслює, що у Харкові  та Києві теж існують установи з такими ж завданнями, "но родное слово в изданиях этих обществ  является редким гостем" [24:2].

У 1904 р. Дмитро Іванович започаткував наукову діяльність — виходить його перша наукова праця "Указатель источников для ознакомления с Южной Русью" (СПб) [25]. Поява цього бібліографічного покажчика джерел з історії України пояснюється потребами молодого покоління, що на переломі 1890-1900-х рр. приходило до національної свідомості і бажало уґрунтувати цю свідомість [26:175]. Для складання цього покажчика, який би полегшив українській молоді ознайомлення з літературою до того чи іншого питання українознавства, Студентська Громада зупинилася на Д.Дорошенкові. Вибір пав саме на нього, бо літературні здібності молодого Дмитра Івановича були помічені (у цей час він активно пише на українські теми у періодиці [27, 28]). Крім того, самостійну роботу з української бібліографії Д.Дорошенко проводив і раніше — ще в Вільні він склав список літератури під назвою "Научный взгляд на украинцев как на отдельную народность" [29], який пізніше й увійшов до складу "Указателя источников".

Покажчик містив 25 розділів і 722 позиції. Третина бібліографії (головним чином зарубіжної) була вилучена цензурою. Запропонована Д.Дорошенком схема періодизації історії України складалася з таких періодів: археологічний; княжий; литовсько-польський (Козаччина); московський (Руїна, Гетьманщина); Запоріжжя; сер. XVIII — 60-ті рр. XIX ст.; новітня доба.

Того ж року Д.Дорошенко  опрацював покажчик народної української  літератури рекомендаційного характеру  — "Народная украинская литература. Сборник отзывов на народные украинские издания" (СПб, 1904) [32]. Ця книжка стала  першою українською рекомендованою бібліографією. Складалася вона з реєстру українських видань 1894-1904 рр., а під кожною бібліографічною позицією подавалися витяги з рецензій на цю літературу (що можна вважати зародком історіографічного аналізу). Ця бібліографія була прихильно зустрінута критикою.

Таким чином, у перші  роки XX ст. Д.І. Дорошенко проявив  себе здібним бібліографом, праці  якого заповнили поважну прогалину  в українській бібліографічній  літературі і спричинилися до подальшого розвитку цієї ділянки українознавства.

Тоді ж Д.Дорошенко багато пише на українські теми, виходять його статті, замітки, рецензії та переклади у періодиці, збірках та окремо. Визначаються переважаючі інтереси Д.Дорошенка — українська історія, література і мистецтво, театр, тобто українська культура взагалі. Переважно роботи цього періоду носять популярний, інформативний характер.

Навесні 1904 р. до Петербурга дійшла звістка про те, що "Товариство прихильників науки, літератури і штуки" у Львові, де головою був М.Грушевський, оголосило на літо українські університетські курси, на які закликало молодь з російської України. Д.Дорошенко вирушає до Львова з метою поглиблення своїх знань на терені українознавства. Тут він слухає лекції М.Грушевського, І.Франка, К.Студинського, І.Брика, С.Томашівського, Ф.Вовка, І.Раковського, М.Ганкевича. Особисто познайомився Д.Дорошенко з Іваном Франком, Федором Вовком та іншими відомими українськими діячами. Під час роботи курсів Д.Дорошенко вступив до Наукового товариства ім. Шевченка, а також почав співпрацювати у "Праці" та інших виданнях Революційної української партії. Все це захоплювало молодого Д.Дорошенка, заохочувало до подальшої роботи в українській справі та в українській науці. На цих курсах продовжував формуватися світогляд Д.Дорошенка щодо українського національного життя, української культури і науки [2:8].

Під час перебування  у Львові Д.Дорошенка "запрягли до коректи "Праці" (органу РУП) та інших  РУПівських видань", до редагування  перекладів брошур Енгельса і Каутського [11:60].

По закінченні курсів Дмитро Дорошенко повертається до Петербурга, де продовжує плідно працювати у різних виданнях, бере участь у громадському житті.

У 1905 р., не закінчивши навчання, Д.Дорошенко покидає Петербург  у зв'язку із змінами у політичних обставинах і закриттям на необмежений термін вищих шкіл. Деякий час він залишається у Вільні в батька і звідти дописує до різних видань.

Влітку йому довелося везти хворого батька за кордон на лікування (вони перебували в Австрії  та Чехії). Під час цієї поїздки  Дмитро Іванович познайомився з відомим галицьким діячем Євгеном Олесницьким, з віденським лікарем Романом Яросевичем (відомий радикал та близький приятель М.Драгоманова), з Володимиром Кушніром, з яким зав'язалося близьке знайомство і жваве листування і якому він допоміг у справах видання українського журналу "Ukrainische Rundchau" (пізніше Д.Дорошенко багато писав для цього видання [33, 34]). Перебування за кордоном, знайомство з галичанами та українською еміграцією були дуже плідними для Д.Дорошенка, розширили його світогляд. Імовірно, під впливом розповідей Р.Яросевича взявся він писати статтю про М.Драгоманова, що вийшла друком у 1906 р. [35].

На початку осені  Дорошенки повернулися до Вільна, а звідти до Глухова. До Петербурга Дмитро Іванович не поїхав, сподіваючись перейти до Київського університету, як тільки там почнеться нормальна робота.

У Росії ж починалася революція, розростався український  рух, цензура ослабла, "усі з  дня на день сподівались, що от-от упадуть  обмеження і заборони, які тяжіли над українським словом і готовилися до організації української преси". Тоді Д.Дорошенко з Глухова їде до Києва, де починає співробітництво у майбутньому українському місячнику за редакцією Б.Грінченка "Нова Громада" [36: арк.1] і продовжує надсилати численні статті в інші українські видання.