Традиційно-побутова культура кочового населення Украйни

Розкіш та багатство поховання, розміри гробниці й висота кургану перебували у прямій залежності від майнового і соціального стану померлого. Чим вище було становище небіжчика в суспільстві, тим вищим насипався курган. Слід зазначити, що скіфські кургани з самого раннього часу виступають як пам’ятки певних станових груп. Найчастіше в них ховали воїнів-чоловіків, значно рідше – жінок і дуже рідко – дітей. Багатьох членів скіфських сімей – жінок, наложниць, дітей, рабів – ховали у простих ґрунтових могильниках без курганних насипів над ними [1, c. 89-94].

Через рік після поховання царя на його могилі справляли новий обряд кривавої тризни. В жертву померлому приносили п’ятдесят юних воїнів, тіла яких розміщували у позі вершників на вбитих конях навколо кургану.

У IV ст. до н. е. поховальний ритуал степових скіфів дещо змінився. Вони відмовилися від звичаю ховати на спеціально визначеній території і почали споруджувати кургани в місцях свого постійного проживання, в степу. На високих вододільних ділянках плато з’явилися курганні некрополі, що, як правило, складаються з кількох великих та багатьох середніх і малих насипів. Такі могильники належали певним родовим групам, кочові шляхи яких пролягали через ці землі.

Змінилася конструкція гробниць. Замість простих ґрунтових ям скіфи почали споруджувати підземні приміщення – катакомби, що складалися з глибокої (до 12 м) вхідної ями й бокової поховальної камери, вхід до якої закривали камінням або дерев’яною заслінкою. Підземна частина гробниць могла мати протяжність до 10 м і більше. У великих курганах насип обкладали дерном, а його основу – камінням.

Скіфські кургани IV ст. до н. е. дедалі частіше виступали як сімейні усипальниці, де у послідовному порядку ховали главу дому, одну з його дружин, дітей і т. д. Збільшення кількості жіночих та дитячих поховань свідчить про зростаючу роль сім’ї в системі родової структури скіфського суспільства [7, c. 95].

Поховальні пам’ятки засвідчують зрослу соціальну й майнову нерівність у родових групах. Надзвичайним багатством виділяються поховання представників вищих верств родоплемінної аристократії – скіфських царів та знаті. У степовій частині Подніпров'я розташовані такі відомі своїм багатством кургани скіфських царів, як Солоха, Чортомлик, Олександрополь, на Керченському півострові знаходиться один з найбагатших скіфських царських курганів – Куль-Оба. За останні роки стали відомими поховання знатних скіфів у курганах Мелітопольському, Гайманова Могила поблизу с. Балок під Запоріжжям і Товста Могила біля Орджонікідзе під Нікополем.

У цих та інших курганах знатних скіфів знайдено розкішне вбрання – золоті діадеми, шийні обручі (гривні), намисто, браслети, розсипи сотень, а то й тисяч золотих бляшок, якими були розшиті покривала і парадний одяг; оздоблену золотом зброю і спорядження верхових коней; різне начиння: бронзовий і дерев'яний посуд, великі бронзові казани для приготування їжі, амфори, а також чаші з срібла, золота, електри, які високо цінувалися скіфами й служили своєрідним мірилом багатства та знатності померлого. Золоті прикраси, вбрання, оздоблення зброї, збруї, коштовний посуд у ряді випадків є прекрасними творами мистецтва, виконаними грецькими майстрами античних колоній.

До безцінних творів мистецтва зі скіфських гробниць належать: золотий гребінь з кургану Солоха із зображенням битви скіфів, срібна чортомлицька амфора, на фризі якої зображені скіфи, що приборкують степових коней, електровий кубок із Куль-Оби з жанровими сценами скіфського побуту. До цієї чудової серії у 1969 р. було додано срібну чашу з Гайманової Могили, на якій високим рельєфом з позолотою зображені скіфи, і знайдену у 1971 р. у Товстій Могилі золоту пектораль (нагрудна прикраса) із зображенням сцен кочового побуту скіфів [30, c. 18-22].

Різким контрастом з багатими похованнями царів і знаті є могили простих скіфів. Покладене в них майно переважно складається з основних видів зброї: лука, сагайдака зі стрілами, списа та меча. Тільки в окремих випадках у могилу ставили амфори з вином та грецькі чорнолакові канфари. У похованнях простих скіф'янок знаходять невеликий набір прикрас: намиста з пастових бус, бронзові сережки й персні, браслети, окремі недорогі золоті прикраси, бронзові дзеркала та інші дрібні речі скіфського побуту.

