Традиційно-побутова культура кочового населення Украйни

Отже, прихід скіфів пожвавив життя кіммерійців. Тікаючи від більш численного та більш організованого народу, якими були скіфи, кіммерійці розширили географію свого впливу. У пошуках нового простору для своїх пасовищ вони вели боротьбу з могутніми країнами Ближнього Сходу. Та в кінці VII ст. до н.е.  все ж таки були підкорені скіфами. Але пам’ять про цей народ ще протягом десятиліть наводила жах на народи Передньої Азії .

Кіммерійці. Зображення на етруській вазі VI ст., копія з більш ранньої грецької роботи.

Побутові речі кіммерійців.

Кіммерійське мистецтво.

                                          Розділ 2.Побут скіфів

У найбільш «чистому» вигляді скіфська культура існувала в степах Північного Причорномор’я. Подібно до інших кочових культур,скіфська належить до так званих відкритих культур тобто таких які легко переймають нове з різних сфер.

Господарство,побутова культура скіфів

Господарство скіфів у цілому відповідало загальному соціально –економічному рівню, притаманному основним групам населення Центральної і Східної Європи доби раннього залізного віку. Вважається, що у цей час специфікою культурного розвитку скіфів і найбільш суттєвою його рисою був безперервний та інтенсивний процес військового ,політичного, економічного і культурного освоєння великої території-лісостепової та степової зон Північного Причорномор’я.

У кожній зоні існували власні базові галузі господарства,що й визначали специфіку культурного,економічно,господарського розвитку скіфського етносу. У степовій зоні Північного Причорномор’я головну роль відігравало скотарство. Господарською основою культури населення лісостепу було хліборобство та скотарство.У лісостепу приблизно чверть худоби становили воли та бики. Як і у степу вони були головною тягловою силою,забезпечували населення м’ясом,використовували для обробітку землі. Значну роль у степових кочівників відігравали коні.Зображення коней на витворах посуду та залишки їх кісток серед матеріалів з курганів, а пізніше й поселень, свідчать про різноманітність порід і про те, що люди, які їх розводили, добре зналися на їх.

У VI ст. до н.е. фіксується початок впровадження свинарства у господарствах степових скіфів.[11,с.281]

Другою важливою галуззю господарства Скіфії було землеробство,яке мало велике значення для населення обох зон.

Традиційно вважається, що у ранньому залізному віці у степу переважав кочовий або напівкочовий спосіб життя,а у лісостепу- осілий, хліборобський.

Побутові потреби непримхливих степовиків і мешканців лісостепу вдовольнялися за рахунок домашнього виробництва. У степу перше місце посідає обробка скотарської сировини та інші види домашнього виробництва. Деревообробна, наприклад, знаходилася на стадії переходу до ремесла. Обробка каменю спрямовувалась на виготовлення, насамперед, абразивних інструментів та прикрас, культових та поховальних споруд. Набули розповсюдження ткацтво, прядіння, в’язання, обробка шкур.

Житло і садиба є найбільш тривалим компонентом побутової  культури. У період архаїки скіфи не мали постійного житла. Геродот писав, що житла у них на візках. Але вже на початку IV ст. до н. е. на поселеннях степового Придніпров’я фіксуються постійні житла. Це-двокамерні напівземлянки з округлими приміщеннями, де розміщувалося відкрите вогнище та земляні лави по периметру. Іноді трапляються наземні «однокімнатні» споруди,округлі в плані. Освітлювалися житла за допомогою ліпних світильників-каганців. Найчастіше це був уламок ліпної посудини,куди наливали трохи жиру.

Особливості довкілля та культурних традицій знайшли відображення в житлі та садибі мешканців лісостепової зони. Якщо у степу лише фіксується виникнення стаціонарного житла та садиби, то у лісостепу ця частина побутової культури мала глибокі традиції. Які у степу,це наземні або вкопані у грунт споруди. Головними будівельними матеріалами тут були глина і дерево. Переважали землянки заглиблені у землю на 1-2 м, прямокутні у плані, із заокругленими кутами та лежанками вздовж стін. У центрі розміщувалося глинобитне вогнище.

Таким чином в улаштуванні житла та садиби у лісостепових та тепових скіфів богато спільного.

Система харчування э одним з найконсервативніших компонентів побутової культури. На першому місці залишалася м’ясна їжа. Знахідки в курганах та матеріали пам’яток осілості свідчать про те, що м’ясо вживалося у вареному вигляді. Частина туші вівці варилася або в бронзовому казані, або в великому ліпному горщику. М’ясо витягали з посудини залізними щипцями та викладали на велику дерев’яну таріль,а юшку розливали в дерев’яні чи металеві чаші. М’ясо їли руками за допомогою ножів.

Дещо відрізняється від харчування степовиків раціон мешканців лісостепу, який складався з  м’яса свиней та диких тварин.

