Територіальний устрій України

В Автономній Республіці Крим діє Представництво Президента України, статус якого визначається Законом  України "Про Представництво Президента України в Автономній Республіці Крим" від 2 березня 2000 р.

Представництво є державним  органом, утвореним для сприяння виконанню в Республіці повноважень, покладених на Президента України.

Представництво утворюється  Президентом і безпосередньо  йому підпорядковується. Очолює його Постійний  представник Президента України  в Автономній Республіці Крим.

У Законі визначено повноваження Представництва в цілому і Постійного представника Президента України в  Автономній Республіці Крим.

10 лютого 2006 р. було прийнято  Закон України "Про Верховну  Раду Автономної Республіки Крим", в якому визначався склад (100 депутатів), строк повноважень Верховної  Ради; статус депутатів; порядок  скликання і проведення сесій;  повноваження Верховної Ради; порядок  прийняття Конституції автономії;  статус Голови Верховної Ради, його заступників, Президії, постійних  і тимчасових комісій; структура  апарату Верховної Ради Автономної  Республіки Крим.

 

4. Поняття,  система та принципи адміністративно-територіального  устрою України

Адміністративно-територіальний устрій — це поділ території держави на певні частини (області, провінції, департаменти тощо), відповідно до якого будується і функціонує система державних і місцевих органів держави.

Поняття "адміністративно-територіальний устрій" слід розуміти у двох значеннях: як процес поділу території на адміністративно-територіальні одиниці і як стан, що є результатом цього процесу.

Питання адміністративно-територіального  поділу в Україні, до прийняття нового законодавства, регламентувалися Положенням про порядок вирішення питань адміністративно-територіального устрою України, затвердженим Указом Верховної Ради "Про порядок вирішення питань адміністративно-територіального устрою України" від 12 березня 1995 р.

Відповідно до цього Положення  адміністративно-територіальними одиницями в Україні були: область, район, місто, район у місті, селище міського типу, сільрада і селище. Населені пункти, розташовані на території України, поділяли на міські та сільські. До міських населених пунктів належали міста республіканського, обласного, районного поділу та селища міського типу, до сільських — села і селища незалежно від їх адміністративного підпорядкування.

В Україні адміністративно-територіальному  устрою присвячено ст. 133 розділу IX Конституції України. Згідно з цією статтею визначається система адміністративно-територіального устрою республіки.

За ст. 133 Конституції система  адміністративно-територіального устрою України складають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села. До складу України входять: Автономна Республіка Крим, Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька і Чернігівська області, міста Київ і Севастополь. Спеціальний статус міст загальнодержавного значення Києва і Севастополя, визначається законами України.

Протягом усіх 22 років  існування України як незалежної держави відбувався активний пошук  оптимальної моделі адміністративно-територіального устрою.

Щодо принципів побудови системи адміністративно-територіального устрою, то бралися до уваги, зокрема, такі принципи: природно-історичний, національний, соціально-економічний, природний. Враховувався також стан шляхів, кількість і густота населення певної території, наявність умов для задоволення потреб населення, наближеність центру адміністративно-територіальної одиниці до населення тощо.

Необхідно виявити такі принципи, які мають бути покладені в основу вдосконалення існуючої системи адміністративно-територіального поділу України. Зокрема, науковцями і представниками органів державної влади та місцевого самоврядування пропонувалися такі принципи: врахування регіональних, соціально-економічних, історичних та природних особливостей; соціально-екологічна спрямованість екологічної політики; паритетність державних і регіональних цілей за рахунок децентралізації регіонального управління, чітке визначення змісту його рівнів; максимальна відповідність адміністративно-територіального устрою соціально-економічному та іншим видам районування; зменшення витрат на адміністративне управління за рахунок різкого скорочення функцій апарату центру; виборність керівних органів; творче врахування досвіду зарубіжних країн і максимальне використання власного.