У могилах знатних і простих скіфів інколи знаходять залишки візків, на яких померлих підвозили до могили [31, c. 97].

Отже, бачимо, що побут скіфів пов’язаний, більшою мірою, із завойовницьким характером проживання і відвоювання території для осілості. Тому побутові традиції є зародковими.

 

2.3 Розділ Побут сарматів.

        Сармати - іраномовні  кочові скотарі-з’явилися на  території сучасної України на  межі III-II ст. до н.е. Археологічна культура сарматів поділяється на три етапи:ранньосарматський (II-I ст. до н.е.),середньо сарматський (I- серидина II ст. до н.е.),та пізньосарматський (друга половина II-IVст. до н.е.). Матеріальна культура

         На всіх етапах розвитку культури сармати були кочовими скотарями, до того ж досить рухливими. Виходячи з етнографічних паралелей, такому типу відповідає певний склад стада-насамперед вівці та коні. Ці свійські тварини єдині, хто може переносити постійне пересування, не втрачаючи ваги і життєвих сил. До того ж коні здатні тебенювати,тобто здобувати пашу з-під снігу,розриваючи його копитами. Щодо коней,то вони були для сармата всім. Кінь давав їжу, питво ,одяг, силу та заможність,рятував життя. «Напрочуд  дивно,- пише Таціт,-як завзятість сарматів лежить нібито поза ними самими.».

        Страбон та  Овідій згадують «сарматські  вози»,а перший зазначає, що сармати  живуть у  наметах. На фресках  пантікапейських склепів перших  століть нової ери є зображення  сарматських жител, що нагадують  юрти монголів та інших азійських  кочовиків.[11 с.378-382]

        У сарматському середовищі певне місце посідали традиційні для скотарського суспільства ремесла:зброярство,лимарство. Знахідки прясел в жіночих похованнях свідчать про наявність ткацького виробництва. Безсумнівно,сарматські жінки виробляли традиційну для кочівників повсть, обробляли шкури та інші продукти тваринництва. Серед ремесел слід назвати виготовлення ліпного посуду та культових речей, дерев`яного та шкіряного посуду.  Взагалі ремесло в сарматському суспільстві мало допоміжний характер,а його рівень диктувався потребами кочового побуту.

       Останнє зумовлювало й склад їжі та хатнього начиння. Хоча в розпорядженні археологів немає матеріальних решток сарматсього «меню» (крім кісток вівці, що знаходять у похованнях),не буде помилкою вважати, що в їхньому раціоні м’ясна їжа відігравала помітну роль. Значну частину раціону складали молочні продукти:кумис,молоко,сир.

       Столовий та  кухонний  посуд сарматів досить  різноманітний. Як кухонний посуд використовували численні типи ліпних горщиків. Столовий посуд представлений глеками, мисками, кухлями античного виробництва.

       Нечисленні рештки  органіки, переважно з багатих  поховань, дозволяють реконструювати  одяг сарматів. Чоловіки носили короткий каптан, що підперізувався паском (іноді з коштовними каміннями) та застібався фібулами,

шаровари та короткі м’які чобітки, як інколи перетягувалися в підйомі ремінцями з пряжками. На голові носили башлик. Костюм доповнював плащ,який застібався фібулою на лівому ремені. Жінки одягали довгу сукню із рукавами до зап’ястка або трохи вище. За східною модою поверх сукні одягався розпашний халат, що застібався фібулою на грудях.

         Різноманітними  були прикраси сарматських чоловіків  та жінок, деякі з них є справжніми  шедеврами стародавнього золотарства. Шляхетні воїни носили золоті або срібні гривні, золоті браслети. Представниці панівних верств прикрашали голови діадемами, золотими поліхромними сережками, груди-намистом. У моді були  персні з печатками та вставками із коштовного каміння та скла.

    Майже єдиним видом сарматських пам'яток в Україні є кургани, поширені насамперед у Степу — Лісостепу, але розсіяні практично по всій території нашої країни. Сарматська поховальна споруда мала вигляд вузької прямокутної або овальної в плані ями, перекритої деревом, іноді — кам'яним закладом. Деякі ями мали підбої. Ховали головою на південь або північ. Чоловіків супроводжували на той світ ножі, мечі, іноді посуд, шматки м'яса; жінок — найчастіше прикраси, прясла. Пізні поховання часто були основними в курганах; ями трансформували в неглибокі катакомби.