Значне місце в раціоні як степових, так і лісостепових скіфів займала молочна їжа, насамперед – овече молоко.

Рослинна їжа, за археологічними даними фіксується погано.   Крім зернових культур, які вирощували у  степ і  лісостепу, у їжу вживали продукти збиральництва:дикий часник і цибулю,плоди дерев,черепашки,коріння рослин.

Найвиразнішою рисою побутової культури скіфського етносу обох природних зон став звичай пиття вина, поява якого у скіфів зумовлена контактами з греками.

Одяг скіфів-чоловіків відповідав вимогам кочового та військового побуту. Куртка з поясом та штани типу шаровар, м’які чобітки - скіфики,шапки з гострим верхом.

Жіноче вбрання складалося з широкої довгої сорочки, яка потім доповнювалась різними деталями.

Крім нашивних бляшок, в одязі скіф’янок виділяється група накладних прикрас, як і чудово простежуються за археологічним матеріалом. До цієї групи входять сережки,гривні,браслети,персні.

Скіфські жінки приділяли  значну увагу зовнішності, про що свідчить і любов до парфумів, які вони готували власноруч.

      Кочовий спосіб життя та військова організація суспільства позначалися на всіх сторонах життя та ідеології скіфів. «Кожен з них – кінний стрілець», - ця коротка й виразна характеристика Геродота найповніше відображає образ скіфів. Зброя була обов’язковою належністю кожного чоловіка, а іноді й жінок. Вона присутня на всіх зображеннях скіфів, навіть у сценах побуту та мирної праці. Незмінним супутником кочовика з дитинства служив верховий кінь. Екіпіровка скіфських воїнів була складною, різноманітною й залежала від їхнього майнового стану, соціального рангу й віку.

      Вірування скіфів відносились до політеїзму, тобто існувала віра в багатьох богів. Геродот називає сімох скіфських богів, яких він ототожнював із грецькими богами. На чолі пантеону стояла богиня Табіті (Гестія) - охороняла вогнище та житло (саме ім'я Табіті означає "та, що зігріває"). Далі Папай (Зевс) та його дружина Алі (Гея) - божества неба і землі, союз двох стихій - джерело життя. Далі Гойтосір (Аполлон), Аргімпаса (Афродіта), Галімасад (Посейдон).

              Арей - молодший з богів, але в житті Скіфії його культу належала провідна роль. Геродот пише, що на честь Арея проводилися щорічні жертвоприношення. По всій Скіфії споруджувалися велетенські чотирикутні жертовники з хмизу, на верхівці яких був укріплений старовинний залізний меч (символ Арея). Цьому мечу скіфи приносили в жертву овець та коней.

         Високого рівня у скіфів досягло ювелірне мистецтво. На парадному посуді, кінському спорядженні, головних уборах та одязі бачимо характерні зображення тварин - ведмедя, рисі, бика, коня чи кози. Часто це символ-мітка: ратиця хижака, пильне око або потужне крило птаха, гостре ікло або пазур хижака. Саме зображення тварин чи характерних для них частин тіла, дало назву особливій течії в декоративно-прикладному мистецтві "звіриний стиль". Основним матеріалом для виготовлення творів скіфського мистецтва були кістка, ріг, бронза, срібло, золото, залізо тощо.

         До шедеврів світового мистецтва належить золотий гребінь із кургану Солоха (Запорізька область). Верхня частина гребня прикрашена динамічною батальною сценою за участю трьох воїнів ймовірно скіфських воєначальників. Дослідники припускають, що автор цього твору був вихідцем із грецького місцевого середовища і, прекрасно оволодівши художніми засобами античного мистецтва, знав і степову атмосферу життя кочівників.

       До відомих у світі шедеврів скіфського золотарського мистецтва належить кубок із кургану Куль-Оба - виготовлена із сплава золота з сріблом ваза. На верхній частині вази зображені сцени з життя скіфів, нижня частина заповнена вертикальними жолобками у вигляді вузьких пелюстків.

     Сьогодні чи не найвідомішим у світі зразком мистецтва скіфів є золота пектораль із кургану Товста Могила - нагрудна прикраса ритуального характеру. Розділена на три смуги - зооморфну, рослинну і антропоморфну пектораль є яскравим прикладом греко-скіфського ювелірного мистецтва. Особливо майстерно виконана композиція із зображенням двох напівроздягнутих скіфів, котрі стоять на колінах і тримають сорочку з овечого хутра - золоте руно.