Важливого значення набуває  і виявлення чинників, що визначають адміністративно-територіальний поділ  України. До них, зокрема, пропонувалося  віднести: історико-ментальний, соціально-економічний, адміністративний і політичний чинники. Виділялися також етнічний, географічний і демографічний чинники, але  вони не виходили за рамки згаданих чотирьох.

Як бачимо, історичний шлях України привів до існування регіонів, населення яких помітно відрізняється  рівнем національної свідомості, геополітичним  спрямуванням, етнічним складом, ментальністю. Таких регіонів дев'ять: Волинь, Галичина, Закарпаття, Буковина, Слобожанщина, Донбас, Причорномор'я, Крим та Центральна Україна. Виходячи з цього, з урахуванням  історико-ментального чинника пропонувалося  збільшити території областей, а  отже, зменшити їхню кількість принаймні  вдвічі.

Соціально-економічний чинник складався з таких умов: спільність економіко-географічних параметрів та спеціалізації виробництва, розвиненість комунікацій та кооперації, однорідність соціально-демографічних показників. Ці умови, за думкою вчених, диктують потребу максимального збільшення розмірів областей, які мають стати основною ланкою регіонального управління. Тим більше, що теперішні області в цілому відповідають світовим параметрам — близько 2 млн. населення і понад 3 млрд. вартості основних фондів.

Взагалі в Україні протягом століть адміністративно-територіальні одиниці були різні за площею і назвою. Князівство, воєводство, землі, а у 17 ст. — козачі полки — сотні — громади; з 18 ст. — губернії — повіти; за радянської доби — губернії, округи, які поділялися на повіти і райони, а протягом 1990—2000 рр. склалася чітка триланкова система адміністративно-територіального устрою України — область— район—село.

Запроваджена у проектах Конституції 1995 —2001 рр. назва "земля" мала більш історико-етнічний зміст  і мала бути за площею значно більшою  за область.

Вважалося також, що районний рівень управління мав забезпечувати  конкретну реалізацію управлінських  рішень на її території.

Місто на всіх рівнях управління розглядалося як "ядро" відповідних  соціально-економічних комплексів, з якими функціонально взаємодіє  прилегла до них територія.

Низовою ланкою адміністративно-територіального  поділу України звичайно залишалися села і селища.

Адміністративний чинник полягав у забезпеченні оптимального поєднання ефективності управління та його економічності.

Політичний чинник вважався фактором зміцнення нації, він залежав від конкретної політики парламенту і Президента України.

Отже, пошук оптимальної  системи адміністративно-територіального  поділу України не завершений, він  триває.

Важливим кроком до розв'язання цієї важливої проблеми було прийняття 4 грудня 2007 р. Верховною Радою України  Закону України "Про адміністративно-територіальний устрій України" відповідно до нової  Конституції України 2006 р. Він визначав поняття адміністративно-територіального  устрою України, правовий статус і види адміністративно-територіальних одиниць, повноваження органів державної влади і органів місцевого самоврядування щодо вирішення питань адміністративно-територіального устрою.

Згідно з цим Законом, адміністративно-територіальний устрій України — це обумовлена географічними, історичними, економічними, етнічними, соціальними, культурними та іншими чинниками внутрішня територіальна  організація держави з поділом  її на складові частини — адміністративно-територіальні одиниці, відповідно до яких будуються система державних органів і система місцевого самоврядування.

У Законі визначено основи державної політики у сфері адміністративно-територіального  устрою, які грунтуються на засадах  єдності та цілісності території, поєднання  централізації і децентралізації  у здійсненні державної влади, збалансованості  соціально-економічного розвитку регіонів з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій.

Систему адміністративно-територіального  устрою відповідно до Закону, становлять адміністративно-територіальні одиниці: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села.

У Законі визначено поняття  і види адміністративно-територіальних одиниць.

Адміністративно-територіальна  одиниця — це частина території  України, що є просторовою основою  для організації та діяльності місцевих органів виконавчої влади та органів  місцевого самоврядування.

За соціально-територіальними  ознаками адміністративно-територіальні  одиниці поділяються на два види: населені пункти (села, селища, міста) та регіони — райони і області.