      Унікальним  є поховання сарматської жриці  І ст. н.е. в Соколовій Могилі на Південному Бузі. Ще одним із найбагатших сарматських поховань є могила "цариці" в кургані Хохлач на Подонні. Вона відома як "Новочеркаський скарб", бо в ній було знайдено 700 золотих бляшок.

     Сарматські  поховання вирізняються особливими  предметами матеріальної культури: ножами з вузьким держаком, біконічними  та яйцеподібними пряслами, а  також притаманною лише їм  зброєю. У II —І ст. до н.е. сармати користувалися короткими мечами з кільцевим навершям і прямим перехрестям, а потім у них з'явилися довгі мечі; з І ст. до н.е. поширилися й залізні трилопатеві наконечники стріл. (Основні форми посуду репрезентовані горщиками з кулястим тулубом, циліндричною шийкою, відігнутими вінцями; вони орнаментовані горизонтальними лініями, зигзагами. Пізніше з'явилися горщики з широким дном і високими вінцями. Вживалися також глеки яйце- і грушоподібної форм, із циліндричними шийками, а також бронзові казани з циліндрично-конічними ніжками. Менше знайдено місцевих мисок і зовсім мало — античного посуду. На відмінну від скіфів сармати дуже полюбляли фібули — заколки для одягу.

 

 

висновки

 

        Отже, дослідження дає змогу зробити ряд висновків:

1. Кіммерійці (IX-перш. пол. VII ст.до н.е.)- Войовничий народ, який складався з племен, об'єднаних у союзи на чолі з царями-вождями. Їхня територія проживання:Північне Причорномор’я між Дністром та Доном, Крим, Кавказ.

Заняття: кочове скотарство, землеробство, ремесла (виплавка заліза з болотної руди та виготовлення військового озброєння).

Кіммерійська епоха у Північному Причорномор’ї позначена великими змінами в соціально-економічному та духовному житті давнього населення України. Назву свою вона отримала від імені народу – кіммерійців, найдавніших мешканців східноєвропейських степів зафіксованих письмовою традицією.

2. Скіфи(VІІ-ІІІ ст. до н.е.)- Войовничі кочові племена, на чолі яких стояли царі.Територія проживання: Північне Причорномор'я між Доном та Дунаєм, Крим.

    Заняття: скотарство (скіфи-кочовики та царські скіфи); землеробство (осілі скіфи-орачи), ремесла, торгівля.

    Про життя скіфів, їх побут, звичаї, релігію, суспільний лад, зовнішній вигляд докладно розповідає грецький історик і географ Геродот у своїй праці «Історія». Його  розповіді  підтверджуються  археологічними  дослідженнями  скіфських  пам'яток.  Ядро Скіфії становили племена царських скіфів і скіфів-кочівників,  які  панували над усіма іншими племенами.

         Отже, у  своєму розвитку скіфське суспільство  досягло стадії переходу від варварства до цивілізації. На рубежі IV-III ст. до н. е. почався занепад цієї могутньої держави і на більшій її території з'явились нові кочові племена.

3. Сармати – сформувались у заволзьких степах на рубежі ІІІ-ІІ ст. до н. е., хвилями просувались на захід в пошуках нових територій, нових пасовищ. Античні автори в своїх творах підкреслювали агресивність і войовничість сарматів. Під кінець ІІ ст. до н. е. починається масове переселення сарматських племен на територію Північного Причорномор‘я, а вже на рубежі нашої ери вони освоюють степи між Доном і Дніпром, проникаючи аж до Південного Бугу і Дунаю. Апогею розвитку сарматське суспільство досягло в І ст. н. е. Господарство сарматів носило характер попередників, а суспільство перебувало на перехідному етапі від родоплемінних до ранньокласових відносин. Сармати були вправніші за скіфів у військовій справі, використовували досконалішу зброю. З часом частина сарматського населення була асимільована місцевими слов’янськими племенами.

Кочівники степів Південно-Східної Європи здійснювали сезонні перекочівки, майже не залишаючи якихось видимих слідів свого перебування в цій місцевості. Але не лише кургани і не лише знахідки стійбищ свідчать про те,що в цьому краї колись мешкали кіммерійці,скіфм та сармати.