       Самобутнім і унікальним явищем світової культури є скіфський звіриний стиль. У ньому виконані (як правило, з золота та бронзи) витвори прикладного мистецтва, створені самими скіфами і грецькими майстрами на замовлення. Як видно з назви, головним у системі образів цього стилю було зображення тварин. Травоїдні (олень, бик, кінь, вівця тощо) символізували добрий, земний початок. Дикі (лев, пантера, тигр, вовк) і фантастичні (грифон) хижаки, орли та змії уособлювали злі потойбічні сили. Боротьба між добром та злом передавалася в мистецтві звіриного стилю сценами "роздирань" — нападу хижаків та грифонів на травоїдних. Архаїчний скіфський звіриний стиль характеризується чистотою образів, фігури тварин зображені в оригінальній манері, але цільними. Починаючи з V ст. до Р.Х., сюжетний малюнок звіриного стилю ускладнюється, образи тварин вплітаються до орнаментальних композицій і стають частиною їх. Великої популярності набув прийом зображення тих частин тварин, що символізували їхні головні якості: копита коня чи лося, рога оленя, паща або ікла хижака, око та дзьоб орла. У цьому стилі відливалися бронзові і золоті бляхи вуздечкових наборів, прикраси щитів та панцирів, нашивні пластини. У IV ст. до н.е. скіфське мистецтво зазнало сильного впливу античного. Грецькі майстри, що працювали на замовлення скіфів, сумлінно передавали реальні образи людей і тварин, створивши стиль "етнографічного реалізму" у скіфському мистецтві. З'явилися антропоморфні зображення богів та героїв, до скіфських могил стали частіше потрапляти імпортні македонські чи фессалійські речі. Старий звіриний стиль став виходити з моди та забуватися.

       У скіфів найбільше цінувалися воїнська доблесть, хоробрість і мужність у бою, відданість своєму народу і друзям. Залежно від кількості вбитих ворогів скіф отримував частку воєнної здобичі і почесний келих вина. Дружба у скіфів скріплювалась особливим звичаєм побратимства. Суть його полягала в тому, що в посудину з вином і кров’ю тих, хто давав клятву, занурювалася зброя – меч, стріли, сокири і дротик, після чого обидва побратими одночасно пили цей напій. Скріплена у такий спосіб дружба вважалась міцнішою навіть від родинних зв’язків [1, c. 74-80].

Значення війни у житті суспільства й шанування воїнської доблесті спричинилися до виникнення культу бога війни, що його символізував старовинний залізний меч. З цим культом пов’язане існування у скіфів ряду жорстоких звичаїв, спрямованих на виховання нещадності до ворогів (вони пили кров першого вбитого ними ворога, знімали скальпи з ворогів тощо).

Уявлення про безсмертя душі й існування потойбічного світу, поширене у скіфів, як і в багатьох стародавніх народів, породило складний поховальний ритуал, добре відомий за описом Геродота і за численними розкопками скіфських курганів [6, c. 20-29].

Тіло померлого бальзамували так, щоб воно могло зберегтися на встановлений звичаєм строк прощання – протягом 40 днів. Небіжчика, одягнутого в розкішне вбрання, клали на візок і протягом цього строку возили по численних (в умовах родоплемінної структури) родичах покійного, де йому віддавали належну шану і виявляли скорботу. Особливою пишністю відзначався похорон скіфських царів. У цьому випадку жалобний кортеж був особливо багатолюдний. Прах царя возили по всіх підвладних йому племенах, які приєднувалися до поховальної процесії. На знак скорботи скіфи обрізали волосся, дряпали обличчя, заподіювали собі каліцтво.

Траурний кортеж прямував до місцевості Герри – найвіддаленішої окраїни скіфської землі. Тут протікала річка Герр і жив один з підвладних скіфам народів, що носив те ж ім’я – герри. На його землі й знаходився цвинтар скіфських царів, воїнів і знаті у VI-V ст. до н. е. Поховання здійснювались у великих і глибоких ямах зі збудованими в них дерев’яними склепами. Поруч з померлим клали його зброю, парадний одяг, спорядження верхових коней, посуд з напутньою їжею, зокрема ставили дерев’яне блюдо з м’ясом, амфори з вином [11, c. 301-308].

Поховання воїна часто супроводжувалося жертвоприношенням молодшої дружини або наложниці. Нерідко разом з померлим клали вбитих рабів, залежне становище яких підкреслювалося розміщенням їх у ногах володаря, як правило, в скорченому положенні, без речей.

У могили вищої скіфської знаті й царів клали багато зброї, коштовних прикрас, особистого вбрання. Разом з померлими ховали їхніх слуг і верхових коней, кількість яких іноді досягала десятків, а то й сотень голів (кургани біля ст. Келермеської та Ульського аулу на Кубані). За повідомленням Геродота, особи, яких ховали разом із скіфськими царями, були не рабами, а вільнонародженими скіфами, що прислуговували їм за життя. Зверху могилу накривали дерев’яним накатом і насипали курган, намагаючись зробити його якомога вищим. Під час спорудження насипу над могилою справляли тризни.