Автономна Республіка Крим є автономною адміністративно-територіальною одиницею у складі України.

Закон окремо визначає статус населених пунктів та адміністративно-територіальних одиниць регіонального рівня.

Щодо першого виду адміністративно-територіальних одиниць — населених пунктів. У Законі визначено поняття цих одиниць, а також категорії відповідних населених пунктів. Зокрема, під населеним пунктом розуміється частина заселеної території України, яка склалася внаслідок господарської та іншої соціальної діяльності, має сталий склад населення, власну назву та зареєстрована у порядку, передбаченому цим Законом.

Невеликі поселення, що мають  тимчасове значення і несталий склад  населення, хутори та поодинокі двори, а також поселення, що є об'єктами службового призначення у системі  певної галузі господарств (будівлі  залізничних служб, будинки лісників, шляхових майстрів, бакенників, польові  стани тощо), не є самостійними населеними пунктами і включаються до тих адміністративно-територіальних одиниць, на території яких вони розташовані.

Населені пункти поділяються  на сільські та міські. До категорії сільських населених пунктів належать села, до міських — селища і міста.

Села — це населені пункти зі сталим складом населення, переважна частина якого зайнята в сільськогосподарському виробництві.

Селища — це міські населені пункти, розташовані при промислових підприємствах, будовах, залізничних вузлах, гідротехнічних спорудах, підприємствах по виробництву і переробці сільськогосподарської продукції, та інші населені пункти, що мають комунальну і соціальну інфраструктуру, переважна частина населення яких зайнята у промисловому виробництві чи соціально-культурній сфері.

У Законі визначено також  адміністративно-територіальний статус міст районного значення, міст республіканського, обласного значення та міст, що мають спеціальний статус.

До категорії міст районного значення належать міста, на території яких розміщені промислові підприємства, комунальне господарство, житловий фонд, мережа соціально-культурних закладів і підприємств з кількістю населення понад 10 тисяч жителів, переважна частина якого зайнята у промисловості чи соціально-культурній сфері.

До категорії міст республіканського (Автономної Республіки Крим), обласного значення згідно із Законом відносять міста з кількістю населення понад 50 тисяч жителів, які є економічними і культурними центрами, мають розвинуту промисловість, комунальне господарство, значний житловий фонд.

До категорії міст республіканського (Автономної Республіки Крим), обласного значення належать також населені пункти з кількістю населення менш як 50 тисяч жителів, якщо вони мають важливе промислове, соціально-культурне, історичне, оборонне значення, перспективу економічного розвитку, або населені пункти, які включено до курортних зон і на їх території розташовані санаторії, стаціонарні лікувальні та оздоровчі заклади, туристичні бази, інші заклади відпочинку.

Містами, що мають спеціальний  статус, відповідно до Конституції України, є Київ і Севастополь. Особливості їх статусу визначено в законі України "Про столицю України — місто-герой Київ" від 15 січня 2006 р., а також в проекті закону "Про місто-герой Севастополь".

У Законі визначаються територія  і межі населених пунктів.

Територія населених пунктів  складається з місць проживання (територія, що забудована, включаючи  присадибні ділянки), частин природного ландшафту, у тому числі зон відпочинку (територія парків, скверів, лісів, озер, річок тощо), промислової зони (територія, забудована виробничими об'єктами, зони очисних споруд, сміттєзвалищ тощо), об'єктів інфраструктури (шляхів, інших комунікацій тощо).

Межами населених пунктів  є межа їхніх земель, що відокремлює  територію населених пунктів  від земель іншого призначення. Межі населених пунктів визначаються на підставі проекту планування та забудови населених пунктів, землевпорядкування або техніко-економічного обгрунтування їх розвитку.

Визначено підстави змін цих  меж. Так, зміна меж населеного пункту проводиться у разі:

— зміни генерального плану  забудови населеного пункту; -г- включення  населеного пункту до складу міста, селища;

— об'єднання кількох  населених пунктів в один населений  пункт;