Археологічні розкопки, окремі писемні джерела (передусім грецькі) свідчать, що серед народів, які колись населяли українську землю, першими на шлях державотворення в першому тисячолітті до н.е. стали кочові племена Північного Причорномор'я скіфи, сармати,кіммерійці  та ін.

 

 

 

 

 

 

 

 

список використаних джерел

 

1. Артамонов М. И. Киммерийцы и скифы : (от появления на ист. арене до конца IV в. до н.э.) / М. И. Артамонов. – Л. : Изд-во Ленингр. ун-та, 1974. – 79 с.
2. Археология Прикарпатья, Волыни и Закарпатья. – Киев, 1990. – 215 с.
3. Бунятян К. П. Давнє населення України : Навч. посібник / К. П. Бунятян. –К., 1999. – 312 с.
4. Бунятян К. П., Мурзін В. Ю., Симоненко О. П. На світанку історії /                К. П. Бутятян, В. Ю. Мурзін, О. П. Симоненко. – Київ : Альтернатива, 1998. – 212 с.
5. Відейко М. Ю. Давні поселення України / М. Ю. Відейко. – Київ, 2000. – 121 с.
6. Давня історія України : Навч. посібник : У 2 кн./ П. П. Толочко,                       Д. Н. Козак, С. Д. Крижпцын та ін. – К., 1994. Кн. 1. – 154 с.
7. Даниленко В. Н. Неолит Украины : Главы древней истории Юго-Восточной Европы / В. Н. Даниленко. – Киев : Наукова думка, 1969. –          214 с.
8. Етнічна історія давньої України. – Київ : Інститут археології НАНУ, 2000. – C. 20 – 21.
9. Залізняк Л. Л. Передісторія України Х – V тис. до н. е. / Л. Л. Залізняк. –   К. : Бібліотека українця, 1998. – 307 с.
10. Залізняк Л. Л. Нариси стародавньої історії України / Л. Л. Залізняк. – К., 1994. – 333 с.
11. Історія української культури в п’яти томах -К. : Наук. думка, 1998–2012. Т.1.-1136с.
12. Історія культури України-Володимир Бокаль, Леонтій Польовий-К:2001.
13. Магомедов Б. Готи і гепіди в культурах римського часу Українська наука : минуле, сучасне майбутнє / Б. Магомедов. Археологія Тернопільщини. –Тернопіль, 2003. – С. 155 – 161.
14. Малий словник історії України / Відповідальний редактор В. Смолій. – К. : Либідь, 1997. – 131 с.
15. Мезенцева Г. Дослідники археології України / Г. Мезенцева. – Чернігів, 1997. – 147 с.
16. Мовша Т. Г. Взаємовідносини степових i землеробських культур в епоху енеоліту – ранньобронзового віку / Т. Г. Мовша. – Археологія. – 1993. - N 3. – С. 36 – 51.
17. Первобытная археология. Поиски и находки. – Киев, 1980. – 258 с.
18. Петров В. Походження українського народу / В. Петров. – Київ, 1992. –    С. 9 – 26.
19. Попович М. Нарис історії української культури-К: «Артек»1999р.-728с. 
20. Проблемы скифо-сарматской археологии Северного Причерноморья, обл. конф., посвящ. 90-летию со дня рождения Б. Н. Гракова (1989 ; [Запорожье]). / [Тезисы докладов...] / [Редкол.: Ю. Г. Виноградов (отв. ред.) и др.] ; Ин-т археологии АН СССР ; Моск. гос. ун-т ; Запорож. гос. ун-т; Запорож. обл. краевед. музей. - Запорожье : Коммунар, 1989. - 1. – 989 с.
21. Семенов С. А. Технология древнейших производств / С. А. Семенов,                Г. Ф. Коробкова. – Л., 1983. – 115 с.
22. Сегеда С. Антропологічні особливості давнього населення території України (доба раннього заліза – пізнє середньовіччя) / С. Сегеда // Електронний ресурс. – Режим доступу : http://litopys.org.ua/segeda/se02.htm.
23. Тереножкин А. И. Киммерийцы / А. И. Тереножкин; АН УССР, Ин-т археологии. – К. : Наук. думка, 1976. – 112 с.
24. Урбан В. В. Кочевники Восточной Европы / В. В. Урбан. – Донецк : ДонНУ, 2002. – 147 с.
25. Хрестоматія з історії України / упоряд. та авт. комент. О. М. Уривалкін. – К. : КНТ, 2007. – 369 с.